Босорка. Тіні минулого

В дерев'яній хатинці на галявині не світилося жодне віконечко. Але око білястого місяця висвічувало все, майже, як вдень. Навіть непролазні хащі карпатського лісу не здавалися такими вже й непролазними.

Євдокія виглянула у віконце. Звісно ж вона не спала. Адже ніч це час для роботи. І саме сьогодні, в повний місяць, до неї завітав гість зі світу мертвих. Хоча темну тінь вона бачила вже три доби поспіль. От і зараз темрява клубочилася біля високої смереки, неприродно розгойдуючи її гілляки, однак не в силах перетнути захисну межу без запрошення.

Колись давно, вона, босорка, змінила своє ставлення до темряви та відмовила їй в служінні. Вона більш тяжіла до світла. Але не буває сонця без тіні, як і дня без ночі. Та й силу свою вона однією рукою черпала саме в темряві. Тож і відмовити незваному гостю зараз не змогла.

— А, щоб тебе... —пробурмотіла стара собі під носа. Відійшла та дмухнула на єдину свічку, що слабенько мерехтіла на припічку. Темніше не стало. Місячне сяйво чітко вимальовувало все у світлиці. Євдокія пройшла за піч. Там в неї була невеличка комора. Ця кімната та комора були лише її. Тут жодного разу не ставала нога людська чи нелюдя. Вся інша хатинка була розрахована на різних гостей та підлаштовувалася під потреби конкретної особи чи компанії. Дивлячись задля чого до неї прийшли. Але ця світлиця була лише її. Та й, якщо хто загляне в її комору, то біди може наробити. Чужому оку не потрібно бачити її зілля, трави та настоянки. Від одного вигляду настою на триголових червах будь-кого знудить. Вона взяла пузатий бутиль з в'язкою прозорою рідиною та помилувалася хижими гострими зубами триголових черв'яків. Сама ходила за межу та збирала, а це ой як не легко. Мало того, що їх слиз отруйний, так вони ще й не аби як кусаються. Але ж воно того вартувало. Збовтала добренько бутиль, подивилася, як ці потвори сплелися в кубло та розплелися, висовуючи довгого роздвоєного чорного язика, та й поставила на місце. Ще трішки й буде готовий. Сьогодні вона прийшла не за ним. Стара взяла маленьку пляшечку зеленого кольору та швидко сховала до кишені на в'язаній кофтині. Вийшла зі світлиці та покрокувала до вхідних дверей. Відчинила їх. Як раз вчасно. Місяць висвітлив рівненьку доріжку через двір, по ґанку та точнісінько у розкриті двері. Євдокія переступила поріг та зійшла з місячної доріжки.

— Що мнешся, проходь, колі прийшов.

Сказано було тихо, наче пошепки, але вона знала, той хто має почути — почує. Тінь під смерекою зникла, а через мить мимо неї промчав темний вихор, залетів в хату та зупинився на краю місячної доріжки, де закінчується смужка сяйва та починається сіра сутінь. Ґаздиня зайшла до кімнати, та дверей не зачиняла. Пройшла до столу та й присіла, спостерігаючи, як клуби темного вихору затихають та складаються у знайому фігуру. Нарешті формування закінчилося і він ступив з місячного сяйва.

— Давно не бачилися. Чого приперся?

— Ох і не привітна ти стала, Євдокіє! — чоловічий кремезний тулуб ледь вмістився на хлипкий стілець. Свої козлячі волохаті копита він ховав під плащем та швидко сунув під стіл. А от виті гострі роги, що прикрашали пишну шевелюру він не ховав, як і білі, без жодної плямки, очі.

— До таких гостей, як ти, так і треба. Чого спокій рушиш?

— І навіть чарку не піднесеш? Чи чаю б свого, у всіх трьох світах знаного, заварила б.

Він шкірився, але вона лише рукою махнула. З нею таки фокуси не проходять. Вона цю братію знає, як облуплених. Тож лише кивнула на відкриті двері, де в міру руху місяця, рухалася і доріжка, зменшуючись та звужуючись у дверному отворі.

— В тебе часу засиджуватися нема. Тож кажи, або йди собі.

— Я до тебе з посланням прийшов.

Він теж відкинув удавану дружність. А вона смиконула вицвілими вже бровами.

— Як є що казати — кажи та забирайся. Нічого мій час гаяти.

— Є..є.. — Він витріщився на неї своїми страшними очами та продовжив. — До тебе завітають скоро. Так от. ВІН сказав, що то ЙОГО здобич. Не плутайся.

Від такого натиску босорка лише вище підвела брови, так, що на її, і без того, зморщеному лобі, шкіра геть зжамкалася, а бородавки одна одній заважати стали.

— Любилися гуси до гори ногами! Що ж там за здобич, що ВІН і на посильного витратився? Чи завинив ти ЙОМУ знову та й за так працюєш?

Від нагадування про столітній борг у незваного гостя очі зеленим спалахнули.

— Ти за мене не переживай, я за так не працюю. А здобич там така, що на всіх вистачить.

«Значить чисту душу згубити задумали» — зметикувала босорка і скрипуче розсміялася.

— Така люба здобич, що вже слина з ікол падає. Чи не зарано? А як щось піде не по плану?

— Тому й прийшов до тебе! — Він гримнув волохатим кулаком по столу вкритому вишитою скатертиною і той час відсмикнув руки. В хаті засмерділо паленою овчиною, а на його руках зникла частина волохатості.Він злісно рикнув, але обережна вишивка зробила свою справу, нагадавши нелюдю хто в домі ґаздиня.

— Не плутайся попід копитами, бо затовчуть.

— То ти мені погрожуєш? - прошелестіла бабця.

— Не погрожую. Попереджаю. — Його голос теж трохи присів. Як би він не козирився, але бісити стару було дуже небезпечно.

— Вважай, що попередив, — прошипіла Євдокія, а голосно промовила. — Як місяць сходить і заходить, — і незваного гостя наче вітром здуло зі стільця, так швидко він підвівся та одним стрибком плигнув в малий трикутник місячного сяйва, що залишився на долівці в кімнаті. Його здорову та страшну фігуру знову окутав темний вихор, що наче всмоктував в себе здоровезне тіло.

— Ти пошкодуєш...— прошипів вихор на останок.

— Тебе дорога ця уводить! — Вона підвелася і подалася до дверей, крізь які щойно промайнув нічний посланець. — За моїм словом прийшов, за моїм словом пішов. Без мого слова дороги цієї не знайшов. Без мого слова, доброго чи злого, сили в моїм краї не маєш, волю створінь, живих й не живих не зламаєш.

З останніми словами вона дістала з кишені маленьку пляшку та щедро хлюпнула на ґанок та уздовж порогу. Від зілля здійнявся зеленкуватий димок і стара задоволено зачинила двері, обрізаючи та стираючи прокладену доріжку.

— Любилися гуси до гори ногами! Ще козлини всілякі мені погрожуватимуть! Ти диви! От же ж, нахаба! Тільки хату всю просмердів! Тепер поки вивітриться! Тьху!

***

— Олю, і чого тебе так перемкнуло? Злітали б на море спочатку, а потім вже до твоєї чаклунки б з'їздили.

Олег нервово крутанув руля на вихлястій кам'янці, що звивалася вгору. Великий чорний nissan слухняно оминув черговий валун просто посеред дороги. Ця розмова не була новою, тож він і не чекав на відповідь. Він змирився з таким дивним рішенням їхньої весільної подорожі, адже бачив, що кохану дійсно щось неабияк хвилює. Вона лише зітхнула, теж розуміючи, що він має право бухтіти. Вона дійсно, без жодних пояснень змінила всі їхні плани. Але ж, не розказувати ж йому... ну, не зрозуміє. Спише все на чийсь невдалий жарт, переконає її. А їй потрібно не викинути це з голови, а розібратися. Адже вона відчувала, що це не випадковість і, тим паче не жарт.

— Де вже тії Бліді Поганки? Скільки ще до них?

— Не Поганки, а Мухомори. І не бліді, а старі. Старі Мухомори. І гугл показує, що ми вже майже на місці.

— На якому? Серед лісу дикого, серед степу широкого? - Спробував пожартувати він.

— Дивись, там наче зупинка якась.

І дійсно, серед високих дерев та щільних кущів з'явилася обшарпана зупинка з перекошеною вицвілою вивіскою «Старі Мухомори». Мабуть, у місцевого художника все добре було з почуттям гумору, бо коло великих літер, хоч колір і вилиняв, але можна було вгадати обрис старого пня, де водили хороводи бліді поганки. На мухомори навіть натяку не було. На що Олег тільки хмикнув. А ще й вивіска перекосилася, тож здавалося, що вона вказує на якесь підземне селище з такою отруйною назвою.

Машина зупинилася, і Олег з насолодою виліз та потягнувся. Дорога видалася не легкою, та й відвик він сам за кермом так довго їздити. Але Оля так просила. Самі, в Карпатському старому селі... романтика. А ще й чаклунка.. ммм. На Канарах чи Мальдівах кожен другий вже після весілля відпочиває, а такий медовий місяць буде лише в них. Ексклюзив, так би мовити.

— Оля теж із задоволенням вийшла розім'яти ноги. Вона поглянула навкруги, розмахнула руками та закружляла.

— Диви, яка краса!

— Звісно ж, краса. Сонце вже чіплялося за верхівки вікових дерев, голосисті птахи чудернацьким переливом перегукувалися в глибині лісу. П'янке повітря принесло медовий аромат з пряними нотками прілих духмяних трав. Вітерець повіяв прохолодою — то десь неподалік дзюрчав струмок або річка. Але Олег замилувався дружиною. Яка ж насолода так її називати. Адже шлях до їх шлюбу був не легкий. Він не розумів, чому вона не вірила в справжність його почуттів. Довго не вірила. Але, з того моменту, коли він побачив її медові очі — він пропав. Жодна красуня не викликала в нього таку низку емоцій, як один її погляд. Він просто потонув в бурштинових озерах її очей і не мав жодного бажання рятуватися. І можливо, вона не писана красуня з обкладинки, але її краса — справжня. Цілий рік він доводив їй своє кохання.Довгий, незабутній рік залицянь, запрошень та відмов. Але це ніщо, в порівнянні з насолодою від її першого не впевненого поцілунку, від моменту, коли він відчув взаємність почуттів, від її щирого та остаточного «так» у відповідь. Заради цих моментів він ладен був гори звернути чи зростити, а не лишень поїхати в якусь глушину.

— Ой, дивися!

В кущах поза зупинкою почулося якесь шарудіння. Вони застигли в очікуванні звіра, що ломиться крізь хащі та розгублено споглядали за чорним «не зрозуміло чим», що перлося на них з кущів. Але, ось воно вибралося на дорогу та із крехтінням розігнуло спину. Розчарований вигук зірвався з його вуст, а вигук полегшення зі смішком — з її.

Старенька згорблена бабця в чорній спідниці та цвітистій хустині з китицями, що задкувала з кущів, збираючи якісь трави у кошик, різко повернулася до них. Її в'язану кофтину підперізувала запаска з великими нашити кишенями, які стопорилися від зібраних корінців та горіхів.

— Ой, лишенько, вибачте. Ми, певно, налякали вас. Нам би в Старі Мухомори проїхати. Не підкажете як?

Стара, на яку вони намагалися не дивитися, бо її бородавчасте обличчя викликало дивне відчуття гидливості, приладнала до кошика довгий ремінець та перекинула той через плече, як поштову сумку. Так її повнісінький кошик їй не заважав. Нарешті вона закінчила возитися та пильно поглянула на молодят.

— Чому ж не підкажу. Якщо йти от цією тропкою, - вона махнула на ледь примітну стежину за зупинкою, - і вийдете. Тут недалече. А як їхати, то ще покружляєте трохи. Тільки чого вам кружляти? Скажіть до кого ви з гостинами, а я й направлю.

Молодий чоловік розгубився. Він забув, як в цих краях називалася місцева чаклунка, а от жінка його рішуче підступила до бабці.

— Нам, взагалі-то, до Євдокії потрібно. До Босорки. Чи знаєте?

Бабця хмикнула собі в носа.

— Еге ж. Знаю. Тільки до неї на машині не під'їдеш.

— Як це? — Здивовано витріщився чоловік. А стара, тим часом далі розказувала.

— Проїдете ще вгору, та коло старої криниці розвилка буде. Тож вам в село — направо, а до босорки од криниці стежка вгору веде. Сьогодні молодик на небі, тож ліхтарика якого захопіть, бо заблукаєте.

— Так світло ж ще. — здивувалася Оля.

— Зара сонце за верхівки закотиться і через годину вже сутенітиме. А ви раніш ніж за дві не зберетеся. Того й кажу — ліхтар візьми.

Стара глянула на Олега і його наче колодязною водою окропили, так стало холодно та спина змокріла. А вона вже й була собі — перейшла дорогу та занурилася в зарості ожини. Вони й подякувати не встигли.

— Олеже, поїхали. Дорогу нам підказали й добре, а то в лісі день дійсно швидко збігає.

***

Ліхтар їм таки прийшлося брати, адже до чаклунки вони змогли вибратися лише через кілька годин. Доки знайшли заброньоване житло, розмістилися, перекусили та привели себе до ладу вже дійсно сутеніло. Олег хотів був відкласти похід до ранку, але Оля вперлася — сьогодні й все тут! От і прийшлося тепер підсвічувати собі шлях ліхтариком. Той, до речі, зовсім випадково знайшовся в одній з шухлядок невеличкого дерев'яного дома, що вони винайняли. Можна було б присвітити й телефоном, але раптом розрядиться, а вертатися взагалі по ночі прийдеться.

Від криниці дійсно йшла вгору доволі широка протоптана стежка.

— Людей до неї щодня багато ходить. От і проторена стежина. Не заблукаємо.

— Звісно ж не заблукаємо — вигукнув Олег, — давай я перекурю трохи, тут і попельничка є.

Оля йшла попереду та скривилася на ці слова, але зупинилася. Не подобалася їй ця його звичка. Хоч, наче, й не багато курив, але... вона хотіла, щоб він покинув. Але ж йому «по статусу» потрібно. Принаймні, саме так він віджартовувався від її прохання. І це було чи не єдине, що Олю в ньому дратувало. Але, поки що, вона не наполягала. Домовилися лише, що як буде час про дитину замислюватися, то він точно покине цю згубну звичку. І взагалі, Олег був в усьому ладний — і бізнес у нього прибутковий, і квартира величезна в новобудові, і машини дорогучі. Грошей на неї не шкодував. Коли почав залицятися до звичайної дівчини з бухгалтерії заводу, з яким приїздив контракт укладати, вона навіть не повірила. Поряд із нею сиділа Лариса — молодша, стрункіша та красивіша за неї дівчина, та й секретарка у директора заводу була модельної зовнішності. А її — Олю — він і бачив всього лише раз, коли потрібно було документи на підпис до директора занести, та деякі питання прояснити. Головний бухгалтер тоді була у відпустці, тож прийшлося її йти. П'ять хвилин розмови, а наступного дня шикарний букет троянд кур'єр приніс. З маленькою запискою та благанням про зустріч. Її тоді весь офіс обговорював, адже не топова красуня, а ти диви! Довго вона відмовлялася. І букети повертала, і кошики з солодощами, а він її кожен день біля брами заводу чатував, щоб запропонувати підвезти. В один день, вона не витримала. Тоді стіною лляв дощ і вітер виривав парасолю з рук, але їй було байдуже. Вона ледь не з кулаками кинулася на нього, звинувачуючи у переслідуваннях. І що він — не нормальний, раз не бачить, що такому красеню, вона не пара! І що досить вже з неї знущатися, вона ж бо вже на язиці у всіх на заводі! І що вона йому не підходить по статусу, ані в коханки, ані в дружини! А на дівчинку на одну ніч — це не про неї, та й утриманкою вона ніколи не стане! Багато чого ще кричала, розлючено гамселя по його широких грудях. Вже й не бачила, що парасолька відлетіла в кущі та там і застрягла. Не бачила, як вся зупинка, повнісінька народу з її роботи, притихла, щоб жодного слова не пропустити. Не бачила, як все більше й міцніше притискав він її мокру до себе. Не бачила, якою радістю осяялися його очі. Лише відчула, як гарячі вуста накрили її роззявлений для чергового звинувачення рот міцним поцілунком, від якого її вмить кинуло в жар і подих перехопило. А він відсторонився, коли в голові вже паморочилося від нестачі кисню. І, дивлячись на неї щасливим поглядом, радісно вигукнув:

— Така! Тільки така дружина мені потрібна!

І, не чекаючи на відповідь, підхопив її та й засунув в машину на заднє сидіння. Ніжно провів рукою по щоці, змішуючі солені сльози з дощовими краплями, та тихо мовив:

— Ти жодного разу не сказала, що ти мене не хочеш, що я тобі не потрібен. А зі всім іншим я впораюсь, щастя моє.

Захлопнув двері та дав наказ своєму водію швидко відвести її додому. А сам залишився мокнути під дощем.

Звісно ж, після цього вибрику вона захворіла. Ангіна обклала горло, і скажена температура шпарила. А він все одно приходив зранку та під вечір в її маленьку однокімнатну квартирку, що дісталася її від бабусі. Приносив фрукти, чаї та ліки. Варив на облупленій кухоньці, що ремонту років тридцять не бачила, рідкі супчики, курячий бульйон, сам заварював трав'яний збір, та відпоював «своє щастя». Так і лише так він її називав. Вона ще довго потім оговтатися не могла від того, на що зважилася. Та й всі навкруги пліткували — пограється та кине. Ну що він в ній знайшов? А він не кидав. І коли одного разу вона прийшла на роботу з обручкою, багато хто ледь отрутою не плювалися. Але їй було все одно. Вона зрозуміла, що кохає. Вона кохає. А життя — то довга нива, і як воно там складеться, хто зна. Але вона хоче бути щасливою тут і зараз. Тому й погодилася на пропозицію.

Тому тепер так страшенно була перелякана. Настільки, що скасувала весільну подорож до теплого моря та приїхала до босорки.

Олег загасив цигарку і кинув недопалок в невеличку бляшанку, що була прикручена до стовбуру біля колодязя.

— Ну що, не передумала, щастя моє?

— Ні.

— То ходімо.

***

Стежина вилася між смереками до самої галявини. Коли вони побачили дерев'яну хатину, Олег зупинився та потягся до пачки цигарок.

— Потім покуриш, як схочеш. — Почулося з боку. Від стовбуру відокремилася щупла згорблена фігура. — Ви й так забарилися. Ходімо.

Стара, що нещодавно їм зустрілася почимчикувала до хатини та відчинила двері.

— Проходьте, для вас все вже приготовано.

Оля, не сміливо зробила крок в кімнату мимо ґаздині, а Олега бабця трохи затримала. Схопила за руку та заглянула тому в очі. Він застиг, адже погляд босорки наче зазирав у саму душу. Аж знову холодом повіяло по спині.

— Накоїв лиха і спиш собі тихо. Хоч того не знав, життя ти забрав. Кара не забарилася, помстою відродилася. Шлях свій шукай, смерті не оминай. Спокуту знайдеш, життя проживеш. — З тими словами босорка дмухнула на чоловіка чимось з долоні і його зіниці розширилися та застигли.

Вона взяла його за руку та підвела до віконця, де тихо звеліла сісти на ослін. Але він вже був в іншому місці.

Перед його очами проносилися картини десятирічної давнини. Він — молодий та перспективний бізнесмен заробив перші свої солідні гроші. Шикував, ні в чому собі не відмовляв. Купив першу круту тачку. Спортивне авто, про яке роки три тому навіть мріяти не міг.

Ось він повертався з нічного клуба та ледь не зачепив дівчину з коляскою. Вискочив з машини. З дівчиною все було добре. Вона він несподіванки штовхнула від себе коляску з дитиною та відскочила, але не вдало — трохи підвернула ногу. Він вибачився та запропонував допомогу. Відвіз її додому - вона відмовилася від лікарні. Дівчина виявилася молодою матусею, дуже вродлива. Та й їхньому спілкуванню була рада. Запрошувала в гості, коли чоловік був на роботі, а він — Олег — і не був проти. Завжди приїздив із щедрими подарунками, тож вважав це нормальним. Але одного дня йому це набридло. Він просто прийшов та сказав їй видалити його номер. Залишив на згадку якісь цяцьки з брюликами та й пішов не обертаючись. А дівчина ще довго сиділа з широко розплющеними очима та дивилася на маленьку коробочку на столі, що лежала поверх документів. Її документів про розлучення. Вона вірила, що Олег її щиро кохає, і потай від нього розлучилася зі своїм чоловіком. Сьогодні хотіла сюрприз зробити — сказати, що вільна і належить лише йому. Маленька Аліна, до якої Олег завжди ставився приязно та любив сюсюкатися із нею, розплакалася в колисці. А мама все сиділа і не реагувала. Коли на крик та плач дитини сусіди видзвонили її бабусю, та швидко приїхала. Але те, що вона побачила її просто шокувало. Дочка, яка потай від рідних завела роман з іншим чоловіком та розлучилася зі своїм, була мертва. На столі лежали документи про розлучення, а у вушках блищали новенькі кульчики. Поліція не заводила кримінальну справу, адже в дівчини просто зупинилося серце. Тож Олег про це навіть не знав. Як і не знав, що бабуся взяла виховувати онуку, яка лишилася без матері, а батько, після зізнання дружини про невірність, теж від дитини відхрещувався. Мовляв, як вона зараз гуляла то й до весілля могла. Не знає він чия то дитина. От і все. І бабуся стала їй за матір. Забрала дитину до себе. Вона намагалася знайти хоч якісь контакти Олега, але марно. В телефоні дочки такий контакт був відсутній. Сусідів розпитувала, може хто що бачив. Якось підійшла до групи підлітків на майданчику порозпитувати, там хтось згадав, що бачив круту тачку, коло їхнього під'їзду. Навіть фоткалися із нею. На одній зі світлин був Олег. Тоді вона побачила його та запам'ятала. Довгі десять років вона щодня згадувала про людину, що зруйнувала її життя, та забрала життя єдиної доньки. І тут раптом побачила, як він ходить до сусідки! Це ж треба такому! То Оля збирається за нього заміж?! І жінку, як переклинило. Вона ані спати не могла, ані про щось інше думати. Як він міг обрати негожу неказисту Олю замість її донечки-красуні?!! І це що ж, він буде життям насолоджуватися, а вона на могилку ходити? Не бути цьому! Ніколи! І жінка наважилася на страшну помсту. Вона сходила до ворожки та чаклунки. Про все розпитала, та підготувала. І саме в день весілля, коли всі сусіди зібралися на викуп нареченої, вона змогла непомітно підкинути підклад до кишені нареченого. От і все. Тепер чекатиме на новини. Адже ворожка казала, що такі чари вкрай важко перебити чи скасовувати.

Все це промайнуло у Олега в голові, і, раптом, він опинився в дивному місці. Там було багато дерев, кущів та стежок. Він озирнувся. Олі ніде не було. Покликав її, але тільки сполохав чорного ворона. На мить згадалося, що шепотіла босорка — шлях свій шукай, смерті не оминай. Спокуту знайдеш, життя проживеш. Дивно все це. Але якщо все що він побачив правда, то він дійсно винен. Адже тоді гуляв не думаючи про наслідки. Не зважав на чужі почуття. Перші великі гроші розум затьмарили. Це вже потім прийшло розуміння, що кохання за гроші не купиш. Та й не кохав він ніколи нікого. Тільки як з Олею зустрівся, зрозумів, що таке кохання. І зараз соромно було за свою поведінку, але минулого не виправити. Але можна змінити майбутнє. Він мріяв, що з Олею побудують щасливе родинне гніздечко, де буде господарювати любов та взаємна повага. Мріяв про діточок. Мріяв.. А своєю безвідповідальністю наразив на небезпеку не лише себе, ще й кохану. Ось це точно потрібно виправляти.

Поки думку думав, він не ворушився, але ось наважився і пішов по стежці, яка йому здалася найбільш страшною. Адже босорка сказала смерті не оминати, тож легким шлях не має бути.

Перші кроки були зроблені, і картинка помінялася. Навколо нього височив непролазний ліс і вилася ледь примітна стежка вгору. Він продирався крізь пекучу кропиву та цупкі колючі лозини ожини та малинника. Руки були вже добряче подряпані та кровили. Красивому обличчю теж дісталося. Він підійматися все вище вгору, коли почув дивний звук. Наче теля яке реве, чи що? Пішов туди, звідки воно лунало, та побачив лося, з красивими замшілими рогами, що з останніх сил, чіплявся передніми копитами за землю над прірвою та ревів. І хоч він розумів, що це майже не реально, витягти таку здоровенну махину, але кинувся на допомогу. Чоловік вхопився в роги лісного велетня і щосили потяг на себе. Лось не пручався. Наче розумів, що людина не бажає зла.

— Ну, давай! Ще трохи! Ну, чіпляйся ж ти!

Вигуки летіли в прірву, а величезний лось почав потроху вишкрябуватися. Скільки Олег там прововтузився, він не знає, але коли задня права нога лося зачепилася за край урвища і він, нарешті, підтягнув весь свій тулуб, знесилено поряд лежали два тіла. Людини й лося. Трохи віддихавшися, Олег підвівся, та й животина теж встала. Лось з гарними карими очима, з віялом рудих вій, дав себе погладити по морді, лизнув чоловіка по руці, а потім різко боднув рогами. Олег лише руками змахнув та у вигуку рота відкрити, як полетів у провалля. Секунди невагомості, пронизуючий біль по всьому тілу, і він опинився на галявині, на м'якій травичці.У грудях саднило від удару сохатого, руки та ноги мілко тремтіли від напруги та, певно, страху, але він підвівся та озирнувся. Знову кілька стежин. Він знову обрав найнезручнішу та більш страшну. Цього разу вона вела до якогось болота. Крокувати ставало все важче. Ноги все більше провалювалися у смердючу багнюку. Але поки стежка хоч якось проглядалася серед рідких кущів та купин, він продовжував свій шлях. Аж ось він натрапив на повалений стовбур якогось дерева. На силу вибрався на нього та сів перепочити. Але на стовбурі побачив велике гніздо. В ньому перелякано пищали пухнасті чорні воронята, бо на товстій гілці поряд вже готувалася перед стрибком велика товста змія. Олег виламав перший-ліпший патик і скористався ним як бейсбольною битою, збивши зміюку у польоті. Товста змія відлетіла та впала в болото. Але й Олег не втримався. Віддачею його теж відштовхнуло і він зіслизнув зі стовбура прямо у трясовицю. Він провалився відразу ледь не по пояс. Моторошне чвакотіння та відсутність твердої опори під ногами наганяли невимовного жаху на чоловіка. Він барахтався та намагався виповзти з цупкої пастки, але все було марно. З кожним рухом його засмоктувало все глибше і глибше. Наче й дерево близько, і ось там є тверда земля, бо він там проходив, а не видертися. Це повільне занурення в багнюку, розуміючи, що порятунок поряд, але він недосяжний — найстрашніша кара, найжахливіше катування.

Чи довго він так грузнув, чи ні, але часу згадати все своє життя та переосмислити його в нього було достатньо. Останнє, про що подумав Олег, було те, що він вважав-то себе вдалою та чесною людиною, яка нікому ніколи шкоди не робила, а воно ось як вийшло... Всі дії мають наслідки. Всі... І можливості змінити минуле, на жаль, не має.

Потім почувся шелест крил та клекотіння, і в небі з'явився величезний крук. Він трохи покружляв над гніздечком, та підлетів до чоловіка. В Олега з болота вже виглядало лише долоні та обличчя, яке він щосили задирав вгору, щоб мати змогу дихати. Птах покружляв і з голосним карком довбонув дзьобом проміж очей чоловікові так, що в того вони й закотилися. І вже через кілька секунд ненаситне черево трясовиці з жадібним чваком зімкнулося над ним, але він того вже не бачив.

Отямився він на галявині. Довго лежав з широко розплющеними очами вдивляючись в зоряне небо, але, зрештою, встав. В цей раз від нього йшла одна лише стежина. По ні він і пішов. Довгий шлях остаточно втомив чоловіка. Стежка вилася між непролазних хащів та високих дерев. Але ось він вийшов на відкритий простір. Це був цвинтар. Старий та занедбаний. Коло одного пагорбу горіла лампадка та сиділа жінка вбрана у чорну одежу. Олег підійшов. Охайна та квітуча могилка відрізнялася від інших. Серед квітів стояла велика фотографія красивої та усміхненої молодої дівчини. В чоловіка від здивування широко розплющилися очі. Він впізнав її. Це була вона. Дівчина з минулого. Дівчина, чиє життя він так необачно занапастив.

— Чого прийшов? Поглянути, що накоїв? —Жінка, що сиділа коло могилки, була старша, але дуже схожа на ту, з фотографії.

— Я прийшов вибачитися.. Я не знав, що вона так закохана.

— І що мені твої вибачення? Доньку не повернеш. Зробленого не виправиш. Ти живеш, а вона — ні. І ніколи вже не буде. А ти живеш... одружився, радієш сонцю.

— Що я маю зробити? Адже самі сказали — минуле не виправиш.

— А якби міг виправити, щоб ти зробив?

Чоловік розгубився. А дійсно... Як би він знав, щоб змінилося. Навряд чи він надав би цьому хоч якесь значення, не знаючи про наслідки. Тоді, коли він ще не оговтався від першого значного успіху в бізнесі, коли від можливостей шаленіло в голові, коли мрії були не мріями, а витратами...

Чоловік впав навколішки, коло могили, та гірко розплакався.

— Я не знаю. Мабуть, я нічого б не змінив. І мені так соромно.. Пробачте.. Як хочете моєї смерті — вбийте. Просто тут і зараз. Але Олю не чіпайте. Вона не винувата. Ні в чому не винувата.

Жінка підвелася.

— Моя донька теж ні в чому не винувата була. А ти вбив її!!!

Олег подивився на фотографію. Так, він завинив перед цією дівчиною. Але ж не він їй вік вкоротив. І скільки їх таких, ще було в нього. Живуть собі далі. З деким він досі спілкується. Чи така вже його провина, що вона вигадала собі кохання? Чи він колись обіцяв їй одружитися? Чи це він запрошував до себе, коли чоловік на роботі був? Ні. Вона сама обрала такі відносини. Він навіть жодного разу не казав, що кохає її!!! То в чому саме він винен перед цією жінкою?!

Чоловік втер сльози та підвівся.

— Я не вбивав її. Вона сама вигадала відносини, яких не було. Я жодного разу не натякав їй на кохання чи одруження. Я знав, що вона заміжня і має малу дитину. Я знав, що це тимчасові відносини. І як би вона сама мене не запрошувала до себе, я б в жодному разі не втручався в родину.. Тож в чому я завинив? А ви? Ви, як мати? Ви не повинні були навчити доньку не зустрічатися з іншими чоловіками, як заміж вийшла? Ви не повинні були, хоч зрідка, поцікавитися, що з нею коїться? Ви, як мати, не могли не помітити змін в її настрої. Тож ви винуваті не менше за мене. Але я вас не звинувачую. І, впевнений, вона теж. Це вона сама вигадала шалене кохання, не спитавши про мої почуття чи бажання. Тож і винити нікого не потрібно.

Від кожного слова, що падало наче каміння з його душі, жінка в чорному, аж присідала. Справедливість його слів важко було не помітити. Але вона так хотіла знайти іншого винуватого в тому, що трапилося....

— Але, — продовжував Олег, — з себе вини не знімаю.Якщо вам від того стане легше, можете вбити мене. От тільки, чи стане?

Жінка згорбилася та затихла. І, раптом, позаду неї розпахнулися чорні величезні крила. Вона змінилася. Вирівнялася. На голові замість чорної хустини з'явився каптур, на плечах довгий плащ, а в руках з'явилася коса. Перед Олегом постала сама Смерть.

— Нарешті ти зрозумів. — прошелестіла вона. — Все завжди не так, як здається... але одне не відмінне. У свій час я прийду до кожного. І винуватих чи не винуватих в кожному випадку буде багато. Твій час ще не прийшов. Тож цінуй те, що маєш зараз.

Вона розправила крила, тінню злетіла в небо та зникла. В ту ж мить Олег розплющив очі.

***

— Олеже, ходи-но сюди. Що ти там сидиш сам. Євдокія як раз чаю заварила.

Оля сиділа за столом з вишитою скатертиною. Босорка тихо всміхаючись собі під носа ставила на стіл чашки, а він сидів на ослінчику коло вікна. Від різкої зміни оточення він тряхнув головою. То що, все що було, йому лише примарилося?

Він підвівся. Ні, не примарилося. Втома по всьому тілі була страшенна, ноги тряслися та й руки всі подряпані. А ще боліло в грудях, там де сохатий довбонув. Він помацав себе проміж очей. Так і є. Синець від дзьоба ворона теж на місці. Але як? Адже він там був кілька годин чи днів, а тут і кілька секунд не минуло? Він з повагою поглянув на стареньку, що клопотала коло столу.

— Євдокіє, а можна мені з Олею поговорити. Мені потрібно їй дещо розповісти.

— Ось, чай пийте, і розмовляйте. А ти, дівчино, віддай мені те, що кишені тримаєш і боїшся дістати. Не потрібно воно вам. Я поки до знищення тієї гидоти приготуюсь.

Оля перелякано дістала з кишені щось, замотане у носовичок, та протягнула чаклунці. Та розв'язала вузол і Олег побачив той самий підклад, що привидівся йому — мішечок, набитий волоссям та голками, та червоною землею просоченою кров'ю.

— Я знайшла його в кишені твого піджака, любий. В день нашого весілля. Я так злякалася.

— І правильно зробила, щастя моє. Я знаю, хто і за що хоче мені смерті.

***

Босорка стояла коло смереки та проводжала поглядом молоде подружжя. Темна ніч накрила гори, додаючи таємничості й без того містичним місцям. Вона слідкувала, допоки видно було вогник маленького ліхтарика. А коли той зник, прошепотіла:

— Як місяць новий народжується, так життя у вас зароджується. Чуєш, не чуєш, знаєш, не знаєш, а сина чи доньку в череві маєш. Приїхали вдвох, поїдете втрьох. Ліс зелений, стіною вкриває, молодик небо темрявою наряджає. Ніхто не підслухає, ніхто не заглядає, а щире кохання життя зароджає.

З останніми словами стара кинула сяючу іскру в невеличку купу опалої хвої на якій лежав мішечок. Від купки потягнувся димок і через кілька секунд підклад вже лизало червоне полум'я.

— Знайшла такі вихід, стара... — прошепотіли рогаті тіні у виблисках вогню. — З самою Смертю домовилася... Нас всіх в дурні пошила...

— Скавчіть не скавчіть, а по вашому поки не буде. — Відмахнулася від них босорка.

— Буде... буде...— скаженіло полум'я. — В одному Смерть права... Колись вона до всіх прийде... І твій час настане.. Тоді й побачимо.. тоді й побачимося...

Створено в рамках проєкту "комбінований печворк"

Продовження:

https://arkush.net/book/21008