Петро Гузiк "Песиголовець"

В спекотний літній день в полі, сонце високо піднімається на небі, розпускаючи свої промені над широкими полями, які здавалися хвилюючим морем золотих колосків. Теплий вітерець ледь відчутний, але він несе з собою запах землі та спеку, заповнюючи оточуюче повітря невловимими ароматами.Селяни, стоять серед полів, збираючи врожай з великим ретельним старанням. Вони одягнуті в легку одіж, щоб захистити себе від спеки, але навіть спека не заважає їм працювати. Колоски пшениці, ячменю коливаються на вітру , готові віддатися руки людей.

Коли сонце починає схилятися до заходу, селяни закінчують свою роботу в полі на цей день. Зібраний врожай – це не лише їхня праця, а й результат тісної співпраці з природою. Втомлені але задоволені від продуктивним днем, вони повертаються додому, щоб завтра продовжити роботу.

В п’ятницю селяни збирали зерно на дальнім полі , біля лісу . Ввечері знайшли Свирида , котрий днем раніше пішов в сусіднє село допомогти тітці з врожаєм . Так тільки до неї так і не дійшов . Він лежав край дороги , точніше по всій дорозі . Голова насаджена на гілку , руки з ногами в акуратній купі під деревом , все довкола залито кров’ю . Відразу послали за сільським головою котрий прибувши зомлів побачивши член , перекушений навпіл , спочатку того знудило а потім і сам впав у власнеблювотиння .

Почалося з того , що почала пропадати худоба . Спершу менші тварини , кролики ,потім вівці кози , далі свині , корови , коні . Собаки в дворі завжди мертві . Селяни подумали на табір циган ,але виявилось що табір покинув своє місце , вони залишили по собі купи сміття , випалену багаттям від вогнищ землю та якісь дивні переплетені знаки на високих жердинах .

Ходили чутки що околицями бачили чоловіків , схожих на бандитів Борислава Рудого , характерний символ якого а саме рука мерця з пером був вишитий в одного з них плащі . До того як стати головорізом Борислав служив в архівах істориків , що змусило такого чоловіка стати одним з найжорстокіших бандитів загадка . Проте не так давно , декілька років тому дужі чоловіки зібралися і влаштували засідку коли ті робили черговий набіг на село ,багато голів тоді покотилося в усіх сенсах, самого ж Борислава спалили на площі , попередньо частково здерши трохи шкіри . Він до останнього реготав і обіцяв повернутись з пекла при цьому вогонь вже доходив йому по груди . З тих пір решта живих бандитів розсіялися групами чи поодинці . Але тільки дехто залишив на собі знак Рудого , надто страшною була його смерть .

Не допомагали і нічні патрулі ,село велике і всюди не встигнеш . Тепер почали помирати люди , і не просто помирати а бути спаплюженими після смерті , хотілося б вірити що Свирид помер перш ніж пройшов через пекельний біль . Ввечері коли вже сонце майже сіло за обрій ,в поле прийшов старий знахар дід Павло котрому про трагедію розповів його учень Михайлик , малий хвилювався коли розповідав тому дід дав йому заспокійливого відвару і коли той заснув пішов глянути сам.

Він довго дивився на закривавлену землю , коли щось привернуло його увагу , сліди котрі вели в сторону лісу , дід дістав один з амулетів і пробурмотавши собі під ніс якоюсь швидкою мовою, одягнув на шию і опираючись на ціпок повільно рушив до лісу .

Вечірній ліс з темними галявинами, де дерева вкриті суцільною завісою листя. Останні промені світла пронизували гілля, кидаючи тіні на стежки, що вивертаються серед дубів та ялин. У цій атмосфері пробирався старий знахар . Він впевнено ішов по слідах істоти, зупиняючись на мить, готовий розкрити таємницю, що ховалася в цих зелених гущавинах.

Сліди були чіткими , щоб їх не залишило воно не боялось що його вистежать . Судячи з розміру воно було велике . Повалені дерева свідчили про те , що і вельми дужим . Дід спокійно ішов немов знав що небезпеки поряд нема . Через якийсь коли він дійшов до печери біля підніжжя гори коли сутінки огорнули землю , тут сліди ввели в середину глибоко під землю . Дід Павло знав ці печери , колись тут ховалися жінки та діти коли розбійники нападали на них . Він підійшов ближче і відчув сильний запах сірки та гнилого м’яса а ще тут страшенно смерділо смертю та якимось злом , над входом кров’ю був накреслений якийсь символ, земля довкола була усіяна кістками. Старий глянув на символ і , його погляд затремтів , дихання сповільнилось . Колись давно він вже бачив цей знак. Він походив довкола вивчаючи сліди. Десь далеко в лісі почув пугача, сутінки все щільніше огортали землю ,він дістав з сумки ніж та накреслив новий знак поверх кривавого, слабкий захист проте краще аніж нічого . Після цього, він міцніше стиснув ціпок , розвернувся і швидкою ходою пішов в сторону села .

Наступного дня громада на чолі з сільським головою зібралися в дворі діда Павла . Люди перешіптувались , чекаючи поки той вийде з хати . Спираючись на ціпок той вийшов і сплеснувши в руки привернув увагу до себе . Селяни оточили його щільним колом і приготувалися слухати .

-Дякую всім що змогли так швидко прийти,- голос старого гучно прокотився подвір’ям-ви всі знаєте мене тому я відразу перейду до суті . Сталося найгірше, якщо раніше ми думали на циган чи розбійників вважаючи їх винними в зникненні тварин то тепер я можу з впевненістю сказати хто до нас прийшов . Ввечері я оглянув місце загибелі нашого Свирида , і помітивши сліди послідував за ними , те що я знайшов і побачив шокувало мене. Старі печери котрі не раз давали нам прихисток стали домівкою для страшного звіра з пекла ,яким чином тварюка потрапила в наш світ невідомо але тепер він відчув смак крові людей і не зупиниться . Звір цей песиголовець ,істота котра охороняє пекельні брами , в давніх книгах котрі я читав сказано що в нашому світі його не можна знищити ,потрібно спуститися в саме пекло і тільки там можливо дати йому ради,потрібно закувати його назад кайданами щоб він і надалі охороняв пекельну браму.

Гомін пройшов між людьми , дехто був шокований словами знахаря ,дехто скептично дивився на діда . Вперед вийшов священник отець Інокентій, він прокашлявся і мовив, -

-Все це звучить досить моторошно але якщо це правда ,треба освятити печери і силою Господа вигнати звіра , потім запечатати їх молитвою . Це робота для слуги божого .

-Сила молитви нічого не зробить проти творіння диявола , якою б сильною не була б ваша віра отче . Істота буде приходити поки не перебьє нас усіх . Колись коли я ще сам був учнем знахаря мій вчитель розповідав як в його селі був схожий випадок . Тварюку нічого не бере,ні шабля ні куля . Священик котрий як і ви отче хотів святою водою перемогти звіра , він...він не дожив до кінця ритуалу.

-Це святотатство! Ви той хто лікує людей травмами і всякими заговорами ставите під сумнів силу Бога? ,- голос священника привернув увагу людей і помітивши що всі його уважно слухають мовив далі ,- завтра ж я проведу літургію ,молитимусь до самої неділі, а треба буде то і освячував всю печеру ! Він надто гордо як для божого слуги випростався і дивився в очі старому.

Дід тільки зітхнув ,сів на лавку і запалив люльку,- отче я не ставлю ні вашу силу ні силу Бога під сумнів , але чи не до мене минулого року звернулися ви,коли ваша матушка після родів ледь не померла? Саме я ,як ви сказали той хто лікує травами і заговорами врятував і її і дитину. Я не хочу сперечатися з вами , єдине що мені потрібно так це щоб ви вислухали мене , а далі можете робити все що вам заманеться.

Священник мовчки потупив погляд , і відійшов в бік стискаючи в руках біблію.

Слово взяв голова,котрий після випадку в полі нарешті зміг прийти до тями,-так що ви пропонуєте дід Павло? Як можна живій душі спуститися в пекло і прикувати того звіра?

Що зробив ваш учитель,як він допоміг своєму селу? Кажіть ми готові.

-Мій наставник разом з декількома чоловіками прийняли трунок, рецепт котрого він залишив перед тим як піти, також він залишив книги в яких сказано що робити . Але ви праві,так просто туди не спустишся, чимало небезпек там чатує і мандрівка ця може бути в один кінець. Сам я надто старий але зможу навчити що треба робити. Звір тільки що наситився і тому є деякий час для підготовки. Мені потрібні двоє хлопців сміливих духом та тілом, чи є такі котрі готові піти на такий ризик?

Люди знову прийнялися обговорювати почуте, думки селян розбігалися, одні казали то все дурня і це просто знову розбійники почали шкодити, інші почали збиратися в окрему громаду на чолі з отцем Інокентієм і впавши на коліна голосно молились,тим часом з натовпу вийшов Микола ,син пасічника ,в своїх двадцять літ він був дужий як бик. Він неспішною ходою підійшов до знахаря ,- я готовий піти дід Павло, якщо це дійсно правда то треба робити все що можливо щоб захистити село.-Люди враз замовкли після слів хлопця, настала тиша під час котрої крізь людей протиснувся менший син голови Юрко, хлопець підійшов до діда і ствердно кивнув головою хоча було видно що йому страшно.Він був повною протилежністю Миколи але мав надзвичайно гострий розум. Саме він був одним з тих хто придумав як завести розбійників Рудого до пастки в кар’єрі. Тиша стала ще щільнішою, її враз розірвав крик матері Юрка.

-І ти туди ж? Не пущу, вмру а не пущу. Які песиголовці, тобі осінню в місто їхати на науку, в тебе майбутнє.Скажи йому чоловіче, одну дитину вже втратили. Он отець піде освятить і прожене диявольську істоту .

Жінка була однією з тих хто примкнув до отця Інокентія , сувора ,міцна все життя не цуралася важкої праці, вона на голову була вища чоловіка і під її поглядом той став ще меншим. Не встиг голова і слова промовити як дружина вхопила сина за руку і спробувала відтягнути від діда немов той був прокажений. Юрко м’яко але впевнено скинув руку матері, -мамо я вас люблю , але я не можу допустити того щоб повторилося те що сталося з дядьком Свиридом. Невже ми зможемо знехтувати спробою зупинити це? Як потім жити? Дід каже що воно буде приходити і далі, потрібно зупинити поки є змога.

Його голос був тихим але спокійним,Микола посміхнувся меншому товаришеві і повернувся до діда Павла, - ми готові діду, кажіть що треба робити.

-Михасю,- звернувся дід до малого помічника ,- принеси мені торбинку з каменями ,що біля печі в скрині лежить.

Малий побіг в хату, дід тим часом знову закурив і задумався. Коли хлопчик повернувся, знахар взяв її і підійшов до хлопців ,-значить так, кожен з вас по черзі опустить руку і візьме перший камінь котрий потрапить йому в руки. Спершу Микола а за ним Юрко опустили руки і дістали по каменю. Дід відклав торбинку і взяв камені з рук хлопців,- отже, так як ви живі люди котрі мають і душу і тіло то так просто в пекло ви спуститись не можете, каменіці не прості, це камені душ , в тебе Миколо це вовк, а Юрко в нас ворон. Зараз цим ножем ви пустите собі кров і окропите нею камені , після чого я зроблю іншу частину роботи , приходьте коли місяць буде в повні,до того часу я звернуся по допомогу і повернуся готувати зілля .

З цими словами дід взяв торбу та ціпок і пішов в сторону лісу. Селяни ще довго сперечались на подвір’ї діда Павла, але до якоїсь конкретної згоди так і не дійшли.

Дід Павло тим часом вже добряче заглибився в лісові чащі. Інколи нахилявся і ножиком зрізав трави котрі складав у сумку. В голові старого роїлися неспокійні думки, але він знав що це єдиний вихід. Трохи шкодував що так різко розмовляв з отцем Інокентієм, адже той хотів як краще, проте якщо це допоможе не допустити священника до печер то так тому і бути.

Під густими гілками, що обвивались одна навколо одної, вирував непроглядний морок, в якому кожна тінь мала власну таємнцю. Серед чагарників і витягнутих дерев, ліс здавався вічним лабіринтом, де час зупинився. Старий впевнено ішов через той похмурий та загадковий ліс, звуки різних істот наповнювали повітря: шелест листя під ногами, суміш співу птахів і хрипкі крики воронів, глибокі голоси жаб з болота. Він відчув як невидимими очима таємниці лісу – духи та лісові демони, котрі спостерігали за його кожним кроком , випробовуючи його віру та мудрість. Їхні тіні танцювали на стовбурах дерев, а їхні голоси сповіщали про свою присутність, немов загрозливі пориви вітру.

Ось він вийшов на галявину ,на котрій півколом стояли древні камені,обабіч одного з них з під землі било джерело, дід Павло відчув спрагу але знав що цієї води краще не пити, прихована в ній таємнича сила,не для людей ця вода. Це джерело мавок, лісовиків та інших мешканців лісу.

Він обережно присів на повалений камінь поруч із джерелом, спокійно чекаючи прихід мавки. Аж раптом перед його очима зливаючись з деревами з’явилась мерехтлива сутність, вбрана у весняну зелень і квіти. Її волосся було сплетено з лози та виткано квітами, а її очі були як глибокі озера нескінченної глибини. Мавка танцювала легкими кроками на моховому килимі, приносячи з собою ауру магічного спокою та загадковості.

Мавка мовчки зупинилась перед дідом Павлом, її променисті очі споглядали його з цікавістю та добротою. Вона ніжно посміхалась, мов безмежне вітряне поле весняного дня.

-Вітаю, добрий знахарю,- заговорила мавка, її голос лунав як шепіт вітру серед дерев,-Давно ти не заходив до нас,ми вже думали що ти помер, твій учень теж з тобою? Чи ти щось шукаєш у цьому затишному лісі?

Дід Павло уважно поглянув на мавку, відчуваючи тепло її аури,- відповів він з покорою у голосі,-і я тебе вітаю царице лісу, довго не заходив бо останнім часом мав багато справ, та і старий я вже, важко мені в таку дорогу іти. Михайлик нині за старшого вдома, передавав тобі і твоїм дітям вітання і вдячність за сопілку. Маю прохання до тебе царице, страшне лихо завітало до нашої оселі, песиголовець клятий вирвався з кайданів і сіє смерть та розруху довкола. Допоможи мені і моїм людям здолати його.

Мавка присіла поруч зі старим, поправила довге волосся, там де вона пройшла розквітли квіти а молоді деревця потягнули віти в її сторону,- знаю,- мовила вона з сумом,-дійшли і до нас такі чутки. Лісовик бачив як той полював на звірів, хоча це радше була просто бійня, він спробував зупинити тварюку але не зміг, нині мої сестри рятують його. Яка саме тобі потрібна допомога Павле?

Багато років дід мав знайомство з лісовими мешканцями, вони поважали його за мудрість і доброту, ще юнаком він зустрів царицю лісу, але за стільки років він чи не вперше бачив її такою сумною. Навіть коли розбійники Рудого вирубували і палили ліс, а юних мавок брали собі на потіху навіть тоді вона зберігала холоднокровність та моторошний спокій. Спільно вони виступили проти ворога, багато бандитів знайшли собі могили в цих лісах.

Прокашлявшись він відповів,- мій вчитель колись зіткнувся з таким звіром, він залишив книги і настанови як здолати його, але мені потрібна допомога щоб мої люди змогли пройти за ним в пекло, дай мені води з джерела і допоможи закрити печатки котрі залишив звір.

-Отримаєш все що потрібно, навіть більше я відправляю з тобою одну зі своїх дітей, якщо щось станеться вона зможе допомогти,-вона обернулася і плеснула в долоні, між дерев той же час з’явитися дівочі постаті, цариця лісу звернулася до одної з них,- Олесю підеш з цим чоловіком і будеш робити що він скаже, довіряй йому як мені.

-Так пані,- мовила юна мавка і підійшла до діда Павла.

Дід встав з каменя і взяв протягнуту флягу з джерельною водою, він відразу упізнав в мавці сестру Юрка, котра минулого літа заблукала в лісі, довго всім селом шукали її проте безуспішно. Вочевидь мавки зустріли її і прийняли до себе. Якби там не було дід не став випитувати. Чемно подякувавши за воду і помічницю, він неспішною ходою разом з Олесею пішли в сторону домівки.

Додому вони потрапили пізно вечері. Знахар відразу почав готувати зілля. Його учень тим часом привів хлопців.

Знахар, майстерно поєднував інгредієнти, розсипаючи крихти своєї унікальної магічної есенції до величезного котла. Коли зілля варилось, він співав закляття, активуючи магічні властивості кожного компонента. Вовчі ягоди, вода з калюжі в котрій відбився повний місяць, листя вербени, цвіт дурману та сушені мухомори, кропива, шерсть вовка і пір’їна ворона. Коли це все закипіло він розлив його і дав настоятися.

-Ну що ж, поки зілля набирає силу хотів би познайомити вас з істотою котра супроводить вас у цій подорожі,-дід сплеснув у долоні і у кімнату увійшла мавка.

Хлопці озирнулися на звук кроків і Юрко в той же час кинувся до неї.

-Олеся! Це ти? Боже всемогутній, ми вже думали що ти померла.

Але коли вона вийшла на мерехтливе світло юнак застиг як вкопаний. В ній ще можна було впізнати Олесю, його Олесю. Завжди веселу дівчину котра знала багато пісень, багато сміялась і була доброю та чуйною. Проте тепер чари лісу наклали на неї свій відбиток перетворивши в одну з лісових дітей.

Колись розкішне чорне волосся стало зеленим, шкіра неначе світилася, а очі були ніби вирізані з бурштину, сама дівчина була ніби не своя, вона стояла розгублено дивившись на хлопця, і обережно заговорила.

-Олеся? ,так мене звали, я ще пам’ятаю це ім’я, і тебе пам’ятаю ти ж мій брат правда? Але я вже не твоя сестра, точніше від твоєї сестри залишилось зовсім мало. Я ще пам’ятаю як заблукала в лісі, шукаючи вихід ,я декілька днів ходила шукаючи порятунку, я втратила всі сили і була готова до смерті коли раптом мавки тепер мої сестри знайшли мене. Водою з цілющого джерела вони напоїли і вернули до життя, але нині моє місце з ними, з часом я забуду своє людське життя і назавжди стану дитиною квітів, але поки пам’ять ще є я готова допомогти вам у вашій подорожі, дід Павло все мені розповів.

Юрко стояв ні живий ні мертвий, руки його безвільно звисали, він не міг відірвати очей від сестри, від мавки подумки поправив себе, це вже не його сестра.

-У будь якому випадку я радий, що ти жива,-він знав що коли мавки дають пити з свого джерела то це невідворотній процес і повернення немає, але дійсно був радий бачити її.

Дід Павло відкашлявся, і промовив.

-Значить так, завдяки цьому відвару ви зможете безперешкодно потрапити до його світу, пийте а я поки далі розкажу, так як це не місце для живих туди підуть ваші тіні а тіла поки будуть тут,мій Михайлик потурбується за вас. Дівчина істота яка може бути в обох світах, їй відвар не потрібен і завдяки їй ви пройдете весь шлях. Хлопці випили гіркий відвар. Через якийсь час їхніми тілами пробігли судоми, вони попадали на землю терплячи страшні муки, нелюдські крики наповнили кімнату, через деякий час вони затихли і тільки важко дихали, дівчина сіла біля на них на підлозі поклавши голови собі на коліна.Спочатку Микола а потім і Юрко відкрили очі, проте це вже не були очі людей,в них горіло полум’я, повітря навколо них немов наелектризувалось і від тіл хлопців відокремились дві ідентичні тіні.

-Ну тепер ви готові, підете до нори котру залишив звір і нею спуститеся до його світу. Деякі так сказати мешканці будуть агресивними, деякі байдужими,не очікуйте від них допомоги але і остерігайтеся, пам’ятайте де ви є і хто вас оточує.

-А як ми його знайдемо,можливо він тут?,-голос Юрка звучав ніби каркання ворона.

-А тут синку ти зможеш спробувати свої сили, ворон високо літає і багато бачить, тому знайти його буде не надто тяжко. Вам потрібно пустити йому кров, всього декілька крапель, нею ви змастите оцей амулет,-дід поклав дивний ніби переплетений з гілля предмет на стіл. Після того звір втратить частину своєї сили і ви зможете закувати його.

-І все? А як ми його примусимо повернутися до його так сказати обов’язків?Щоб він більше не приходив в наш світ,-Микола хижо, по вовчому потягнувся, немов тіло було замалим йому.

-Навіть в Песиголовця є господар, після того як все виконаєте, за допомогою мавки ви покинете той світ і повернетесь додому. Але стережіться господаря, він хитрий, брехня і підступ його ім’я. Вам пора, чекати більше не можна.

Тим часом селяни котрі не повірили дідові Павлу на чолі з отцем Інокентієм вирушили до печер. Вони впевнено ішли лісом тримаючи факели та розспівували церковні гімни. Отець Інокентій уявляв себе великим божим воїном хоча всередині нього оселився страх. Чомусь він вірив старому знахарю але перед своєю паствою не міг відступити.

Біля печер люди зупинилися. Коли запах смерті, сірки та гнилого м’яса вдарив їм в ніздрі вони ошелешено затихли. Здавалось це місце поглинає всі звуки. Навіть отець Інокентій був готовий повернути назад.

-Починайте отче,- сказав хтось і його підхопили інші голоси.

Отець вийшов наперед, в одній руці він тримав біблію. Перехрестившись він почав.

-Боже, дай мені силу пережити цей день, який наповнений випробуваннями і невідомістю. Вкажи мені світло на шляху, допоможи подолати страхи і відвернути лихо.Любий Боже, прийми мою молитву за мою сім’ю, за моїх друзів і за всіх, хто потребує твоєї милості сьогодні. Амінь,-він окропив вхід в печеру святою водою і продовжив.

-О Могутній Боже, відгороди нас від темряви та зловісних сил, що ховаються у тіні. Нехай твоя світлопроникає в кожен куток нашого життя, оберігаючи від зла та наповнюючи нашим серцям миром. Підтримай нас у нашій війні з темрявою, щоб ми міцно стояли, вірні твоєму світлу і любові. Хай твоя благодать оберігає нас усіх у цей час, і хай ми завжди будемо під твоїм покровом. Амінь.

Голос отця став голоснішим, впевненість повернулася до нього. Він подав знак щоб освітили вхід і набравши повні груди повітря заволав.

-Силою даною мені Творцем закликаю тебе звіра іди геть, повертайся в гієннуогнену звідки ти прийшов. Всемогутній Боже, даруй своє світло, щоб воно розганяло темряву, а твоя любов зміцнювала серця. Нехай зло відступить перед твоєю мудрістю, а любов і мир встановляться на землі. Допоможи нам, людям, зрозуміти силу добра і вибрати шлях життя, милосердя та порозуміння. Хай твоя благодать і милосердя перетворять цей світ і зроблять його місцем, де панує гармонія і благополуччя для всіх. Амінь.

Віддавшись повністю молитвам він не помітив як з печери до нього простягнулася величезна покрита якимось наростами рука і схопила його. Він закричав в той час як перелякані селяни покидали свої смолоскипи і кинулись геть. З темряви печери з’явилася інша така ж рука і одним швидким рухом зірвала шкіру з обличчя священника.

Звір вибрався назовні тримаючи бідолаху котрий не переставав кричати, і з розмаху вгатив ним об дерево котре росло поруч. Тріск кісток був оглушливим, кров бризнула в усі сторони заливши відкриту пащеку звіра. Песиголовець підняв останки ближче до своєї морди і перекусив отця навпіл. Крики стихли. Звір проковтнув м’ясо а решту забрав з собою в темряву лігва.

Дід з хлопцями точніше їхніми тінями та мавкою майже дійшли до печери як на зустріч почали бігти перелякані люди.

-Що таке? Що сталось?,- дід намагався допитатися хоч когось проте ніхто не бажав зупинитися.

Вони прискорили крок і невдовзі страшна картина відкрилася їхнім очам. Вся галявина перед печерою була залита свіжою кров’ю та шматками м’яса. Між цим всім лежала порвана ряса та розірвана біблія. Хрест котрим отець хотів запечатати печеру був зламаний навпіл.

-Не послухав мене отець, ой не послухав,-похитав дід головою.

Решта мовчки дивилася відчуваючи огиду до істоти котра це зробила.

Дід тим часом дістав з торбини книгу і почав читати закляття. Повітря стало густим немов кисіль, десь далеко під землею компанія почула страшний крик. Затим удар від якого земля затремтіла. Відчуваючи що противник цього разу сильніший ніж священник з книгою звір тікав туди де його сила була більшою.

Хлопці озирнулись і разом з мавкою кинулися в печеру. Дід Павло продовжував читати, креслячи в повітрі химерні знаки.

Минувши лігво звіра всіяне кістками вони перейшли з одного світу в інший.

Пекло зустріло їх нелюдськими криками болю, ще більш відчутним запахом сірки та чудовиськами котрі були всюди.Демони пекла були страхітливими створіннями з полум’ям в очах і рогами на голові. Їхня шкіра вкрита слизькою зміїною лускою, а великі крила, схожі на батоги, що спалахували вогнем. Одні з них мали химерні анатомічні особливості, хвости з отруйними шипами або кігті, що розриваються під час мук. Їх рухи повні жорстокості й глуму, а їх голоси звучали як скрегіт пекельних воріт.Деякі істоти мали обличчя, з розкритими пащеками повними великих гострих зубів. Їхні очі світилися яскравим вогнем та випромінювали зловісне сяйво. Кожен демон мав свої унікальні особливості, які підкреслювали його роль у пекельному світі, від влади над муками до витонченої жорстокості. Їхня присутність викликала відчуття страху і безнадії, підкреслюючи трагічну долю тих, хто потрапив у пекло.Багато хто з демонів мали дивовижні форми, відповідно до різних версій міфів та легенд. В одних тіла зі змішаними частинами тварин і людей, а в інших елементи великих хижих тварин. Їх рухи бути плавними і підступними, жорсткими та агресивними, що додавало атмосферу напруги та страху.

Тримаючись разом вони пішли. Зілля знахара зробило їх невидимими для цього місця. Ніхто не звертав увагу на тіней та мавку. Вони крокували пеклом далі. Раптом озера вогню залишилися позаду, крики грішників приречених на вічні муки продовжували різати слух але зовнішній вигляд підземного царства болю змінився.Все було якесь блякле та мертве, і стало страшенно тихо, настільки що вони навіть не говорили а тільки оглядались по сторонах. Раптом з-за повалених дерев на дорозі перед ними з’явилася дивна істота з каганцем в руці, нагадувала вона дитину.

-Не бійтесь, це потерча. Нам він зашкодити не може,-мавка виступила наперед, істота обвела їх поглядом і зникла.

-Нещасне, так за сім років його ніхто не похрестив, тепер буде тут вічно,-Микола глянув в ту сторону куди пішло потерча,-але допомогти ми йому не в силі.

Вони продовжили свій шлях, інколи помічали очі котрі спостерігали за ними, час від часу було чути дивні звуки це русалки та лісниці кликали до себе, але хлопці не звертали на них уваги. Великий кажан пролетів над ними сміючись людським голосом,-я як був малим то мати казали що нічниця до нас прилітала,-Юрко провів кажана поглядом,-але мати після порад діда Павла змогла спіймати і викинути її в піч.

Микола та мавка обговорили свій план. Він поглянув на неї своїми глибокими, сірими очима, які віддзеркалювали місячне сяйво. Дивно але навіть в пеклі був місяць, але глибокого кривавого кольору було його сяйво.

-Юрко, стань вороном і глянь з висоти, можливо, зможеш його побачити, а ти Миколо стань вовком і пробіжи через ліс. Так ми зможемо швидше його знайти. Я тим часом піду до перелесника. Побачимось на цьому ж місці за деякий час,- сказала мавка, її голос звучав мелодійно і спокійно.

Мить і чорний ворон злетів у повітря, його крила відблискували в місячному сяйві, і він полинув у нічному небі, мов тінь. Миколая той же час змінився перед очима: його тіло перетворилося на великого сірого вовка. Він протяжно завив, звучання його голосу пронеслося лісом, і він зник серед дерев, рухаючись швидко й легко. Мавка відправилася до перелесника з надією в серці на успіх.

Ворон майже непомітно поринув у височінь, кидаючись в небесну глибину. Його чорне оперення виглядало як чорнильна хмара на тлі місячного неба. Літаючи , він обережно обстежував місцевість, намагаючись впіймати будь-які сліди Песиголовця. Тим часом вовк, злегка випроставшись, мчав лісом, його сіре хутро стало дибки, а великі лапи легко опускалися на землю.

Проте, не зважаючи на їхні зусилля, слідів Песиголовця так і не знайшли. Замість цього вони зустріли різних істот: диковинних і страшних, які ховалися в тінях лісу або слідували за ними здалеку, спостерігаючи кожен їхній рух. Істоти ці були відображенням самого пекла – вирази безнадії та безмежної муки. Душі грішників блукали цими темними просторами без нагляду, не знаходячи спокою ні на хвилину.

Через деякий час мавка прийшла до них, її кроки були легкими, навіть серед цього місця.

-Перелесник бачив його коли літав блискавкою, він там,-вказала вона кудись в сторону,-старається пробити нову діру у ваш світ, дуже злий.

-Використаємо його злість проти нього,-мовив Микола. Хлопці знову обернулись і рушили.

Песиголовець був дійсно дуже злим, високий могутній більше п’яти метрів зросту, під шерстю вгадувалось людське тіло, велику собачу голову прикрашало одне єдине око під котрим була пащека повна гострих зубів.Він стояв під скелею і могутніми ударами пробивав каміння, уламки летіли в різні сторони.

Ворон, злетівши на верхівку високої сосни, спостерігав за навколишнім лісом, його чорне перо контрастувало з відблисками місячного світла. В той час як вовк зачаївся між камінням, його хутро зливалося з навколишнім середовищем.

Раптом вовк відчув небезпеку. Він різко повернув голову в бік, де був звір, відчуваючи щось підозріле. Звір голосно закричав і різко кинувся в напрямку вовка. Микола , не встиг заховатися, відчув, як кулак потвори з силою пробиває каменюку, відкидаючи його в бік.

Зіткнувшись з несподіваним нападом, він різко встав на ноги, серце розривалося від напруги. Готовий до бою, він кружляв намагаючись розглянути джерело загрози, яка вразила його.

Микола хоч і перетворився на вовка, зберіг пам’ять про свою місію. Він пам’ятав, що необхідно лише поранити Песиголовця, а Олеся зможе використати його кров для амулету. Загарчавши він опустив голову і приготувався до атаки.

Проте звір був швидким і вдало уникнув першої атаки вовка. Замість того, щоб вразити супротивника, Песиголовець зловив його і спробував задушити. Але Микола, використовуючи свою силу, зміг вирватися з його хватки.

З гучним карканням ворон кинувся з дерева на Песиголовця, своїм крилом він атакував звіра з усіх сторін, вправно уникаючи його зубів та каменів, якими той кидався. Однак одна з атак поцілила точно в його крило, і ворон впав на землю. В той же момент Песиголовець кинувся на нього, готовий завершити свою справу. Проте вовк зміг перехопити його стрибок.

Песиголовець та вовк продовжували боротися, клацаючи зубами і шматуючи один одного. Шерсть летіла в різні боки, підсвічена місячним світлом, а їхні голоси злилися в одне ціле. Здавалося, що звір переміг, але тоді Микола, використовуючи свою силу та рішучість, перетворився в людину.

Сильним ударом в собачу пащеку він змусив Песиголовця впасти на землю. Тим часом мавка, використовуючи свою вправність і сміливість, спритно порізала йому руку і змастила амулет кров’ю, щоб закінчити обряд.

Песиголовець спробував піднятися і продовжити боротьбу, але амулет поступово придушив його сили, роблячи кожен рух все важчим. Юрко, відчуваючи те ж саме, обернувся в людину і разом з Миколою вони змогли закувати Песиголовця в кайдани, кінчаючи його жорстоке панування.

Дівчина відкинула довге волосся назад, її погляд слідкував за звіром. Вона звернулася до хлопців,-Нам потрібно йти, точніше, вам потрібно йти. Скоро з’явиться господар, в нього повсюди є очі, і він знає, що тут сталося. Я залишусь тут стільки, скільки потрібно.

Вона намалювала на скелі дивний знак,-Ось, - продовжувала вона, - це двері у ваш світ. Ідіть і займіться своїми ранами, я повернуся як зможу.

Один з хлопців намагався переконати її піти разом з ними: «Ходімо з нами, тут небезпечно залишатися самій.»

Але мавка відповіла з твердістю,-Ви люди, вам небезпечно. Я ж уже не людина. Господар не зможе причинити мені шкоди. Ідіть,-Вона провела рукою, і знак на стіні перетворився на двері, відкриваючи шлях у світ хлопців.

Підтримуючи один одного, хлопці пішли. Їхні серцяболіли побоюванням за мавку, але вони повинні були піти, дбати про свої рани.

Довгі тижні зайняло лікування та зцілення ран, і хоча дід Павло зміг врятувати руку шрами залишились на все життя. Олесі вони більш не бачили, старий знахар був впевнений що вона безпечно повернулася але все більше стала мавкою тому і не прийшла провідати їх. Песиголовець їхнє село більше не тривожив і мир та спокій повернулись. Ще дуже довго люди ще пам’ятали подвиг хлопців, не одне покоління ввечері біля домашнього вогнища згадувало їх.

11.05.2022