Нелюди

Каламутний, липкий туман повз по тілу неприємним холодним слизом. Проникав у ніс, наповнював легені. Стало важко дихати.

Вона не розуміла, де вона і що з нею. Думки  плуталися. Було страшно. Треба щось робити, тікати, рятуватися, кричати!  Не змогла і тільки глухий стогін приречено бився в грудях. Нарешті страх вирвався протяжним стогоном, довгим, хрипким, пронизаним розпачем.

Вона прийшла до тями.

Мрячив дощ. Дрібний, як пил, осідав на тілі, наповнював холодом. І цей холод повертав її до життя. Якоїсь миті відчула, як болісно ниє від болю тіло. Вогнем палало внизу живота. "Як же мені боляче, матусю! Забери мене, мамо!" – Подумки кричала вона. Спробувала розплющити очі – не змогла. Щось липке, міцним шаром корости покривало обличчя. Сил майже не було, й деякий час вона відпочивала, а потім різким порухом зірвала засохлу плівку й побачила розмите сірим туманом ранкове небо. Їй було дуже холодно, бив озноб. Огледілась. У тьмяному світлі близького світанку змогла розрізнити похмурі тіні дерев та розмиті плями чагарників. Трохи підвелася й за деревами побачила поле, що тануло в сірій імлі дощу. "Де я?"  Раптом помітила, що на ній немає одягу, а тіло вкрите саднами та брудом. Скроня стукала тупим пронизливим болем і щось гаряче стікало струмками по обличчю. Провела рукою, скуштувала – солоне. Та тож її кров! І вона згадала. Її кинули помирати.

***

Який же хороший сьогодні день" – усміхнулася сонцю Оксана. Сьогодні вихідний і впоравшись із домашніми справами, поцілувавши маму, закружляла перед дзеркалом, підморгнула своєму відображенню і випурхнула з дому. "От же непосидюча яка, вже ж не підліток ось так стрибати, тридцять років, а все по танцях бігає. Їй би за розум взятися, заміж вийти та  діток народити" - Валентина Степанівна сумно зітхнула, дивлячись на дочку у вікно. А Оксана вже вибігла за хвіртку, примружившись глянула на сонце, вдихнула запахи вулиці й безтурботно замугикала якийсь веселий мотивчик. Під вечір спека попустила й від міського парку вже потягло прохолодою. Сьогодні з Ларискою домовилися сходити на дискотеку. Лора теж самотня як і вона, вже два роки як розлучилася з чоловіком, дочка у неї. Ну, а вона так і не вийшла заміж. З Костею не складається, зустрічалася з ним довго, але пропозиції так і не дочекалася. Останнім часом охолонули одне до одного та й зустрічались якось без особливого бажання, швидше за звичкою. Набридло Оксані таке кохання. Їй заміж треба, чого час гаяти. "Мені хоч і не вісімнадцять, але жінка я помітна, зваблива. Он як чоловіки задивляються." – з гордістю подумала Оксана, побачивши як зустрічний, солідного вигляду чоловік, з дружиною попід руку, жадібно оглянув її та потайки  підморгнув. Дружина ж перехопила його погляд та зі злістю зиркнула в її бік, розуміє, не втримати їй свого, якщо що. А може заздрить її свіжості, щасливому погляду. А чого їй сумувати? Живе вона з мамою, добре живе, у магазині продавцем заробляє непогано. Костя завжди при ній. Тільки свисни. Що ще? Дітей немає? І що, зате ніяких турбот, гуляй не хочу. Костик, от тільки, набрид, та нехай, може сьогодні зустріне саме його, свого навіки. Оксана мрійливо посміхнулася, і побачивши автобус, що наближався, поспішила до зупинки.

***

Прохолода дощу привела її до тями й потік  спогадів поступово прояснив недавні події, які були настільки жахливими, що розум відмовлявся визнавати їх справжніми й блокував спогади. Так, їй було страшно згадувати, але вона розуміла, що треба щось робити, адже небезпека десь поряд хижо слідкує за нею.

***

Вечір. Вогні стробоскопних ламп. Монотонний ритм,   немов шаманський бубон й

молодь в стадному єднанні, синхронно качається хвилями голів. Оксані здавалось, що це велика неземна потвора намагається  відчайдушними конвульсіями пережити апокаліпсис чужого для неї часу. Вона ж ніяк не могла віддатися тому загальному настрою в якому  звично насолоджувався натовп.

Чи були то танці в її розумінні? Напевно що ні. Але молодь з якоюсь відчайдушністю поринала в той вирій хаотичного руху та надсадного звучання, що викликало у неї тільки головний біль. От же ж дурепа, і чого вона сюди приперлася? Які тут в біса наречені? Вона з тугою згадувала дискотеки своєї молодості, які там були приємні мелодії. Головне що вони були різні, були й от такі гамірливі й швидкі, а були й повільні, душевні, коли в обіймах хлопця вона заплющувала очі й кружляла десь високо в небі. Оксана засмучено зітхнула й роздратовано згадала подругу. Домовлялись же! А може воно й на краще. Ну що б вони тут знайшли? Отих малолітніх у яких в голові тільки й того що випити та потрахатись. Які тут наречені? Оксана немов попала в іншу епоху де була зовсім чужою.

Тож як тільки вийшла на вулицю, з полегшенням вдихнула прохолодне нічне повітря. Після душного приміщення відразу стало легко й до неї  потроху повертався хороший настрій.  Їй треба додому. Й вона рішуче попрямувала до автобусної зупинки. Дискотека була в приміщенні міського дому культури, що знаходився в мальовничому міському парку. Днем тут багатолюдно, діти, пенсіонери на лавочках, а зараз, в пізню годину – пусто. Навіть трохи лячно. Скрізь темно,  тільки подекуди, по алеї мерехтіли на стовбах ліхтарі тьмяним жовтавим світлом. На зупинці теж горів  ліхтар, але освітлював тільки  невеличке коли в яке ледве вміщались лавка та навіс для очікувачів на автобус. Проте зараз нікого не було. Автобус тільки-но відійшов. Вона ще встигла побачити як вдалині танули його вогні.

Оксана чекала на безлюдній зупинці й тривога поступово наповнювала її. Десь, з глибин парку доносилась музика, шум голосів, а тут страшлива тиша та темні  зарослі дерев, що як примари нависали над нею. Страшнувато. До найближчого будинку кілометрів зо два. Наче й не далеко, але навкруги парк і дорога неосвітлена. Краще тут почекати, може хто з дискотеки вийде. Та час йшов, ніхто не приходив.

Раптом пролунав рев двигуна, й з-за повороту вискочив автомобіль. На мить осліпив її фарами, а потім, не в'їжджаючи до освітленого кола,  з надсадним скреготом різко зупинився.

Фари згасли, двигун затих й автомобіль майже розтанув в темряві. Ніхто не виходив. Їй стало лячно.

"Чого він там сидить, не виходить? – билась тривожна думка.

Тепер Оксана вже явно відчувала загрозу. З чорного провалу лобового скла, вона відчувала  погляд. Як на зло, окрім неї, нікого на зупинці не було. Надто рано для публіки з дискотеки й надто пізно для випадкових

перехожих. Але час йшов, ніхто з машини не виходив й вона заспокоїлась.

"А чого боятися, може то приїхали зустріти когось з дискотеки."

Вона знову поринула у свої думки.

Останнім часом щось не так у них з Костею, охолонули одне до одного й зустрічалися якось без особливого бажання, скоріше за звичкою. Він усе більше мовчав, думав про щось своє іноді здавалось, забував, що вона поряд. Набридло Оксані таке мляве кохання. Їй заміж треба. Стільки часу згаяно, а тепер от приходиться в її віці по танцях бігати, шукати не знано що. А кого там знайдеш? Одна молодь, й вона там як стара тітка що здуру заблукала.

А ще Лорка підвела, тепер стій тут, лякайся." – подумки сердилась вона.

Раптом помітили поруч молодого хлопця. Звідкіля він взявся? Так тихо підійшов. Краєм ока поглядала на нього. Смуглий, нервовий, неприємний. Весь час спльовує. На неї наче й не дивиться.  "Ну от, знову в мене параноя, – розсердилась  на себе Оксана, – то темряви лякаюсь, то автомобіля, а тепер от хлопця. А він на неї навіть не дивиться" Вона навіть усміхнулась, заспокоїлась і вже відкрито глянула на нього. Й відразу відсахнулась – він вже стояв майже впритул й дивився на неї.

І щось в цьому погляді лякало, наводило жах. Холодний, байдужий і разом з тим оцінювальний погляд. Так розглядають якусь річ в магазині, прицінюються брати, чи ні. Він лякав, цей погляд. Щось жорстке, нелюдське проступало в ньому. Не відриваючи погляду від його очей, Оксана повільно відходила до центру освітленого майданчика. Але молодик, з кривою посмішкою йшов слідом.

– Чого тобі, хлопче? – Хриплим від ляку голосом спитала вона.

– Не бійся, красуне, давай підвезу додому, – чомусь дуже тихо, майже прошепотів  він і взяв її за лікоть.

Холодні й липкі пальці неприємно вразили дівчину й вона  різко висмикнула руку.  "Ну треба ж, молодих йому мало" - подумала і приховуючи роздратування постаралася ввічливо відповісти:

— Не турбуйтесь, я  на автобусі.

Лице молодика враз напружилось і вже злим голосом наче наказав:

— Чого ламаєшся, ходімо ж! -

боляче стиснув зап'ястя і потяг до автомобіля що нещодавно зупинився за освітленим колом. Це була

пошарпана четвірка-жигуль.  У середині проглядалися неясні тіні двох чоловіків.

Оксана мляво опиралася й ще не розуміла серйозність того, що відбувається, тож тільки обурено лаяла хлопця.

***

Холодно, було дуже холодно.

Тіло оніміло і вона його не відчувала. Треба щось робити. Огледілась, але поблизу її речей не видно та й шукати часу вже не було. Вона піднялась на ноги, її нудило й качало. Йти було важко. Але треба. Он де поле, там пшениця, там її не знайдуть. Ноги заплітались в високій мокрій траві, вона  враз по раз падала, знов підіймалась та все ж перейшла дорогу й заглибилась в високу густу пшеницю. Колоски боляче кололи оголене тіло, та вона не зважала. Дощ посилився й вона змогла підняти голову догори й пересохлими потрісканими губами спіймати трохи крапель. Спрага, майже як біль палила її з середини. Раптово навалилась втома. Йти далі сил вже не було. Вона лягла в густих зарослях пшениці, підтягла до грудей ноги й обійняла їх руками, спробувала зігрітися.  На пам'ять знову прийшли спогади минулого вечора.

***

Оксана згадала як з відчинених дверей жигулів її схопили сильні руки й затягли на заднє сидіння. Й відразу відчула болісний удар у живіт від якого перехопило подих.

– Заткни хайло, сука! — погрозливо прохрипів перегаром в обличчя похмурий чоловік років сорока. Однією рукою він міцно схопив її за руку, а другою стиснув горло.

Від страху вона нічого не розуміла. Але чоловіка впізнала й від цього жах переповнив її, й вона тільки тихенько хрипіла:

- Ну, будь ласка. Будь ласка. Будь ласка.

Машина рушила, молодик  на ходу застрибнув  й грубо притиснув її до літнього пасажира.  Тепер вона сиділа між двох чоловіків,  стиснута та абсолютно безпорадна.

Водій озирнувся й глянув важким поглядом, хмикнув й натиснув на газ. Від цього їй стало ще страшніше. Тієї ж миті, старший відпустив її шию й відкритою  долонею  злегка вдарив по обличчю.

— Будеш правильно поводитися, залишишся задоволеною. - посміхнувся і підморгнув молодому.

Машина мчала нічним містечком. Он промайнуло світло вікон її будинку. Мама не спить, жде її. І вона зрозуміла – вони прямували на виїзд з міста.

— Та що ж ви робите Відпустіть. Що вам потрібно?

— А ти що, дурепа? – обізвався молодий. — єб*ть будем!

Далі, як у тумані. Поле. Мокра трава. Вона на землі. водій із молодиком її роздягають, рвуть сукню, зривають білизну. Вона кричить, намагається вирватись. Жах поглинає її.

Водій б'є ногами в живіт й майже відразу сильний біль у потилиці й вона провалюється в рятівну пітьму.

Темно, порожньо. Вона розчиняється у цій темряві й вже не пам'ятає себе. Щось поглинуло її. Морок. Час зупинився.

Вона то виринала  із забуття то впадала в провалля, в темряву. До пам'яті хаотично приходять картинки. Неприродно вивернуті назовні ноги притиснуті до землі, а над нею холодні очі звіра. Він хрипів, і рвав її лоно глибокими спалахами болю.

– Мама-а-а! — хрипіла вона. Та враз погляд вихопив різкий помах кулака в сталевому обладунку. Спалах світла і знову темрява і гучний дзвін. Її знову рятував туман несвідомості й вона вже вкотре розчинилася в темряві.

***

Здалеку почувся натужний рев двигуна й одірвав її від споминів. З'явилась надія. Вона піднялась на коліна й

побачила вдалині світло фар, що наближались. Шофер явно кудись спішив. Та вже за кілька хвилин вона впізнала машину. Та то ж вони! Вертаються! Оксану охопила паніка. Вона припала до землі й затихла. Навкруги висока пшениця. Її не побачать.

***

— А може, жива вона, треба б перевірити? — похмуро сказав старший.

— Не хвилюйся Івановичу, після такого гостинця вона давно вже того. — самовпевнено сказав молодий, покручуючи на пальцях сталевий кастет.

— Та мені по херу, що ти там вважаєш, ти перевірив, здохла сучка чи ні? - почав психувати старший.

— Та там крові гнало стільки, як перевіряти, здохла вона, сто пудів.

— Ану Фоміч розвертай, поїдемо перевіримо! – Раптом командним тоном наказав старший.

Двигун заревів, жигуль грейсернув на слизькій від дощу дорозі, розвернувся і помчав назад у поле.

— Ну, і де вона?

Вони стояли на витоптаній траві галявини лісосмуги, темні плями не залишали сумніву, тут вона була.

— А й хрен з нею. — пожвавішав молодий. І куди вона піде? Це якщо не здохне дорогою. До селища майже п'ять кілометрів, а голову я їй точно проламав. А виповзе так ми її у відділенні приймемо.

— Впізнала вона мене, та й тебе впізнає, прикінчити її треба, — похмуро промовив старший, вдивляючись в пшеничне поле.

— Івановичу, не хвилюйтеся, все одно заяву  писати до нас прийде. Розберемося.

— Дивись лейтенанте, твій косяк і відповідати тобі, — і звертаючись до водія — автомобіль твій, як щось не так піде – на себе візьмеш, відмажемо.

Ось же  гад, - подумав Фоміч, - батько його точно відмаже, прокурор області, а не мене їм начхати, певно бреше, та побачимо, сам я сідати не збираюсь."

– Та не хвилюйся ти так, Іванович, он минулу білявку хвойду пам'ятаєш, теж наче дихала, а на ранок вже охолола. – розважливо сказав молодик.

– Замовкни, молись, щоб не вижила.

Назад їхали мовчки.

***

Найважче було йти полем, бо  ще не вбрана пшениця плутала ноги й вона раз по раз падала, але висока поросль дозволяла їй почуватися безпечно й тому на дорогу не виходила.

А коли вони під'їхали та шукали її, лежала ​й майже не дихала.

Чула їхні голоси, але розібрати про що говорили не могла. Та скоро розмови стихли, знову загудів мотор й  вони поїхали.

Ранок вже добре висвітлив поле й вдалечині вона побачила ферму. Там люди, з надією подумала й повірила, що зможе врятуватися.

Зараз головне дійти, а за фермою починалося містечко, он вже видно дахи будівель. Тож вона вперто йшла, майже втрачаючи свідомість, хиталась, інколи падала, але не зупинялась.

Клавдія сьогодні чергувала в ніч і коли під ранок почула стогін за дверима, схопилася, вийшла й побачила жінку  біля порога, волосся голови злиплося від крові, тіло оголене, в синцях. Лежала з закритими очима й щось нерозбірливо говорила.