Босорка. Сіроманець

Звивиста стежка вилася вгору крутим схилом, темною змією ледь визираючи з-за кучугур. На дворі розігралася завірюха: крижаний вітер кусав за щоки та шию, пробираючись під пухнастого шарфа, а пальці в рукавицях перетворилися у десяток оголених дротів, кожен рух якими посилав по тілу черговий больовий сигнал.

Видихаючи хмаринку білої пари, непомітної під снігопадом, дівчина підняла очі на невелику стару хатину, що стирчала нагорі, мов чорна вежа із драконами. Зазвичай вона знаходила порівняння місяця із сиром дурнуватим та нереалістичним – це нічне світило схоже радше на радіоактивний млинець, аніж на шмат сиру. Та сьогодні була повня, і супутник був настільки круглим, великим і яскраво-жовтим, що нагадав їй круглий відрізок Гауда з минулорічної виставки. Його світло пробивалося крізь стіну снігу й вітру, виблискуючи на чорному небі, мов хиже око.

Повзучи вверх крізь снігові замети, Олеся помалу просувалася до хатини, й холодне передчуття у грудях кликало її вперед. Ледь помітний жовтий вогник у будинку майорів тьмяним орієнтиром серед снігів та ночі, нагадуючи їй невеличкий проблиск хоробрості серед того страху, який погрожував щомиті накотити на дівчину крижаною хвилею, навіки закувавши її у хуртовині. Та як не як, а він уже став її супутником, і дітися було нікуди, тож діставшись до хати, Олеся постукала у двері.

Як і кожен, хто має честь називати себе львів’янином, дівчина та її родина жили у достатку – розповідала б вона, якби цю історію слухав хто-небудь чужий, хто не мав доступу до їхньої язикатої сусідки Галі, яка б швиденько розбалакала першому зустрічному про доходи родини Крутигір. Відверто, Олеся навіть сама не до кінця розуміла, яким чином батьки купили собі новеньку машину, не пропустивши при цьому квартплати та навіть докинувши доньці грошей на їжу в гуртожитку. Як і належить самостійній жінці двадцять першого століття, на оплату університету дівчина заробляла сама, сумлінно навчаючись, аби отримувати стипендію. Навіть літній голова родини, старий Михайло Крутигора, працював, підтримуючи фінансовий стан сім’ї, хоча час від часу Олесі здавалося, що більшу частину своєї зарплатні він спускає на сигарети. Та як би там не було, Крутигори жили у просторій квартирі в непоганому районі міста, тому окрім мотоциклістів під вікнами та дешевих відпусток, жалітися було ні на що.

Та минулої зими дідусь настільки загорівся ідеєю влаштувати собі під старість літ затишне гніздечко десь серед Карпат, що вже весною поїхав до Івано-Франківська шукати собі якоїсь «дорожчої» роботи й недорогу ділянку. Олесині батьки сміялися з нього, мовляв – от глянь, сусідська бабуся Клавдія вийшла на пенсію у почесні шістдесят п’ять, пропрацювавши пів життя на місцевій пошті, і тепер живе на дачі в онуків, сплачуючи частину оренди. Дівчина скоро закінчить навчання, а там глядиш – і свіжі грошики з’являться.

Але діда було уже не зупинити. Потайки від родини він літом втік до Прикарпаття на відкладені гроші (так от, куди дівалася зарплатня), і за три місяці мав на руках уже чимало зелененьких. Олесі було цікаво, звідки взялися гроші, але дідусь лишень хитро підморгував і хвалився онуці, що старі люди на те й мудрі, що завжди знаходять вихід із ситуації. Врешті решт, за осінь він устиг купити гарненький відрізок землі із маленьким будиночком у Старих Мухоморах, й доки батьки спантеличено допитувалися дівчини, звести там курник із п’ятнадцяти курчатами та одним чорним, як ніч, півником. На такий випадок старий Михайло навіть завів акаунт на Фейсбуці, аби похвалитися сусідам новою гордістю, і чи варто казати, що балакучу Галю аж хапали завидки.

З тих пір достаток родини дещо покращився, щоправда Олеся підозрювала, що це ненадовго, оскільки як виявилося, перспектив роботи за обраною спеціальністю юриста було не так уже й багато.

Та ось зимою, коли після новорічних свят випали сніги, сталася біда. Одного вечора дідусь у паніці зателефонував онуці із проханням приїхати рятувати сімейну гордість – до курника повадився шкідник. Із п’ятнадцяти чудових маленьких курочок, якими на селі хвалився дідусь, в тиждень стабільно зникало по одній. Деякі односельці, на Михайлове щастя, ділилися схожою проблемою, але зрештою відганяли ту погань од курника, так і не вловивши звіра, залишаючи ту біду на дідові плечі.

Вперше ступивши до Старих Мухоморів, дівчина зрозуміла, чого старий хвалько зупинив свій вибір на цьому селі. Під чоботами хрустів тоненький шар сьогоденного снігу, що опустився на землю за ніч, свіжий гірський вітер куйовдив довге волосся, а очам відкривалися безкраї простори із гір зі сніговими шапками навколо села. За останніми будинками відкривалася темна стіна лісу, в кронах дерев якого уночі вовком завивала хурделиця. Будинок зустрів Олесю затишком та теплом, перетворивши осілі на плечах сніжинки на плями води, що вкрили куртку химерним візерунком. Дощата підлога, стіни, палаючий комин: усе у цій хаті випромінювало такий лінивий спокій, що перші кілька днів вона дрімала до обіду, загорнувшись в пухнасті ковдри. Єдиним, що чіпляло око в цьому затишному кодлі, були ікони на полицях, які дівчина зауважила аж через тиждень; на відміну від більшості своїх однолітків, дідусь був глибоко невіруючим. Чи це так порядки села вплинули на старого Крутигору, чи то він тримав їх просто для принципу – коли вона спитала, він одмахнувся від неї рукою, зблиснувши сірими очима у напівтемряві кухні.

– Ти краще шукай, як би звіра спіймати. Сьогодні ввечері знову до курника, лис проклятий, полізе!

– Щось він більше не на лиса, а на пса схожий. – припустила дівчина, згадуючи опис великих слідів коло прибудови. – Ти питався по селу, може в когось собака утік?

– Олесю, – дідів погляд враз посуворішав, і їй на мить – всього на мить, здалося, що там промайнув страх, – чи ти десь бачила, щоб так собака лазив? Тут і лисиць більшість на комір пустили, а пси усі по ланцюгах. Був би пес – я б його ще в перший день побачив, а тут лишень сліди та пір’я. Не кажи дурне, не змушуй брати гріх на душу.

– Та ж інші якось відігнали. Ти питався?

– Ай. – Михайло знову відмахнувся рукою. – Ходили до відьми місцевої. Я в ті байки не вірю.

– Може й варто, як допомагає.

За вікнами завив вітер, розхитуючи гілля дерев. Невисока дідова груша зашкребла гілками по шибкам, й чоловік аж підскочив.

– Все, йди. Зараз як півень закричить, тоді пізно вже буде.

Олеся нахмурила тонкі брови, ображено посунувши до дверей. Час від часу їй спадало на думку, що дідусь хотів не онуку, а онука – нащадка, якого можна було б ганяти туди-сюди стежити за лисицями, аби він встиг вчасно прибігти в курник із позиченою рушницею.

Щойно дівчина ступила з поріг, її огорнула темрява, а крижані пазурі холоду вчепилися в плечі. Завірюха вигравала десь поміж хатами, замітаючи стежки та шибки, і замилюючи очі кожному, хто наважився в таку погоду вийти на вулицю.

Заступивши в курник, Олеся видихнула хмарку білої пари та сховалася в кутку за стіною – якщо не вдивлятися навмисне, аби когось відшукати, навіть лис би її не помітив. Кури спокійно дрімали, схиливши голови на сідальцях; час від часу вітерець пробивав крізь щілини у дошках та кусав за ноги, куйовдячи пір’я на долівці. Ця картина мимоволі нагадала дівчині дитинство – коли прабабуся все ще була жива, й мала ділянку в селі, з кролями, курками та козою. Бабуся тоді часто докоряла чоловікові, що добре було б теж завести господарство, із натуральними продуктами, ділянкою десь на природі, городом. Вони із дідусем навіть почали відкладати гроші, плануючи купити частину поля біля прабабиної частки, а потім.. А потім бабуся померла. Від горя у її матері за два місяці стало серце, і сімейство Крутигір впало в скруту. Ділянку продали і з тих пір дідусь, виявляється, потайки плекав ідею колись влаштувати омріяну старість у пам’ять дружини.

На вулиці знову завило-загуло. Олеся подумки переконала себе, що це був вітер, але виття чомусь до болю нагадало їй вовче. Курочки попрокидалися, стривожено заквоктавши, й півень набундючив гребеня, обережно визираючи з гніздечка. По спині пробіглися сироти, а серце забилося швидше. Коли піт заструменів вздовж хребта, дівчина подумки вирішила, що їй більше не холодно, кинула погляд на вхід у курник, і зауважила, що на неї дивляться виразні жовті очі.

На порозі курника застиг величезний вовк. Він завмер так, як ішов – із однією піднятою лапою, яка була уже на півдорозі досередини, перекинута через поріг. Кудлате чорне хутро було припорошене снігом та зливалося із темрявою ззовні; Олесю накрив жах. З переляку вона не видала ні звуку, витріщившись на звіра, який свердлив її поглядом, і що довше вона дивилася в його очі, то страшніше їй ставало. Вони були сповнені люті, голоду та жаги – як у справжнього хижака, який не зупинився б ні перед чим, лиш би роздерти комусь горлянку та пустити гарячу кров. Зіниці, розширені через темінь, займали майже все око, й од того здавалося, що на дівчину назирає сама темрява.

Кров у жилах похолола. Пульс шаленим барабанним дробом пульсував у скронях, готовий будь якої миті розірвати черепну коробку із середини; кожен звук бив по вухах, наче грім.

Вовк низько загарчав, вищиривши білі ікла, і Олеся затиснулася глибше в куток. Кури перелякано закричали; спостерігаючи за її заціпенінням, сіроманець ступив усередину, після чого обережними кроками посунув до здобичі. Ледь не мліючи, дівчина зібрала руки на грудях й на мить прикрила повіки, щоб вгамувати серце. Вовк. Вовк. Не пес, не лис, не росомаха. Звідки тут взялися вовки?

Гарчання пролунало під боком. Розплющивши очі, вона зіткнулася поглядом із твариною, й що є сили заверещала так, що дзвякнуло навіть у власних вухах. Вовк, що збирався накинутися, вочевидь, передумав. Він блискавицею смикнувся в бік птахів, і за мить пронизливо закричав півень – хижак зник у темряві з курочкою в зубах.

До курника чвалом прибіг дідусь: важко дихаючи, він тримав у руках чималу мисливську рушницю, готову до пострілу. Роззирнувшись приміщенням, та не помітивши нічого, окрім нового пустого сідальця, чоловік у розпачі скликнув:

– Ну? Де?

Олеся не відповіла. Намагаючись вгамувати дихання, дівчина свердлила поглядом темряву назовні, все очікуючи, коли два палаючих жовтих ока знову визирнуть, сповнені голоду й ненависті.

– Олесю! Де лис? – Нетерпляче крикнув дідусь, згорьовано вдивляючись в кутики у пошуках щойно зниклої пташки.

– Немає лиса. – Проскрипіла вона, насилу відвертаючись від дверей.

– Як немає?

– Це був вовк.

***

Босорка окинула дівчину незбагненним, похмурим поглядом темних очей та запросила досередини. Облущені старі двері зі скрипом зачинилися, і Олесю огорнуло теплом.

Бабуся перевальцем підійшла до столу в задньому куточку хати, пропонуючи дівчині горнятко чаю. Після довгої дороги засніженим лісом вона б не відмовилася від гарячого напою, якби страх за дідуся не тиснув на плечі колючим тягарем.

Зморщена бабусина рука застигла у повітрі із паруючим горням, а коли Олеся не поворухнулася, знову опустилася на дощатий стіл. Вибити місце у босорки вдалося як раз через тиждень – переконувати літнього скнару, сумуючого за вкраденими курками, довелося аж три дні. Бажаючи закінчити це якомога швидше, Олеся спершу хотіла назначити зустріч удень, та бабуся настояла на тому, що вільний час має лише увечері, тож зібравши останні краплі сміливості, дівчина пішла на зустріч уночі, близько до того часу, коли б знову з’явився хижак.

– Ну кажи, навіщо прийшла. – Голос старої відлунням відбився від стін, нагадуючи гості рипіння кострубатої, нерівної підлоги будинку. На полицях висіли обереги та запашні оберемки трав, духмяний запах яких поширювався хатою, дурманячи розум.

Слова встали дівчині у горлі; неприємний холодок пробігся вздовж хребта, згортаючись у грудях. Коли вона відкрила рота, їй здалося, що язик налився свинцем.

– …Ніхто не казав, що це вовк. Дідусь намагався його вистежити, чаївся, а потім враз – кричав півень, й курка мов під землю провалилася. То й думав, що не видно, бо малий та тихий, то певно лис мав би бути.

– Вовки хитрі звірі. – Проскрипіла стара, склавши зморшкуваті руки хатинкою. Висушена, зморщена шкіра обтягувала кістки, мов металічний каркас старої ляльки. Олеся вирішила, що зрозуміла, чого її дідусь вирішив вполювати звіра самотужки – до бородавчатої бабці, обличчя якої щось ніби засмоктало зсередини, уночі ходити було лячно.

– Ходімо. Покажеш мені вашого шкідника.

Розчарування загорілося в грудях новим полум’ям, вщент загасивши Олесин страх. Щойно прийшла – й знову на вулицю? Гостинна відьма.

Віхола уже вляглася, залишивши по собі гладеньку білу пустку на місці стежок. Накинувши на плечі поцятковану дірками свиту, босорка спритно почвалала снігом до села, не звертаючи уваги на холод. Лишень наздогнавши її, дівчина підняла очі догори, й ахнула – небо було ясне, сяючи сотнею яскравих зірок. На часі було б розглядати Чумацький шлях аж до опівночі, та бабуся знову хутко вирвалася уперед, крокуючи до хат, що чорніли удалині.

– Веди дочко. Ходімо.

Олеся слухняно рушила слідом, показуючи дорогу до дідусевого будинку. За останній місяць стіни облущилися, а стріха накренилася, нависаючи над порогом. У дальньому вікні горіло тьмяне світло – дідусь іще не спав, очікуючи на її повернення, й від цієї думки у дівчини потепліло на серці. Не чекаючи на босорку, вона прожогом замчала до курника, розбудивши нещасного півня. Усі птахи були на місці. Хижака ще не було.

Цікаво, що босорка робитиме із ним? Засипле травами й сіллю? Чи прокляне якимсь заклинанням та випарує? Що зазвичай роблять відьми?

Вона б не знала, що робити зі звіром, якби була на місці босорки чи дідуся. Дівчині завжди було шкода тварин, навіть тих, які намагалися її убити. Час від часу вона замислювалася, що було б, якби вона обрала власний шлях, незалежний від порад батьків. Юрист? Вона змарніє та перетвориться на синє опудало із синцями під очима, щойно вийде на роботу. Будь-яка паперова робота, пов’язана із правом? Туди ж. На біса їй це все? Хіба не можна було обрати щось, як наприклад, океанографія..

Потилицею пробіг інстинктивний холодок.

Олеся смикнулася з переляку й озирнулася. Позаду неї, зовсім як тієї ночі, стояв вовк. Величезний, кудлатий та чорний, як сама темрява. Пронизливі жовті очі глипнули на неї у люті, а губи розтягнулися в злісному вищирі, оголюючи ікла. Тварюка стояла перед порогом, затуливши дівчині вихід; здоровенні білі ікла виблискували у світлі місяця.

Гнів, що розгорівся у звіриному погляді, здавалося, міг пропалити її наскрізь. Очі були великі, страшні та усвідомлені, ніби вовк точно знав, що вона робить. Й од того лють його ставала більш відчутною, сиротами розбігаючись вздовж хребта.

Щойно у вовчому горлі зародилося низьке гарчання, з двору свиснула бабуся – босорка без жодного страху дочовгала до звіра крізь кучугури й похитала на нього головою:

– А цур тобі, непритико! Котився б ти під три чорти повз вовчий пагорб! Чого людей знову страшиш? Як не в одних худобу дереш – так у других повадився.

Олеся витріщилася на відьму. Темні бабині очі сяяли злістю з-під брів; її голос відлунював у курнику, наче грім, відбиваючись від дощатих стін прибудови. Вона посварилася на вовка пальцем й пробурмотіла собі щось під носа, і враз – клац!

Не встигла Олеся й оком змигнути, як від місячного світла на вулиці її затулила тінь. Дівчина кілька разів спантеличено прокліпалася, аби впевнитися, що не марить. Диво: замість вовка, спершись спиною на одвірок, на босорку ображено назирав високий парубок. Він застиг на порозі так, як обернувся – боком, однією ногою у курнику. Жовто-карі, тьмяні медові очі глибоко запали в череп, гострі, мов бритва вилиці й підборіддя підкреслювала жахлива блідість шкіри. Якби хлопець був без куртки, Олеся була впевнена, що змогла б порахувати йому ребра, як частокіл. Єдине, що робило його вигляд більш-менш здоровим та людським – скуйовджене, густе волосся, не прикрите шапкою. Сніг припорошив темні пасма, заодно осівши й на плечі та комір пухової зимової куртки, такої ж чорної, як вовче хутро.

Рукавиць юнак не носив, а по тому швидко запхав руки в кишені, сховавши довгі білі пальці от чужого зору, і чомусь для дівчини це було навіть страшнішим, аніж величезний вовк із хижим поглядом. Куртка висіла на парубкові мішком, у присмерку курника синці на обличчі темніли так, що зливалися із тінями, й перетворювалися у величезні чорні прогалини замість очей. Він був радше схожий на мерця, аніж на людину. Страх знову повернувся – тепер ще глибший, ніби Олесю посеред нічної хурделиці занурили в крижану ополонку з головою. Легені стиснуло сталевими лещатами, доки дивний мороз пробирався до кісток, холодячи кров у жилах; коли юнак з-під лоба зиркнув на неї, небога аж підскочила, відсахуючись на тих кілька добрих метрів, на які простягався курник. Босорка знову похитала головою.

– Не лякай дівчи́ну, вовче. Вона тут ні до чого.

– Ха, ні до чого! Аби дід її не хвалився так, я й у нього би не брав. Та ти ба – перерубав влітку пів бору. Тварини, що жили в тому переліску, бач, чи далі втекли, а чи повмирали. Влітку-восени по їжу вище в гори можна було ходити, а зимою як? Помирати з голоду й холоду, тому що хтось на старість літ збагатитися схотів за легку здобич? Та скільки вас тут таких, у Карпатах ся зібрало, що ліси не шанують та рубають безбожно? А чи ви бодай трохи метикуєте, до чого це може призвести? Я людей не рухав – на біса ви мені здалися з цими вашими задимленими містами, що й зірок уже на небі не розгледиш. Та коли ж ви мене у спокої залишите? Коли припините ліса нищити та тварин убивати? Цивілізація, цивілізація – тьху на вашу цивілізацію, як вона окрім бід нічого не приносить. Зручно вам? Гарно влаштувалися? Дідо заробив собі на спокійну пенсію, курник, хату збудував? Тепленько? А те, що він для цього літом парубкам пів лісництва продав, що стільки тварин повиздихало і річка берег підмиває, руйнує, не бентежить? Ні, бабусю, була б вона ні до чого, сюди б не приїжджала та тобі сі не жаліла.

Хлопець ніби випльовував кожне слово, кидав ним у обличчя Олесі, щоб переконатися, що воно завдасть якомога більше болю. У хрипкому, виснаженому голосі, мов зачеплена струна, бриніла така ненависть, що дівчині стало соромно дивитися йому в очі.

Так от, звідки дідусь узяв гроші, і чому нікому нічого не казав. Батьки б засудили, а вона – тим паче. Дівчині раптом стало так бридко, так боляче від того, що вона приїхала сюди допомагати дідусеві, який нажився, винищивши кілька гектарів природи, що до очей підкотили сльози. Юнак замовк, осудливо нахмуривши брови, так що здавалося, з очей от-от полетять блискавки. Він розвернувся, щоб вийти геть, й зіштовхнувся поглядом із старою босоркою.

Бабуся кинула очима на Олесю:

– Гадаю, тут і моєї допомоги не треба, онучко. Ти знаєш, що тепер робити. Він тут більше не з’явиться. – Кивнула вона на парубка, й за мить докинула вже йому: – Пішли, небораче, нагодую.

Хлопець набурмосено промимрив щось невдоволене, але слухняно пішов за бабусею, покинувши курник без жодного звуку. Дівчина проводила босорку й вовка поглядом, аж доки вони не перетворилися на ледь помітні чорні силуети на тлі снігу, що виблискував під місяцем, та й собі посунула до хати. Дідусь радо зустрів її біля дверей, примчавши із палаючими від цікавості очима, і Олесі знову стало гірко на серці. Тієї ночі спати вона пішла мовчки.

***

Коли босорка казала, що її допомога тут не знадобиться, вона все ж збрехала. Наступного дня, щойно заспівали треті півні, до дідуся та ще трьох чоловіків із села з’явилися представники поліції з Івано-Франківська, набундючені од холоду та вдягнені у важкі зимові чоботи. У поліцію надійшла анонімна заява за незаконну вирубку лісів, і зваживши усі за, проти, та вимогу до статистики за місяць, поліцаї скористалися можливістю й вручили крадіям по штрафу, разом із забороною наближатися до заповідних територій.

Як і обіцяла бабуся, вовкулак більше не з’являвся – ані на цей тиждень, ані на наступний, ані через місяць, коли Олеся в пів ока стежила за входом у курник крізь вікно на кухні, заповнюючи резюме на роботу до лісництва.