маріонетка (...самоїдство)

маріонетка - лялька, яку приводить у рух за допомогою ниток, шнурів ляльковод, схований від глядачів...

__________________

*********

обставини змушують мене сіпатися в усі боки...згори донизу та навпаки...

і немає мені спокою...

німота - фатальність моя, згубою - скутість, безграмотність зв'язує мене по рукам та ногам, дилетантство - гнітить...

як жити мені, де вихід з такого становища, у чому?!,,,та чому саме в цьому полягає біда істоти розумної, яка крокує по життю в сьогоденні?...і цю істоту ще й спопеляє вогонь пізнання...

...а раптом - не вогонь це, а ядучий лише дим?...або ж - вийшла похибка і тулуб людини дістався звіру?...а може й не дим то зовсім - а спалахи тваринних інстинктів, примітивний позов до дії...

а коли все ж таки людина? і коли все ж таки вогонь?!...що тоді?...і людина ця - позитивний герой сьогочасся, загублений та шуканий усіма?...і герой той - ось він, я! такий собі Самсон, що роздирає пащеку п'ятиметрової миші...і я розумію, що не пащі міфічних створінь якихось треба роздирати, а... - спостерігати себе, слідкувати за собою... - аби не від тебе (не від мене) походив увесь негатив поведінки людської спільноти... - бо тебе (як ти того щура) роздеруть на шматки...

...але як?!...як мені пояснити, чого я хочу од світу?... - бо я не можу того, не вмію говорити! для цього мені потрібно розірвати пута скутості, гноблення думок та мислення невідомої, незалежної від мене силою, скинути з себе рабську свою залежність від тої сили...як?...як?!!!...уявляю, як заради свого звільнення я стиснув витягнуті поперед себе руки в єдиний кулак та обертом на 360 градусів переплітаю, сплутую, рву дроти, які пронизують, в'яжуть міцними вузлами усе моє тіло... - я розриваю свою рабську залежність від сторонньої волі! трощу, зламую кільця міцних пут, які душать мою сутність і... - ось воно, визволення! моя незалежність!...я інший! я вільний! і хай процвітає нині й повіки віків мій войовничий дилетантизм! танцюй мій всесвіт!!!...веселись навколо вогнищ, розведених мною у славу просвітлення волі! плескай у долоні зоря надії моєї та віри в мою вічність мене! віднині - світло щастя на дорозі тріумфу життя! хто там горлає, що так не повинно бути?!...ату його!...фас його пси моєї зневаги!!!...о! всесвіте, радій, танцюй та плескай у долоні під ритми тамтамів! ахаха!!!..невдоволений хай повіситься на петлі свого крику!...ти - цар світу всього! всесвіте мій...в тебе синиця в руці, журавель треться об твоє коліно, небо - синє шатро над тобою! сонце сором'язливо сховалось вуалькою хмар...богиня Удача - супутницею тобі...йди... - ні! біжи цією дорогою, млій зачарований волею, свободою рухів та дій з власних бажань, особистого вподобання...біжи, поспішай! і піднімеся ти у царство казкового краю ідеального на крилах гармонії та краси...зрозумієш як дурно облаштувався світ...і як добре, що ти з того облаштування раптом здійнявся над ним, корлючися у розлютовані пики, в ту глупоту...о-хо-хо-хо!...вони тепер дивляться на тебе знизу угору, не навпаки...не ти...не ти!...

...але ж розмріявся як я!...нема аж далі куди...

та начхати хотів мені таке бачити поряд себе, з собою, бути у тому таким тріумфуючим та сліпим, спустошеним в радостях волі... - ні! хай воно існує окремо, на відстані витягнутої руки - ми хоч і схожі, але врізати в морду йому я спроможний... - він мій двійник, моя протилежність, до якої мені заборонено вхід...

...природа створила людину як іграшку милу для себе...і вмістила в ту іграшку тваринність, ушляхетнила її корою головного мозку, втиснула туди птаху, але безкрилу... - ...хай літає лялька у мріях... - всміхнулась природа, вкинула в ляльку мікроба збентежень, розгуби, сум'яття, додала туди трошки протесту та бунту...втішалася лялькою тою природа недовго... - кинула напризволяще, бо зрозуміла - не корисна їй іграшка ця. погана та марна. зайва, дурня хвороблива, дурниця...от саме в цьому і схожість між нами - кинуті ми, розтрощені вщент у друзки... - ми розібрані речі...

...відтоді життя все я мушу збирати самого себе...зібрав уже безліч скалок, уламків дрібних...і не в силі дати їм ради...

спробував викласти себе як мозаїку - не вдалося, бо лишались занадто великі, мов не загоювані рани щілини - безодня крізь них нещадно нищить взір геометричних фігур, вакуум поглинає дивне сяйво живих

візерунків...коли ж намагався докласти зусиль та надмірно їх припасовував з метою ущільнень, зібрати до купи усе - я знову та знов розсипався у прах та зоряним шлейфом тягнувся пазлами крізь Всесвіт світів...в безодні вагомій ніякий, ніхто, невагомий, ні звідки, в нікуди...вбитий, розбитий, роздріблений в елементи матерій...

...а як справи у тебе?...добре?...невже?...

тоді чому я такий безпорадний?...адже ти - це я, я - це ти...ми єдині у своїй суті...

...та залиш мене...кинь...ступай геть!...

...я сумую...

тому що я - випадковість, непорозуміння у природі, примха обставин, пустушка...я - фантазія, вигадка, марення, забавка, втіха світу...та чи обходить це нас із тобою?...ми порожні, маріонетки природи, тому що складені та сховані у коробці власного "я".................................