Довга зима 43-го

За деревами, чорними, оголеними ранньою зимою, сріблився сніг, відсвічував зірками. Ніч. Вона полонила ліс, а повний місяць байдужим мерехтливим світлом грався хиткими силуетами сплячих дерев. Тихо. І тільки на стежці чулися кроки, тиха мова...

– Валю, Валю, я втомилася... І ноги промокли. Ну, Валю, може перепочинемо? Он дерево лежить, давай на ньому посидимо.

– Не можна, Дінко, йти треба, скоро стемніє. А сидітимемо то й замерзнемо. Скільки таких випадків було, сяде, бувало, дівчинка на пеньок відпочити й не помітить, як засне, та й замерзне.

Дінка злякано закліпала віками, ось-ось заплаче, докірливо подивилася на сестру і мовчки пішла слідом. Валя не оберталася, знала - Дінка боягуз і нізащо не останеться одна в лісі. Так і йшли далі: попереду старша, смілива й уперта, а потім втомлена та налякана, неохоче пленталася молодша.

Вони вже понад рік жили вдвох, все по далеких родичах та знайомих перебивалися. Надовго ніде не зупинялися село чужих одразу чуло, видати могли. Валя, у свої десять, добре це розуміла. Їх і до війни не надто в селі шанували. Мати головою, активістом була, не всім це подобалося. Тепер ось бідуємо. Добре хоч Мальвінку та Вітю у сестри маминої залишили. Маленькі вони, не розуміють, що з ними.

Дінці йти зовсім не хотілося. Згадувала, як тепло і затишно у баби Варки й узвар смачний, з груш, досі на губах солодкий смак відчувала. Мамка такого не варила,

лише яблучний. Дінка скривджено зітхнула, сповільнила крок і не помітила, як відстала. і тільки, коли силует сестри почав танути попереду, схлипнула, вперто стиснула губи, поспішила. Втомилася вона, а Вальці тільки дай покомандувати. І що з того, що вона старша? Я теж не маленька, мені скоро шість років буде, тож і сама командувати зможу.

Сніг підтанув і в дорожній борозні, залишеній полозами саней, хлюпала вода, але куди дінешся, сніг глибокий, не обійдеш, от і бредуть вони, хлюпаючи одубілими кирзаками. «Холодно як», подумала Валя й озирнулася, поквапити сестру.

– Давай руку, тетеря, йти вже недовго, он за пагорбом село, там буде тобі й пічка тепла, та ще й картопля. Хочеш картоплі, Дін?

- Я спати хочу, — капризувала молодша.

Валя задумалася, як їм тепер бути, у баби Варьки тепло та затишно, але не вийшло.

Не рідня вона їм і боїться, звичайно, вголос не скаже, а очі налякані, чекає, коли

підемо. Вона добра, але зараз такий час, жити всім хочеться, а знайдуть їх поліцаї її й повісять. Жаль тільки, що недовго погостювали. Сьогодні вранці бабуся вийшла до сусідів за новинами, а за хвилину назад прибігла і з порога:

Ой, діточки, йти вам треба, в селі поліцаї по хатах нишпорять, партизанів шукають, а дізнаються, чиї ви біда буде. Староста, паразит, давно за вас питає, неспроста, мабуть. Ідіть у Малинівку, там сестра моя Вєрка, прихистить. Тільки обережно, щоб ніхто не побачив. Хату її легко знайдете, крайня вона, перша від лісу, не заблукаєте. Збирайтеся поки що, а я на вулиці посторожу. Встигнути 6 тільки. От і пішли вони: спочатку бігом городами, німці вже близько, по вулиці чули лайку поліцаїв, поряд зовсім, але встигли, а потім поле, там віддихалися, в сутінки їх навряд чи побачити могли, та й пішли лісом. Тепер би до ночі до Малинівки поспіти. Але щось довго йдуть вони. Вже й зірки в небі, місяць виглядає, а ліс все ніяк не кінчається. Може заблукали на роздоріжжі, хто знає, баба Варка говорила правіше брати, то хто знає, може й поплутала зі страху. Руки он як тремтіли.

– Ну давай, Дін, трохи ще, чи ти в лісі ночувати хочеш? А якщо вовки тут?

Дінка вовків боялася, крок прискорила, пригорнулася до сестри.

– Валю, а чого ми від баби Варки пішли? Там тепло і узвар, он який, смачний.

– Ти зовсім дурна чи що? Сказано тобі нас шукають.

– А навіщо вони нас шукають, Валь? Що ми такого зробили?

– А то, що мамка наша головою була, німці таких вішають. От вона й пішла до партизанів.

– Валь, а коли Мальвінка з Вітею з нами будуть? Мамки немає, їм мабуть страшно.

Сестра не відповіла. Дінка замовкла, засопіла ображено, задумалася. Деякий час йшли мовчки, хлюпали сніговою жижею. у лісі вже стемніло, і поміж дерев ковзали хиткі лякаючі тіні, стало лячно, і, щоб відігнати страх, знову сіпнула сестру за рукав:

– А мамка обіцяла, що ненадовго йде, казала, як німця проженемо, так одразу й повернеться. а ми ховаємось і ховаємось, і німець не проганяється.

– Потерпи, Дінко, скоро вже, баба Варка казала, що близько наші. А Вітя з Мальвінкою маленькі, не страшно їм, нічого не розуміють.

Дінка раптом заплакала і крізь сльози заголосила:

– І я маленька, і теж не розумію, а ти, Валь, доросла, у школу ходила, все розумієш.

Валя втомлено зітхнула, мовчки взяла сестру за руку й попрямувала до просвіту узлісся, де вже були помітні тремтячі

вогники крайньої хати.

***

Зима добігала кінця. Завірюха з останніх

сил трясла і вила вовком за вікном,

наганяючи страху на Дінку. Сестри лежали на печі, чекали на вечерю. Сумували. Молодша з острахом дивилася, як темрява наповнює хату. Щось рухалося по лавках, заповзало на стіл, погрозливо та беззвучно шипіло і, з погрозою наближалося, заглядало на пічку. Дінка лякливо притулилася до сестри й відсунулась глибше, заплющила очі та почала слухати тишу. Тиша теж лякала, будинок надривно рипів, щосили намагаючись не розвалитися під поривами збожеволілого вітру, в якому чулося тужливе виття голодного вовка. Дінці здавалося, що він заглядає у вікна і шукає її маленьку беззахисну дівчинку.

Коли тіні наповнили будинок та дісталися печі, баба Віра запалила гасову лампу, поставила на стіл, і хата одразу повеселішала, світло заграло на іконах і в очах маленької Діни.

– Дівчата, вечеряти. Розігнав тишу голос бабусі, і сестри з веселим шумом скотилися з грубки, ледь не зачепивши діда, що дрімав на полатях. Швиденько влаштувалися на лаві за столом. Їли картоплю, запивали кислим молоком, а господиня, підперши долонями схудле, з запалими очницями обличчя, з жалем дивилася на сестричок.

– Ох, і що за мамка у вас така, все їй треба: і в голови, і в партію, а тепер по лісах партизанить, а користь яка? Дітей четверо, одна малеча, сиротами по чужим людям бідують. Це не по-людськи. Будь- яка мати перш за дітей дбати повинна, а воювати справа чоловіча.

– Дай спокій дітям, стара, припинив її бурчання дід, закрутившись на лежанці, багато ти розумієш. Комусь і воювати треба. може, і я в партизани піду. Ось тільки радикуліт пройде і піду!

– Ага, і кому ти там потрібен, лежи, вояка.

Дід невиразно пробурмотів щось про полювання, рушницю заховану та й затих. А невдовзі вже тихенько сопів, забувшись уві сні.

Вітер надривався за вікнами, але вже не

лякав, здавався далеким, несправжнім. Невелике коло світла від гасової лампи принесло безпеку та затишок. Сестри з апетитом їли картоплю.

– Валю, а коли мама прийде? першою порушила тишу Діна.

– Скоро, Дін, може, завтра, післязавтра, скоро.

І знову тиша наповнила хату, тільки старенький годинник своїм байдужим цоканням відміряв чийсь час.

***

Зима, здавалося, ніколи не скінчиться. Морозні дні знову змінювалися сльотливими, набридлими, але вже не такими холодними, як колись. Іноді заходив староста, і тоді баба Вєрка метушливо садила його за стіл, підганяла діда скласти йому компанію і напувала самогоном. Старосту вона називала

шанобливо Степановичем й на кожне його зауваження слухняно кивала,

погоджуючись. Староста здавався Дінці злим, і вона завжди ховалася від нього в дальньому кутку печі. Валя ж дивилася похмуро і мовчала, вперто відмовляючись відповідати на його запитання. Дід так само мовчки з-під брів поглядав на непроханого гостя, але самогон за компанію пив. За всіх говорила баба Вєрка, розпитувала старосту за важку службу, не забуваючи підливати самогон. Степанович хмелів, добрів і поблажливо кивав у бік сестричок:

– Знаю чиї дівки, он старша вся в матір, вовком дивиться, та ще порода, Молібогівська, — і ствердно кивав бабці вказуючи на склянку, але ти, Вірко, не турбуйся, не видам, що ж я, ірод який. Розумію, діти вони. А ось матір їхню Параску провчити 6 треба. ось спіймають, повісять й діти сиротами залишаться.

І довгими, глибокими ковтками випивав, з дідом не цокаючись. Дід мовчав, дивився убік. Сперечатися не наважувався, чекав, коли піде. Потім довго бурчав на бабусю, мовляв, чого перед ним розпинаєшся, ірод

він. Бабуся у відповідь лаялася, ти, мовляв, дурень старий, адже староста знає про сестер і покриває. Дякувати йому треба. "А кулю йому в лоб, паразиту, ось і вся подяка" – стояв на своєму дід.

***

Якось уночі, всі вже спали, у вікно тихо постукали. Валя відразу прокинулась, тривожно серце застукало. Прислухалась. Знову стукіт.

– Бабусю, стукають, прокиньтесь, голосно зашепотіла, нахилившись із пічки.

– Чую, Валь, чую, зараз я, у відповідь так само тихо відповіла бабуся і обережно підійшла до вікна.

– Хто там?

І тут Валя почула голос. Знайомий голос, мамин. Не помітила, як опинилася біля вікна, покликала:

– Мамо, мамо!

Тієї ночі не спали, тільки Дінку не стали

будити, довго сиділи не запалюючи лампу.

Дід із бабою тихо про щось шепотіли на

полатях, а мама обіймала її і мовчала. Валя, не зупиняючись, усе говорила й говорила: як від німців тікали, і як у лісі страшно було. а коли за вікном ранок підійшов прозорим молочним туманом, мама обережно поцілувала сплячу Дінку і ще раз притиснула до себе Валю:

– Бережи сестру, доню, навесні наші прийдуть, і ми знову будемо разом. Потім пошепотілася з бабою Віркою і пішла.

***

Весна прийшла несподівано, ще вчора гуляла хуртовина, а сьогодні стихло, по- весняному припекло ранкове сонце, і з дахів сільських хат лилася, співала крапель. Весна! Вона несла надію на швидкі зміни.

– Валь, а, Валь, прокидайся, весна!

із захопленням галасувала Дінка. Вона тільки прокинулася і перше, що почула - дзвін краплі за вікном. Будинок за ніч охолонув, і Валі зовсім не хотілося прокидатися і вибиратися з-під теплої ковдри. Вона відмахнулася від сестри:

Відчепись, невгамовна, давно вже березень на подвір'ї. от і весна тобі.

- Так капає, Валю, бурульки течуть, справжня весна прийшла, Валю! А мами все немає, - раптом засмутилася сестра, а ти говорила скоро, он і зима минула, а мами все нема.

Валя підвелася, обійняла сестру, притиснула до себе, зашепотіла:

– Тепер точно прийде, кажуть, фронт близько, чуєш, гуде як?

Діна прислухалася, і їй здалося, що вона й справді чує далекий гуркіт. Перестала плакати, підняла очі на сестру і зашепотіла у відповідь:

– А фронт, він німців назовсім прожене, і поліцаїв теж?

– Так, Дін, назовсім, і мама з лісу прийде, і тато з війни повернеться, і ми знову будемо разом.

До хати зайшла баба Віра, покликала сестричок:

– Ну що, дівчата, вставати час, півні давно заспівали, збирайтеся, підемо Зойку доїти, дід он уже й сіна заніс.

Бабуся, а можна ми в сіннику пограємося? — зраділа Дінка і поквапилась з печі, а слідом і Валя, згадала, сьогодні їй вперше самій козу доїти.

Баба Віра дивилася на них, зітхала, не дав бог їм діток, тільки зараз, при цих сиротах відчула тугу самотності. Скоро війні кінець, забере недолуга мамка своїх дівчат, і вони залишаться з дідом самі.

***

Весна наповнила село майже літнім теплом і на радість сестричок прогріла колоду за сараєм, де вони тепер ніжилися на сонці. Валя обняла сестру і дивилася, як під весняним теплом оживає земля. "Треба 6 нарвати кропиви, баба Віра наказувала борщ зварити, у погребі ще трохи картоплі залишилося. Проживемо."

– Проживемо, Дін!

Сестра не відповіла, про щось захоплено говорила з новою дерев'яною лялькою, дід вистругав нещодавно. Згадала, як тішилася

Дінка, коли вона зі старої кофти пошила

ляльці славне плаття. У повітрі пахло

зеленою травою та швидким приходом літа. Валю наповнило відчуття радісного очікування та впевненості, що скоро все закінчиться і вони заживуть як раніше, як до війни. Вона уявила, як за великим столом вони разом: тато, він головний і тарілка в нього велика, і ложка, а поруч із ним вона, старша, а далі Дінка, потім Мальвінка та найменший Вітя. Він уже підріс, їсть сам, статечно і не поспішаючи, як батько. А мамка все клопочеться: то в тарілку добавки, то солі кому. А татко так строго на неї, мовляв, вгамуйся, сідай, і на табуретку поруч із собою вкаже. Добре ж як все!

Ще одна зима позаду, довга зима війни.