Вагома причина (у співавторстві з Ларисою Іллюк)

Оленка схилилася над п’ятьма миршавими бульбами. Дівчинка ретельно шкребла їх невеличкою щіточкою. Звичайно, краще і простіше почистити, але тоненьку шкірку, як то робила мама, вона знімати поки що не навчилася, а товста – то надто багато картоплі на смітник. Ні, таку розкіш вона не могла собі дозволити. Хай буде солдатська («бо в мундирах,» – згадала своє, дитяче).

Коли картопля підійшла, Оленка засмажила цибулю на обрізках старого затхлого сала, щоб хоч якось присмачити убогий сніданок.

Зі спальні долинув схлип, потім другий, а згодом і крик: «М-а-а-а»! І плач. Голосний, відчайдушний. Олена метнулася до спальні. Близнюки прокинулися і рюмсали.

– Хлопці, тихше. Заспокойтеся, благаю. Я тут, я поруч.

Дівчинка закліпала часто, щоб раптом не заплакати на додачу.

– Оленко, – в один голос почали хлопчаки, – а мамка?..

Дівчина ледь стримувалася. Як тоді, коли усвідомила, чому ж метушиться посіріла, мов старий сніг, тітка Параска... Обіймає усіх трьох. Гарячково і перелякано шепоче: «Ой, лишенько, горечко ж яке. Що ж то буде? Бідні дітки, як же ж то?..» Оленка спочатку нічого не розуміла, дивилася на всі боки, силячись видертися з обіймів. Потім прибігли й інші люди. Ходили по хаті, завішували дзеркала і затуляли вікна. А тітка Параска все не відходила від них, переляканих, аж поки батьків не поховали... Не довіз тато маму до райлікарні, на півдорозі старенький «Москвич» врізався в дерево.

– Далеко, – прошепотіла дівчина, сльози котилися по щоках – немає її більше. І татка немає. Самі-одненькі ми залишилися на цілому світі... Знову снилися?

Ромчик із Мишком закивали. Вона стисла їх в обіймах, лагідно нашіптуючи щось заспокійливе.

– Ходімо вже, а то збиратися час.

– У-у-у – затягнув Ромка.

– Ніяких у-у-у, – мала нахмурилася. Виглядала вона кумедно. Не мають дівчата дванадцяти років хмуритися, їм посміхатися треба.

– Холодно, – Мишко смикнув плечима.

– В мене куртка подерта, – додав брат.

Олена зітхнула. Мерзне малеча, і це зрозуміло. Свитки, он, латані–перелатані. Але ж до школи ходити треба, тим більше, – перший клас. Та й на дворі не так вже й холодно, відлига. В їдальні хоч нагодують нормально.

– Треба йти, інакше будете неуками – лишень свиням хвости крутити і зможете. Хутко збирайтеся.

Поки хлопці неохоче одягалися, дівчинка почистила їм по дві картоплини. Та й собі одну, найменшу.

***

– Печиво дороге, сметана дорога, ковбаси якісь зморщені, – незадоволено мурмотіла Тарасівна, кухарка сільської школи, вештаючись магазином та роздивляючись продукти. – Маша, ну що це за ковбаса така?

Продавець зиркнула на неї з-під лоба.

– А чим вам ковбаса не подобається? Свіжа, вчора лишень завезли.

– Невже? З виду і не скажеш. А печиво чому таке дороге?

– Та де ж воно дороге? – Марія блиснула очима. Торгівля – то улюблена справа, якій вона віддавалася повністю. Тому й реагувала болісно на закиди в бік товару.

– А то. П’ятнадцять п’ятдесят за кіло, чи ж це дешево? Чи ж нагодуєш діточок з такими цінами? Держава лишень три гривні на день виділяє. Так, дай-но мені цього печива, два брикети масла, і ковбаски отієї, за сімдесят дев’яносто. Тільки ж напиши там... Ну ти знаєш, не мені тебе вчити.

– Теж діточкам? У школу? – Марія звела брови.

– А твоє яке діло? Ясно, що в школу, а куди ж іще?

– Ну-ну.

– А ти свого носа не пхай куди не треба! – кухарка вирячилася на Марію. – Твоє діло за прилавком стояти, зрозуміла?

– А от не буду я так виписувати. Годі вже!

– Не будеш? – обличчя Тарасівни вкрилося плямами. – Та я... як зателефоную твоєму шефу – враз з роботи полетиш.

– Зажерися... лярва, – Марія жбурнула накладну в пакет з продуктами. – Щоб тобі...

– Коза соплива, – кухарка забрала пакет, задоволено посміхнулася, рушила з магазину. Поле бою лишилося за нею.

Безсиле обурення дратувало Марію. Вона все чудово розуміла, але що ж ти вартий сам–один проти системи? Так і крадуть, хто до чого руки дотягти спромігся.

***

В двері постукали. Секретарка зазирнула до кабінету:

– Іванич, район на лінії.

– Дякую, – сільський голова труснув сивою гривою, потягнувся до слухавки. – Це Пасічний.

Динамік довго плювався, булькав, хрипів, рипів... Паскудний зв’язок!

– Га? Кричіть дужче, нічо не чуть!

– ...кам зна...и ... дит...нок.

– Що?

– Стец... ...будинок.

Іванич, здається, зрозумів, радісно потер руки. Врешті сільрада здихається головного болю.

– Чудово, чудово, що знайшли.

– ...рога ...к? – виплюнула слухавка.

– Що? А, дорога. Нє, страшна дорога, не проїдеш. Розвезло геть. Стецюків коли заберете?

– ...му не про...ули?

– Так теє, – Іванич пошкріб потилицю, здогадуючись, що вони там булькочуть, ніби з того боку його могли побачити, – соляри катма, самі забирайте, не повезу. Та й з грошима там рішайте, за свої ховав. Можете врешті-решт «гробовí» відписати, а то вже кишені понабивали, певно.

– ...роди, – слухавка востаннє рипнула і затихла.

Пасічний дмухнув туди для годиться, проте звуку не було.

***

Діти в їдальні гуділи, кричали, сміялися і грюкали посудом. Лише брати Стецюки жадібно ковтали пересмажені оладки впереміш з надто рідкою кашею. По крихітній котлеті близнята, ніби змовившись, залишили наостанок. Запивали ледь темнішим від води чаєм. Ромка навіть знайшов в собі сили залишити двійко оладків Оленці, забрати з собою.

На виході із їдальні стояла кухарка. Виходячи, діти хором кричали: «Дякуємо!», а Тарасівна лише задоволено кивала, час від часу відкушуючи від гігантського бутерброда з добрячим шматом ковбаси, товщиною в палець.

***

Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп. Оленчині ноги в обідраних чобітках враз змокли від талого снігу. Та нічого не поробиш, йти треба.

Зарипіли двері, пропускаючи дівчину до льоху. Вона обережно ступала сходами, світло ж-бо давно відрізали, а свічки скінчилися. Спустившись, заходилася обмацувати полички. Нічого, лише зрідка траплялися якісь бутлі чи слоїки. Порожні, вони посувалися і жалісливо дзенькали, як мідяки в коробці жебрака. Врешті, натрапила на щось суттєве – літрова банка неохоче піддалася. Повна! Оленка обережно зняла її з полиці, притисла до себе. Певно, якийсь старий салат – вона чула, як всередині характерно хлюпав розсіл. Ех, шкода... Добре було б, якби на його місці виявилося варення – густе, смородинове, солодюще, щоб аж губи злипались. От би хлопці зраділи! А втім, маємо те, що маємо – вже добре. І дівчинка рушила нагору.

Нога ступила на щось м’яке, під підошвою запищало. Оленка від несподіванки підскочила, втратила рівновагу. Коли почула тихе, мов видих, «п-пух», подумала відчайдушно: тільки б банка лишалася цілою...

– Агов, мала! – долинуло зверху. – Чи ти тут?

Оленка збентежено тупцяла сходами нагору, притискаючи до грудей банку. Їй здалося, що на якусь мить вона втратила свідомість, проте, як отямилася – не пам’ятала. Відчуття незрозумілої невідповідності турбувало, аж поки вона йшла до виходу, де вже хижо чатував дядько Мирон.

– От і добренько, що ти тут, от і гарно, – примовляв той, зиркаючи по хаті. – А хлопці що, зі школи не прийшли ще?

– Ні, дядьку, та десь-но мають бути.

Чоловік простягнув їй копійчаного льодяника на паличці.

– Краще б хліба принесли, – буркнула дівчинка, та Мирон не зважав, продовжував:

– Добре, добре... Тут-он голова прийде, то ти скажи, що хочте з хлопцями під мою опіку. То йому так, для галочки, все одно вас зара нікуди діти, поки таке багно на дорогах. А тобі все ж ліпше, ніж до інтернату. Малих мо’ й де пристроять разом, а тебе, третю, навряд чи візьмуть до гурту. Так що диви, метикуй: хоч зиму вкупі з братами перезимуєш.

Оленка замислилась. Звісно, вона не хоче розлучатися з Мишком і Ромкою, та чи не краще буде їм утрьох в сиротинці? Там хоч тепло... І харч сякий-такий, і одежина. Оленка поставила на стіл велику банку з варенням: от вже несподіваний скарб знайшовся на спорожнілих полицях.

– Ти там собі не думай, я ж помагатиму!.. Я ж за мамку твою, сестрицю мою болящу, за вас... – швидкий на сльози, дядько Мирон заходився бити себе у груди, як то він часто робив, коли щось канючив. Певно, знову був напідпитку.

***

– Доброго здоров’я, – Пасічний зайшов до хатини, і одразу стало ще тісніше й злиденніше посеред тієї убогості, що контрастувала з його огрядною, добре вбраною постаттю.

– І вам, Ван-ваничу, не хворіти!

– Як ви тут поживаєте, – чи то спитав, чи то констатував.

– Та якось... – дядько Мирон розвів руками. Та й хіба він знав, як? Що в коморі навіть жмені картоплі не лишилося, а щось суттєвішого, то й поготів?

– Добре, – Пасічний покивав для годиться. Він не надто хотів вникати, всіх не пошкодуєш. – Олено, дитинко, йди-но сюди.

Дівчинка мовчки підійшла.

– Ти вже зовсім доросла, тож маю тебе спитати. Чи ти не проти, щоб Мирошко був вашим опікуном? Бо ж тре вас якось пристроїти. Не кривдить він вас?

Мала глипала злякано то на дядька Мирона, то на голову, що зі свого кабінетного піднебесся зійшов до несуттєвих проблем, щоб владно розпорядитися їхніми долями.

– Ні, – промовила ледь чутно.

– Кажи гучніше, дитинко, не бійся мене. Не заперечуєш? – Пасічник вийняв із течки роздрукованого папірця, із сумнівом поглянув на хистку табуретку. Лишився стояти.

– Ні, – прошепотіла. Та додала гучніше: – Хай тільки не п’є так.

До хати ввалилися близнюки, немов принесли часточку шкільного гамору й для сестри. Радо обійняли дядька, забалакали один перед одним, із вдячністю узяли солодкі дрібнички.

– Ну, бачу, ви порозумілися, – коли всі формальності були дотримані, голова вирішив, що робити тут йому більше нічого. – Давай-но, Мироне, підпиши мені осьдечки – і вільний.

Так і зробили. Чоловіки вийшли із хати: Оленка бачила крізь вікно, як дядько щось без упину говорить голові, жалібно скрививши губи та примруживши очі. Останній покивав, тицьнув Мирону в руку і почимчикував геть із двору. На бетонці його чатував брудний пошарпаний позашляховик.

***

Оленка нечутно плакала. Все, більше ніколи!.. Ноги її в тій дурній школі не буде! Хай вони проваляться разом із їхніми клятими математиками. Треба воно їй, те квадратне коріння, як зайцю п’ята нога. Коли тут вчитися, як роботи купа: то прибирай, то чобітки ладнай, то одежину пери. Та й хату чатувати треба. Дядько – принесла лиха, поки їх вдома не було – дві літри варення на люди виніс, на горілку виміняв.

Отак зі сльозами й заснула. Десь у напівсні примарився їй сонячний ранок веселий, ніби йде вона по весняному вигону, а трава зелена-зелена, аж світиться, і ноги геть змокли від роси. І пахне так солодко, з кислинкою, свіжим молоком і хлібом щойно з печі. А під лісом туман клубочиться, а на межі стіл стоїть, скатертиною вкритий по-святковому, як на весіллі. Підходить вона та й бачить, що наїдків там видимо-невидимо: на тарелях гірки кручеників понаскладувані, пиріжки спокусливо рум’яніють, деруни щедро политі сметаною, короп величезний, запечений – замість ока морквяна квітка стирчить. А пахощі! Аж у носі крутить... Оленка узяла одного пиріжка, іншого. Смакота! Так би й їла, поки було б. Ех, шкода, що Ромка із Мишком не з нею!

Дівчинка похопилася, що братів уже підіймати пора, бо спізняться. От би і їм такого наїдку перепало! Шкода, що вона не в силах їх забрати у свій сон – що то був лише гарний сон, вона не сумнівалася. Як же інакше? А може... Божевільні думки й надії зароїлися в голові. Оленка заходилася нагрібати в оберемок пироги, хліб, печиво, чималенький глечик із молоком... і прокинулася.

За вікном жеврів світанок. Таки проспала...

– Мишку, Ромчику, вставайте! Вже до школи час! – Оленка тіпала їх несамовито, гарячково міркуючи, як же то їх відправити без сніданку. Згадала, що на печі колись лежали затхлі гарбузки в торбині: візьмуть, з’їдять дорогою.

Одягла їх, сонних, ще теплих з-під перини, буркунів. Мишко швидше вискочив у кухню – хоч води напитися. Ромка, як зазвичай, пручався. Аж тут почулося братове здивоване: «Оленко?»

Діти чимдуж погналися туди. Мишко вже напхав повен рот пирогом і мовчки брався за печиво. Ромка теж рвонув до столу, щоб не відставати. Хлопці жували і розливали молоко у кружки, ледь втримуючи глека. Важелезного розмальованого глека із її сну.

***

Дядько Мирон об’явився за тиждень. Незвично тверезий, певно, тому і злий. Позаглядав по кутках, ніби там могло щось нове з’явитись. Ага, шукай пильніше – хіба тільки миші. Оленку його прихід зовсім не порадував.

– Ну, мала, розповідай, як ви тут? Їсти є що? Може, де яку чекушку знайшла поміж лахами?

– А ви що, їсти приносили? То чом питаєте? – зухвало відповіла дівчинка. – Як варення смакувало, добре?

Дядько трохи принишк, не очікуючи такого тону. Його завжди шкодували у цій хаті – сестра, покійниця, нагодує, бувало, і чаю якогось наллє, що й не мучить з похмілля. Чарівниця, Царство їй Небесне... Свояк, правда, особливої прихильності не виказував, та з порогу не гнав. Різкий став десь за рік до аварії, коли сестра злягла – сім’я геть зубожіла, бо ж прийшлося ледь не все мислиме і немислиме попродавати, щоб на ліки вистачало. То й Оленка, певно, в нього вдалася – норовлива. Ач, яка, аж постаршала.

– Тут ше-но поштарку стрів. Пенсію вам зара принесе, маю розписатися. Я ж опікун як не як... То ти, теє, дай мені пару гривень, піду для вас продуктів куплю: хліба, консервів... крупи якої...

– Я й сама в магазин сходити можу, дякую.

– А картопельку? Мішок бульби хоч принесу. Чи теж сама доволочеш?

На порозі з’явилася місцева поштарка. Привіталася, поскаржилася на жахливу дорогу, поцікавилася, як вони тут живі-здорові. А то, мовляв, дочка її каже, що Оленка в школу не ходить – чи не захворіла, часом? В селі шепочуться, що голові то зайвий клопіт, їх до інтернату лаштувати... А хай би, бо хто ж за ними ходитиме? Тут вже й дядько встряв:

– Нащо їх до інтернату? То ж не самі вони, я-он є.

– Ще той роботяга, нічо не скажеш, – жінка відлічила гроші, поставила у відомість галочку. – Підписуй-но. І за світло йди дай, хай відновлять. Там теж позбиралася добра наволоч. Горе в людей, а нічого й слухати не хочуть.

– Так, за світло, – пробурмотів дядько Мирон, зауважуючи про себе, під що він ще братиме гроші.

***

Оленка геть не жалкувала, що покинула школу. Дядько по двадцять раз на дню заходив: принесе на копійчину – винесе на гривню. Якби міг, то все одразу б забрав. Хотіла пожалітися, та пригрозив, що відмовиться від опікунства – тоді заберуть в інтернат, як пити дати. Ще й із братами розлучать. Тож якби хата не була під постійним наглядом, мало що б від неї лишилося. А так, у разі чого – хоч тітку Параску гукнути, хоч іще кого з сусідів.

Тішилася дівчинка й власною новою здатністю. Як і будь-яке вміння, воно спочатку захоплювало. Навіщо робити їсти? Оленка просто наснить собі купу смакоти та й перенесе її на ранковий стіл. Навіщо штопати діряві колготки? Ніч мине – і у шафі з’являться такі ж самі, тільки цілі. Варто лише дуже-дуже захотіти, і уві сні знаходився потрібний предмет: їжа, дрібнички, одяг... Вона достоту не уявляла, як їй це вдавалося, але на ранок усе необхідне було в належному місці. Іноді вона почувалася не дуже добре після такого сну, а якось у тих видивах з’явилася мама.

Спить якось Оленка – чи снить, чи марить, – та й бачить...

...сонце світить полуденно, ген, у самісіньку маківку гріє, а туман не зникне ніяк. Клубочиться у їхньому занедбаному саду, листя ворушить. Шепоче. Пішла дівчинка туди, а на старій вишні, на самісінькому вершечку, сидить бабуся. Маленька така, зморшкувата, немов суха ягода. Побачила вона Оленку і щось казати узялася. А дівчинка їй: «Я не чую!», а та, знай, знову промовляє. Оленка і вдруге, і втретє кричить, головою киває, мовляв, не розумію я, хоч плач, а та все одно балака, руками змахує, ледь не злетить. Тоді дівчинка й думає: «Залізу-но я до неї». Та тільки ногу задерла, а бабуся їй вишенькою в голову – на! Прямісінько у лоба поцілила. Оленка ледь не впала від несподіванки. Бачить: а бабуся злазить хутенько з гілки на гілку. Що не сховається за стовбуром – так і лицем помолодшає. Аж на гілку при самій землі спустилася: дивиться мала, а перед нею – вона сама, викапана Оленка! Та не встигла дівчинка здивуватися, як та впала клунком на землю, а встала... ой, лишенько... встала матуся рідненька! Обійняла вона її міцно, по голові погладила, а Оленка слізьми заливається, з радості слова не вимовить.

...та й прокинулась. Довго тоді не могла прийти до тями: Ромчик з Мишком, сяк-так розважали, прибирали, готували. Пропонували навіть лікарку покликати, та Оленка відмовилась.

Стала тоді вона час від часу стару вишню снити, а деколи й матір – стурбовану, засмучену. Що не промовить – геть нічого Оленці не чути. В такі дні мала прокидалася в сльозах.

***

Тарасівна вибігла з магазину, ледь не послизнулась на сходах, кумедно змахнула пакетом. Слідом на ґанок вийшла стурбована Марія. Поглянула на причину галасу. Зойкнула, руками сплеснула.

В багнюці на узбіччі вовтузилися Мишко із Пасічниковим меншим, Пилипом. Ромка осторонь тримав портфелі, зиркав, чи не йде хто. Билися хлопці затято. Пилипко брудно лаявся, і на Оленку, і на братів, навіть батьків їхніх покійних пом’янути встиг.

– А шо ж ти ото робиш, падлото?!. – заголосила Тарасівна. – Геть з глузду з’їхали! Зара я вам!.. Іванич вам всі вуха пообриває! Ану не займайте хлопця!

– Та чи ж ви при розумі? Чи то ж би Мишко до Пилипка чіплявся? – не втрималася Марія.

– А чом ні? Грошей, певно стягнути хотів, бандюга! Ану!

Голосячи на всю вулицю Тарасівна кинулася до хлопців.

– Мишко, біжим! – Ромка помітив кухарку, висмикнув брата з–під Пилипка.

Близнюки кинулися навтьоки. За ними, незграбно змахуючи руками, бігла Тарасівна. Пилипко підвівся на ноги, хлюпнув розбитим носом, брудним рукавом витер кров, що густо юшила по підборіддю. Зло зиркнув на Марію і, ледь стримуючи плач, пошкандибав у напрямку домівки.

– Стійте, негідники! Все одно не втечете! Стійте, кому ка... А–а–а!

Кухарка послизнулася, пакет злетів догори, плюхнувся у багнюку. Не втримавши рівноваги, Тарасівна простяглася на землі, проїхалася животом, ткнулася обличчям в брудну кучугуру.

Марія захихотіла, не владна втримати сміх. Від надмірного зусилля зупинитися аж сльози виступили.

«Все ж є Бог на небі», – подумалося дівчині.

***

Ромка тихенько зайшов у кухню. Оленка листала старий жіночий журнал, помішуючи щось на плиті.

– Прийшли? Мийте руки і йдіть обідати.

– Угу.

– Що там у школі? – вона, як найстарша, намагалася поводитися по-дорослому. Виглядало кумедно.

– Я... а не сваритимеш?

Оленка повернулася до братика.

– А Мишко де?

– Він цейво... сварити не будеш, то скажу.

Оленка скривила губи. Вже щось вчверили.

– Кажи вже, партизан.

– Він боїться додому йти. Куртку порвав. І в болото впав.

Ромка поманив Оленку, щоб нахилилася, і додав на вухо:

– А ще більше боїться, що голова прибіжить. Він його Пилипці носа розквасив.

Оленка вискочила з хати. Мишко сидів на відрі та намагався відтерти злежалим снігом багнюку зі штанів. З-під шапки вибивалося давно не стрижене попелясте волосся, щока підійшла кров’ю. Побачивши сестру, малий, було, рвонув за ріг, але повернувся.

– Розказуй, – Оленка стягла з Мишка брудні речі і закутала в першу-ліпшу ковдру.

– А чого він? – той ображено шморгав. – Хай на себе і свою кривляку-сестру дурниці говорить.

– Теж мені, вихід. І що, замовк?

– Ну. Не патякатиме.

– Надовго?

Мишко спохмурнів.

– То не його собаче діло, чого ти в школу не ходиш. Захочу – теж не ходитиму.

– І я, – піддакнув Ромка.

Тепер настала Оленчина черга задуматись. От тобі й на.

– Хлопці, але ж так не можна. Не думаю, що це б сподобалось... – вона обірвала на півслові. – Все, годі. Ромко, давай-но тазика, Мишка мити будемо. І тебе заодно. А я піду ще води витягну.

Спочатку – зробити те, що мусить. А про школу вона думатиме якось потім.

Оленка закінчила, коли на дворі вже сутеніло. Розвісила одяг на грубці, прибрала все, що мала, запалила свічку. Короткий зимовий день диктував Стецюкам власний розпорядок, тож увечері не залишалося нічого, як балакати при нетривкому світлі. Як правило, починалося з обговорення дня, а закінчувалося мріями і сподіваннями. От і сьогодні, коли емоції вляглися, Оленка почала розпитувати, та не про бійку, ні, про звичайнісінькі справи. Чи розповідали щось цікаве, чи готуються в школі до свят, що було на сніданок, хто про який подарунок мріє до Нового року...

– Оленко, а чому б тобі, справді, до школи не піти? – спитав Ромка. – Тоді б ніхто нічого не балакав.

Дівчинка насупилась. Певно, що вона була неправа. Їх же до школи жене, а сама... Це така ж дурість, якби дядько Мирон став би агітувати проти горілки. Але Оленка не мала вибору. Якщо вона сама помічала, що на обличчі з’являлися геть дорослі риси, і навіть зморшки, то оточуючі й поготів це зауважать. Їй уже зараз доводиться ледь не щодня стригти волосся та нігті, щоб інші на те не вважали. Добре, хоч заходять до них не надто часто.

– Розумієте, – почала вона. Та як же їм поясниш? – Ні, давайте спати. Я подумаю над тим. Та більше не бийтеся, що б вони вам не казали. Найголовніше зараз – триматися разом.

***

Посеред хати височіла ялинка, яку ще зранку приволік дядько, надіючись під шумок винести щось суттєвіше – може, влада чим родичів підігріла? Побачивши, що надії марні, тихенько вшився. Правда, через кілька годин знову з’явився – ледь тримаючись на ногах. Зате з пакетом апельсинів. Чіплявся до близнят, чіплявся до Оленки. Малі відверто з нього насміхалися – п’яні взагалі кумедні, якщо не буйні і не надто шкодливі. Та дівчинка не поділяла братових веселощів.

– Йшли б ви, дядьку. Хоч малим свято не споганьте, – Оленка презирливо поглянула на нього, натякаючи на його бажання тягнути з хати все, що під руку трапиться.

– Хто, я?!. Та ні в жисть! – язик у Мирона добряче заплітався. – Та я з’ради вас, з’ради сестри’ці... все ви... не... су...

– Ага, винесете, – піддакнула Оленка. – Мало винесли... Ще є що виносити, еге ж?

Дядько покосився на малу. Вона вже не здавалася такою зляканою та вразливою дівчинкою, як колись. Погляд метав недитячу зухвалість і навіть гнів. Мирошка геть знітився. Позадкував у куточок, всівся на стілець. Закрив обличчя долонями. За кілька хвилин Оленка почула тихе схлипування та невиразне мурмотання. У серці ворухнулася жалість, але дівчинка холоднокровно її відкинула. Сам винен. Не нажалієшся. Їх багато хто пожалів? Та й чого жаліти? Берися за себе і ліпи, що хочеш. А не можеш взятися, то сам собі й хазяїн. Дядько мостився-мостився сяк-так, щоб прилягти, та так і заснув у куточку, мов набундючений горобець на бальку.

Розщедрившись, сільрада зробила Стецюкам свято: звечора водій Пасічного привіз тверді й згірклі цукерки, недогнилі мандарини і геть чорні банани. Ромка і Мишко товклися навколо деревця, прикрашаючи. Вони думали, що й нові іграшки, і харчі, з якими возилася на кухні Оленка, теж подарувала сільрада. Та й взагалі, останнім часом життя більш-менш налаштувалося. З’явилися продукти, одіж – хай не нова, та все ж добротна. Щоправда, сестра ставала все похмурішою і дорослішала просто на очах. Але близнюки на те не зважали: чи мало у шестирічок важливіших справ?

Оленка кришила олів’є. Дівчинка увесь час гадала, що то за напасть із нею діється. Звісно, вона бачила зміни, відчувала їх. Навіть пов’язувала із дивними снами, які вже навчилася використовувати за власною потребою. Як би не хотілося вірити, що дивні зміни ніяк не залежать від нічних мандрівок, та від правди не втечеш. Тому Оленка вирішила не зважати. Тим паче, що в неї не було вибору: брехнею й підступом дядько Мирон витягнув усі гроші, котрі принесла поштарка на початку місяця.

А вночі мати прийшла до старої вишні востаннє – дівчинка якось зразу це зрозуміла. Тулилася до неї, заглядала в очі, мріяла почути хоч слово.

– Мамо, матусенько, – шепотіла Оленка, немов молилася. – Візьми мене з собою, не залишай.

– Мені вже час, – долинуло ледь чутно, мовби зсередини.

Оленка відсахнулася, притислася спиною до стовбура і завмерла. Лише серце калатало, як церковний дзвін – лунко, сполохано, несамовито. Боялася пропустити хоч слово.

– Доню, не роби того. Така здатність дається не для забави.

– То ти знаєш?

– Звісно, знаю. Знала... та й могла. Застерігаю, не розпорошуй силу на дріб’язок. Серед людей треба жити по-людськи, а це – тримати до часу, для виняткової потреби.

– А хіба лишитися без нічого, коли просинаєшся зранку, а дома ні крихти нема – то не край? Коли вийти ні в чому, бо до кісток пробирає, і нікому потурбуватися про тебе і братів – то не виняткова потреба? Я снила найнеобхідніше, мамо.

– Ой, чи так це? А втім, ти не винна. Ти не знала. Нікому було тобі пояснити. Не думала я, що все так швидко... В мене ще був час. Випадковість... – вона змовкла і задумалась.

– Будь обережна з бажаннями, бо ж вони збуваються, але ніколи не знаєш напевне, чим ти за те платиш, – постать потоншала немов досвітній туман. – Ні, знаєш! Просто ти ще надто молода, щоб помічати. А потім стається таке, що сил уже не вистачає. Чи вистачає – на одного. Або-або. І ти робиш вибір.

– Тому ти так рано... пішла? І тато...

– Ні, він не знав. Може, й здогадувався, та навряд. А втім... час вийшов.

– Мамо, не йди, будь ласка. Лишайся, хоч уві сні будь зі мною.

– Мене вже давно нема поряд, доню. Став правильні запитання, слухай – і почуєш. Хай сни залишаються снами. Здійснюй свої бажання так, як те роблять інші. Ти навчилась користуватися новою здатністю, тепер – забудь. Більше не приходь – без найвагомішої потреби.

– Та яка ж вона, найвагоміша?

– Я снила здорове серце для власної дитини.