Босорка: Бійся своїх бажань

— Мамо, ну з якого дива я маю заблукати? — втомлено промовила Софія, міцно стискаючи телефон у руці. З динаміку почулося невдоволене буркотіння з нотками розпачу. — Нас тут ціла група! На екскурсію як раз виїжджаємо…

Голос мами тепер прозвучав м’якше. Софія закотила очі й прикрила телефон рукою, зіщулившись:

— Та звісно поїла, мамо. Від голоду я явно не помру.

Дівчина злякано сіпнулася, коли почула, як екскурсоводка голосно оголосила, що час вирушати. Дзвінок закінчився передчасно.

— Любі мої, на сьогодні в нас запланована вельми цікава подорож в колоритне… — екскурсоводка зупинилася, щоб набрати повітря в легені, — … і, найголовніше, ду-уже красиве село, яке ще чудом зберегло свою автентичність! Старі Мухомори зустрінуть нас вже за півтори години! Тому допиваємо каву, сідаємо й вирушаємо!

Софія помітила, як світилися очі в жінки середніх років, яка прийнялася тараторити з хлопцем, вартувало йому спитати детальніше про це село. Про нього стільки розмов було довкола, що це навіть починало дратувати. Сама Софія вирішила відправитися туди виключно з егоїстичних міркувань — адже була надія, що вона зможе здійснити свою найзаповітнішу мрію.

Дівчина приїхала з півдня, з Одеської області. Сусідка, Лідія Іванівна, часто заходила в гості, щоб пригостити маму домашнім вином, і майже кожного разу не могла втриматися від розповіді про чарівну бабусю, яка жила неподалік від Старих Мухоморів на Прикарпатті. Оскільки сама Лідія Іванівна переїхала звідти вже з років сорок тому, вона б давно мала забути про місцеві байки, але, як виявилося, це було складно. І чого б тоді Софія так сильно зацікавилася тими розповідями? Бо сусідка торочила, що та бабуся, або босорка, як найчастіше вона її й називала, мала дар здійснювати бажання. Тож коли Софії трапилося оголошення про екскурсію в Старі Мухомори в соціальній мережі, вона анітрохи не роздумувала.

Позавчора вона зібрала трошки речей, вигребла всі відкладені на операцію гроші, обійняла маму і вирушила на станцію, в довгу путь. Спочатку дісталася електричкою з Кремидівки до Одеси, потім, перечекавши на вокзалі п’ять годин, сіла на повільний й хитливий «026Ш Одеса-Ясиня», дісталася до Івано-Франківська і ледь не сіла не на той автобус. Зрештою, знайшовши свою екскурсоводку, вона видихнула з полегшенням і тепер сьорбала каву з паперового стаканчика, періодично смикаючи тугий пояс джинсів. Не раз вона сварила себе за те, що купила їх на розмір меншими, щоб виглядати краще.

Дорога до села була приємною та спокійною. Екскурсоводка сипала цікавими фактами, перелічувала різноманітні цікавинки, по які група мала завітати, але Софія її майже не слухала. Вона планувала по-тихому збігти і розшукати одиноку хату посеред лісу, детальний опис якої надала Лідія Іванівна. Тож коли автобус дістався пункту призначення, дівчина майже одразу пожалілася на те, що її захитало і пообіцяла доєднатися до групи трошки пізніше. І хоч екскурсоводка не надто була задоволена таким перебігом подій, а Софія навіть для кращого ефекту кілька разів зобразила пориви до спустошення шлунку, план одначе вдався.

— Не думаю, що це буде надто складно, — впевнено мовила до себе дівчина, стоячи на узліссі. Старовинний ліс не пропускав сонячне світло і за міцним гіллям панував пів морок; від того на душі було трохи неспокійно, але повертати назад було б безглуздо. Тож, немов зробивши над собою зусилля, Софія зайшла за міцний стовбур сосни і загубилася в гущавині.

* * *

— Пані, прийшла я до вас з проханням, — шанобливо сказала Софія, вклонивши голову. Вона зверталася до миловидної бабусі навпроти, яка сиділа за столом і перебирала сушені трави. Її лагідне обличчя, поцятковане зморшками, виглядало миролюбним. Важко було повірити, що це справжня карпатська відьма, як про неї розповідала Лідія Іванівна.

— Як ти знайшла мене? — прошелестів голос господині. — Чи хіба я погано сховалася, раз можна до мене будь-кому завітати?

— Але мене привела моя надія, — завзято озвалася Софія. — Мені про вас розповідали, тож я знала, куди йду.

Блукала по лісу Софія недовго. Як і казала Лідія Іванівна, дім босорки розташовувався в хвилинах двадцяти від узлісся, якщо йти від крайньої хати з лелечиним гніздом на даху. Коли серед дерев замайоріло освітлене віконце, Софія впевнилася, що сусідка не брехала. Будиночок, наче з дитячої казки, вдало губився серед сторічних дерев і не привертав зайвої уваги. І все в ньому було так само казковим: вінчики трав під стелею, що були дбайливо складені стеблинка до стеблинки; купки різних грибів, від яких хатою йшов солодкуватий та землистий аромат; глиняний посуд, який Софія бачила хіба що на картинках в інтернеті. Опинившись тут, вона як ніколи раніше повірила в чудеса.

— Добре, раз так. Нечасто до мене тепер гості заходять, але якщо прохання аж таке важливе, спробую тобі допомогти, — господиня вирівняла спину, поправила величезний зелений вінець на голові, вагу якого тільки дивом витримувала шия, і повільно кивнула: — Розповідай.

— Справа в тому, що я ніяк не подобаюся собі, — якось зовсім по-дитячому проскімлила Софія. — Оці руки, оцей кендюх, та й все інше…, — вона красномовно зазирнула за плече, натякаючи на об’ємні стегна та сідниці.

— І що з того? Мені ти дебелою геть не здаєшся.

— Зате я собі такою здаюся! Я навіть на операцію збирала, хоч мама і проти, але мені так набридло отакою бути! Кожного разу, як одяг купувати, то цілковите знущання й приниження, та й брати доводиться як на стару бабу, а я хочу щось модне й красиве. А скільки дієт…

Бабуся різко скинула руку, змусивши Софію замовкнути. Вона примружилася й серйозно глянула на співбесідницю:

— І це все?

Дівчина кивнула, піджавши губи. Хіба це здавалося несерйозною причиною? Так, можливо, звертатися до відьми через те, що ніяк не можеш схуднути до бажаного розміру було занадто, але її відчай був занадто сильним.

— Мені двадцять три всього, а ані щастя, ані стосунків. Хлопці на мене увагу не звертають, бо для них я занадто велика…

— Ну тоді я покличу свою онуку, вона краще на цьому знається.

Не давши Софії опам’ятатися, бабуся хутко підвелася й вийшла на ґанок. Не встигли за нею зачинитися двері, як в хатину вже проскочила висока чорноока дівчина. Струнка, граційна, з точеними вилицями та тендітною шиєю — вона з першого погляду викликала в Софії непомірну заздрість.

— То це ти прийшла бабусі моїй жалітися, що жереш багато? — одразу з образ почала незнайомка, вперши руки в тонюсіньку талію. — А пробувала того не робити?

— І нічого я не жеру! — викрикнула Софія, насупивши брови. З кожною миттю, проведеною з цією дівчиною, вона відчувала, як в душі росте неконтрольована злість. — Звісно, тобі мене не зрозуміти, адже тільки глянь на себе!

— А ти думаєш я така від природи? За все доводиться платити, пишечка, — онучка розтягла рот у злісній усмішці. — То що, правда хочеш нашої допомоги? А заплатити згодна?

Софія впевнено полізла в сумку і витягнула звідти солідну пачку банкнот. Були там і сковороди, і лесі, і вернандські, і навіть вульгарно-привабливі франкліни. Побачивши гроші, панянка голосно розсміялася:

— Ото нині молодь наївна! І нащо мені ці папірці, що я з ними робитиму? Запропонуй мені дещо дійсно цінне.

Вона в кілька кроків опинилася біля Софії, яка зіщулено тулилася на лавці, і схилилася прямо над нею.

— Тоді сама ціну називай. Не знаю, що ще треба, я ці гроші кілька років накопичувала. Нащо мені голову морочити?!

— А чи не надто ти зухвало розмовляєш? — хоч панянка все ще посміхалася, голос її тепер звучав погрозливо. — Просити допомоги в сил, могутність яких ти навіть не осягнеш своїм дрібним мозочком, і ще й примудрятися грубіянити?

Софія не відповіла. Вона направду готувалася нагрубіянити, раптом панянка зачепила б її гордість востаннє.

— Хоча зрештою, байдуже. Кров твою візьмемо.

— Кров? — незрозуміло закліпала Софія, проте в цю саму мить онука босорки схопила її за руку. Незрозуміло звідки взявся в неї маленький серп, яким вона блискавично полоснула по долоні відвідувачки. Панянка тримала міцно, підставивши під стрімку цівку глиняну чашку. — Що ви робите? Відпустіть!

— Вважай угоду укладеною. Схуднеш, як і бажала, і доволі швидко. Але ще буде дві плати після сьогодні. Як витримаєш — назавжди залишишся такою, як бажала. Як ні…, — панянка замовкла, а її очі, здавалося, стали ще чорнішими, — жалітимеш до скону, що сюди прийшла. А тепер біжи з лісу якнайдалі, бо повернутися маєш до заходу сонця.

Підхопивши гостю, яка плакала та притискала поранену руку до грудей, панянка безцеремонно виштовхала її на ґанок. Софія намагалася щось сказати, проте мову наче відняло, а вартувало опинитися назовні, за спиною вже ніякої хати не було. Навколо був лиш старовинний ліс, темний та непроглядний.

* * *

— І що, ти направду її знайшла? — стишено, довірливо звернулася Лідія Іванівна, стиснувши Софії руку. Поки мама поралася на кухні, сусідка вирішила поговорити з відчайдухою.

— Так. Але який з того зиск? Обманула мене бабка, та ще й свою онучку чорнороту до мене відправила.

Софія сиділа, розминаючи пальцями краєчок хлібу. З тих пір, як вона повернулася додому, шматок в горло не ліз, але це вона списувала на непомірну образу, яку їй завдав візит до так званої «відьми».

— Невже? — щиро здивувалася жінка. — Вона завжди одиначкою жила, ніколи ні з ким сім’ї не мала. Може це вона тебе заплутати хотіла, обернулася молодкою, щоб позлити?

— Тоді їй це чудово вдалося! Сміялася з мене, казала: «ай, дивись, яка я струнка, а ти жируха!». Чортова дівка!

Столом прокотився гуркіт: це дівчина стукнула так, що підстрибнули тарілки.

— Ой не подобається мені. Не можна було з босоркою сваритися.

— Хай котиться до пекла. Обманула мене! Гроші взяла, а нічого не змінила.

Софія не пам’ятала, звідки на долоні з’явилася глибока рана. Вона лиш пригадувала, що з неї познущалася, а після того вона так сильно образилася, що одразу вибігла з лісової хатини та повернулася в Старі Мухомори. Приєднавшись до екскурсійної групи, вона провела решту поїздки, насолоджуючись спогляданням лісових краєвидів та місцевих пам’яток.

А Лідія Іванівна все квохкала, що щось в цьому всьому не так, і що Софії тепер залишається тільки чекати біди.

Продовжувати розмову з маминою подругою більше не хотілося. Дівчина відправилася в свою кімнату. Мимоволі зупинившись навпроти дзеркала, вона сумно глянула на відбиття — анічогісінько не змінилося, і її тіло не стало стрункішим ані на сантиметр. Жаліючи себе за дурість і наївність, вона полізла під ліжко і витягла звідти ваги.

— Бути того не може! Як це?

Софію охопив справжній шок. Замість ганебної цифри «82», яка надто довго її переслідувала, на табло красувалися неймовірні «70 кг». Дівчина зістрибнула з вагів з неймовірною спритністю, а потім поскидала з себе одяг, щоб ретельно роздивитися фігуру. І от раптом вже й руки не здаються такими величезними, і стегна не такі огрядні, і навіть ненависні щоки майже зникли! А груди, які зазвичай на дієтах здувалися першими, тепер виглядали привабливими, пружними та округлими.

«Невже це правда?!», — подумала Софія, огладжуючи самими кінчиками пальців чітко окреслені вигини. Зникло все, що так заважало їй полюбити себе, і вона не могла не радіти.

— І що це за еротика? — з-позаду пролунав шокований голос мами, яка перед тим голосно ахнула. — А ну негайно вдягнись, соромно за тебе, в домі гості!

— Які гості? Хіба Лідія Іванівна до мене зайде? Хай заходить! — дівчина розсміялася та притулила руки до грудей, проте сорому геть не відчувала. Вона була такою щасливою, що, здавалося, була готовою бігати голяка всім селом, аби кожен побачив, як сильно вона змінилася.

— Син її молодший з Одеси приїхав щойно. А раптом піде на кухню і тебе побачить? Жах себе так вести! Мало того, що голяка, так ще й з такими телесами…

Софія геть не звернула уваги на мамине зауваження. Вона завжди її обзивала товстою, тож не дивно, що вона ще не звикла, що ніяких телесів вже не залишилося.

— Хай бачить. Тепер я…

Дівчина раптом замовкла. На верхній губі стало гаряче. Вона обережно доторкнулася до рота і, відсунувши руку, побачила на пальцях багрянець.

Вона завжди боялася крові.

І тепер це її так сильно налякало, що вона не змогла залишитися при тямі.

* * *

— Моя ти бідолашна…

Жінка слабенько стиснула руку доньки, яка майже весь час спала. Тягнувся вже другий місяць, як Софія потрапила в лікарню з виразкою шлунку. Лікарі розводили руками, бо не мали за що зачепитися: виразка з’явилася наче нізвідки. Єдина притомна версія — вода з прикарпатських джерел була надто незвичною для Софійчиного шлунку, а домішки, які вона містила, могли спровокувати хворобу. І хай би там як не було, легше від знання причини не ставало — Софія тепер балансувала на межі життя.

За цей час їй знадобилося зробити декілька переливань крові, але складалося відчуття, що така необхідна для організму рідина просто розчинялася, щойно потрапляла в вени. Тепер Софія геть забула про одні цифри, які маніакально відстежувала на вагах; тепер вона турбувалася, чи виріс хоч на одну-дві одиниці показник гемоглобіну. Одужання йшло дуже повільно.

— Мамо, коли мене звідси випустять? — слабо озвалася Софія, розтуливши пересохлі губи. — Додому хочу, хочу твого борщику смачного… І м’яска з димком, як ти вмієш.

— Ох, доню, навіть не знаю, коли тобі все це можна буде. Дієти треба буде дотримуватись дуже довго, може навіть все життя. І як це з тобою могло статися…

Дівчина заплакала.

Їй щойно наснилася босорка. Бабусине лице змінювалося молодим, а потім навпаки, і вони на два голоси кричали, що їм треба більше крові. А Софія, оклигавши від кошмару, вже не знала, чи витримає вона ці випробування.

Вона спробувала поворушитися. Рука лягла на впалий живіт і нащупала ребра, що тепер сильно випирали.

«Витримаю. Ще й як витримаю».