Томка

Я неспішно оцінила чергу коло м’ясного прилавку. Довга. Аж сім чоловік попереду. Ні, все

таки дурна це ідея шурувати на закупи в суботу зранку. У супермаркеті у вихідний день здається ніби пів міста зібралось. Треба приходити у будній день, в середу , наприклад, швиденько пробігла, взяла що треба, та й і вільна, а то ходиш, , місця мало і люди дратують то своєю поспішністю, то навпроти, повільністю.

Звичайно, я таки розуміла, що причина не у скупченні людей у магазині і не у моїх прямих обов’язках перед сім’єю, аби їх нагодувати – треба спершу щось купити, а справа у препоганому настрої, який обіцяв мені бути вірним супутником ледве я відкрила очі сьогодні вранці. От так буває – коли без причини, а день не задався.

«Добре, – подумала я, – аби не варити себе у власних негативних емоціях, слід переключити увагу на щось інше». І почала роздивлятись людей.

Першою у черзі стояв чоловік, який довго в з’ясовував час отримання курячих гомілок і в решті решт, взяв два кілограми пропустив невисоку, струнку жінку з зухвало вибритою вилицею. Вона одразу привернула мою увагу і майже, впевнена, що не тільки мою – яскраво-жовта футболка, напис на якій не відставав у зухвалості її оголеній вилиці та повідомляв усьому світу, що її власниці «все до біса». А ще широченні джинси – новомодний предмет страждань сучасної молоді. Коли мій тринадцятирічний син виївши мені усю душу, аби придбати такі, ходить в них по хаті, то мені здається, що їх шурхіт чую не тільки я, а і сусіди знизу.

Утім повернусь до жіночки, яка так спритно привернула мою увагу, що я вже навіть забула про свій препоганий настрій. Спочатку мені здалось, що я так вдивляюсь в нею через відчуття погано прихованої заздрості. Така вона яскрава, харизматична, бере оті реберця, напевно, для кулішу і усьому світу демонструє, що їй не тільки «все до біса», але й те що все у неї кайфово, навіть якщо цей світ це не влаштовує. А потім, я зрозуміла – ні, не прихована заздрість тому причина. Знаєте, так буває, коли ви дивитесь на людину, розуміючи що знаєте її, але іншу. Ніби з минулого життя торкається вас ледь вловимий промінчик спогадів пов’язаний з нею. Але виглядає ця людина по іншому і говорить інакше, але щось таки видає її за вашу добру, але давно, трохи менше ніж, вічність не бачену знайому. Можливо, це промінчик проступає в погляді, чи у випадковому русі голови, чи в голосі:

– Покажіть мені оті яловичині реберця. Вони у вас свіжі? – звертається вона до продавчині,

яка стовідсотково може довести, що питання про свіжість найчастіше чуте нею питання за все життя.

– Ліз, покажи мені маршрутний лист, що я підписала. Він у тебе? – Чую я у власних

думках і спогади мене переносять до одного з місць моєї роботи у торгівельній організації років з п’ятнадцять назад. Я керувала експедиторами, а Тома була однією із них. Вона кожного дня приїжджала до офісу у робочих питаннях, а уточнив їх, зверталась до мене: «Ліз, я в зроблю собі каву, ок?»

То було якимось однаково повторюваним алгоритмом дій, якимось Днем Бабака у наших

відносинах.

– Ок, – відповідала я та спостерігала, як Тома попиваючи ароматний напій розвертає до

себе мій робочий телефон та голосно у телефонну слухавку «пісочить» Сашу, дванадцятирічного сина, на предмет його справ у школі, всипає йому за поведінку, за геометрію, обіцяє розбити об його голову шкільний щоденник, сходити до ОльПетрівни і послухати, що вона, як вчитель скаже з цього приводу, потім вона просить винести сміття, розігріти собі і батькові вечерю та на останок обіцяє його прибити, якщо хоч якесь з її прохань не буде виконане.

– Мій, – казала вона по закінченню телефонної розмови, маючи на увазі власного чоловіка,

– навіть розігріти собі вечерю не годен. Уявляєш?

– Угу, – байдуже відповідала я, тому що знала на пам’ять щоденну послідовність її розмови

коло мого столу. Зараз вона доп’є каву, поскаржиться на чоловіка, сусідку, свекруху, водія тролейбусу і почне говорити про…

Про те, що супроводжувало Тому тільки-но вона переступала поріг мого кабінету, про те, через що я була вдячна, що кава має стійкий та міцний аромат.

… і Тома починала говорити про власне захоплення урінотерапією. Про те, як людська сеча

благотворно впливає на людський імунітет, виводить токсини, чистить печінку. Завдяки їй зникають запори та мігрені, а шкіра стає ніжною, як у дитини:

– На, – каже та протягує мені свою руку, – спробуй яка гладенька, тільки-но сьогодні вранці

півтори години загорнута лежала у змоченому у теплій сечі простирадлі.

Я, намагаючись тактовно, забрати власну руку, аби не перевіряти на собі чудодійні

властивості відходів людської життєдіяльності на її шкіру, слухала далі про те, яким чином весь той «еліксир» потрібно доводити до кип’ятіння.

– А коли приймаєш всередину, ото результат! – захопливо вигукувала Тома, – Дві ложки

натщесерце і вважай імунка в тебе запускається на повну. Мої вдома ще пручаються, але я їх доламаю.

Утім, напевно помітивши мій скривлений вираз обличчя викликаний уявою про те, як вона ходить по квартирі за чоловіком та сином з ложкою сечі та погрожує їх обох прибити, Тома поспішала посилити переконання:

– Дарма, Ти Ліза кривишся. Як можна судити те, що ти не пробувала? Ти ж, зрозумій, то в

тебе в голові блоки. Психологічні. Зрозумій, всі ми порох, - і до пороху вернемся.

Але я не розуміла. Не її захоплення, ні до чого тут цитування Біблії про порох і блаженно видихала, коли вона пропонувала «принести завтра літературу про користь урини», розуміючи, що цією фразою вона завершала своє кавування поряд зі мною.

– Том? Це ти, Тамаро? Синєгубенко? – виринув із спогадів я легенько торкнула за лікоть

красиву та стильну жінку з яловичими реберцями у руках, яка так разюче відрізнялась від тієї молодої, але якось не по рокам старіючої Томи, яка пила поряд каву та несла за собою ауру власного захоплення у повітрі.

Зараз вона схудла, змінила стиль, колір та довжину волосся разюче відрізняв її від тої сіренької мишки, як, скоріш за все і в натовпі не помітиш. Зараз про таких, як вона сміливо можна казати, що роки їй тільки до лиця.

– Так, Ліз, це я. Судячи з твоєї реакції – я маю бути багатою, так? Невже я так сильно

змінилась?

Через хвилин п’ятнадцять ми вже сиділи на літньому майданчику однієї з найближчих кав’ярень. Вона так само пила каву, хоча точніше це було гарбузове лате на безтактовному «в прикуску», як вона сама казала, з айкосом і тицяла в телефон показуючи мені фото свого дорослого сина, невістки та маленької трирічної онучки.

Ох же ж, як час летить, ніби вчора вона погрожувала прибити його, а сьогодні це дорослий чоловік з маленькою донечкою на руках.

Тома продовжувала показувати фото, але раптово на зміну на екрані телефона з’явилась світлина дорослого чоловіка років сорока та не дочекавшись моєї відповіді, Тамара пояснила:

– Це Антошка. Мій другий чоловік. Як раз маємо разом з ним реберця на вечерю тушити. А

ще овочі на грилі зробимо, пікнік влаштуємо, винця вип’ємо, вихідний же ж. А з Володькою я розлучилась, точніше це він пішов від мене.

Вона розповідала про це ніби якийсь анекдот, чесне слово. Ніяких скарг, образ, цього постійного невдоволення з яким колись вона приходила до офісу і здавалось тоді, що нічого крім сечі її не радує.

– Я сиділа у черзі до жіночої консультації, – продовжувала вона, – ну ти ж знаєш, у таких

місцях жінки швидко знайомляться. А поряд зі мною ще зовсім юна дівчина сіла. Розговорились. Вагітна. Два місяці.

– Чоловік, – питаю, – напевно щасливий?

– Щасливий. Дуже. Переживає. Просить берегти себе, бо поки він не може, піклуватись

про мене. «Потерпи, каже, ще трохи, скоро будемо разом». Справа в тому, що він просто в мене «жонатик», розумієте? Але розлучиться, нікуди не дінеться. Все одно, він зі своєю жити не хоче. Ненавидить її люто. Вона в нього скажена, вічно усім невдоволена, принаймні це він так мені розказує.

«Ага, всі вони вміло «розказують», - подумала тоді я, але те що потім почула ошелешило мене до межі.

– Уявляєте, вона в нього щоранку сечу варить та натирається нею, а ще їх із сином

заставляє. Здуріла баба, правда? Як ви вважаєте? Він так і кличе її «моя грім-баба Тамарка».

– От так от, Ліза. Уявляєш?, – продовжувала розказувати мені Тома, – не пам’ятаю, як

добігла з тієї консультації додому, але зразу ж, з порогу все Володі і виклала, а він навіть не відбріхувався, просто зібрав речі і пішов до неї. А я зосталась серед усіх тих глечиків та мисок в які старанно збирала сечу та у пронизаній жахливим смородом квартирі.

– Я від цієї дівчинки, яка була коханкою мого чоловіка почула те, що намагались сказати

мені мої син та чоловік. Але ти знаєш, все на краще. У Володьки донька зростає. Така дівчИна, нівроку. А в мене з часом з’явився Антоша з яким я нарешті стала щаслива. Для мене закрились одні двері, але відкрились інші і благо, що вистачило мені розуму і я не стала оглядатись назад та перевіряти чи щільно вони закрились, підглядати в шпарину та намагатись відкрити їх знову, а то могла б досі займатись варивом із сечі. – Щиро сміялась з себе Тома, – От так от, Ліза. Добре, маю бігти, бо, як я казала, в нас з чоловіком пікнік за планом. Бувай, була рада бачити.

Вона здійнялась пташечкою та порхнула у власний, такий дорогий їй світ…