Кохання нашого зоря...

Про новенького я дізналася з балачок знайомих дівчат. Вони тільки про те й торочили, що до нашої школи приїжджає якийсь новий хлопець, і чекали на його появу, майже як люди чекають манни з неба. А мені було байдуже до навколишнього світу: саме починалася інтенсивна пора підготовки до вступу у виш. І до всього треба буде пройти творчий конкурс. Саме це найважливіше, а вже потім – результати ЗНО чи інших випробувань. Найперше – мої роботи. Вони мають бути максимально ідеальні, а для цього потрібно багато практикуватись!

Листопад, багатий на кольори, манив, закликаючи залишатись на вулиці якнайдовше. Ще й погода дозволяла: тепло й сонячно, хоч скоро грудень на носі. Я шукала підходяще місце для того, щоб попрактикуватись у написанні пейзажу, та все не знаходила потрібного. Забрела так далеко в ліс, що й незчулась, коли заблукала. Ще й як на зло мобільний розрядився!

Намагалася згадати всі можливі знання географії: мох на півночі, тіні від дерев, голка на воді… Звідки ту голку взяти? Зі мною одні фарби! Натиснула сильніше на кнопку телефона – ану, давай, вмикайся! А дуленьки! На майбутнє, не забувай заряджати вчасно телефон! Майбутнє? Якщо я зараз не виберуся звідси, майбутнього не буде. Господи, допоможи…

Позаду себе почула тріск. Різко обернулася й кинулась ховатися за найближче дерево. Так, ніби це допоможе від диких звірів! Та з місця, звідки долинав хрускіт, вийшов хлопець. Боже, я зраділа так, наче великоднього кролика побачила! «Привіт, – незнайомець підійшов ближче. – Ти чого втікаєш? Я не кусаюся». Він усміхнувся й подав мені руку. «Привіт, – нарешті зважилася сказати я й потиснула його долоню. – Я не втікала…»

– А чого тоді за дерево полізла?

– Ааа, це?.. Коротше, я загубилась і думала, що то якийсь вовк.

– У цих краях нема вовків, – на повному серйозі сказав він.

– Та ти що, розумнику! А мені то звідки знати? Хто сказав, що якась вовча зграя раптом не заблукала й не оселилася тут?

Незнайомець розсміявся.

– Дуже смішно! – я взяла альбом і фарби під руку й збиралась піти. Куди? А будь-де, аби подалі звідси. «У цих краях нема вовків». Блін, треба ж бути таким занудою!

– Куди ти йдеш? – припинив сміятися. – Егеей!

– Додому.

– Ти ніби заблукала…

– Ну і добре. Як заблукала, так і виблукаю.

– Ну ти й уперта!

– Яка вже вдалася в мами-тата…

– Зачекай! – він підбіг ближче й хапнув за руку. Такий теплий дотик… Аж мурашки пробігли вгору по руці. – Вибач, не дуйся, добре? Оскільки нам разом додому іти, давай знайомитись: я – Сашко. Макеєнко Олександр. А ти хто така?

– Квітослава… Ковалик.

– А що ти тут загубила, чого сама поперлась у ліс?

Саме так почалося наше знайомство. Розмова йшла настільки легко, що я й незчулась, коли ми підійшли до моєї хвіртки. Взнала, що Макеєнко приїхав сюди з іншого міста зі своєю матір’ю – колись відомою оперною співачкою. Вони вирішили поселитися тут через підходящий його матері клімат: якась хвороба легень примусила її покинути спів, а міське повітря не дозволяло нормально дихати. Відтоді Макеєнко Олександр поселиться не лише в нашому місті, а й у моєму серці… На все життя.

Таки незвідані стежки Господні… Не дивно, що Макеєнко постав тоді на моєму шляху. Виявляється, він теж цікавився живописом, дизайном і тому подібними штучками. А ще – його пасією були автомобілі. Напам’ять знав усі моделі й марки, що було просто загадкою для мене: як можна там щось особливо розрізнити? Автомобіль так автомобіль. Аби їздив… Виявляється, ні. Важливо, щоб їздив не просто Ауді чи Фольсваген, а щоб то був Авант чи Лімузин, а ще краще Поло Седан або Гольф. І так зі всіма тими автівками. Голова обертом…

Спочатку ми просто товаришували, ділилися спільними інтересами й зацікавленнями. Однокласниці заздрили, бо новенький найбільше часу приділяв мені. Дехто навіть перестав зі мною розмовляти. А ми просто мали багато спільних тем для обговорення…

Ніколи не забуду, як він уперше зізнався мені в коханні… І наш перший поцілунок…

Був кінець березня. Від Сашка можна було чекати будь-якої дивини, але коли на напіврозваленому містку-пірсі до місцевого озера він примудрився поставити саморобний столик з дерев’яних коробок, притягти туди скатертину, свічки й порцеляну, мені просто подих перехопило. Пам’ятаю, він взяв мою руку, ніжно так, але потім раптом стиснув, наче боявся, що втечу, привів на той напіврозвалений міст і запросив повечеряти. Я хихикнула, а потім охнула, побачивши майже справжній столик, як у ресторані. Тільки цей був у стократ кращий, адже створений його руками персонально для мене…

«Повечерявши», ми сиділи, обнявшись, на містку, зануривши босі ноги в озерну воду. Я притулилась до його плеча, вслухаючись у тишу навколо, а він, наче то була звична справа, спитав: «То що, ми таки – пара?» Я мовчала. Від несподіванки. Від захоплення. Від здивування…

«Пара» – занадто сильно сказано як на стосунки шістнадцятилітки й сімнадцятилітнього юнака, котрі от-от розстануться й поїдуть вчитися хто-куди. Я це усвідомлювала, хоч як би сильно не хотілось розлучатися. «Давай не називати те, що між нами якось так… стандартно, добре?» – попросила його, а по паузі, пильно заглядаючи йому в очі, додала: «Але так, Сашунь, якщо мислити стандартами, страшенно хочу, щоб ми були парою».

Він відхилив мене трохи назад, поклавши руку за спину, й заглянув у вічі. Напевно там видно було перші зірки, бо Сашко всміхнувся, заплющив очі, а тоді мої губи відчули на собі його подих. Фірмове мохіто відчувалося в тому першому невмілому поцілунку, а запах лимона і м’яти довго не міг вивітритися з мого волосся. Його руки на моєму тілі… Перші дотики, насправді скромні й зовсім непохітливі…

Зоря нашого кохання зійшла весною під перше квакання жаб в озері… Жодне з нас тоді навіть не здогадувалось, що історія любові, ніжно виплекана протягом майже піврічного знайомства, закінчиться вже у липні й принесе нам обом самі лише розчарування й біль…