М'яч

М’яч

Я пам’ятаю свій перший день. Пам’ятаю, як нас, мене і ще декількох моїх друзів привезли до нашого подальшого місця перебування. Я щойно вийшов із заводу: був новенький, яскравий, моя гума світилась, блискала у сонячних променях, а фарби леліли на всю вулицю! Я був найкрасивішим із усіх м’ячів, котрі привезли нашій продав чині. Вона обережно розпакувала нас і поклала на вітрині. Вже вийшовши із заводу, я, котрого зробили одним із найгарніших найяскравіших м’ячів, знав, що створений для щастя…

Для цього був призначений мій яскравий колір, для цього був призначений я, певне, і я це відчував… Просто знав так, як і знаю те, що існую. Інші мої друзі також призначені для розваг і доброго настрою, та їм не так пощастило як мені. Я знав, що кольори мої не нові, але яскравість і приємний малюнок… То вже інша справа. Мене хутко заберуть з прилавку. Так і сталося. Від продав чині я пішов хутко. Пішов у руках дівчинки, яка поглянувши на мене один раз, загорілась ідеєю так, що за п’ять хвилин і купила мене. Крокувала вулицею упевнена і щаслива… Я теж був щасливий.

Але у місті не дуже подобалось мені жити… Вона іноді розгортала пакет у якому я лежав і легенько гралася зі мною… Я лежав у цьому пакеті в її кімнаті чистий, ще блискучий, але знуджений… Я ж для розваг був створений, а не для такого!

Та я не опирався нічому, не мав можливості опиратися і заявляти про себе. Ну, я все ще вірив… Вірив, що створений для розваги і матиму цю розвагу. І, звичайно ж, хто шукає, той завжди знаходить, от і мені пощастило…

Одного вечора я поїхав у машині. У справжній машині! Оскільки навколо панувала радість, то і я вирішив сприйняти цей переїзд із надією і радістю , а чого мені було? Лежу собі в пакетику… От би подивитися, що там за вікном машини… От би лише глянути… Мені ж цікаво. Я не знаю, де мене виробили, не знаю як довго везли, бо я нічого не бачив. Був запакований, щільно притиснутий до своїх братів, точнісінько таких же як і я м’ячів, розмальованих яскравими кольоровими смугами від фіолетового до зеленого… Мене промалювали веселкою: фіолетовий, рожевий, помаранчевий, жовтий, зелений! І всі такі яскраві!

Тепер ви знаєте про мене все: я яскравий і створений для щастя.

Тоді я не думав, що у світі є багато таких як я… Вони нічим не відрізнялись від мене, а я від них. Але… Чомусь мені тоді про це не думалось. А думалось про те, що мене не обділяють увагою, до мене ставляться обережно, мене любовно загортають у пакетик, у сіточку, а ще коли забруднюся – то певне, митимуть…

І тут моє жадання визирнути у вікно задовольнилося… Дівчинка підняла мене на коліна і крутила помалу, роздивляючись мої переливи. На мене немогли надивитися… І мені це подобалось. А вам хіба не подобалась би така безумовна любов?

За вікном дерева, що рівними рядочками стоять коло дороги, їм, певне, вже багато років, мені подумалось… Раптом: вони також створені для щастя… Кожен із них коли народжувався, проростаючи із маленької зернинки, коли пробивався крізь суху і щільну землю, коли тягнувся до сонця, переживав холодні зими, аби навесні знов обрости зеленими листочками… Імовірно, що за ними ніхто не доглядав… Може, і живуть вони тут лише завдяки природі, може, люди навіть не садили їх?... сумно мені стало… я покотився у дівчинки на руках, покотився так, аби впасти знов на підлогу. Вона не встигла мене підхопити. Тепер хотілося, щоб мене вже зовсім ніхто не чіпав. Дивитися на старі дерева навколо сірої траси – це сумно. Мені сумно і страшно… Я не такий як вони, бо мене люблять, але… Кожну мить може статися так, що світ перевернеться навпаки… Я боявся і тужив.

Пощастило, що приїхали ми вже потемки і мене обережно загорнули у пакетик і поклали в хаті. Я радів змозі побути у самітній тиші. З вікна чулась солов’їна пісня… Я всю ніч чув її, перекочуючись із боку на бік. І добре, що цього ніхто ніколи не чув і не дізнається…

Настав ранок. Я бачив, як сонячні промені падають на підлогу. Легко ковзають по ній… Мене зразу ж підхопили і винесли на вулицю… Мене роздивились пильно, довго крутили в руках і легенько підкидали… А потім почалося справжнє моє життя… Ні, я не був учасником футболу, я просто перелітав усі хати, усі зелені трави у балці… Я навіть коло річки побував… Обдивився вже скрізь усі місця, де тепер мав жити. Мені подобалось. І дійсно, коли я забруднювався – завжди після цього був помитий і знов блищав задоволений собою… Тільки спогади про дерева навколо траси не давали мені спокою…

Йшло літо. Я боявся сонечка, бо воно могло випалити фарби і тоді б я ста не такий гарний. Але воно жаліло мене. А може, йому не було до мене ніякого діла… Все ж вирішив відкочуватись подалі від сонечка, якщо доведеться опинитись самому надворі… Але вже дуже скоро я з’ясував, що від сонечка мої фарби лишаються такі ж міцні і не вигорають… Я знов і знов злітав у блакитне небо, крутився, виробляв високі фігури, граючи переливами фарб, знов наближався до сонечка, а воно наче випробовувало мене… Не піддавався, був такий же яскравий… І не піддавався тому, що чув у нашому дворі історію, котру розповідала ледве жовтувата Лійка. Ця історія вразила мене. Стала застереженням мені назавжди. Лійка розповідала, що колись її привезли з міста як подарунок дівчинці, аби та могла поливати квіти… Лійка була зручна і невеличка, трохи менша за п’ятилітрове відерце… Вона казала , показуючи на ледве жовтуватий свій пластиковий одяг, що була колись настільки ж яскравою як і я, вона світилась лимонним кольором… Але сонце і роки роботи, а може, й те, що їй не приділяли належної уваги, зробили її із яскраво-лимонної ледве жовтуватою... І оповідала, що її не покинули, нею і досі користуються, але тільки тому що зручна… Якби була не така зручна і не так звикли до неї господарі, то що б тоді… Ніхто не любить вигорілих речей… Ніхто не любить тих, хто нагадує про вчорашню радість... А те, як такі як вона і подібні на мене уміють нагадувати – точно не назвеш теплими спогадами и, свідків котрих і вісників яких лишають коло себе на довгі роки. Ми просто речі, хоч я призначений для щастя.

Хоч сонечко мені нічого й не зробить, але все ж вицвісти боявся… Я не розуміюся у хімії й у фізиці, у психології м’ячів, якщо вона, звісно ж, існує, не уявляю собі навіть від чого такі як я можуть вицвітати…

Ставалося часом і так, що належну частку своєї уваги я не отримував. Тоді лишався на всю ніч біля винограду, чи під деревом у траві. Мені там було затишно, а зранку і роса… Але не проявлення до мене уваги лякало… А раптом мене забудуть так назавжди? Що я тоді робитиму? Кому буду потрібний? А я ж коли непотрібний, то швидко гину… Мені так тоді здавалось, коли я побачив першу у житті громовицю… Я не громовиці злякався, а злякався того, що мене забули а значить я був непотрібний більше…

Наставала осінь. Зі мною більше не гралися, хоч господиню свою я бачив. Я не міг зрозуміти, чому вона замість того аби бігати ще свіжими літніми днями, безсило ходить по доріжці і не бере мене в руки…. Майже не бере.

Трохи пізніше я почув із розмово ви, що дівчинка тому мене і купила, що я був надзвичайно яскравий. Вона ще ніколи не бачила таких як я. Зі мною їй було зручно гратися… Зручно шукати мене у траві, зручно відрізняти від навколишнього простору… А тепер вона не грається так, бо не може й мене такого яскравого відрізнити від навколишнього простору… Вона покинула мене, але не викинула… Мене залишили, може, я для чогось іще згоджуся.

Боляче. Кривдно. Думається про те, що мене, виявляється, любили не просто тому, що я існую, а за те, що яскравий… Я не міг раніше уявити, що любов, повага, захоплення і увага… мають цілком конкретну причину… А на світі ж тисячі таких яскравих м’ячів, тим потрібним цій дівчинці міг бути хтось інший… Хтось інший цілком міг пережити всі ті щасливі моменти що і я… Від того усі мої радісні спогади стьмяніли. Вони відсунулись кудись дуже далеко і стали невиразні… Я тепер не любив повертатися до них. Жив спокійно… Багато років вже зі мною ніхто не грається… Мене іноді протирають від пилу… Я вже не думаю, що на моєму місці міг опинитися інший м’яч, я… Вдячний за все, що пережив… у таких як я нема кінця… Яскравію у кутку під ліжком, мої кольори так само виблискують навіть з кутка під ліжком і навіть при хатньому освітленні.