Сутінки досвіду (у співавторстві з Ларисою Іллюк)

Катерина дивилася у вікно. За склом цвіли каштани, здіймаючи в небо білосніжні пірамідки суцвіть. Дівчина передчувала п’янкий аромат розпашілої під травневим сонцем зелені. Гілки заворожуюче гойдалися на вітрі. Хотілося туди, надвір, подалі від нудної класної години. Від дурних тестів та не менш дурних повчань. Катерині набрид шкільний гамір і ця недолуга Дюймовочка — теж мені, психолог. Певно, кілька років тому була такою ж самісінькою старшокласницею. Що вона може розповісти нового? Ота лекція про ВІЛ, вагітність, контрацепцію — кому воно треба? Ніби хтось ще не в курсі. Он, Алік геть відверто знущається, увесь клас регоче, а та цілком серйозно продовжує давати відповіді, хоча й зніяковіла уже до неможливості. Аж червоними плямами пішла.

Заховавшись за водоспадом густого темного волосся, Катя дістала навушники й потайки увімкнула музику. Вокалістка Blue Foundation скрадливо чи то виспівувала, чи то вишіптувала про очі, котрі палають. Мрії й спогади зароїлися у Катиних думках. Їй марилось, як десь у скверику, біля інститутської бібліотеки, насолоджується не по-весняному спекотним днем Андрій. Як під густими, вигорілими на кінчиках повіками ховається пронизливий погляд із золотавими блискітками. Вітер куйовдить неслухняне волосся юнака, його чутливі тендітні пальці ледь постукують по книжній палітурці — мов тоді, на уроці. Ніби саме це допомагає зробити оповідь ще цікавішою, ритмічнішою, захопливішою. Як він розповідав! Здавалося, оживає далеке Середньовіччя, засмоктує вир подій та імен — немов хлопець особисто був свідком того, про що каже, і життя його дивним чином вимірюється століттями. Катя подумки посміхнулася. А раніше вона гадала, що історія нестерпно нудна. Виявляється, що просто треба уміти розповідати. Андрій умів. І цього Катерині вистачило, щоб до безтями закохатися.

***

— Слухай, подруго, пам’ятаєш оту новеньку, Аньку, з десятого «Б»? Ту, що сидить за однією партою з твоїм Тарасом? — Віка труснула білявими кучерями.

— А чого це він мій? — обурилася Катерина.

— Ну, до тебе ж залицяється, — посміхнулася Юля.

— І що? Нехай собі — то його проблеми.

— Ну і дура ж ти, Кет. Такий пацан! Ще й при такому крутому батечку. Бабок — кури не клюють. Упадав би він за мною… — мрійливо вимовила вона.

— Та навіщо він мені здався? Самовпевнений мажор! Без того антуражу — пшик один! Не хочу і все тут.

Колись, у дитинстві, вони навіть трохи товаришували, але відколи хлопець почав сприймати її як не лише друга, та й не в міру виказувати власну зверхність, Катерина зробила все, щоб віддалитися від нього.

— Дівчата, годі. Я про одне, а ви тут зі своїм Тарасом… Коротше, Катю, ти бачила, що те стерво ВКонтакті понаписувало?

— Ні, а що там?

— Ні? — Віка підозріло подивилася на подругу. — Вся школа гуде, а ти не бачила?! Та жаба пише, що я… що я… перуку одягаю, ось що! Що в мене усе волосся вилізло від постійного фарбування! Валька, яку я зафрендила, читала, що в Сєрого під фото — отим, на лінійці, де ми поряд, а та курка скубана до нього тулиться, — якесь чмо здумало писати різну гидоту, мене обговорювати… потім, правда, видалило, але ж мова була… усі шепочуться поза спиною…

— І?

— Що, і? Більше нікому! — підтримала подругу Юля. — Провчити її треба, ось що! І до Вікиного Сергійка заграє усе нахабніше, коза. Сьогодні ж після школи і провчити! Ти з нами?

— Напевно, треба. Але може спочатку побалакати? Розібратись? Хтось десь бачив щось, казав комусь намовляв когось… дурість!

— Та що там балакати? — Віка блиснула очима. — Повиривати всі патлюги і сказати, що так і було! Ти з нами чи ні?

— Чекайте, дівчата, заспокойтеся. Я спробую з нею поговорити — в принципі, мені нема що з нею ділити. Може, це провокація якась? Раптом хтось вас просто стравлює як двох злих собак?

Катя вчасно проковтнула більш брутальне, хоч і точніше, визначення.

— Гаразд. Ми почекаємо, — Віка і Юля перезирнулись. — Та не більше тижня.

— От і добренько. Вибачайте, мушу бігти. Цьомки. — Катерина рушила коридором. Не встигла дійти до повороту, як її наздогнали.

— Привіт, кралечко. Ти додому? Підвезти? Мій скутер на подвір’ї.

— Зникни.

— А, може, подумай?

— Тарасе, до тебе що, з першого разу не доходить? Згинь кажу.

— То мо` хоч ввечері зустрінемося? У новий клуб закотимось?

— Дуже треба. Та й хто нас туди пропустить.

— Кицько, не сміши: мене — і не впустять? — Тарас презирливо скривився. — Грошви підкинемо — то ще й на найкращі місця проведуть.

— Тарік-Тарік, — Катерина скрушно похитала головою, — не все вирішує бабло, ой не все. До того ж, знаю я тебе — місяць побавишся та й злиняєш. Дуже вже швидко тобі твої кралечки набридають. Ти мені не цікавий. Бувай.

Під дріб підборів Катерина зникла за поворотом.

— Ну-ну, — хмикнув Тарас, — ач, яка горда.

***

За тиждень Дюймовочка знову з’явилася у них на виховній годині. Правда, розповідати більше нічого не намагалась, пошепотілася із класною керівничкою і вимовила:

— Щербак, Коломієць, Ярова! Дівчата, ходімо зі мною.

Катя із Юлею ледь злякано перезирнулись. Невже якесь патякало розпатякало, що вони мають претензії до Аньки? А Щербак тут яким боком? Вона взагалі як миршаве сіре мишеня. А може?.. Страшна здогадка на мить проскочила у думках, і Катя кинула гострий погляд у бік Щербачихи.

— А це ще навіщо? Не хочу я нікуди, — пробурмотіла незадоволено Юля, але її слова проігнорували.

Вчотирьох вони рушили до кабінету психолога. Чомусь дівчатам було не по собі. Школа уже практично порожня, лише де-не-де з-за дверей ще чути голоси вчителів. Довгий коридор лунко відгукувався у такт крокам. У напівтемному передпокої стояла лава зі звичним дерматиновим сидінням. Психолог запропонувала їм зачекати, забравши до кабінету лише Світлану. Коли двері тісно зачинились, Катя прошепотіла:

— Ти щось розумієш?

Юля тільки знизала плечима.

— Слухай, а може Щербачиха про Аньку чула? Настукала комусь? А Дюймовочці доручили у цьому розібратись?

Із коридору долинув звук кроків, що наближались. З-за повороту вийшов Андрій. Катине серце підскочило аж десь до горла, мимоволі залоскотало під лопаткою.

— А Устина Дем’янівна зайнята, — поки Катя намагалася оговтатись, Юля вимовила, не змигнувши оком.

Студент-практикант, що уже був ладен зайти до кабінету, покосився на дівчат з-під смолисто-чорних, ніби намальованих, вервечок-брів. Зустрівся поглядом із Катериною і геть збентежено промимрив, що зайде пізніше. У сутінках передпокою Андрій видавався неприродно блідим, немов у гримі. Рвучко розвернувшись, він зник за рогом. За хвилину кроки стихли.

Катя поглянула на подругу. На обличчі у Юлі застиг дурнувато-замріяний півусміх.

— Слухай, як він схожий на… — але вона не закінчила, бо із кабінету уся в сльозах вибігла Щербачиха і, не зупиняючись, пішла геть.

— Катерино, заходь! — почулося з-за прочинених дверей. — Хай там Юля ще трохи зачекає, це недовго.

***

— Сміливіше, — підбадьорливо усміхнулася Дюймовочка. — Сідай. Ось тут, навпроти монітору.

— А чому Світлана розплакалась? — слухняно виконуючи те, що її просили, запитала Катя.

— Це нічого, це буває, — втішила жінка, — невеличкий тест.

Катя незадоволено зітхнула. Знову екзекуції. Дюймовочка надягла їй на голову щось на кшталт шолома, пристебнула якісь застібки на кілька пальців. У моніторі замиготіли картинки. Каті відчайдушно хотілося спати.

— Ось і все, — за мить сказала психолог. — Ти можеш бути вільна.

— І що там тест? Усе нормально?

— Так, усе гаразд. Треба було перевірити невеличкі розбіжності.

Катерина вийшла, все ще гадаючи, чому ж це Щербак так гостро відреагувала на абсолютно безневинну процедуру.

***

— Катю!

Уже виходячи зі школи, дівчина озирнулася. Юля із Вікою йшли до неї.

— Ти пам’ятаєш? – Вікини кучері стрепенулися та золотаво розсипалися по плечах, — та пихата курка не кається. Носа копилить, каже, що їй ні за що вибачатися. Вона тільки-но у магазин подалася, зараз ми її отут і перепинимо. Пішли?

Катя приєдналась. Не те, щоб дуже вже охоче, але від такої ситуації ніхто не застрахований. Вона, як усім відомий шкільний миротворець, намагалася зробити для примирення хоч щось, але жодна з дівчат не хотіла поступатися. Принаймні, треба було прослідкувати, щоб все обійшлося без жертв.

— Ну то ходімо, чого ж ми чекаємо.

Дівчата пішли стежкою поміж кущів, через шкільний скверик. Там у паркані був прохід, тому в магазин школярі часто ходили навпростець, щоб встигнути за коротку перерву повернутися без запізнень. Назустріч їм крокувала Аня.

— То ж треба! Казала ж я тобі — зустрінемось ми ще на вузькій стежині, — зловтішаючись, прошепотіла Віка. Жертва її неприязні помітно занервувала, проте намагалася того не виказувати. — Що ти там про мене плетеш? Зуби в роті тиснуть?

Аня спробувала відмовлятися, проте Віка загрозливо рушила на неї. Якісь шпаченята із початкових класів рипнулися, було, на стежину, проте, побачивши там недитячі розбірки, прожогом дременули геть. Катя обачливо роззирнулася.

— Дівчата, ви що, то якесь непорозуміння… То хтось спеціально… обмовляють… брешуть…

— А Сєрого навіщо клеїш? Ти ж знаєш, чий він хлопець, — підлила масла у вогонь Юля.

Здавалося, що ще мить — і Віка вибухне люттю. Дівчина скинула сумку на узбіччі і відвела руку для удару. Аня у передчутті втиснулася у кущ, який закрив їй дорогу до відступу, щойно вона зробила крок зі стежки. Ситуація розвивалася не на жарт. Катерина рвонулася, щоб стати між дівчатами, краєм ока помітивши у віддаленні, за парканом, знайому постать. Андрій зупинився і дістав цигарку, очевидно, не бажаючи палити на території шкільного подвір’я.

— Ну все, тихо! — дівчина розборонила суперниць. — Віко, пропусти її, хай іде. Думаю, вона все зрозуміла.

Аня збентежено лопотіла вибачення і виправдання, що не має абсолютно ніякогісінького відношення до того, у чому її звинувачують. Віка, усе ще обурена і збуджена від гніву, потрохи заспокоювалась.

— Чого ти? — спитала Юля. — Хай би врізала їй під зав’язку! Тоді б навряд чи хто ще раз посмів…

— Ага, ти чий друг, Вікин чи ведмедя? — перефразувавши бородатий анекдот, мовила Катя. — Нас тут бачили? Бачили. Та за хвилину тут будуть учителі, і тоді Віка не те що свого Сєрого, взагалі нічого не матиме, крім миски баланди! Ви — дві нервові дурепи! Я ж вам казала, що треба спочатку розібратись. Ясно ж, що все на порожньому місці узялося… Дай цигарку! — звернулася уже до Віки.

— Ти ж не палиш, — здивувалася та, проте не відмовила.

***

— Можна вогнику? — зі сторони паркану, із чагарів виринула учениця. Вочевидь, Андрій її упізнав.

— А чи треба? Палити шкідливо! — відповів він, поглянувши на цигарку, яку тримав.

— Ага, саме тому я, як і ви, знищую зло в міру власних сил! — із усмішкою вимовила Катя, підступивши ближче. Читати моралі із цибаком в зубах було принаймні дивно, тому Андрій клацнув кременем і підніс вогник дівчині. Та невміло запалила. — А чому ви тут? Уроки вже закінчились.

— Та, треба підписати папери щодо проходження практики. Лишився ще психолог і директор.

— А-а, зрозуміло, — протягнула дівчина, і між ними зависла незручна пауза. — Шкода, що ви вже йдете. Все життя вважала історію такою нудною наукою, а ви змусили мене її майже полюбити.

Від останнього слова Катя зніяковіла, ніби зізнавалася у любові до нього, а не до історії. І додала:

— Далеко не кожен може так розповісти, щоб хотілося слухати. Колись ми лазили у підземелля, то меседж екскурсовода зводився до одного: «Туди не лізьте! Приперлися на мою голову».

Вони весело розсміялися. Катя, згадавши про цигарку, затягнулася, проте, як людина непризвичаєна, зайшлася кашлем. Кинула, рвучко загасила.

— Ніколи не розуміла, у чому прикол. Навіщо люди курять? Але є маса речей, які вони роблять незрозуміло навіщо. Лізуть у вузькі підземелля, наприклад, якщо на вулиці такий гарний день!

— Певно, їм просто хочеться… — фразу Андрій так і не завершив. — А я зразу зрозумів, що ви не курите, — посміхнувся, загасивши свого недопалка. Катя багатозначно мугикнула. — А хочете, я вам проведу екскурсію? Тоді, може, збагнете, для чого ж вони туди…

— У підземелля? До речі, можна й на «ти». Мене Катя зовуть.

— Для початку хоча б старим містом… Андрій, — рефлекторно відповів він, чарівно посміхнувся і додав: — звісно, ти ж знаєш.

В глибинах його очей вигравали бурштинові блискітки.

***

Після пообідньої прогулянки змореним від спеки містом і смачного морозива у затишку кав’ярні, вони в останню мить приєдналися до екскурсійної групи у підземелля. Поки старий екскурсовод скупо розповідав про храм та його приховані нижні яруси, Андрій тихенько шепотів Каті менш давні історії: про те, як і що тут віднаходили, як рятували від потопу експонати і відводили воду під час чергової весняної повені. Підземелля наповнювалося життям проти волі похмурих склепінь і скупчень черепів, що раз-по-раз жахали екскурсантів у кутках вологих залів. Легкий подих хлопця укупі із несміливими чи то обіймами, чи то завбачливою підтримкою, надзвичайно збуджували. Катя навіть раділа, що тут достатньо темно — її лице, певно, палахкотіло рум’янцем а дихання було рвучким і поверховим. Дівчина спробувала заспокоїтись, заплющивши очі, проте це ще більше загострило відчуття: екскурсія зникла, поряд лишився тільки коханий.

Вона покірно рухалася прокладеною доріжкою, немов слухняна лялька минала перепони й загорожі. Початковий зал експозиції повернув Катерину до дійсності. Оповідач завершував, запрошував, як заведено, купувати сувеніри й приходити ще. Потім він привітався із Андрієм, як зі старим знайомим, вони перекинулися кількома словами, згадали щось зі спільного минулого.

— Ну, як тобі? — хлопець підвів золотавий погляд, коли Катя вже ступила зі сходів на твердий ґрунт.

Вечоріло. З долини повіяло прохолодою і вологістю недалекої річки. Дівчина затамувала подих. Ось. Зараз.

— Андрію, ти знаєш…

***

…Їхні стосунки розвивалися стрімко. Останній дзвоник значно полегшив дівоче життя, позбавивши надокучливих Тарасових залицянь. Катя усе частіше нехтувала подругами, хоча, потрібно віддати належне, знайшла для них достойну собі заміну — ту ж таки Аню із паралельного класу, що виявилася славною дівчиною. А й справді, безліч людей є досить цікавими, коли ми втрачаємо привід ділити з ними щось, крім радості і гарного настрою.

Катя допомагала Андрію готуватися до іспитів. Як правило, це зводилось до звичайних дискусій під час прогулянок у парку. Дівчина навіть жартувала із цього приводу, мовляв, ще не зрозуміло, хто кому більш корисний — вона коханому, коли задає недолугі питання про те, на чому не розуміється, чи він їй, відриваючи від комп’ютерних ігор і безкінечних дівочих балачок про речі несуттєві. Тож не дивно, що коли Андрій поїхав на розкопки до Криму, не минало і дня без тривалих телефонних розмов. А тиждень, котрий відлунював постійним «абонент знаходиться поза зоною», видався найнестерпнішим випробуванням. Після повернення вони пообіцяли один одному більше ніколи не розлучатись.

***

— Тарасе, — схлипнув у телефоні голос Катерини.

— Катю? Радий тебе чути. Не очікував, — пауза. — Що сталось, Кицько?

— Ти де зараз? У місті?

— Так, щойно збиралися із хлопцями метнутися на пляж, як спаде спека. Приєднаєшся?

— Ні, але я… Мені потрібно із кимось поговорити. Тут така справа…

— Зараз буду.

***

На віддаленій алеї парку, де він вже майже переродився у ліс, дівчина скоцюрбилась на низенькій колоді. Тарас припаркувався, підійшов, стримано привітався. Від зухвалої фамільярності не було й сліду — уже за це Катерина ладна була йому дякувати.

— Тарасе, ти мав багато дівчат. Чи траплялось таке… ну… Тобі повідомляли хоч раз, що ти станеш батьком?

Хлопець уже хотів віджартуватися, проте поглядом зачепився за нервово сплетені пальці подруги. Він знав, що Катя зустрічається з Андрієм, проте був упевнений, що це відбувається не так давно, може з місяць. Якось парубкам навіть доводилося зіткнутися, правда, того разу Тарас повів себе не кращим чином: пиво, ревність та й друзяки лише підігрівали його агресію. Але Катерині вдалося їх утихомирити, хоча Андрієва вищість боляче вдарила по самолюбству. Тепер Тарас просто чекав, коли їм набридне оте «кохання-з-першого-погляду-до-безтям-і-назавжди».

— Твоєму студенту полощуть мізки? Старі грішки?

Катерина вовчо зиркнула, стиснувши губи. Вона уже сіпнулася, щоб піти, але Тарас схопив її за руку.

— А що? — тут його осяяло. — Ти?..

— Так, я вагітна.

Вона стримувалася із останніх сил, щоб не розплакатись.

— Він знає? Ти йому не казала?

— Гірше. Я й не хочу. Не знаю, як. Я боюсь… — Катя не витримала і заховала обличчя у долонях. — Це я, я у всьому винна. Ну чому?..

Деякий час було чути лише ридання.

— Я знала, що у нього є плани. Що він збирається до аспірантури у Київ, а якщо вдасться — то й у Європу по програмі обміну студентами. Та й взагалі… Невже не можна було перестрахуватись? І що ж тепер…

— Скажи йому.

— Ні, я не можу отак… Що я йому скажу? Він мене покине! А як не покине, то зненавидить!.. А мої батьки? Школа? Останній рік…

— Пішли, я відвезу тебе додому.

***

Вже третю годину поспіль Катерина намагалася додзвонитися до Андрія. Він був поза зоною. В одному Тарас правий — краще одразу сказати, а потім думати. Навіщо дарма себе гризти у невідомості?

Тарас… А може, він щось заподіяв Андрію? Вирішив допомогти, розібратися самостійно? Він же імпульсивний до глупоти! Катерина картала себе за необачність. Не треба було його у це вплутувати. А що, як він натравить на її коханого батькових амбалів? Вони ж його…

Дівчина гарячково набрала Тарасів номер. Телефон довго не відповідав, потім звідти долинув галас і музика, голос парубка, що був добряче напідпитку.

— Катюха, ти? Ну що, наважилась? Розповіла?

— Ти не бачив Андрія сьогодні? Нікому про нашу розмову не казав?

— Щось не так?

— Він поза зоною. Кілька разів сигнал ніби йшов, але потім переривався. І знову: «абонент недосяжний». Я не знаю, що думати. Лишається один варіант: хтось якимось чином про все дізнався і розповів Андрію. І він не хоче зі мною навіть розмовляти, — дівчина знову розплакалась.

— Кет, не хвилюйся. Я сам з ним побалакаю, чуєш? А якщо тільки він тебе образить, то я… — парубок ледь балакав, — його просто в капусту скришать, чуєш? Кет, я тебе люблю, чуєш? Чуєш, мала, я за тебе…

***

В лікарню до Тараса нікого, окрім батьків, не пускали. Хлопець перебував у комі, його склали практично із уламків. В той вечір парубок, такий хмільний, що ледь тримався на ногах, не впорався з керуванням і влетів у автомобіль. Диво, що живим лишився.

Катерина не вставала з ліжка, відколи дізналася про це. Увесь час плакала. Практично нічого не їла — її жахливо нудило, вона боялася, що мама про все здогадається. Не відповідала на дзвінки, навіть Андрієві.

«Боже, що ж я накоїла? — думала вона, — Навіщо було його смикати? Дурепа, справжнісінька дурепа. Знала ж, що Тарасу я небайдужа. Егоїстка... Що тепер робити? Як жити далі? Ще й та вагітність… Час спливає, скоро все стане надто помітним. І Андрій… Не можу його бачити, не хочу! Хай хоч йому не зіпсую життя. Хай собі їде до Києва чи у свої європи, хай котиться геть під три чорти!.. Що ж робити?»

***

Дівчину жахливо дратував лікарняний протяг. Жалюзі шелепали вертикальними смужками, немов злі язики пліткарок поза спиною. Лікар ретельно вичитував щось у її картці, нервово посмикуючи сивий вус. За мить мовчанку було порушено.

— Катерино, ви впевнені? — Лікар пильно подивився їй у вічі.

— Так. Все одно інших варіантів немає.

— А що каже батько?

— Нічого. Він нічого не каже і не скаже. То моє рішення. І йому не варто про те знати. Одне життя я вже занапастила, не хочу зламати й інше.

— Складна ситуація, — лікар похитав головою, — дуже складна. Ви хоч уявляєте, наскільки це серйозно? Ви ж ризикуєте більше ніколи не мати дітей.

— Так. Але ж…але ж… — Катерина схлипнула, але, ковтнувши зернину розпачу, пошепки додала, — немає іншого виходу. Немає.

— Як знаєте. Добре, готуйтеся. Будемо сподіватись на краще.

***

«Ну от і все», — відсторонено думала Катерина, лежачи на операційному столі. Навколо метушилися лікарі й медсестри, та ніякої уваги на те вона не звертала. Перед очима стояли дві постаті: понівечений Тарас, який все намагався щось прошепотіти, та Андрій із докором в золотавому світлі очей. Два чоловіка, життя яких пішло шкереберть. Через неї…

Лікар зробив укол у вену. До обличчя піднесли кисневу маску. На очі дівчині навернулися сльози. Вона усвідомила, що знищує й ще одну, а може й не одну людину, яку ще не знає, ніхто не знає, але вона уже існує, жива… Вдих, ще один. Кімната захиталась, світ поплив. «Що ж я роблю… Ні! Не треба, благаю… Я не хочу!..» — промайнула думка. Із останніх сил Катерина спробувала підвестися, і одразу втратила свідомість.

***

Катерина ледь розплющила очі. У голові паморочилось, вона відчувала легку нудоту. Дівчина намагалася пригадати, де ж вона. Неквапом, ніби, проти своєї волі, пам'ять поверталася. «Боже, що ж я накоїла? Вбивця, холоднокровна вбивця!..» Катерина спробувала озирнутися. Щось було не так.

— Прокинулася? — м’який, знайомий голос долинув звідкілясь із-за спини. Тендітні пальці звільнили голову від шолома. Приміщення ніяким чином не нагадувало лікарняну палату. Стільки кімнатних рослин у горщиках… комп’ютер…

— Що? Де… я? — Катерина ніяк не могла оговтатися.

— У школі, у кабінеті психолога. Я психолог, пам’ятаєш? Шкільний психолог. Ти трохи гостро відреагувала на симуляцію.

— Симуляцію?.. Тобто, тест?

Жінка ледь посміхнулась кутиками вуст.

— Так, можна сказати, що ти проходила тест.

— То це все… не насправді?

— У певному сенсі, насправді. Це нейросимуляція, - лагідні руки Дюймовочки від’єднували датчики.

— Навіщо… так… — в очах Катерини стояли сльози, — навіщо?

— Тепер ти маєш певний досвід, не здійснивши невідворотного. Ти знаєш, що означає — робити вибір.

Вона могла розповісти дівчині багато. Що серед підлітків є певні групи ризику, котрих дуже важко виокремити із загальної маси. Не просто схильні до ранніх стосунків чи асоціальної поведінки, а такі, котрі керуються лише власним досвідом. Досить часто — справжні чи приховані лідери, здатні знехтувати будь-якими загальноприйнятими нормами і зігнорувати авторитетів. І найгірше — деякі з них вчаться лишень на власних помилках, як би оточуючі не намагалися їх виховувати чи апелювати до здорового глузду. Чи про комп’ютерну програму, що дозволяє свідомості змоделювати індивідуалізований досвід, дуже близький до реалій життя, за певними заданими параметрами. Байдуже, що він запозичений, гостро негативний, навіть болючий, та краще вчитися на тому, що не скоював, аніж знищити власне життя. Саме для таких і розробили комплекс нейросимуляції. Зараз — у полі зору ранні стосунки, вагітності й аборти, як одна із найбільших загроз для наступних поколінь. Але ж Катерині всього цього знати необов’язково.

Епілог

Двері класу відчинилися коли урок вже завершувався. Учні підвелися — звісно, хлопець, котрий зайшов, ще не був учителем, але така реакція дітей слугувала зайвим підтвердженням його правильного вибору професії.

— Доброго дня! Я закінчую навчальну практику, тому хотів би з вами попрощатися. І подякувати за те, що ви були гарними слухачами. Сподіваюсь, мої уроки теж дарма не минули.

Учні ствердно й натхненно загули. Під час Андрієвої практики не один із них відкрив для себе цікаву науку.

— У мене залишається ще одне завдання, яке можуть допомогти мені виконати усі бажаючі… Не лякайтеся! — Андрій посміхнувся. — Захід не є обов’язковим, тож зі спокійним серцем відмовляйтесь, коли воно вам не до вподоби! Завтра о четвертій я проводитиму невеличку екскурсію старим містом. Бажаючі можуть приєднатися до групи на площі біля дзвіниці. Буду радий вас бачити.

Почулися слова подяки — найрізноманітніші, від щирих до іронічних. Передчуття літньої свободи далеко не у всіх здатне було поступитися цікавості. Катерина глибоко вдихнула і, не дочекавшись бажаної тиші, спитала:

— А в підземелля ми теж спускатимемось?