БОСОРКА: AMANTES SUNT AMENTES

Людям, що не здаються

　— А най тебе! — крикнула зі скреготом у бік дівчини старезна баба в хустці. Страшна, поморщена під променями світла.

　Ліворуч був ліхтар уже зовсім інакший від того, що горів із її вікна вечорами. Де ж огорнуті в мару й ніч стара жовтенька вуличка, будинки з графіті й авто перукаря? Ураз ніби потрапила в дивне й спустошене, як дівоча душа, місце.

　О… Вона знов стала її жертвою.

　— Ти не боїшс-ся отрути, — шипіли дівчині змії в хащах Прадавнього лісу.

　— Ти не захлинешся у воді, — булькотали дівчині риби в Ранніх річках.

　І це її найбільше прокляття.

　Кожен день шалена голова озирається і б'є на сполох через відмерле опале листячко, а під ним — дохлу мишку на асфальті. «Усюди й усіх Марині сліди дістануть»… Та, видко, тільки вона не має сил зламати ці осточортілі ґрати. Топчить-бо вже сумлінно ряст насилу, століттями.

　Як раптом помітила, що це вже не дім, а потяг мчав її з валізою наспіх зібраних речей; вагон гойдався потихеньку, немов орелі у дворі з дитинства. А колії все бігли в далечінь до місць, мабуть, по-справжньому щасливих... Не людей. 　О, ні, вона більш у них не вірить. «Вірити можна лишень у місяць із сонцем, дим із вогнем, хвильки з водою. Вони постійні й величні, як ти, і ніколи не зрадять» — щебетав колись для неї соловейко. А у них душа зрадлива! Вони — Людина.

　Годі було сподіватись і самій стати такою ж.

　— Добривечір… Босорко, — бабусенція зиркнула на неї глибокими підступними очима, змусивши заплаканий голос здригнутися.

　Вона впізнавала її дух. Бачила темряву, що пробивалася крізь людську подобу. Такої повік не забудеш.

　— Ти накласти на себе руки ладна, — прошипіла бабця, як та лісова гадюка. Усі дівочі думки й почуття стали вразливими до її зоркого погляду. Було лячно.

　— Ви бачите це, як і я ваших демонів? — не сказала — прошепотіла вона. — Ви маєте змогу покінчити з цим?

　Темрява почала мало-помалу відступати від них, увиразнюючи обриси старенького пошарпаного купе. Її погляд зупинився на столику, який давним-давно вже варто було пофарбувати. Старі речі потребують догляду й любові не менше за людей, однак кому потрібен вагончик звичайного потягу? Як і її серце, — нікому.

　Пам'ять повільно поверталася до неї, складала її думки, із них слова і страшне, жахливе сподівання. Наче всю силу виссали з плоті й кинули на призволяще.

　— Тебе не так легко вбити, стара душе, — проскреготала стара, — та я спробую зарадити, — До чого тут зрада? Чи вона тепер завжди їй ввижатиметься у кожнім слові й учинку? — Забудеш-ш це життя разом із юнаком.

　О, Лук'ян… Його душа одразу ж згадалася на дотик. Надто глибока, загадково білосніжна, настільки рідна, що вселяла безмежну впевненість й любов у її суть. Споконвіку сюжет повторюється, а вона зостається сам на сам із неминучою долею. І щораз, як її тіло забирає Смерть, душа знаходиться в новому житті. Хоча вона знала — не дозволить собі більше покохати й довіритися.

　Замість звертання дівчина тупо поглянула на стару в німім питанні «як?»:

　— Слідуй за пір'ям. Не звертай з доріжки, — тільки й відповіла та. — І в жоднім разі, чуєш? Не слухайся дзвонику.

　Вона згадувала минуле крізь уривчасті видіння й сни, але досвід і передчуття, набуті раніше, завжди з нею. І зараз вони їй підказували — кінець уже близько.

　Та, що дзвін шепоту тисячі душ, тримає в чарівнім безкраїм саду...

　— М-р-р-мяу, — подав навпроти раптом голос чийсь кіт. Гарненький. Замість старої, що загадково зникла й розсіялася без сліду, на неї дивилися його зелені очиська. Здавалося, вони загіпнотизовані потоком бісовської магії, котра ледь виринала назовні.

　Триклята Мара. Знову ти!

　У синцях під очима, неймовірній утомі, пустих холодильниках, брудному, як ганчірка, волоссі; навіть у чорних котах вона «чатує на неї скрізь». Це через Мару дівчина вкотре витирає краплі суму зі щік. Через неї вона в полоні печалі.

　— Підходь уже, слуга мороку, коли прийшов.

　Пухнастий листоноша люб'язно передав їй конверт, утримуваний в зубах, і зник так само раптово, як і його попередниця. Усередині лежав новомодний флаєр. Великими літерами, написано кров’ю: «Ласкаво просимо до Карпат!» Чорним вуглем по краєчку листа була вишкрябана назва «Старі Мухомори». Навряд, звісно, рецепт до грибного супу.

　Хоча ні, вона пригадує... Це селище на Івано-Франківщині. Таке ж стародавнє, як і народ, що живе в тих лісах і горах.

　— Туди, де все почалося, значить.

　З іншого боку, задумалася дівчина, повернутись до смерекових лісів — щира радість; багацько життів не гуляли її ноги чудесними полонинами. Забутись, щезнути, пропасти. Ідеальне місце для кінця.

　Та, що має сотні облич і домівок, вмиратиме у закоханім божевіллі.

　Її голос пролунав тихо й надламано після паузи посеред пустого купе; вона приймає її запрошення. Усі дороги, одначе, ведуть додому.

***

　Глибоке урвище було єдиною перепоною між нею та омріяним черговим кінцем. Униз її кликав виступ древньої, як цей край, скелі, огорнутої в смерекові ліси, на якій стратили тисячі тисяч людей і різних народностей; скелі, що веде в саме Пекло. Неозброєним оком бачилося – це місце відзначене егідою самої Мари.

　Однак стільки разів уявляючи власну смерть, дівчина й подумати не могла, що помре від його руки. Бурхливі емоції змінились на статичне й смиренне очікування. Кінець уже близько.

　— На цей раз остаточний, — упевнено промовила вона до безодні.

　Навколо здійнялася ціла зграя диких птахів: від чорних сорок, круків та горлиць до величезних глухарів, яструбів і дивовижних соєк. Їхнє галасливе щебетання нагадувало поховальну процесію. «Берегине!» — кричали вони. Аж луна йшла долом.

　Якби хтось посмів зазирнути їй зараз у вічі, не вгледів би й краплі страху. Безсмертний холод і байдужість, спокій, спустошеність яріли блакитним полум’ям у погляді дівчини. Нарешті, нарешті! Вона завершить це коло реінкарнацій.

У спину вже відчутно впирався отруєний ніж.

　— Зроби це, — ствердно промовила до хлопця, що ледь її наздогнав, руда дівчина.

　Однак замість рішучого удару той лиш задрижав із убивчою силою в руках. Через деяку мить ніж глухо впав додолу.

　— Прошу, вибач мені, я... Не заслуговую на прощення, — із тремтливим голосом почав він. — Я всього лишень людина, слабка й не гідна тебе. Я піддався спокусі, я відтяв твої крила, убив стількох невинних, — насилу витягував ізсередини Лук’ян. Слова зізнання й каяття різали по його душі не гірше козацької шаблі.

Наче невідворотну метаморфозу, хлопчина виймав і приймав із потоку думок та емоцій нового себе.

　— Ти не маєш вибачатися, — сухо відповіла берегиня та підім’яла під черевики ніж зі священної сталі, повністю змочений у зеленому отруйному зіллі. Це поєднання здатне вбити її раз і назавжди. Перервати коло безсмертя, покінчити з прокляттям богів – цим дівчина марила століттями.

　Чого ж зараз ключ від усіх страждань здавався таким ненависним, що вона була готова викинути його в жерло вулкану?

　Як раптом кинджал заворушився під ступнями і задзеленчав. Він ніби намагався щось сказати дівчині, та вона ніяк не могла розчути. Уперто продираючись на волю, ножик злетів у повітря і рушив до урвища.

　Ось воно. Це знак.

　— Я хотів убити тебе, бо вважав це правильним, — узяв за плече дівчину Лук’ян і різко зупинив її. — Зраджував, бо намагався самоствердитися й розбити твою душу. Ніхто не переконував і не селив таких думок у моїй голові — це я сам. Але я досі... Я досі щиро кохаю тебе, — на світлому чолі юнака берегиня помітила краплі поту: настільки важко було це все промовляти.

　«До скону віків пам’ять про тебе берегтиму я» — згадалися їй слова, із якими колись дівчина зізнавалась у любові.

　То значить-таки не горе штовхає нас на смерть? На вбивство. Адже вбиваючи себе, вбиваєш і людину, що могла б із тебе бути. О, ні, люди здатні забрати життя тільки за повної й безповоротної байдужості до всього сущого. Бо ми ладні в мить тимчасового божевілля й гніву забрати лише одну душу. Бути байдужим значить — забрати безліч.

　— І я знаю, що в глибині душі ти теж кохаєш. Усяку рослинку й звірину, вранішні сходи сонця, щебетання пташок у гаї, чарівну музику, науку, здатність творити чудесну магію, споглядати наш світ життя за життям, любити людей з дня на день, мріяти щохвилини, — зі сльозами на очах продовжував сіроокий хлопчина, — кожнісінький куточок планети й усесвіту ти хочеш обійняти у свою ласку. Бо ти — творіння й джерело любові.

　Дівчина затремтіла, як останній листок на осінньому дереві. Відчуття таке, наче кайдани зі сталі нарешті зняли з ваших рук і серце випустили з морозної клітки. Вона відчувала. Печаль, радість, обурення, щастя — увесь спектр емоцій огорнув свідомість її душі.

　— Так, ти, мабуть, правий... — не встигла дівчина й доказати останнього слова, як земля під нею провалилась у безодню.

　— Берегине! — прокричавши, кинувся хлопець до виступу.

　Однак жодної живої душі його очі вже не помітили.

　Натомість неможлива картина постала перед дівчиною в усій первозданній красі: безкраїй чарівний сад, окутаний зеленню, пахощами квітучих дерев і лозовинь, щосекунди перетворювався на сіру й занедбану пустелю, всіяну скелетами і висохлими кущами.

　О, вона впізнавала цю місцину. Повітря було просякнуте чимось важким, незбагненним і зовсім недоступним для спозирання. Наче під водою, вологість якої не відчуваєш.

　— Рада вітати тебе у своїм господарстві, — приязний тон аж ніяк не відповідав вигляду сутності, яка мертвим поглядом білих та пустих очей дивилась на берегиню. Вона матеріалізувалась на відстані витягнутої руки від дівчини. Й усе в ній виказувало моторошне, неземне походження.

　Мара. Якась темна аура йшла по слідах, де ступили її тонкі ніжки, а тіні мороку невпинно бігали коло богині в дивовижнім тані. Раз, два, три...

　— М-р-р-мяу! — озвався один із чорних бісиків і побіг тертися дівчині під ноги.

　— Це ти, мій любчику, — радісно засміялася берегиня, узявши кота на руки. Наче й не в потойбіччі відбувалося дійство.

　Неначе це не її щойно спіткала смерть.

　— Я не хотіла цього разу вмирати, — почала трохи обурено вона. — Чого ти мене забрала?

　— Босорка попросила.

　— Але ж вона казала... Казала не йти за дзвоником?

　На це Мара відповіла німим виразом обличчя. Далі її руки жестом показали йти за нею.

　І берегиня пішла, не звертаючи зі стежки.

***

　— Була б моя воля! Я б усіх зробила безсмертними, — гнівно доказувала дівчина богині в темних шатах. Уже не першу годину вели вони розмову поміж собою. Про людське, про життя і смерть, важливість правильного зваженого рішення.

　Хоча більше це все ж скидалося на монолог.

　— Усяка сутність без смерті є.

　— Тобто як це? Люди й тварини вмирають щодня, рослини гинуть, сонцце сідає за обрій, і тільки божественні сутності лишаються вічними, — гірка образа чулася в голосі дівчини.

　Вона стільки разів була вимушена переживати своїх близьких, бути поза часом і простором, що діра одинокості всередині вже не знала меж. Хотілося помститись винуватцеві сповна й поставити на кін усе, що є святе в цьому житті.

　— Ніщо не вмирає й нікуди не дівається. Лишень міня свою подобу, — суворо проказала врешті Мара. — Поглянь на це місце. Що ти бачиш?

　— Нічого.

　— Зазирни всередину! — прокричала грізно богиня.

　І тоді спалах місячного сяйва засвітив усе довкола на коротку-коротку мить. Але цього було досить, щоб дівчина нарешті взріла істину.

Між вічністю страждань і щасливою долею — один момент.

　Найвиразніші спогади з життів дівчини промайнули перед очима: ті, що були вже знайомі, і ті, що чекали на неї в майбутньому. Вона жертвувала собою, брехала, налаштовувала на війну та мир, та в жодній зі своїх реінкарнацій не брала відповідальність на себе. Усе, як один, поєднувалося нитками в спільний і досконалий візерунок, символічний орнамент, оберіг.

　— Дзвоники — утілення людських сумнівів. Ні я, ні хто завгодно інший із Вирію чи Потойбіччя їх не насилає на людство. Ніхто не бажає вам зла. Але надлишкове фантазуваня дається взнаки. — Берегиня згадала, як і сама ставала персонажем подібних вигадок. Одні її змальовували святою жар-птицею, інші бачили Мариною русалкою, а хтось почав узагалі вибудовувати навколо неї культ головного божества. Це, мабуть, після життя, у якому вона повела за собою військо.

　— Люди самі несуть відповідальність за скоєні ними жахливі й огидні речі, думки в голові, паніку, тривогу, протиріччя… — вона все продовжувала й продовжувала, поки не замовкла у раптовій тиші.

　Майже завжди прийняти провину тяжче, ніж залишатися в дурнях.

　— Я бачу життя… Вічне і повсюдне, — повільно й тихо мовила дівчина. — Воно, як вода, тече в кожній дрібничці і зберігає пам’ять про все, чим було колись. Воно священне… Як нитки, що роблять вишиванки вишиванками, а рушники рушниками. Тому не всякий здатен тримати в собі ці спогади. Однак вода життя нікуди не дівється, не зникає назавжди за обрієм. Це вічний процес видозміни енергії, якою сповнений світ.

　Мара задоволено усміхалась. Лише на мить берегиня побачила її справжнє обличчя, прекрасне й молоде, що зичило добра і щастя.

　Із таким обличчям прощаються рідні, відправляючи в довгу путь. Коли й справді. Бурхливий потік поніс її до неба, що яскраво горіло своєю блакиттю. Вона відчула перехід між двома світами, однак присутність Води досі давала про себе знати.

　«Прокидайся!» — прошепотів їй раптово хтось прям у вухо. На своїй руці дівчина відчувала тепло чужого тіла, а під собою — м’якеньку постіль.

　— Де це я? — спантеличено спитала берегиня, розплющуючи очі.

　Голова розколювалась і тріщала в неймовірнім болю; зір ледь допомагав розтлумачити те, що було навкруги. Якісь старі дерев’яні меблі, вишиті рушнички, заготівлі до зілей у вигляді посушених трав. Здавалося, хатина увібрала в себе дух минулого і всіх ниток, що ведуть до нього.

　— Випий це. Краще прийдеш до тями.

　Стара простягнула до неї дубову чашу з напоєм, схожим на чай. На смак був таким, що захотілось зберегти для себе рецепт.

Коло неї сидів також Лук’ян і з цікавістю чекав захопливу історію про подорож до Потойбіччя. Як тільки в чаші почав закінчуватися карпатський збір, пам’ять миттю повернулася до дівчини, і вона згадала все своє випробування.

　— Ви знаєте, що сталося, правда ж? Ви черпаєте сили звідти. Ви... Теж проходили це випробування, — підказувала дівчині інтуїція. — Питання в тім, чому мені випала честь дізнатися правду про життя?

　Хитрий посміх торкнувся виразу босорчиного обличчя.

　— Усі пізнають реальність. Хтось перед смертю; тоді він вирушає до Вирію. Хтось у закоханім божевіллі потрапляє до Потойбіччя і перероджується щораз у нове життя доти, доки не пізнає врешті істину, — заскреготала бабусенція. — Від багатьох інших ти відрізняєшся тим, що хоча б намагалася. А ці нескінченні реінкарнації — не прокляття богів, а твоя сутність.

　— То мені неодноразово давався вибір…

　— І до цього дня ти завжди обирала не те.

　Бідний хлопчина сидів у незмозі хоча б щось зрозуміти; він ще не відійшов від дії зілля каяття, а його сприйняття реальності притуплювалося надто великою кількістю чарів на квадратний метр.

　Нічого, подумалося берегині. Він пізнав гіркоту любові і страстей, котрі та несе із собою. Колись його душа розкриється до правди світу. А поки що — на них попереду чекало довге і щасливе життя разом. І вона ладна заприсягтися річками та небом, що пронесе цей вогонь кохання аж до самого кінця.

　Головне — не здаватись!