Нічний трамвай

Спекотний день великого міста непомітно наповнився вечірніми сутінками, і в'язка пелена, ще гарячого, липкого повітря поглинула притихлі вулиці, спорожнілі площі, парки, сквери. Місто спорожніло, і тільки подекуди, запізнілі перехожі поспішали сховатися у своїх кам'яних оселях.

За вікном похмуро мрячить мжичка розмиваючи вогні ще не заснулих багатоповерхівок, що немов таємничі кораблі прибульців, повільно пливуть в невідомість. Одноманітний перестук коліс відразу вколисали й вже через хвилину я непомітно провалився в дрімоту.

Раптом пронизливий дзвін, вирвав зі стану напівсну, і я насилу усвідомив навколишнє: напівпорожній вагон, кілька нерухомих супутників, закляклих у своїх ілюзорних світах, і я, раптово вирвавшись з глибокого напівзабуття, розгублено оглядаюсь, наповнений тривогою.

Нічний трамвай неквапливо йшов у свій останній на сьогодні рейс. Далекий голос кондуктора сприймався ірраціонально, а недавній сон, реалістичний, лякаючий не відпускав, затягував в жахаючі картини примарного світу.

Вологий вітер з прочиненого вікна видув примари недавнього сну, і, вже, остаточно прокинувшись, я полегшено зітхнув — усе в минулому, вже майже п'ять років, як монстр не владний наді мною.

Посміхнувшись, подивився на своє відображення у вікні, за яким вгадувалися розмиті обриси сплячого міста, і події півстолітньої давності, одна за одною, спливали до пам'яті.

***

Все почалося в ту першу поїздку трамваєм, коли після закінчення школи я приїхав до міста.

Того дня, в таку ж як і сьогодні, теплу ніч, з вокзалу відходив останній трамвай.

І в ньому я, зовсім юний, сповнений надії та віри в інше життя в новому світі.

У світі, зовсім не схожому на той сільський, патріархальний, неквапливий, де час давно зупинився, де сірі хмари підіймаються із-за лісосмуги в полі й раптово накривають село дощовим куполом на нескінченну череду, наповнених тугою по чомусь втраченому й змарнованих днів, а наїжджена пилюка доріг перетворюється в непролазну багнюку, де з натугою, задихаючись від сивого диму змучених двигунів, ревіли вантажівки з зерном.

Саме в такі сльотливі дні, я завжди сидів біля вікна й дивився, як дощові краплі малюють загадкові візерунки на склі, в яких, мені вгадувався інший світ наповнений автомобілями, літаками й велетенськими будинками, де немає бруду, пилу, і, головне, немає нудьги, немає розтягнутого нескінченно часу.

Минуле прийшло яскравою картинкою. Того пізнього літнього вечора, після довгої поїздки приміським поїздом, я вперше потрапив до міста

й останнім нічним трамваєм поїхав на віддалений спальний масив, де мешкали родичі.

Вагон м'яко погойдувався на рейках, і я зморений задушливою плацкартою, непомітно для себе задрімав. І тоді, уві сні, вперше побачив Його. Похмурий велетень тягнув за собою величезний невід, у якому плавали тисячі людей. Там був і я. Ніхто не помічав велетня, плавали, про щось говорили, сміялись, навіть де інде сварилися. Монстр їх виловлював, задоволено мружив налиті кров'ю очі й заковтував. Мене охопив жах і як тільки мохнаті руки потяглися до мене, відчайдушно кинувся рвати сітку, але не зміг. З німим криком, вкритий холодним потом, я прокинувся.

Молодість безтурботна, і вже за хвилину я забув жахливе сновидіння. Мої думки були там, у завтрашньому дні, де чекало нове життя.

***

Спогади, хвиля за хвилею, накладалися на рівномірний перестук сталевих коліс. Перед внутрішнім поглядом безперервним калейдоскопом летіли прожиті роки.

Я розчинився у місті: закінчив інститут, працював, одружився, виховував дітей. Але ще не знав, що, засинаючи в рідкісних поїздках нічним трамваєм, зустрічався з невидимим володарем міста.

Наповнений радісними клопотами сім'ї, успіхами на роботі, вперто не хотів помічати, як кам'яний монстр поступово підкоряв мене, наповнював хибними бажаннями та занурював у загальний потік городян, які несвідомо виконували його волю. А жахливі сновиддя в лічених поїздках нічним рейсом швидко забувалися.

Час йшов, діти виросли й розлетілись по далеким містам. І якось одного дня, я помітив, що почав хворіти. Заспокоював себе: все ж не юнак уже, сьомий десяток. Дружина як могла заспокоювала, домовлялась з лікарями, але ходити ставало все важче. І навіть операція не гарантувала одужання. Так мені й сказав один з авторитетів медицини: "Ваш випадок вісімдесят на двадцять – після операції або параліч, або довге одужання.

Я вже не міг не тільки повноцінно працювати, але навіть дорога до офісу вимотувала і позбавляла останніх сил.

Щороку ми змінювали лікарів та способи лікування, але становище лише погіршувалося. Здавалося, життя скінчилося.

Одного дня, вже тяжко хворий, змучений ліками та лікарнями, втративши надію одужати, їхав звичним, останнім рейсом трамваю. Десь за вікном засинало місто. Перестук металевих коліс заспокоював, вводив в стан напівсну. Чи не вперше мої думки були вільними від міських проблем. Я вже нікуди не спішив, нічого не планував, ні про що не мріяв. Зовсім. Голова стала легкою. Я не хотіа ні про що думати. Віддав себе навколишньому, якого майже не сприймав. За вікном вогні багатоповерхівок, як голодні очі хижаків насторожено вистежують свою здобич, напевне мене.

Та я їм не дамся, трамвай то фортеця, надійно береже від хижого міста.

***

Десь поза тими очима, поблажливо споглядав володар міста. Він все контролював і був певен – ніхто не зможе покинути невід, нікому не вислизнути.

От тільки трамвай не підвладний монстру. Він не мав бажань й тому ніколи не попаде в капкан невода.

Ще першої, моєї поїздки, трамвай, вколисуючи в дрімоту, намагався показати мені темну сторону міста, де правив камінний монстр. На жаль я надто пізно зрозумів значення тих снів.

Ми стали близькими друзями. При всякій нагоді намагався їхати нічним рейсом. Трамвай завждм чекав з нетерпінням. Я слухав його розповіді й розумів суть великої металевої машини, її самотність в наповненому людьми місті. Трамвай співчував людям, тож намагався в снах показати мені правителя міста. Трамвай розповідав, я слухав. А потім розповів йому про своє.

Завдяки трамваю я зрозумів сутність правителя міста та причину своєї недуги.

Причина саме у ньому. Бо він, породження міста, живе висмоктуючи з нас життя. Насолоджується душними випарами розпеченого асфальту та вихлопами всюдисущих автомобілів. Він скрізь: уві сні, у цьому трамваї, у цеглах житлових будинків, в автомобілях, що летять назустріч, і навіть у глибині підземних тунелів каналізації. Цинічний і байдужий, створений людьми як притулок від самих себе, стягує високу плату за своє існування. Жадібно поглинає енергію наших переживань: заздрості, відчаю, страху, гордині й при цьому змушує нас жити в нескінченному поспіху, що не має ні сенсу, ні мети.

***

Одноманітне перестукування коліс навіяло спогад про першу відпустку. Я приїхав в село, до батьків, стомлений, сповнений міських турбот. І тільки ввечері, в полі, серед зірок, відчув, як зникає напруга останніх років, як кудись поділось відчуття вічної нестачі часу, потреби кудись бігти, встигати. Я набирав повні легені повітря і видихав залишки душевного дискомфорту.

Земля тяглася до мене затишком прохолодного вечора і наповнювала бажанням бігти польовою дорогою. І ось уже в спину вдарив вітер. Над селом закружляла буря. Я відчув її первозданну міць, довірився вітру і побіг до далекого небокраю, що сяяв хижими блискавицями, летів над полем, і краплі, провісники зливи, вибухали на моєму обличчі! Буря прийняла мене. Захищений вітром, відчув нерозривний зв'язок з навколишніми полями, посадками, дощем, польовою дорогою.

Під ранок повернувся додому мокрий, стомлений, але щасливий.

Я часто бував у батьків, і завжди, приїжджаючи до них, відчував потребу вийти в поле і віддати себе у владу вітру. Тоді ще не розумів підступності та небезпеки міського монстра. Я був молодий, і прагнення до привабливого нового світу була сильнішою. Адже там справжнє життя! Змагання. Бажання бути першим. Де щодня новий рух, і поряд з тобою такі самі, як і ти, сотні тисяч, не дають сумніватися у правильності обраного шляху. І я, щоранку, вривався в цей безжальний мурашник прагнень, турбот, обов'язків, нав'язаних невидимим правителем.

Люди не помічали як кам'яний велетень забирає найцінніше, забирає час. Тож мої п'ятдесят років міського життя пролетіли як один день.

Одного разу, як завжди останнім маршрутом трамваю, розповів йому про свою хворобу і скрізь монотонний перестук коліс, почув: "Біжи звідси, біжи, біжи".

***

Так, я поїхав. Встиг, вирвався. Повернувся до села, до батьківської хати.

Минув рік. Я лише іноді бував у місті короткими наїздами на кілька днів. От і цього разу, як завжди, їхав останнім нічним маршрутом та згадував минуле.

Після півстолітньої перерви, життя в батьківській хаті було цілющим для змученого недугою тіла. Я приїхав сам. Приїхав з надією. І перші місяці, пересуваючись подвір'ям, долав слабкість й виконував необхідну для виживання роботу. Втома та біль вимотували, тому, попрацювавши пів години, падав у батьківське крісло й провалювався в підсвідомість. Потім день - два відходив й знову вперто колов дрова, вбирав сніг, тягав воду з криниці; боровся з собою, зі своїм тілом, та гнав геть спокусу повернутися до міста, у теплу квартиру, ванну, на диван біля телевізора.

Вечорами стояв біля паркану, дивився на поле й просив вітер дати пораду. Вітер налітав злий, холодний та люто бив гілками в обличчя, відганяючи думки здатися й поїхати. Все частіше я дивився на далекий обрій й закликав пращурів дати мені сили перемогти хворобу. Десь підсвідомо я відчував – мені потрібна буря.

Весною вона прийшла. Я помітив її ще вдень, коли небокрай з півдня забарвився чорною пеленою.

Сусіди з тривогою дивились

як похмура стіна дощу мчала до села, а я зрадів, адже це моя буря, вона допоможе!

Й коли, ламаючи дерева та паркани, буря увірвалася до села, пішов в поле, їй назустріч наповнений надією.

Навкруги хижо метались блискавиці, потужно ударяв грім, а вітер, мій потужний помічник, підхопив мене й поніс до небокраю. Злива поглинула мене і я розчинився в дощі.

В ту хвилину був у гармонії з собою, цією землею та зоряним небом, що тисячі років давали життя моїм пращурам.

Поруч летіли обламані гілки, зірване листя, і вже не буря, а вічна, доки існує земля, праматір всього живого, кружляла й пестила мене давно забутим танцем єднання. Вже не було ні хвороби, ні часу, ні землі, ні неба. Час зупинився.

***

Раптово настала тиша. Навкруги ніч. Поле. Під ногами польова конюшина, поряд табун коней, пастух біля вогнища. Навкруги беззвучно ревла буря, а тут оазисом літня зоряна ніч.

Я враз відчув, що весь промок й закляк від холоду. Присів, простягнув руки до полум'я.

Пастух нібито й не помічав мене, навіть не ворухнувся, дивився на вогонь.

Щось в ньому було знайомим. То це ж, мій дідусь Степан, давно померлий.

Дід любив коней, все життя пропрацював конюхом при колгоспі. От і зараз прийшов ось так, з кіньми.

– Діду, це ви?

Почувши мій голос, дід відвів погляд від вогнища й, з хитрим прищуром очей, подивився на мене. Цей погляд я пам'ятав з дитинства, коли на нічному випасі він навчав мене, шестирічного хлопця простої життєвої мудрості.

— Довго тебе онучок носило чужими краями. що шукав там Стьопка, га? — дід підкинув у багаття трохи сухих гілок.

— Так хотілось справжнього життя, діду, а воно все там в місті, а що тут в селі – грязь та пилюка.

— То якщо там так добре, чого вертатися?

— Занедужав я, місто змучило. Та й життя пролетіло наче й не жив. Ось скажи мені, діду, а навіщо ми живемо? В чому сенс? Адже я досяг всього чого хотів, все в мене є, а життя минуло як хвилина. Залишилася лише хвороба та порожнеча в душі.

— Тут ти, Стьопко, вірно кажеш – не жив ти. Все спішив, кудись там бігав, а життя, в той час, йшло собі повз і ні ти його, ні воно тебе не помічали. Ти посидь поки, послухай, що тобі дід скаже, – зупинив мене дід, тільки-но я підхопився заперечити, – ось ти, внучок про сенс життя питаєш. А звідкіля тобі його знати? Життя це не бігти стрімголов, і не чекати чогось, а жити. Адже поки ти бігав та напружувався і в очікуваннях нудився, життя повз тебе й пройшло.

— Щось я не розумію, діду, а хіба прагнення високої мети не життя, а очікування, наприклад, народження дитини?

— Ні, Стьопко, це не життя.

— А що це?

— Це, Стьопко, тільки очікування і прагнення, і поки ти весь у цьому, ти не живеш. І прагнення, і очікування, адже це час, правда?

Я розгублено кивнув головою.

— Ну ось, ти чекаєш, на годинник поглядаєш, час підганяєш, а життя воно поза часом.

В мене від напруги розболілася голова.

— Ну, не розумію я, діду!

— Гаразд, онуче, тоді подумай ось про що: ось коли ти був маленьким, ну, років п'яти, не більше, адже ти нічого не чекав і ні до чого не прагнув. Ти просто жив і час для тебе не існував, а коли став старшим, у школу пішов — все змінилося, з'явилося бажання якнайшвидше закінчити школу і стати дорослим. І ти почав чекати, рахувати дні, роки. Ти не жив, ти чекав, а потім у дорослому житті знову чекав: то квартиру, то підвищення на посаді, то швидше б діти виросли, тож життя повз тебе й промайнуло. Тобі, он, сімдесят скоро, а ніби й не жив, тільки спогади. І пам'ятаєш ти тільки події яких чекав, яких прагнув, вірно?

- Так... так це і є життя, діду: професію отримав, роботу хорошу, одружився, дітей виростив. Що не так, діду?

— Все так і все не так. Все, що ти перерахував, має бути в житті, а що між цими подіями було, пам'ятаєш?

Я розгублено хмикнув і двинув плечима.

- Так, якось так, не дуже...

— От і я про це, Степане, життя в цей час повз тебе йшло. А життя має бути у всьому: і в очікуванні, і в прагненні. Ось як у дитинстві, тоді ти звичайно ж хотів чогось свого, дитячого й чекав чогось: то літа, то морозива. Але не це було головним. Чеканням ти не жив, а був зайнятий більш важливим для тебе: гриз зелені яблука з совхозного саду, купався до не схочу в ставку, а вечорами дивився на небо й намагався полічити зорі. Ось що було головним, оце й було життя. Подумай про це.

І поки я намагався зрозуміти сказане, дід підвівся й пішов до коней. Мить, і буря поглинула його. А потім заревіла з новою силою й понесла мене в нічний степ.

***

Тільки під ранок я повернувся до хати мокрий й щасливий.

Я одужував. Монстр більше не владний наді мною, його похмурі рештки змила буря.

Півстоліття я віддав місту, де втратив не лише здоров'я, а й саме життя.

Тож тепер тут, на землі батьків, я поверну собі втрачене. Тож чи шкода мені втрачених років? Адже це були чудові роки. Була цікава робота, сім'я, діти. Я мав усе, щоб бути щасливим. То чому тоді на душі туга й почуття втрати? І та розмова з дідом, там він відкрив мені щось дуже важливе. Я майже зрозумів його.

Пролунав знайомий сигнал, за вікном кудись в невідомість пливло місто, і я, під мірний перестук коліс, уткнувшись обличчям у вікно, намагаюсь вирішити головне для себе питання: чи потрібне було мені те місто?

Місто допомогло мені вирватися із нудної одноманітності сільського життя, пізнати інший світ, де час, як вихор в степу, мчить хурделячи все на своєму шляху й затягує у свій шалений вир можливостей й бажань. Тож я, як і всі, летів, наповнений захопленням від своєї участі у побудові чогось великого та потрібного для всього світу. Чи може я помилявся? Чому така велика ціна? Втрачено час, здоров'я. Та головне – хіба в цьому сенс мого життя? А може, як сказав дід, сенс в усвідомленні себе у кожній хвилині, коли секунда як вічність? І тоді життя вічне! Ось, що мав на увазі дід. Не пролітати вихором десятки років, а навпаки, розтягнути хвилину на рік, усвідомлювати себе в цьому й в усвідомленому часі жити вічно!

Розмірено стукають на стиках рейки колеса, розтягуючи час, і я, розчиняючись у кожній миті, знаходжу сенс свого нового життя, й нарешті остаточно прощаюсь з містом, з минулим. А завтра я повернусь до села, адже там моя буря, і силою предків наповнений Вітер.