Босорка. Нічний переслідувач

Оксана сиділа на хиткому дерев’яному стільці, поклавши ногу на ногу, та роздратовано притупувала. «Якого біса я тут роблю?», - питала вона себе знову і знову, щойно вийшла з автобуса у Старих Мухоморах. Маленьке віддалене село розташувалось посеред мальовничих гір, вкритих молочним осіннім туманом, та нагадувало дівчині зовсім інший паралельний світ, який для неї, типової містянки, яка жодного разу не бачила живої корови, видавався нескінченно чужим та далеким. Проте ціль її була ще далі, глибоко в холодному та вогкому лісі.

Мало того, що Оксані довелось ледь не пів дня їхати в старому обшарпаному автобусі хтозна-куди, так ще й видиратись кудись у гори старою звивистою стежкою, що хвилини боячись загубитись та здригаючись від кожного шурхоту. Стопи в неї наче вогнем пекли, вона десь встигла вступити в коров’яче лайно, а зграї комарів ледь не зробили з неї знекровлену мумію, і все заради якоїсь старої та огидної бабці, яка сиділа по той бік столу та впивалась в Оксану темними сердитими очима. З жовтим, наче з воску обличчям, вкритим чисельними бородавками, носом, мов той коцюрупок, та жовтими зубами, стара викликала відчуття огиди та була схожа на ходячого мерця. От тільки погляд її був таким гострим, як ніж вправного шеф-кухаря, та мовби проникав у саму суть дівчини, знімаючи з неї шар за шаром, наче з цибулини дріб’язок. Оксана ледве стримувалась, щоб не відвести погляд. Вона була не з лякливих. Якщо вже знайшла в собі сміливість приїхати бозна-куди, так і старої бабці не злякається.

«То це і є знаменита босорка, що творить справжні дива, мов сучасний Ісус?», - дещо розчаровано подумала Оксана. - «Відразлива старенька, хатинка, вбрана, мов декорація до відьомського кіно, щось мені це відгонить постановкою. Цікаво, чи всі бородавки в неї справжні, чи це просто частина óбразу?»

– Всі, дитино, - несподівано озвалась старенька.

– Що, вибачте? – дівчина аж підстрибнула на стільці. Можна подумати, що бабця дійсно думки читає, але ж такого не буває.

– Кажу, що привело тебе сюди, дитино? - знову заговорила старенька. – Бачу, що ти подолала не аби який шлях. Певно ж не на бородавки мої витріщатись.

«Та вона живе в такому запєндрянську, що сюди не можливо дістатись, не подолавши не аби який шлях. Поки все стандартні фрази», - подумала Оксана, та сказала зовсім інше:

– Я приїхала до вас, бабуньо, через чоловіка. Маю через одного проблеми.

– Як хочеш приворожити, то одразу знай, за це не візьмусь. Приворот – то темна магія, насилля над людською волею. Я таким не займаюсь, зла людям не роблю, - одразу відрізала босорка, наче ножем відсікла.

– Та мені скоріш відворожити треба, - стомлена зітхнула дівчина.

– Нелюб якийсь? - на мить задумалась бабця. – Якщо хочеш, можу дати тобі зілля, що охолодить його почуття. Тільки не пошкодуй потім.

– Та я не пошкодую, проте зілля не допоможе, бо я не зможу його нікому споїти. Не знаю, кому.

– Як це ж так? – здивувалась старенька.

– А так, що переслідує мене один сталкер, ну, тобто переслідувач, - пояснила Оксана, бачачи, що бабуся не в курсі сучасного сленгу. – Залишає мені записки, квіти під дверима, усілякі дрібнички. Пише, що я маю бути тільки його. Коли ввечері повертаюсь з роботи, мені здається, що за мною хтось стежить. Допоможіть мені його позбутись, будь ласка.

От і все. Сказала. Це й була причина, чому вона, така скептична до всього надприродного, поперлась в таку далечінь до якоїсь бабці-знахарки. Так, Оксана була не з лякливих, проте невідомий переслідувач її жахав до дрижаків. Те, що він їй писав, що обіцяв з нею зробити, викликало більше, ніж занепокоєння. Він знав, де вона жила, навчалась та працювала. Він слідкував за нею, знав про неї майже все, і де гарантія, що він невдовзі не перетворить свої фантазії на реальність.

– Тобі не до мене треба, люба, а до поліції. Це їхня справа ловити всяких покидьків, - слушно зазначила босорка.

– Я й зверталась, і не одноразово, - Оксана ледь стримувала гнів, - та вони нічого не роблять. Мовляв, не можуть нікого заарештувати, бо невідомо хто ж це робить. Я їм носила ті гидкі записки, а вони, мов це не достатній доказ. Якщо знатиму, хто це робить і матиму більше доказів з погрозами, тоді, будь ласка, приходьте. Тож я сама повинна того маніяка й ловити, так би мовити, на живця, бо не буде ж поліція приставляти до мене охорону. Я хотіла найняти приватного детектива, але то для мене за дорого. Тоді почула про вас, що ви справжні дива робите, можете навіть знайти людину. Навіть не знаю, чому вирішила приїхати, я ж зовсім не вірю в усю цю магію. Та на мить подумала, а якщо… Вибачте, що витратила ваш час, я краще піду.

Червона від злості та сорому одночасно, Оксана встала та попрямувала до дверей, передчуваючи «радісну» дорогу додому.

– Зажди, дитино, - зупинила її босорка. – Я ж не сказала, що не допоможу. Я й дійсно можу знайти людину, якщо маю її особисті речі. Чи є в тебе щось від нього.

– Хіба що записки, - Оксана дістала з рюкзачка кілька написаних від руки записок. Великі друковані літери були написані криво, вочевидь той, хто їх писав, не хотів, щоб його почерк впізнали. – Ось, мерзотник навіть не потрудився їх роздрукувати. Ба більше, поліція знайшла на них його відбитки, проте в базі їх не має, тож встановити його особу це ніяк не допомогло.

Босорка взяла одну з записок. «Ми приречені бути разом, кохання моє, і скоро так і буде», - було написано в ній. Насупивши брови так, ніби хотіла спопелити листок поглядом, бабця зім’яла його та кинула на тарелю, після чого таки підпалила, от тільки сірником. Коли листок повністю згорів, вона поставила Оксану посеред кімнати і здмухнула попіл на неї. Дівчина ледь стрималась, щоб не чхнути, а старенька все ходила коло неї та пильно розглядала, як сірі пилинки осідали на підлогу та на одяг.

– Чекає на тебе велика небезпека, дитино, - нарешті виснувала вона. – Не дарма ти так того хлопа боїшся.

– Що ж мені робити? – Оксана відчула, як в неї затремтіли руки.

– Чекай тут, - більше нічого не пояснюючи, босорка вийшла з хати. Повернулась вона за пів години, тримаючи на руках величезного чорного кота, з жовтими, мов бурштин, очима.

– Ледь докликалась бешкетника, - бабуся стомлено сіла на лаву. – Ось, дитино, бери цього кота та весь час тримай біля себе. Я йому все пояснила. Хто-хто, а він тобі допоможе.

– Кіт? – не стримала здивування Оксана. – Ви наді мною знущаєтесь? Це ж просто кіт. Що він може? Від собаки й то більше користі.

Почувши таке порівняння, кіт обурено зашипів, усім виглядом даючи зрозуміти, що думає про собак і про Оксану разом узятих.

– Ну-ну, не ображай маленького. Коти колись самим богам слугували, а цей так і взагалі самого дідька з’їв. Від нього користі більше ніж від усієї поліції буде. Тож носа не крути, - насварила дівчину босорка.

– І це все? – Оксана розчаровано дивилась, як величезний чорний котисько підійшов до неї та потерся об ноги, залишивши на джинсах щільну хутряну ковдру.

– Все, як не хочеш запізнитись на автобус, - сказала бабця, випроваджуючи дівчину за двері. – Решту записок я собі залишу, може зумію знайти твого залицяльника, та на це треба більше часу. Кота звати Біляшем. Не забудь привезти його назад, як свою справу зробить.

– Біляш? Але ж він весь чорний, - здивувалась Оксана такій недоречній кличці.

– А це йому як нагадування, - тільки й відповіла босорка, перш ніж зачинити у дівчини перед носом двері.

***

Їдучи в автобусі, Оксана пригадувала як кілька хвилин щосили стукала в двері, але їй так і не відчинили, як з повним усвідомленням, що її ошукали, йшла стежкою до села, а потім бігла, бо запізнювалась на єдиний автобус додому, і весь цей час чорний котисько був поряд. Спочатку неквапливо слідував за дівчиною трохи на відстані, потім, певно, біг, бо тоді Оксана геть забула про нього, поспішаючи на зупинку, і от тепер нахабна тварина спала, зручно вмостившись у неї на колінах. Вона навіть не помітила, як він застрибнув за нею в автобус, аж поки той не поїхав, і контролер не став питати, чия це тварина. В той час вони вже встигли далеченько від’їхати від села, і аби пухнастого порушника не викинули просто обабіч дороги посеред лісу, Оксані довелось зізнатись, що то її, ще й заплатити за його проїзд під осудливі погляди інших пасажирів, мовляв, хотіла зайцем кота провезти.

«І здався ти мені на голову», - розпачливо думала дівчина. – «Нащо я тебе взагалі пожаліла? Куди мені тепер з тобою? Не думаю, що тітка Марина буде рада такому квартиранту».

Дівчина навчалась в університеті у Франківську та жила в маминої подруги, яка вже кілька років як виїхала працювати в Іспанію і, щоб квартира не стояла пусткою, пустила туди Оксану. Орендної плати пані Марина не вимагала, тільки платити комуналку та слідкувати, щоб все було в порядку. Раз на кілька років вона навідувалась на Батьківщину, і Оксані зовсім не хотілось, щоб цей момент настав саме зараз, коли в неї на піклуванні опинилось товсте пухнасте непорозуміння.

«Ще й не кастрований, - скрушно подумала дівчина, обережно посунувши котячий хвіст, - а як буде по кутках сцяти? Засмердить всю квартиру. А як буде меблі драти? Мене ж разом з ним спустять сходами. Треба буде прилаштувати його до притулку, чи знайти родину, чи відправити бабці поштою в коробці». Уявивши, як би то воно виглядало, дівчина посміхнулась, а кіт, наче відчувши, що в неї поліпшився настрій, вивернувся черевом догори та зухвало витріщився на свою нову господиню.

– Ну в тебе й живіт! Який ти товстенький, - Оксана таки не встояла проти котячих чарів та обережно погладила коту животик. – Не впевнена щодо дідька, а от тонну ковбаси ти точно з’їв, а може й біляшів, звідси й ім’я. Так, товстунчику?

Приспаний їздою котисько не став вдаватись у своє минуле та промовчав, знову заплющивши бурштинові очі.

***

Додому Оксана дісталась вже в сутінках. Чорний Біляш слухняно йшов поряд, перебираючись на руки до дівчини тільки в громадському транспорті. Вона в чергове подивувалась, який навдивовижу розумний кіт їй дістався, коли побачила біля вхідних дверей букет. Рожеві стокротки були дбайливо загорнуті в подарунковий папір та покладені на килимок. Вид цих безневинних квітів змусив Оксану здригнутись. Озирнувшись довкола та пробігши вгору по сходах, аби перевірити, що в під’їзді більше нікого не було, вона підняла букет повільно та обережно, наче бомбу, що може здетонувати будь-якої миті. До обгортки як завжди була приторочена записка. «Навіки моя». Усього два слова, від яких стало моторошно до нудоти.

Тремтячими пальцями дівчина відчинила двері та щучкою стрибнула всередину, ледь не перечепившись об кота, який прослизнув перед нею. Заспокоїлась тільки після надійного клацання замка. Оксана постояла кілька хвилин в темному коридорі, відчуваючи, як треться об ноги Біляш. Менш за все їй хотілось кудись виходити, попадатись на голодні очі нічного переслідувача. Сховатись би зараз під теплою ковдрою, але ж треба нагодувати чимось нового співмешканця, який з кожною хвилиною все голосніше нявчав та заглядав дівчині в очі.

Зібравшись з духом, Оксана таки пішла до магазину, аби купити котячого корму та лоток з наповнювачем. Квіти вона дорогою викинула в смітник. Весь час вона була збуджена й нашорошена, постійно оглядаючись та з недовірою дивлячись на стрічних чоловіків. Повернулась додому вона ще більш знервованою. Насипала в тарілку сухого корму, на який Біляш подивився як на щось огидне та продовжив випрошувати їжу. Дівчина була надто виснажена подіями дня, щоб перейматись ще через котячі забаганки. Тож залишивши нявкуна самостійно розбиратись зі своїми гастрономічними проблемами, вона насилу прийняла душ та завалилась спати, так і не повечерявши.

***

На ранок Оксана була геть розбита. Ледве дочалапавши до кухні, вона побачила, що до корму Біляш так і не доторкнувся. «Певно незвичний, - розгублено подумала дівчина. – Ясна річ, що в селі його бабка не віскасом годувала. Він звик до натуралки, а що таке та натуралка, хто б знав». Дівчина ніколи не тримала хатніх тварин, навіть хом’ячків, тому в догляді за ними геть не зналась. Трохи поміркувавши, вона розігріла трохи позавчорашнього супу та налила котові. Той тільки трохи його полицкав та знову вирячився на господарку.

– Їж, що дають, нахаба. Більше нічого не маю, - роздратована сказала Оксана, наливаючи собі чай. Відкривши холодильник, вона помітила, що палка ковбаси дивним чином вкоротилась з того часу, коли вона куштувала її в останнє.

– Та не може бути, - дівчина з підозрою подивилась на кота, який одразу удав, ніби розглядає щось на стіні. – Певно це все перевтома.

Поснідавши нашвидкуруч, дівчина побігла в універ.

***

– Ось, тримай, - Богдан протягнув Оксані стаканчик з кавою, - ти просто засинаєш на ходу. Нормально себе почуваєш?

– Дякую, нормально. Мала вчора важкий день, - дівчина з вдячністю прийняла каву, мимохідь задумуючись про причини такого жесту.

З Богданом вони не те щоб товаришували, просто були одногрупниками, які непогано ладнали, інколи ділились конспектами та домашкою. Хлопець був високим та худорлявим, мав коротке світле волосся та блакитні очі, які ховав за окулярами, та трохи сутулився. Він був не те щоб компанійний, скоріше тихий і сам собі на думці, проте до Оксани завжди був привітний. Дівчині подобалось час від часу з ним спілкуватись, оскільки Богдан був дуже начитаним, і його цікаво було слухати.

– Якщо потрібна допомога, звертайся, - запропонував хлопець. – Ми ж, наче, друзі. Тож я радо, той, допоможу.

– Дякую, та тут ти мені нічим не зарадиш, - відповіла Оксана, роблячи черговий ковток. Універська кава була як завжди огидною, проте гарячою та добре бадьорила, як раз те, що треба було, аби пережити черговий навчальний день. На мить дівчині закралась думка, а якщо сталкер – це Богдан. Це ж в дусі маніяків втиратись в довіру до жертви. Тому переслідувач так багато про неї знав. Але ж і з соцмереж можна багато чого про неї дізнатись. Вона ж все життя виставила мов на долоні. Ніхто ж не знає, хто ховається за всіма цими аватарками. Можливо з-за фотки якоїсь Каті на неї дивляться очі переслідувача. Але ж він ніколи не писав їй в соцмережах, тільки записки під двері. Кляті під’їздні двері! Кодовий замок з кнопками, на які треба було натиснути одразу трьома пальцями ні від кого не рятував. Скільки вона не сварилась з сусідами, але скидатись на домофон ніхто не збирався.

Оксана відчула, як від цих думок розболілась голова.

– Ти в порядку? – занепокоївся Богдан. – Ти якось вся зблідла. Гей, обережніше можна?!

В цю мить повз хлопця пройшов Антон, ще один їхній одногрупник. Високий та кремезний він нагадував шафу з антресоллю. Він з силою зачепив плече Богдана так, що того ледь не розвернуло на сто вісімдесят градусів, при цьому поряд було достатньо місця аби розійтися. А те, як він на них глянув, здригнутись можна.

– Який ґедзь його вкусив? – Богдан потер плече. – Чого причепився?

Оксана зітхнула з полегшенням, коли Антон, не озираючись, пішов собі далі. Правду кажучи, вона його трохи побоювалась. Те, як він свердлив її поглядом, коли вони перетинались в коридорах або сиділи на парах, дівчину дратувало. А ще в нього був жахливий кривий почерк. Тож може…

– Може сходимо після пар на каву? – перервав тривожні роздуми Богдан.

– Вибач, не можу. На цьому тижні маю працювати.

Звісно, можна було попити каву дорогою, але зараз Оксані було не до хлопців. Якби її воля вона б трималась на відстані кількох кілометрів від усіх чоловіків взагалі.

***

Після пар Оксана підробляла в невеличкій продуктовій крамниці недалеко від дому. Працювала тиждень через тиждень з п’ятої до дев’ятої. Дівчина була в незаможної родини, і плата за навчання лягала важкою ношею на плечі її батьків, тож в усьому іншому вона намагалась забезпечувати себе фінансово самостійно. Зароблених грошей як раз вистачало на оплату комунальних та скромне життя. Тому Оксана ніколи не шикувала, рідко ходила з подругами по кафе та крамницях, намагаючись зекономити кожну копійку. Шкода, що їй не вистачило балів, аби вступити на бюджет, тоді б її студентське життя було б набагато цікавіше.

«Тепер ще й кота треба годувати», - скрушно думала дівчина відпускаючи товар бабусі, що жила в сусідньому під’їзді. Дивлячись на її скудний набір з найдешевших хліба, масла та макаронів, які розварюючись перетворювались на клейстер, Оксана подумала, що скоро й сама так харчуватиметься, якщо не знайде ще один підробіток.

– Дві пляшки світлого й тараньку, - замовив черговий покупець. Чоловік вже передпенсійного віку, певно робочої спеціальності, кожен другий день купував пиво з рибою, а кожен третій соняшникове насіння. Завдяки йому Оксана знала розклад усіх футбольних матчів, бо тоді він накривав собі «поляну».

– Добрий вечір, - наступним підійшов ще один постійний покупець. Непоказний хлопець з подразненою від чисельних акне шкірою, сором’язливий, але завжди чемний.

– Доброго вечора, чого бажаєте? – машинально відповіла Оксана.

– Пляшку кефіру та пачку пельменів, - відповів юнак.

Оксана вправно розрахувала клієнта. В цей момент двері до магазину відчинились, і зайшла жінка з дочкою років восьми, а за ними прослизнув згусток темряви, який у світлі ламп одразу сформувався у товстого чорного кота.

– Яка киця! – одразу сплеснула руками дівчинка та полізла гладити тварину. Кіт мудро вирішив ретируватись та, пройшовши королівською ходою через весь магазин, застрибнув до Оксани на вітрину.

– Ти що тут робиш? – ледь не зашипіла вона, одразу впізнавши Біляша. – Як ти тут опинився?

Дівчина вся похолола, уявляючи, як хтось, може й сталкер, вдерся до неї в квартиру, випустивши при цьому кота. Тим часом Біляш, наче власник магазину, походжав вздовж полиць й розглядав товар, кидаючи на дівчину багатозначні погляди щоразу, як проходив повз ковбасу.

– То це ваш котик? – спитала дівчинка.

– Так, вибачте, - Оксана схопила Біляша та прожогом кинулась до підсобки. – Посидь трохи тут.

Повернувшись до зали, вона швиденько розрахувала клієнтів та, домовившись з власником, закрила магазин раніше. Тим часом в підсобці Біляш встиг прогризти дірку в коробці з рибними консервами. На щастя, подолати самі банки він не зумів, хоч на деяких залишились сліди його зубів.

– Я тебе приб’ю, срака ти мохната, - зашипіла на нього Оксана, хапаючись за голову. – Скажемо, що миші, - втішала себе вона, розглядаючи продірявлену коробку. Довелось купити дві покусані баночки бичків в томаті, аби замести сліди, чому пухнаста тварюка була невимовна рада.

Дорогою додому Оксана бігла, ледь стримуючи хвилювання. Біляш не відставав. На щастя двері в квартиру виявилися зачиненими. Відімкнувши їх ключем, дівчина почала повільно оглядати квартиру, тримаючи напоготові рибну консерву, аби кинути нею в злодія, який міг десь причаїтись. Першим ділом вона пішла на кухню, бо гострий ніж краща зброя, ніж бляшанка. На Оксану одразу повіяло холодом. Кухонне вікно було прочинене, хоча вона чітко пам’ятала як закривала його перед тим, як піти. Чи ні? Клята втома.

– То от як ти вибрався, - з полегкістю звернулась до кота дівчина. Перед вікном ріс розлогий платан, і одна з гілок була доволі близько, щоб кіт міг на неї застрибнути. – Може ти й вікно сам відчинив?

Біляш вирішив вчергове проігнорувати питання. Він сидів на столі, поклавши лапку на консерву в передчутті вечері.

***

Наступного дня Оксана тричі перевірила всі вікна, перш ніж вийти з дому. Не можна ж бути такою роззявою. Наказавши Біляшу добре себе поводити, вона відчинила двері та мимоволі зробила крок назад. На килимку лежала котяча іграшка з неодмінною листівкою. «Гарний в тебе котик». Оксана впустила папірець та заплакала. Крізь сльози вона не бачила, як Біляш доторкнувся до записки лапкою, покрутився на порозі, а потім з задумливим виглядом пішов.

***

Весь день Оксана була сама не своя. На лекціях не слухала професорів і зовсім нічого не записала. На практиці ледь не схопила двійку, бо не могла зрозуміти, що від неї хотів препод, та Богдан вчасно підсунув їй зошит, і вона так-сяк щось з нього промекала. Як їй хотілось все полишити та втекти додому до батьків, де безпечно, де про неї попіклуються, де захистять. Та водночас її хапала злість на себе та бісового сталкера. Вона не покине своє життя, яке вона так ретельно вибудовувала, через якогось там переслідувача. Але як же страшно.

– Оксано, стривай! – наздогнав її Богдан дорогою з універа. – Ти забула.

Хлопець простягнув їй кілька зошитів і телефон. Тільки тепер дівчина схаменулась та зрозуміла, що пішла на роботу, забувши все на парті. «Не можна себе до такого доводити», - вона ледве не вліпила собі ляпаса.

– Дякую, Богдане, що б я без тебе робила.

– У тебе все добре? Останніми днями ти сама не своя, - хлопець занепокоєно дивився на неї.

– Та маю деякий клопіт, але то таке. Не хочу про це, - відмахнулась Оксана.

– Ти зараз куди?

– В магаз на роботу, - дівчина сподівалась, що її не надто насварять за кота та погризену коробку.

– Я тебе проведу, бо не впевнений, що ти в такому стані не потрапиш під машину. Жодних заперечень, ти ж зовсім не дивишся, куди йдеш, - не дозволив їй відмовитись Богдан. – Може кави? З тістечком? Виглядаєш так, наче тобі треба негайно поїсти. Пустити цукор у кров и все таке.

– Було б не погано, - погодилась Оксана, трохи повагавшись. Вона дійсно нічого не їла від самого сніданку, і їй було трохи млосно чи то від нервів, чи то від голоду.

Так у товаристві Богдана, теревенячи про все на світі, вона й дісталась роботи. Настрій в Оксани трохи покращився, хлопцеві навіть вдалось її трохи розвеселити. В його товаристві їй завжди було легко й приємно, всі турботи на трохи відступили, тільки нав’язлива думка, чи Богдан не сталкер, виїдала її зсередини, наче гусінь яблуко. Тож свою зміну дівчина відпрацювала більш-менш добре. Ближче до закриття на порозі знову з’явився Біляш. «І де він тільки швендяв весь день?» - дивувалась Оксана, насваривши себе за те, що вранці впустила кота, та пообіцяла собі бути більш уважною. Волелюбний котисько знову проводжав її додому, мов той пес, час від часу поглядаючи на сумку з новою партією консервів. По поверненні в дверях вже звично стирчала записка: «Якщо знову побачу тебе з тим хлопцем, я його вб’ю. Нікого між нами». На килимку замість звичних квітів валявся дохлий випатраний пацюк.

***

– Оксано, ходімо сьогодні в клуб. Трошки розвієшся, - запропонував наступного дня Богдан.

– Вибач, не можу. Та й мушу бігти, - відмовилась дівчина та, похапцем схопивши речі, швидко вибігла з аудиторії.

Звісно ж вона хотіла в клуб, але піти з Богданом не могла, і не тому, що мала катма грошей, а через те, що було у вчорашній записці. З одного боку, вона відчувала неймовірну полегкість, що хлопець, який їй…, що хлопець…, що Богдан виявився не сталкером. Проте вона не могла ризикувати його життям, бо навіжений маніяк дійсно міг вчинити будь-що, а тому весь день намагалась усіляко уникати друга. Богдан, певно, злився на неї, та й Оксану мучило сумління, через таке своє ставлення, але вона твердо знала, що так буде краще. До того ж дівчині дуже не подобалось, як весь день витріщався на неї Антон, з якою люттю дивився на Богдана, і весь час був десь поряд, наче переслідував, а тому слід було бути дуже обережною.

***

Наступного дня Оксана як завжди зачинила крамницю о дев’ятій і йшла додому у супроводі вірного Біляша. Вона вже почала звикати до того, що противнючий котисько кудись тікав і повертався аж надвечір саме до магазину. Інколи їй здавалось, що вона бачила його протягом дня біля універу, ніби він дійсно охороняв її, як заповідала босорка. Та ні, в світі мільйони чорних котів, і всі вони на морду однакові.

Вони ще недалеко відійшли від магазину, коли з-за рогу на неї вистрибнув якийсь хлопець з букетом та сунув квіти Оксані просто в обличчя. Не до кінця усвідомлюючи, що робить, дівчина голосно зойкнула та, вихопивши з сумочки спрей від комарів, який носила замість перцевого балончика, почала несамовито пшикати їм нападнику в обличчя та лупити його сумкою, вагу якій додавали рибні консерви. Біляш зашипів та стрибнув чоловікові на спину, вп’явши кігті тому в шию.

– Оксано, Оксано, це я, Богдан! Припини, що ти робиш! – волав нападник, який виявився зовсім не нападником. Якусь мить дівчина, відсапуючись, дивилась на нього, готова в будь-яку мить поновити напад, тобто самооборону, коли нарешті її очі сфокусувались і розгледіли хлопцеве обличчя.

– Богдане? Це ти? О Господи. Що ти тут робиш? О господи, пробач, я не хотіла, я…, - Оксана не договорила та, ледь стримуючи сльози, поспішила допомогти другові. Очі в нього почервоніли та сльозились, окуляри впали на землю. Від задушливого аерозолю він повсякчас чхав та кашляв. На вилиці набрякав синець, а на спині все ще злостиво висів кіт.

– Пробач, пробач, ти мене налякав, - лепетала Оксана, подаючи тремтячими руками окуляри.

– Ну ти й сильна. Я не очікував, ай, - зойкнув хлопець, коли Біляш, чіпляючись кігтями, заліз йому на плече та ретельно обнюхав обличчя, наче проводячи ідентифікацію особистості. Тільки після цього котяра зістрибнув на землю та сів біля ніг Оксани.

– Тож, вибач, що так налякав, я просто хотів…хотів зробити тобі сюрприз, ось, - Богдан нахилився та підібрав букет, а заразом і балончик, який впустила дівчина. – Спрей від комарів? Серйозно? Мене перемогли спреєм від комарів, наче якогось упиря, - здивувався він, а потім розсміявся. Оксана і собі почала хихотіти з такої абсурдної ситуації, а потім з очей в неї полились сльози, і вона все розповіла Богданові про таємничого переслідувача, його дарунки та погрози.

Богдан уважно слухав, а тоді обійняв дівчину та ніжно пригорнув до себе.

– Дякую, що розповіла. Я й уявити не міг, що з тобою відбувається. Я так хвилювався, але тепер все буде добре, - прошепотів він дівчині в потилицю. – Може я не якийсь там силач та трохи незграбний, але я тебе захищу. Оксано, я з тобою, все буде добре.

Наче тільки й чекала цих слів, дівчина міцно обійняла хлопця у відповідь, знаходячи спокій та затишок в його обіймах. Вони довго стояли так у тьмяному світлі ліхтарів, а потім під під’їздом. Можливо б простояли так і до ранку, якби їх не сполохала криками з вікна роздратована бабця в першого поверху, яка була в стані вічної конфронтації з «повіями» та «наркоманами».

***

Наступного дня в універі Оксана й Богдан увесь час були разом. На одній з лекцій, все ще трохи соромлячись, хлопець узяв її руку в свою, та Оксана була цьому навіть рада. Тепло його великої долоні дивним чином заспокоювало, й дівчина підсунулась в притул до нього. Несподівано позаду почувся якийсь гуркіт. Це кремезний Антон різко вскочив зі свого місця та схопивши речі стрімко вийшов просто посеред пари. Обличчя його пашіло від гніву.

Рівно о дев’ятій Оксана зачинила крамницю та чекала на Богдана. Він обіцяв зустріти її після роботи та провести додому. Проте йшли хвилини, Біляш крутився поряд, а хлопця так і не було. Даремно прочекавши пів години, Оксана вирішила, що вже давно могла б бути вдома, тож, здійснивши чергову марну спробу додзвонитись, пішла додому. Весь час її не полишало хвилювання, і кожні п’ять хвилин вона перевіряла телефон, чи не надійшло, бува, від Богдана повідомлення. У дверях самотньо стирчав аркуш паперу, жодних квітів чи подарунків поряд не було. Оксана відчула, як від поганого передчуття в неї всередині скрутився тугий вузол. Тремтячими пальцями вона розгорнула записку: «Я тебе застерігав. Він сам напросився».

Кілька хвилин дівчина так і стояла на сходовому майданчику, втупившись в коряві літери. Тоді схаменулась і почала гарячково дзвонити в поліцію, проте без особливого результату. Коли зникла людина? Сьогодні? От якщо не з’явиться протягом трьох днів, тоді й звертайтесь. Хто вона йому? Мати? Сестра? Дружина? А, просто дівчина до якої хлопець не прийшов на побачення. Дівчино, не займайтесь дурницями та не відволікайте даремно людей від роботи. Сталкер? Погрози? Приходьте завтра у відділок та пишіть заяву. На добраніч.

Оксана так і сиділа на килимку під дверима та розпачливо плакала.

– Що ж я накоїла? Що ж тепер робити? Де шукати Богдана? – тихо схлипувала вона. Несподівано їй на коліна скочив Біляш, про якого вона вже встигла забути. Кіт кілька разів потерся об її обличчя, наче заспокоюючи, потім зістрибнув та пішов униз сходами. Кілька разів він обертався та голосно нявчав, запрошуючи Оксану йти за собою. Здивована дівчина слідувала за ним. Все це було дивно й безглуздо, але відчай штовхав її вперед, змушував діяти, робити бодай щось, аби тільки не сидіти безпорадною вдома до ранку.

Біляш привів дівчину назад до магазину, після чого почав обслідувати його околиці, обнюхуючи все, мов той собака. На темній доріжці поміж двох будинків, куди не діставало світло ліхтарів, він таки взяв слід. Голосно нявкнувши, аби сповістити дівчину, кіт пішов вперед, опустивши мордочку впритул до землі.

– Це ж цим шляхом мав би йти Богдан, - схвильовано зауважила до себе Оксана.

Довго йти не довелось. Зайшовши за п’ятнадцять хвилин у двір, утворений чотирма багатоповерхівками, Біляш привів дівчину до одного з будинків, в місце, де сходи ввели до дверей у підвал. Він покрутився трохи на місці і тихенько нявкнув, всім виглядом показуючи, що їм треба всередину. Оксана нерішуче підійшла. Зазвичай двері, що вели з вулиці до підвалу, зачинялись на навесні замкѝ, аби не лазили безхатьки та діти, проте ці були закриті на довгий металевий штир, просунутий у вушка. Дівчина тихенько витягла штир та прочинила двері. Зсередини повіяло холодом та вогкістю. Не чекаючи на запрошення, Біляш сковзнув у пітьму. Тихенько чортихнувшись під ніс, Оксана ще трохи потовклась на порозі, глянувши на подвір’я, аби переконатись, що її ніхто не бачив. На мить їй здалось, ніби по небу майнула якась тінь, наче відьма пролетіла. Насваривши себе за нерішучість та надмірну уяву, дівчина зробила крок у пітьму.

Тихенько прикривши за собою двері, Оксана увімкнула на телефоні ліхтарик. Яскраве світло відбило у темряві запилюжені сходи, труби на стелі та усюдисуще павутиння. Під набат власного серця, дівчина зробила кілька кроків вперед, виставивши перед собою металевий штир, і голосно зойкнула, коли об ноги їй вдарилось щось чорне й волохате.

¬– Біляш, дідько тебе дери, не лякай так, - прошепотіла вона котові. Той, не виказуючи ні краплини каяття, зверхньо подивився на Оксану, мов на боягузку, та швидко пішов уперед, намагаючись не виходити з кола світла ліхтарика. За хвилину він привів її закуток, де на груді якогось дрантя лежав Богдан. Побачивши Оксану, хлопець смикнувся і застогнав. Руки й ноги йому були зв’язані скотчем, і рот також був заклеєний.

– О Господи, - дівчина одразу опустилась на коліна та зідрала клейку стрічку з Богданових губ. Від болю той придушено засичав.

– Оксано, тікай звідси, - очі в нього були ще мутні, на скроні запеклась кров від удару чимось по голові. – Він сказав, що скоро повернеться.

– Хто? Антон? – знервовано спитала дівчина, намагаючись знайти в сумці манікюрні ножиці, аби перерізати Богданові пути.

– Антон? – не зрозумів хлопець. Несподівано очі його розширились від жаху. Позаду почулись кроки, і в світлі ліхтаря з’явилась чоловіча постать. Оксана підскочила, міцно схопивши металевий штир однією рукою, а іншою спрей від комарів.

– Не підходь, - голосно сказала вона, намагаючись виглядати впевнено.

– Оксано? Як ти тут опинилась? – сказав незнайомий голос.

– Хто ти такий? – запитала вона, нарешті розгледівши, що статурою це був точно не Антон.

– Це ж я, кохана, - хлопець розвернув ліхтар так, щоб не сліпити дівчину, і вона з подивом упізнала мовчазного юнака з червоним від прищів обличчям, який постійно скуповувся у неї в магазині. Сором’язливий та ввічливий, так до цієї хвилини думала вона про нього.

– Ти? То це ти весь час мене переслідуєш? Все це ти? – не могла повірити своїм очам Оксана.

– Я не переслідую тебе, о ні, - одразу заперечив хлопець. – Оберігаю. Ти така тендітна, будь-хто може тебе скривдити. Дівчина не повинна ходити поночі одна.

– То всі ти мерзенні записки, то це так ти мене оберігав? – обурилась дівчина.

– Ні, спочатку я нічого не писав тобі, просто спостерігав здалеку, але згодом мені схотілось, аби ти знала про мене, твого відданого охоронця. Хотів тебе потішити. Тобі подобались квіти? Ви ж, дівчата, любите квіти.

Оксана не знала, що й казати. Перед нею стояв, можливо, психічно хворий хлопець, а позаду смикався Богдан, відчайдушно намагаючись звільнитись. Як вибратись з цієї халепи, було те ще питання.

– Чому саме я? – обережно спитала Оксана.

– Бо ти гарна і добра, - погляд хлопця ніби затуманився. – Ти завжди була така добра та привітна до мене, що я одразу зрозумів, що подобаюсь тобі.

– Я завжди привітна з покупцями, робота в мене така, - заперечила дівчина.

– Не обманюй, я знаю, що ти мене кохаєш. Це все через нього! Це він тобі про мене набрехав, - хлопець указав рукою на Богдана. Тільки тепер Оксана помітила, що сталкер тримав у руці молоток. – Але не переймайся, кохана, я його провчу. Він більше не зашкодить нам. Ніхто не нашкодить нашому коханню.

– Та я навіть імені твого не знаю, про яке кохання може йти мова. Ти просто неправильно зрозумів. Вибач, я не хотіла вводити тебе в оману, але ти помилився. Я не кохаю тебе. Я усього лише продавчиня з магазину. А Богдан просто друг. Він просто хвилювався про мене, так само як і ти. Він може бути і твоїм другом. І я теж буду твоїм другом, тільки відпусти нас, будь ласка, - Оксана встала так, аби закрити собою безпорадного Богдана. Руки в неї тремтіли, а на очах навертались сльози.

– Ти захищаєш його? Ти весь час мені брехала? Ти така сама шльондра, як і всі інші, - миттєво розлютився хлопець і замахнувся на дівчину молотком. Оксана приготувалась відбиватись штирем, коли між нею та сталкером промайнула чорна тінь, і волаючи наче всі демони пекла, Біляш стрибнув просто хлопцеві в обличчя. Той заверещав та несамовито замахав руками, намагаючись відчепити від себе кота.

Оксана прожогом кинулась до Богдана, вивернувши сумку, нарешті знайшла ножиці та почала перерізати скотч на руках. Стрічка була намотана товстим шаром і не хотіла піддаватись, тож справа йшла не швидко. Позаду почулось болісне котяче скавучання. Озирнувшись, дівчина побачила, що Біляш лежав біля протилежної стіни, а маніяк насувався на неї з молотком.

Оксана зойкнула та потягнулась по металевий штир. В мить, коли сталкер несамовито замахнувся на дівчину молотком, на нього налетіла велетенська чорна тінь. Мохнатий монстр повалив нападника на підлогу та вп’явся в нього величезними, довжиною з долоню, пазурами. Істота відкрила пащу, показавши довгі жовті ікла, та зашипіла, наче старий паротяг. З подивом Оксана впізнала в створінні Біляша. Якимось дивом кіт збільшився в розмірі до габаритів автівки. Хлопець під ним верещав та намагався вибратись, щосили смикаючи чудовисько за шерсть. Кіт нахилився та вже хотів відкусити хлопцю голову, коли у підвалі почулись тихі човгаючи кроки.

– Ти що це таке замислив утнути, пакоснику? – пролунав старечий голос, і у світлі ліхтаря з’явилась босорка. Вдягнена в ту саму чорну сукню та з темною хусткою на голові, бабця підійшла до котиська, спираючись на старий дерев’яний ціпок.

– А ну припини це неподобство, а не то я зараз тобі як, - з цими словами босорка замахнулась ціпком на Біляша. Варто Оксані було моргнути, як на грудях сталкера сидів звичайнісінький чорний кіт. – Так-то краще, - задоволено прошамкала бабця, - а то зовсім від рук відбився, морда нахабна.

– Ба-бабуню, як ви тут… Що це таке? – затинаючись почала Оксана, але старенька її перебила.

– Не зараз, дитино, - не звертаючи уваги на перелякану парочку, босорка підійшла до сталкера, який застогнав та спробував підвестися. Бабця дістала з такої ж старої, як і вона сама, торби літрову пляшку з-під солодкої води та, перехопивши хлопця за волосся, присунула її йому під носа.

– Пий, - наказала відьма. Хлопець пробував пручатись, але стара й квола на вигляд жінка тримала його напрочуд міцно, тож він змушений був зробити кілька ковтків. Коли брунатного кольору рідина потрапила сталкерові до рота, очі в нього розфокусувались, а сам він розслабився й слухняно допив усе до кінця, після чого знепритомнів.

– Ви його отруїли! – з жахом скрикнула Оксана.

– Не вигадуй, дитино, - відмахнулась від неї босорка. – Це лише відворотне зілля. Коли цей легінь оговтається, то йому й на думку не спаде тебе більше переслідувати.

– Але як ви тут опинились? Як дізнались?

– Наворожила з тих записок, що ти мені залишила, - сказала босорка буденним тоном, наче це саме собою розумілось. – Ледь устигла, бо могла біда статися. Ти, дитино, краще визволяй свого красеня та поліцію викликай, а мені вже час.

Бабця розвернулась та почовгала до виходу. Здавалось, їй зовсім не потребувався ліхтарик, щоб орієнтуватись у темряві.

– Не забудь кота вернути, - долинуло з темряви, і шарпаючі кроки стихли.

***

Оксана та Богдан сиділи на старих стільцях за вкритим білою вишитою скатертиною столом. Навпроти сиділа босорка така сама огидна й незворушна з вигляду, як і в першу їхню зустріч. Проте цього разу Оксана не нервувала. Після пережитого жахіття, розмови з поліцією та досудового розслідування, вони з Богданом тепер проходили як свідки у справі про франківського переслідувача, якого, як вона дізналась потім, звали Максимом. До цього часу він не перебував на обліку ні в поліції, ні в психіатричній лікарні.Всі сусіди дивувались і казали, що то був напрочуд тихий та ввічливий хлопець, який завжди з усіма вітався та відгукувався на прохання про допомогу. Хлопець і сам не розумів, чого причепився до Оксани. Наче все пам’ятав і розумів свої мотиви, проте тепер вона не була для нього тою єдиною.

Це все розповідала Оксана босорці та відчувала, як її огортає спокій. Найгірше було позаду, життя верталось у звичайне річище, а присутність Богдана робила її неймовірно щасливою.

– Тож повертаємо вам кота. Як ви й казали, він дійсно допоміг, - не переставала дякувати бабці Оксана.

– Хто б міг подумати, що він такий лютий. На мить навіть здалось, що він збільшився в розмірі, став просто величезний, - додав Богдан.

– Що тільки з переляку не привидиться. У темряві люди й власну тінь приймають за чудовисько, - посміхнулась бабця.

– Це точно, - вимучено усміхнулась Оксана. – Проте тут одна проблема. Розумієте, це точно ваш кіт. Ви не подумайте, я за ним добре дивилась. Але в нього з’явилась якась біла пляма на животі. Клянуся, коли ми повернулись додому, її не було, а на ранок шерсть у нього побілішала. Не знаю, як так, але це точно ваш кіт.

Дівчина схвильовано відкрила переноску та дістала Біляша. На котячій морді закарбувався вираз найглибшого невдоволення, що його змусили їхати в тісній коробці, круглі бурштинові очі дивились так само зухвало, а на відгодованому животі біліла пляма розміром з п’ятдесят копійок.

– Гм, - мугикнула босорка з явним задоволенням. – Хороші новини для тебе, старий пройдисвіте.

Біляш щось невдоволено нявкнув та, вислизнувши з Оксаниних обіймів пішов у своїх справах.

– Що ви маєте на увазі, гарні новини? – не зрозуміла дівчина.

– Я ж наче казала тобі, дитино, що цей кіт самого дідька з’їв, - пояснювала босорка, - але після цього він трохи й сам дідьком став. Тепер, аби повернутися на шлях добра та знову служити світлим силам, він має зробити стільки добрих справ, щоб уся шерсть з нього знову побілішала, тоді-то з нього нечистий й вийде. Тому й звати його Біляшем, щоб пам’ятав про своє завдання.

Осінні Карпати потопали в дощі та багнюці, але Оксана з Богданом на те не зважали. Їм було тепло й затишно в обіймах одне одного. Всю дорогу додому вони тримались за руки.

– Слухай, все хочу спитати, чому ти вирішила, що сталкером був Антон? – запитав Богдан, коли вони їхали в автобусі.

– Та ти бачив, як він на мене витріщається, та й на тебе теж. Скрізь за мною в універі ходить. І як він психанув, коли ми почали зустрічатись. А ще він такий кремезний, і почерк в нього кривий, як в того Максима, - прошепотіла Оксана, ближче притуляючись до хлопця.

– То он чого, - протягнув Богдан, наче щось зрозумівши. – То все тому, що ти йому дуже подобаєшся, а зізнатись він постидався. Я вже мав з ним, гм, «чоловічу» розмову. Тож більше він тебе не займатиме.

– О, - тільки вимовила Оксана. Вона б в житті не подумала, що такий грізний хлопець може чого стидатись, а всі ті сердиті погляди, були поглядами кохання. – Так не зручно вийшло.

– Не переймайся, - заспокоїв її Богдан. – Відправимо його до твоєї босорки, вона вже точно наворожить йому якусь кохану. Впевнений, що там буде вже інша не менш цікава історія.