Босорка. Пальто овечка

Середа 30.03

Я знову помилилася. Я певне в котрий раз прийняла не те рішення. Знову чуже рішення! Дідько! Як тільки ся сталося, що я їду на педагогічну практику до Франківська? Так треба ж було щоб настільки не пощастило, щоб саме мені випала сільська школа у дурацькому селі, де волам роги правлять, а кіз кують підковами!

Назва села, у яке я їду на пів весни – Старі Мухомори, уявляєте?! Старі Мухомори, Господи, розумом не збагнути… Головне, Наталка вже в Києві по кавʼярнях розгулює, а я – в Старі Мухомори!

Загалом, не вірю я ані в забобони, ані в прокляття. Вірю у фізичний світ, в якому все відбувається логічно та послідовно. Не вивчив лекцію – отримав двійку, завчасно та ретельно підготувався до подорожі – поїхав з документами та всіма потрібними речами. Все просто та прозоро. І якщо ти віддаси 20 грн бездомному на вулиці, то тобі воно не віддасться, ні… Тільки бездомний зможе трошки ще протягнути.

Але є дещо, у що я вірю з кожним днем все більше…

У девʼятому класі зустрічалася з Микитою, розумний та милий хлопець. Завжди підказував на контрольних та приносив мені шоколадки. А подружка моя – Наталка, що зараз в Києві, тоді була разом з Єгором. Єгор був старшокласником. Його батьки мали мережу квіткових магазинів, тож щопонеділка він Наталці дарував величезний букет чи то троянд, чи то тюльпанів, чи то півоній. Їздив Єгор на Audi Q7, тож Наталка постійно викладали у свої соціальні сторінки фотографії з розкішного шкіряного білого салону. Заздрила їй жахливо.

В один день, зовсім раптово, вони розійшлись, і я написала Єгорові в Інстаграм, аби підтримати. Ну, і так сталося, що ми з ним почали таємно від Наталки зустрічатися. От мені і прийшлося кидати мого відмінника Микиту. Гадала, він від здивування не знайде слів, і я тихо піду. Але ж Микита так розлютився, що прижав мене до шкільної стіни та промовив: «Та щоб ти все життя металася від одного до іншого, не знаходячи власного щастя». Я дуже налякалася, та не дала належного його словам.

Оу, автобус звернув з головної траси у ліс. Так трясе, що не можу нормально писати. Вузька стежина для машин та глухомань, та досі жалітися…

Словом, той багатій Єгор згодом потрапив у аварію в алкогольному спʼянінні. Коли отямився, признався, що не хоче бути зі мною. А ще згодом, навчаючись на першому курсі педагогічного, я прийшла влаштовуватися у приватну школу. І що ви думаєте? На співбесіду до мене вийшов Микита. Сказав, що тільки-но оформили нового вчителя з математики у його школу. Пригостив потім кавою та підкинув до гуртожитку на своєму Porsche. Я ледь не проковтнула свого власного язика! Ну треба ж так…

Ух, як тільки-но підплигнули на купині, я собі ледь поперек не відбила! Вже настільки темно ззовні, що у вікні відображаюсь я собі сама. Така втомлена та зімʼята. Не полюбляю мандрувати машиною та автобусом. От дідько! Ще і навушники сіли. Далі їхати в мертвій тиші.

Відірвавши амбушури від вух, відчула, як тріщить голова…

Такі дивні звуки в тому лісі. У водія прочинене вікно, і я добре чую, як співають нічні пташки. В нас, на Дніпропетровщині, таких не зустрінеш. Хотіла вам погуглити, як ті птахи звуться, та дзуськи мені, а не інтернет!

Цікаво, як вітру вистачає сил качати ті здоровенні смереки? Та поскрипують вони так, наче готові обвалитися на наш залізний автобусик, який заважає єдності та спокою лісу, вже зараз.

Притулилася до вікна, аби бачити бодай щось, окрім себе, та здригнулася від нічних кошмарів, що малює моя хвора фантазія. Вдалечині був будинок, навкруги якого було розлите озеро, все в очереті та болотяних квітах. На крильці стояла сива згорблена бабуся та кволо хитала головою, проводжаючи наче мене одну хижацьким поглядом. Здалося, що вона крізь відстань бачить лишень мій наляканий погляд. Величезні мурахи з моїх рук були готові мене зʼїсти. Я відірвалась від вікна та потрапила у світлий автобус, де кожен перший пасажир давно спав.

Мені вдалося трохи подрімати, щось навіть наснилося. Водію було це нецікаво, адже в нього протокол. По списку прізвищ всіх посадити, та по списку прізвищ всіх висадити. На жаль, моє прізвище прозвучало саме тепер, коли ми підʼїхали до невеличкого готельчику серед карпатських гір і дивних тварин.

Четвер 31.03

Взагалі я довго не могла вирішити, ким хочу бути: вчителем чи психологом. Та тепер жалкую, що обрала саме навчальну галузь, адже зараз так не вистачає кваліфікованих психологів. Я би з радістю допомагала і дітям, і військовим, і біженцям. Але ж після одинадцятого класу Наталка пішла на наш педагогічний факультет. А чим я гірше, вирішила тоді. І помилилася.

Закрутила волосся у тугу гульку, надушилася своїми деревними парфумами, які були просто призначені для цієї карпатської мандрівки, зібрала зошити та посібник з алгебри для сьомих класів. Температура в горах у середньому нижча, ніж у нас, тож я можу вигуляти своє улюблене пальто овечку, яке не можна вдягати в Дніпрі через наднормову весняну спеку. В цілому, я готова.

У гірському повітрі витає мукання корів так же інтенсивно, як і сморід від тих самих корів. Наш готельчик знаходиться прямо біля «траси», а всі мешканці Старих Мухоморів – прямо за рогом. Село дуже невеличке, сказали, що мені до школи йти здебільшого пʼять хвилин. Словом, я навряд чи морально дотягну до середини травня тут. У самотності і асоціальності.

Я викладатиму алгебру та геометрію у 7, 8 та 9 класах, в кожному з них по 10 учнів. Невелике навантаження. Сама школа трошки більша за мій готельчик, зате з великим двором, який, певне, по вихідних перетворюється на пасовище. Дітей будівлею ще не було, вони, думаю, зійдуться за півгодини.

Мій класний кабінет на другому поверсі, вид з його вікон відкривається на дивовижні зелені вершини, частина яких ховається у тяжкому тумані; на гірську річку, яка годує величезні буки, що ростуть вздовж неї; на маленькі деревʼяні будиночки, які обставлені скиртами та городами. Гирлами верховинної річки розкидані каміння, забуті стежки та лише одна хатинка. Стоїть вона там одна, наче покинута тваринка серед пустої камʼяної вулиці. Здалося, що вона от зараз, ні! От зараз підніметься на курячі лапки та втече до решти таких загублених як вона.

Урок промайнув швидко та доволі цікаво. Діти розмовляли на своєму івано-франківському сленгу, який я не завжди могла розібрати. Всі це розуміли, тож розмовляли зі мною чітко та повільно. Я їм, здалося, сподобалася.

Заповнивши журнал хорошими оцінками, я знову підняла голову на той одинокий будиночок біля ріки. І тут, зненацька, мої думки обірвав хлопчик, світленький немов кульбаба, котрий стовбичив якийсь час у порозі.

— Мені гія ваша допомога, — промовив він з широко відкритими очима.

— Так, звісно. В тебе щось трапилося? — я не на жарт налякалася, не приховуватиму.

Він зиркнув у вікно, саме на той одинокий будинок, і я машинально розвернулася на секунду в той бік також. Переконавшись, що нічого дивного там не відбувається, повернулася назад до хлопця. Той вже стояв в двадцяти сантиметрах від мне. Я сіпнулася від переляку, та в мить зібралась.

— Мені треба до босорки. Та дєдик не дозволяє ходити одному.

— Куди тобі треба? — Я ледве дихала, адже хлопець дивився прямо мені в очі на відстані напів витягнутої руки. Його зіниці були настільки широченними, що я не бачила кольору його очей.

— Кажу, треба до босорки. — Хлопчина неквапливо опустив погляд на мої руки і додав: — Я чекатиму на вас внизу за десять хвилин. Гія спішити.

Хлопчик вибіг з кабінету, а я ще якийсь час не могла повернути на місце своє дихання. Я подумала піти з ним попри здоровий глузд, адже мене і саму тягне цікавість навідати той будиночок.

Дорогою туди хлопчина не проронив ані слова. Він тільки тримав мене за руку та тягнув моє тіло до босорки. Незважаючи на його коротенькі ніжки, я не встигала за його кроками. За хвилин сім пришвидшеної ходи ми вийшли на галявинку, і я побачила той самий краєвид… Вдалечині був будинок, навкруги якого було розлите озеро, все в очереті та болотяних квітах. Та тільки на крильці стояла не стара жінка, а молода красива дівчина, яка потроху вертіла головою, зустрічаючи мене одну зором. Це точно був той самий будинок, який я бачила в автобусі перед тим, як заснути… Присягаюся. Та тільки, скільки я тоді дрімала в автобусі? Півхвилини? Хвилину? Тоді мені здалося, мов пройшли години…

— Вона мене послала по тебе. Ледь діждалися твого приїзду.

Дівчина, яка оглядала мене з крильця, мала неабияку вроду: довге блискуче темне волосся, ясні очі, пухкі вуста, посмішка з яких змушує посміхатися. Поки розглядала незнайомку, втратила долоню хлопця. Озирнулася, та його ніде вже не було.

— Ви тут не бачила хлопчика? Тільки що зі мною тут був! — Гучно закричала я.

Дівчина тільки посміхалася, зовсім незважаючи на мої переживання.

Коли я захотіла побігти назад, аби знайти загублену дитину, та дівчина нарешті відізвалася:

— Не ревчи ти так! Він вже пішов. — Незнайомка йшла мені на зустріч, наче ширяла над землею, від чого мені ставало трохи не по собі. — Як завжди не знаєш, що робити? Бігти шукати хлопця чи залишитися одигезде, аби заспокоїти свою невгамовну цікавість? Ади, як знову вирішиш неправильно – все загубиш.

Ноги підкосилися та я мало не впала.

— Звідки вам відомо про те, що не вмію обирати? — думки про хлопця мене геть залишили.

— Босорка все знає, Агато. Заходь до ґражди, чаю випʼємо.

— Ви щось типу місцевої ворожки? — нарешті змогла вимовити я.

— Адійо. Ворожки.

— Вибачте, але я не все розумію, що ви кажете.

— Коли не розумієш, то воно тобі і не гія. — Босорка махнула рукою та знову зиркнула на мене. — Іди, не бійся!

Ззовні її будинок не відрізнявся від решти тутешніх, але в середині ставало зрозуміло, що дівчина ця обовʼязково має бути якоюсь чаклункою. Стіни були чорні, наче у нагарі від вогнища, на них були розвішані голови тварин (хоча в глибині душі сподіваюся, що опудал). У розі, за великою халабудою з покривал, стояв прозорий шар, сповнений водою і олією, яка красиво розтікалася фігурою. Підлога була вкрита землею у дорогоцінному камінні. Вузька протоптана стежина, по якій можна було ходити, а поза доріжкою росли дивні квіти, всі вкриті сріблом та іншими самоцвітами, що заворожили мене своїми сяйвом та магією.

— Ви вбиваєте звірів, так?

— Це не звірі, Агато, — босорка вхопилася за голову свині та, приклав зусиль, зняла її зі спису. — Це в минулому люди.

Будучи в іншій місцині, в іншій хаті, з іншим співбесідником я би вирішила, що це ніщо інше, як жарт, прикол, розіграш.. Але не зараз.

— Його звали Григор. — Продовжила босорка. — Був він файний леґінь, та його вчинки у мій бік змусили мене не перетворити його в свиню, а показати всім його справжню нутрину. Та годі. Який чай пʼєш?

— Ви мені хочете допомогти чи бажаєте зробити з мене вівцю? — Я вирішила спитати напряму, поправляючи своє мʼяке пальто овечку.

— Я всім допомагаю. Головне, щоб віддячили рівноцінно моїй роботі.

— То що ви хочете від мене?

— Нічогісінько. — Чайник, в який дівчина тільки-но набрала води, закипів прямо переді мною на столі.

Босорка зникла у темряві своїх заплутаних коридорів. Я озирнулася та відмітила, що тут зовсім нема вікон. Перевівши погляд на стіл, здригнулася, адже там вже сиділа босорка.

— Обереш чай із мʼятою – йо зможеш побачити, яке теперішнє на тебе б чекало, якби обрала психологічний факультет, якби не покинула відмінника Микитку, якби приймала постійно інші рішення, як то ти звеш – правильні рішення. — Босорка дістала з-за спини другу руку та продовжила — Та ти можеш обрати чай зі свіженького чебрецю. Зумієш прожити життя, яке сама забагаєш. Тіко потім не смій токмити мене всьо вернути. Не трафиш більше до свого минулого життя. Ні.

— Не знаю, яке життя було б для мене ідеальним. Наталка – подружка моя, – от вона щаслива. Щаслива вона і везуча! Постійно в неї все складається так, як на краще.

— Заздрити погано, так Бог нам сказав. Але виправити все тобі агі, як гія! Обрати, на жаль, можна тільки один напій!

Босорка гляділа на мене так, що складалося враження, ніби я зараз щось випʼю, втрачу свідомість, та вона здасть мене кудись на органи, чи відразу у якесь рабство закордон. Було дивно, та на душі більш паскудно.

Не сказав ані слова, я обрала філіжанку та випила до дна окріп з лісним запахом.

В голові запаморочилося, і я впала, провалившись крізь її земляну підлогу.

Пахнуло сирістю та холодом. Я ніби десь застигла, боялась поворухнутися зайвий раз. Аж тут я почула свій дитячий голос:

— Міко, мені той мажор сто років не треба! Чуєш?

— То з якого диву ти з ним листуєшся повсякчас? — відповів знайомий, такий ще підлітковий голос Микити, та я нарешті відкрила очі. Дивилась звідкись збоку, як я тоді, у 9 класі, розмовляла з колишнім хлопцем, у випрасуваній сорочці та описаних синьою пастою руках.

— Досі ревнувати! Це була просто доброзичливість та підтримка, не більше.

— Добре. Я тобі довіряю.

Картинка змінювалася нашим дорослішанням. Микита постійно шпигував за мною, коли я спілкувалася з хлопцями. Зовсім закинув навчання, бо вирішив, що мені більше до вподоби «хулігани». Та попри це постійно закочував мені ревниві істерики. Мені це дошкуляло, і ми розійшлися на випускному. Він завалив іспити.

Я вступила на психологію. В ході навчання виявила, що в мене багато травм із дитинства. Почала досконально вивчати себе, своє тіло, свою поведінку. Стала відстоювати свої особисті кордони. Від мене відвернулися всі подруги, родичі, стали презирливо ненавидіти викладачі.

Я, із відстояними коронами, постійно намагалась згадати про день, коли і де не там звернула. Але так і не пригадала.

— Виходить, що я приречена на невдале життя із нещасливим кінцем, який би вибір не робила? Так би мовити, в мене зачинені обидві дороги… — звернулася я до босорки, яка точно мене чула.

— Відки знаєш, що на тебе чекає нещасний кінець?

Я схотіла завити від болю та злості, що від моїх рішень, виявилося, що геть нічого не залежить. Я перекотиполе, яке не має в житті інших турбот, як обирати якому вітру підкоритися та якими стежинами котитися до кінця безкінечного життя…

Я більше не воловоджу, заздалегідь знаю, що рішення, що щойно прийняла, – безглузде, та яка до біса різниця?

Я заплющила очі та повернулася до хатини босорки.

— А у вас є що поміцніше? – Спитала я, та босорка в мить сховалася у своїй темряві. Я одразу вилила собі у горлянку стоградусного завареного чебрецю.

Моє тіло знову просочилося крізь кришталеву землю, та я лиш почула «Ади горя не здобудь своїм вчинком!»

Моє тіло кудись летіло, а я все повторювала про себе «Бути щасливою та коханою», «Щасливою та коханою»…

Повільно падала наче з неба у бік височенної гори у смереках. Людей там не було зовсім, тільки одна хатина та рогата худоба навкруги.

Посеред галявини, яка світилася від золотого проміння сонця, що ледве заходить, стояло двоє людей. Наче я – доросла, по зморшках навіть можна сказати – стара, та щаслива, і чоловік – не менш молодий та веселий.

Він наливав карпатський чай, відтопиривши мізинця. Рахував нас очима, хоча нас було всього двоє. Приніс із шухляди дерев’яний табурет з вирізьбленими ініціалами його прабабусі. Я дістала із сумки імбирні пряники в формі зірочок та квіточок. А він з-за спини дістав букет польових квітів. Пахнуло чебрецем та калганом. Він розказував про своїх овечок, називаючи їх по іменах: Зорька, Сонька, Агата… Розказував про світанки, які заливають його віконечко витонченим золотом. Я розповідала про улюблену каву з купажу у затишній кав’ярні в центрі моєї столиці. Він казав, що кава не пʼється з пастеризованого молока. Я сміялася, не наважуючись навіть понюхати те козяче молоко, що стояло на краєчку нашого столика у вінтажній скатертині.

Шкода, ми ніколи більше не чаюватиме, — подумала я.

— Чому я памʼятаю той день, ніби це було давно в минулому? — кричала я, знаючи, що босорка мене чує.

— Тому що моя мʼята в суміші із чебрецем робить дива. Ти бачиш своє майбутнє в розрізі теперішнього… Важко то пояснити, ага?

— Я збираюся покинути того чоловіка? Він наче мене робить щасливою… Мені з ним так добре, я це відчуваю! – кричала я крізь час до босорки.

— Ні, ні, ні. Ти нещасна. Ти прийняла неправильне рішення, що провела з ним все літо. На тебе чекає звичне життя у Києві, ти ж туди мрієш перебратися? Там в тебе буде яке-не-яке, але нормальне майбутнє, прямо як у Наталки. — Вона говорила повільно та так, ніби вже все вирішено.

— Либонь, я завжди-таки приймала правильні рішення, та просто не вміла задовольнятися тим, що саме для мене готує доля? Наче, мені треба навчитися приймати свої рішення, а не Наталчини. Я ніколи не була щасливіша, ніж та жінка, яка тримається за руки з тим чоловіком у кожусі!

— Агато, що ти собі надумала? — Озвалася босорка. — Це не твоє ідеальне життя. Наталка би таке не обрала. Давай я тебе просто поверну додому, і ти будеш далі повторювати за своєю розумною та щасливою подружкою?

Я вже не чула босорку. Я лише дивилася на своє усміхнене обличчя уздовж роки. Присягаюся: ніколи не посміхалася так щиро, як тепер. В душі тепло, наче там величезне багаття.

Я відпустила свої мʼязи, дозволивши їм більше не тримати своє тіло, і опинилася на кришталевій землі у босорки.

— Як я впізнаю того чоловіка?

— Впізнаєш, Агато.

Я разок кліпнула очима, як світ став набагато ширшим та чіткішим. Ще разок кліпнула – опинилася біля гірської річки… Зелена висока трава навкруги так солодко пахла, що я ледь стрималася, щоб її не скуштувати. Ступала босоніж по крижаному вітру, що лежав на сточеному камінні. Чомусь тіло відчувалося геть по-іншому. Наче мій тулуб плив над рівнем холодної води, яку я відчувала всіма чотирма кінцівками.

— Ти загубилась? Господи, яка ти миленька! Блукаючи річкою Мухоморкою, можна ніжками трафити на пастку! — доброзичливий хлопець з отарою гукнув мене з іншого боку річки та продовжив ледве чутно: — Де твій дім, чупринко?

— Мухоморкою? — лише засміялася я, не розчувши.

— Га? Ти мене розумієш, да, маленька? — кричав він.

— Мене Агата звати! — ревчала я, та, схоже, він мене не розумів.