Перехрестя

Добрий вечір, джентльмени, розгортаються знамена

"На…я мені система, що працює проти мене?"

Жадан і Собаки - Автозак

Вокзал Нового Києва вирує. Метушаться кіби, штовхаючи візки з багажем, на заповненому вщент паркуванні лаються водії. Фальшиво всміхаються бабусі зі старенькими, написаними ще від руки, табличками: «Здам кімнату». Із фастфуду, що розкинувся тут-таки, просто неба, іноді долітає: «Вільна каса!». І так легко повірити, що це звичайний київський вокзал. Але якщо подивитися в нічне небо... Візерунки сузір’їв тут ламані-переламані, хиже червоне око місяця, здається, прохромлює тебе поглядом. Тільки тоді розумієш, наскільки ти далеко від домівки.

Час від часу прибувають пасажири. Деякі розгублено завмирають, роззираючись навкруги. Одразу видно – вперше тут. Багато хто здивовано розглядає величезний неоновий напис над стріхами кабінок нуль-т: «Ти в майбутньому? Майбутнє в тобі!»

Я посміхаюся. Ніяке це не майбутнє – лише його варіант.

Рушаю далі, до кабінки. Не знаю, скільки в мене часу, тому кваплюся.

Імла нуль-т обіймає, підхоплює. На мить (чи то на вічність?) втрачаю свідомість. Отямлююсь.

Холодно. Вулиця видається знайомою, щоправда, зараз її важко впізнати. З-під шару чогось чорного визирають поодинокі острівці снігу. Понад будівлею, колись білою і чепурною, здіймається стовп диму. Подекуди у вікнах ковзають язики полум’я, злизуючи залишки шпалер, меблів, цінних і не дуже паперів. На обгорілій табличці можна прочитати «вул. ...ова 11».

Паркан біля будівлі пожолоблений, завалений. Поруч із ним догорає кістяк машини. І мерці. Розвішані на ліхтарних стовпах тіла. Гар і сморід, сморід і гар.

Самотньо тріпотить на вітрі пропалений, пробитий кулею прапор.

Мене нудить.

Це теж лише варіант майбутнього.

– Чому я?! – кричу небові.

Відповідь приходить миттєво, хоч я її й не чекав, бухкає у скронях тихим шепотом: «Ти поводир. Це твоя доля».

– Не хочу!

«Мусиш!»

Я знаю, що мушу. Але мене не спитали. Я не готовий...

Заходжу до будівлі. Повітря бракує, але я не переймаюся. Можливо, так навіть краще. Крок, другий. Біль у легенях важко стримати. Підступає темрява, і свідомість блаженно провалюється в неї.

Солоний смак вітру на вустах. Розплющую очі. Високо в небі перисті хмарини плетуть сальсу, чайки – канкан. Шурхотять хвилі.

Сідаю на пісок. Удалині ріже синю гладь невеличка яхта, хапає вітрилом бриз, тягне за собою шлейф бризок. Тиша, спокій. Чи не цього я прагну? Чи не цей шлях маю обрати? Хочеться випити небо. І я пірнаю в нього, здіймаюся над землею, легкий і невагомий, мов пір’їна. Вище! Іще вище!

Внизу нечисленний розсип поодиноких острівців на блакитному полотнищі. Затоплена, змита морем країна.

Я не хочу цього варіанту. Не хочу!

– Чому я? Ну чому?! – крик полохає чайок, птахи сахаються, спурхують якнайдалі від навіженого.

Невідома довідкова служба підкидає відповідь: «Із відчаю, болю і крові народу прийде поводир...»

«Вже прийшов!» – кричу беззвучно.

«...і поведе людей до світлого майбутнього. І встане правда! І встане воля!»

Я йду, але стою на місці. На перехресті можливостей, альтернатив, варіантів. Скільки я вже бачив їх? Десяток? П’ять? Сім? І жоден мені не подобається. Не хочу вирішувати за інших. Доля, чи що воно там таке, помилилась із вибором. Я не той поводир, який потрібен.

Дивлюся вниз. На засніженій вулиці палають шини, біля барикад метушаться люди, майорять прапори. Десь лунко довбають бруківку. Підносять бутерброди і чай.

Бачу себе. Нерухомого. В калюжі крові. І дівчину, що схиляється наді мною, намагається зігріти, врятувати. Її тихий шепіт гримить у вухах: «Не йди, чуєш, не йди від мене!» Пізно, голубко моя, пізно. Залиті сльозами очі дивляться в небо, здається, просто на мене. В очах розгубленість, відчай, біль, надія. Її погляд – тисячі поглядів інших людей. Таких самих відчайдухів, що попри все не залишають барикад.

Я зрозумів. Нарешті я зрозумів. Цим людям не потрібен поводир, вони тут і зараз виборюють своє майбутнє. Світле чи не дуже, але самі. Без жодного мого втручання. Самі собі поводирі.

Я знаю, майбутнє за ними, майбутнє – в їхніх рішучих поглядах.

Я йду. Мені тут більше нема чого робити. Сонячні промені висріблюють ледь помітні сходи в небо. Ну от, знайшовся і мій варіант.

На приступці обертаюся. Дівчина все ще дивиться в небо. Не плач, рідна. Все буде добре.

Крокую, більше не обертаючись. І лише тихі слова супроводжують мене:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.