Жанна

ЖАННА

Світле морозне повітря. Хіба щось може бути краще? Короткий відпочинок між боями… начебто ми й перемогли, та місто ще не цілком наше, щось лишилось у ньому від розхристаних вітрів, пороху і диму, щось ще не так, небо навіть не таке.

Ранком, цим прозорим і холодним наче скло ранком місто заповнили маркітанти…

Лиш їх приїзду бійці й чекали…

Скляне повітря розбивали на друзки важкі удари їхніх чобіт об перший лід… нема вогню… руки зігріти ніде!

Маркітанти готувались зірвати куш… місто було наповнене, наче здорові легені новою порцією повітря…

Потоки людей намагались обжити пустку, заселити кроками й відгомона—ми бруківку, поселити в листі дерев відлуння, такі звичні для будь—якого міста…

А тут пусто. Все слід обжити заново, навчитись читати ці вулиці, розпізнати їх нову структуру, комусь слід проникнути у душу цього ще зовсім порожнього міста…

А вони тяглися довгими колонами й шеренгами… по сірих вулицях… вони карбували крок хоч як важко це було сьогодні… командир намагався розігріти їхні м’язи, шмагаючи їх командами…

Але з цього сірого воїнства із застиглими масками—лицями годі було видобути хоч найменшу іскорку… аби зігріти їх всіх, треба було розпалити інквізиційне багаття на головному майдані міста…

А воно жило. Дрібні маркітанти вже снували туди—сюди... у всі міста вони приходили перші… і покидали міста завойовані останніми…

Вони йшли, роздивляючись маркітантів, оглядаючи з недовірою і водночас бажанням їхні товари… тремтіли руки і бажання замерзало на вітрі.

Все ж, він втримався… йому нічого було купувати… хотів лиш зігрітися.

І тут один його знайомий (цього чоловіка він пам’ятав зовнішньо, та не знав як його на ім’я) поманив його рукою.

Він підійшов.

— Хочеш? – він показав солдатові порцелянову ляльку… Так уміло вона була зроблена, так майстерно промальоване її личко… наче живе…

— Нащо мені? – спитав сам себе солдат.

Його голос став нерозбірливим… а думки дуже часто переходили у голос.

Він глянув на ляльку, на її живе личко, на кришталеве намисто, котрим вона була огорнута так, наче не мала одягу…

І сумно ж їй одній залишатись у цьому місті у такий холод…

— Скільки? – спитав солдат.

— Одну цигарку… — відказав маркітант тихо, аби не привертати до себе уваги.

— Невже? Така ціна? Чому так мало? – здивувавсь солдата…

— Бери і йди… навіть цигарки мені твоєї не треба… Я вже на машину заробив…

— Ні, все ж я мушу з тобою розплатитися… — він витяг із кишені пачку цигарок… трохи зім’яті, вони являли собою чи не найбільший скарб.

— Я уже жалкувать починаю… це ж трофей… — усміхнувся маркітант.

— Нічого… баш на баш…

Вони розминулись у ранковій імлі… друзі—маркітанти не побачили, а бій—цям було байдуже…

Він навіть не жалкував, що віддав останню пачку цигарок… вирішив від сьогодні кинути палити…

Визирнуло сонце. Промінчики заграли у кришталиках намиста, що обплітатало ляльку… він вирішив назвати її Жанною.

Жовтий листок пролетів повз, зачепивши його щоку. Штормовий вітер. Хотілось кудись сховатися… осінь все ще не передала зимі ключів… трималась довго. Сипала кривавим кленом, проте ніяк не хотіла здати блокпосту…

І вони не хотіли здати блокпосту…

Він відчував віддачу… повітря сповнилось димом і криками… химерне світло від пострілів грало на його втомленому обличчі. Страх і тривога раптом опосіли…

І це не залежало від його волі… просто щось було там, за горизонтом…

Він вдивлявся у темряву. Ще одну чергу… відчув, як насолода тече по жилах. До цього звикнути важко, хоча це просто…

Він тримав у руці Жанну. Погладив її по волоссі… природне личко викривилось у світлі від спалахів і вибухів. Вона наче страждала…

Він відвів погляд:

— Вибач… Жанно, така вже моя робота, — його голос звучав хрипко.

Хотілось як у козацькі часи… дрібку пороху розмішати в сивусі…

Жана мовчала. Лиш тихо і покірно дивилась на нього…

Так могла дивитись та дівчина чи дівчинка, котрій колись належала ця лялька…

Зчорнілою пучкою він погладив Жанну по волоссі. Її обличчя не зміни—лось… ані м’яз не ворухнувся…

Засвічувався ранок. Він ще не пам’ятав такого болю… кричати, навіть кричати було неможливо… здається, від крику було б ще гірше…

Тиша давила на перетинки… він дивився у кам’яну твердь неба… думав… заплющив очі…

Холодна, із порцеляни та кристаликів скла Жанна була гарячою… він до—торкнувся до неї рукою…

Хлопці що були поряд не побачили… не звернули уваги… а він вдивлявся у обличчя цієї живої дівчинки…

Що вона зараз бачила? Що переживала? Чи чула його?

Стиснув стогін у собі…

Ця лялька пережила вдвічі, а то й утричі більше ніж він…

Простирадла різко відтіняли його чорні руки. Світло лилось із вікна… сувора небесна твердь… надворі сипав дрібний сніг…

Він згадав той жовтий листок, що наче птах крилом торкнувся його що—ки… щось у тому доторку було холодне і слизьке… наче зловісне попередження…

І він тоді не послухав… схопився на рівні ноги. відчув, що встати не може. Дотягся рукою… На тумбочці. Жанна була на місці.

Вона дивилась на нього холодними очима зі свого теплого дитячого лич—ка… вона наче чекала, стерегла його сон…

Він взяв її у руки… порцеляна була наче шкіра… тепла і жива. Він глянув у скляні, сповнені блиску очі. Нічого… з якого кута подивитися… отак наче й жива, а отак ні…

Він легенько потиснув її тонку ручку…

Сніг вкинув його у забуття, у важкий зимовий сон…

А поки він спав гарна дівчина із холодними очима на дитячому личку хазяйнувала у його палаті…

Вона гірко плакала, коли він поставив її вдома на полиці…

— Ми з тобою, Жанно, погодься, багато пройшли… — сказав він, востаннє торкаючись її.

Тут хоча було прибрано і затишно… та їй не вистачало його уваги… вона хотіла знов бачити траекторію куль, хотіла знов відчувати запах диму… і його теплі доторки…

А потім у цьому будинку з’явилась жінка… чимось схожа на неї… ні, Жанна зовсім не ревнувала… вона відчувала із нею солідарність, проте й трохи полярну… обидві вони були його, обидві хотіли його уваги…

Згодом у цьому домі з’явилась іще одна дівчинка… дуже схожа на ту, яку пам’ятала Жанна іще з тих давніх часів, коли була просто лялькою…

Це він витяг її з того пекла, що вважала раєм, він наділив її душею… і йому вона нині була потрібна…

Він навіть домовлявся із тією малою, що була схожа на її колишню господиню, аби вона роздивлялась її, Жанну здалеку, аби гралась нею дуже обережно…

І мала слухалась… А її колишню господиня ніколи б не послухалась…

Щось було у цім домі таке з чим Жанна зрослась, що не хотіла змінювати чи викреслювати із пам’яті… а пам’ять її була безмежна…

Горіло світло… чувся радісний сміх… потім журливі акорди… і так по—вторювалось уже багато разів… а вона, Жанна, боялась, що знайдеться по розміру коробка і що вік свій вона звікує там, серед темряви і пилу, у забутті…