Бог, що танцює

Жебрацтво, все в огні!

Вогняна проповідь

Того, хто прийшов, місяць запитує: «Хто ти?» Нехай він відповість…

Каушітакі упанішада

Нарешті я звільнився. Сонце продовжувало пекти, однак тепер його оточувала справжня широта небесного простору. Мене сповнювало відчуття свободи, безумовного завершення моїх страждань. Я пив і переконував себе, що вода та простір неба — це тільки крихітна частка того, що на мене очікує. Я був цілковито виснажений. Я лежав нерухомо, допоки питво та близькість можливого полегшення — неподалік я побачив маленьку хижку — не повернули мені дещицю сил. Цієї крихти заледве вистачило, аби я намацав і схопився за мотузок, котрий лежав поруч і був зв'язаний з брудних різнобарвних клаптів. Тримаючись нього, я таки зумів переповзти під тінь.

Певний час я провів там у напівсвідомості. Відпочивши таким чином ще трохи, я зміг перебратися спочатку на високе ліжко, а тоді розмочити у воді та з'їсти кілька шматочків хлібного коржика. Його я знайшов прямо в себе під боком, закрученим у шмат барвистої тканини. Після цього я заснув так міцно, як не засинав, здавалося, вже давно.

***

Найперша подія мого життя, яку я здатен пригадати, — це розуміння того, що я сплю. Допоки мій сон лишався глибоким, я не міг знати про себе. Коли ж на мить я усвідомив, що існую і поза ним, я одразу поринув у сновидіння.

Я бачив місто. Тисячі білосніжних колон, шпилів, куполів, башт, башточок, альтанок, східчастих карнизів і чудернацьких дахів здіймалися гірським схилом, неначе спінений потік водограю або пасмо густої хмари. Понад містом лежала велика чотирикутна фортеця з міцними круглими баштами та білими стінами. За ними я бачив високий, ніжно лискучий, як слонова кістка, палац. Ледь засніжені вершини тісно обступали його. Палац злегка сяяв власним світлом.

А тоді я прокинувся. Була ніч. Зірки стояли у невеличкому колі, оточеному темрявою з усіх боків. Моя рука впиралась у темну й невидиму в темряві стіну. Кінцівка геть затекла. Я поворухнувся, аби її звільнити та відчув у скроні різкий біль, що віддавав у шию та потилицю. Решта тіла також відповіла болем, проте значно спокійнішим, слабшим. Більше рухатися я не став і знову віддався сну.

Коли я прокинувся, навпроти на стіні палала дуга золотавого світла. Я лежав нерухомо. Я заплющив на хвильку очі, а коли розплющив їх, дуга опустилася значно нижче — а тоді ще нижче. Я незчувся, як, сягнувши спочатку моїх кінцівок, вона перетворилася на коло твердої глиняної підлоги, обмеженої з усіх боків так само твердими, глиняними стінами. Стіни були ще прохолодними, проте їх швидко нагрівало біляве сонячне світло. Я відчував тишу, знесилений спокій.

В той день сонця я не побачив. Моїй голові щасливо перепав єдиний клаптик тіні, який полудень так і не відібрав. Надвечір світлове коло знову обернулося дугою. Рожева, та скресла в коротких сутінках.

Я майже не пригадую, як займався наступний день. Коли я вперше усвідомив його, він уже сяяв. Проте мені ніколи не забути шарудіння та переступу маленьких лапок на моїй долоні.

Від несподіванки я злегка сіпнувся й побачив біля руки крихітну сіро-руду мишку. Через порух вона відбігла, але не втекла. Зупинившись трохи на віддалі, вона здійнялася на задні лапки. Я розгледів її рожевий носик і маленькі білі рученята. Я змахнув у її бік рукою, але на цей раз мишка навіть не поворухнулась. Мені довелося відганяти її кілька разів, перш ніж вона зникла в маленькій нірці, що чорніла в тріщині стіни. Поруч стояла обв'язана мотузкою корзина, з якої я дістав кілька хлібин. Разом з ними чекав повний води глечик.

***

Весь наступний день я також пролежав у хижці. Я пив воду із глиняного черпака, яким брав воду з діжі, що стояла біля ліжка. Черпак дістався мені, коли я вибрався. Глечик же так і лишився на дні моєї колишньої тюрми. Ані тоді, ані після я не отримав слушної нагоди його звідти забрати.

Поки я спав, і без того черства хлібина, від якої я спочатку відламував по шматочку, зовсім скам'яніла. Я розмочував її у воді і неквапом їв. Неподалік діжі стояв також мішок, повний грубо змеленого борошна. Коли ж хлібина скінчилася, я не схотів просто так перебиватися ним і був вимушений вийти назовні.

Переді мною розгорнувся гнітючий краєвид. Хижку обступали з пів дюжини пагорбів, ще так-сяк вкритих відносно стійким ґрунтом з нечастими купками трави та всохлими чагарями в низинах, але вже за кількасот кроків вони перетворювались на суцільний пісок. На всі чотири сторони розповзалися дюни. Звивисті, попелясті, блакитнувато-сірі й позбавлені жодного натяку на життя, вони танули в сіро-синьому пиловому серпанку. Але якщо на трьох сторонах серпанок зливався прямо із небом, роблячи обрій брудним і відразливим, — небо теж більше не було таким ясним, як спершу, — то на четвертій понад дюнами виступали чорні гірські силуети. Я одразу збагнув, що мені доведеться попрямувати до них тільки-но зможу.

Поза хижкою я знайшов чималу піч. Біла, глиняна й абсолютно кругла, вона була вищою за мене та мала на маківці єдиний отвір. Я торкнувся до її стінки. Стінка виявилася холодною, навіть занадто, враховуючи, що сонце мало нагріти її за ранок. Я виліз по приставленій до печі драбиночці та зазирнув у коло отвору. Ледь-ледь відчутне тепло торкнулося мого лиця. На темному дні жевріло лишень кілька червонуватих вугликів.

Біля печі стояла діжечка, накрита великим глиняним тарелем з ручкою на денці. Я прибрав таріль і побачив, що ємність сповнена тіста. Тісто геть висохло згори, та, коли я прибрав зашкарублу кріку, виявилося під нею досить м'яким і пружним. Поряд чекали також гачок для діставання готових хлібин і пістрявий мішечок повний того ж борошна, що й у хижці.

Піклуючись, аби вуглики не згасли, я хутчіш назбирав хмизу та роздмухав у печі полум'я. Коли воно прогоріло та нагріло піч, я злегка посипав борошном таріль і, сформувавши за її допомогою круглу хлібину, відправив ту всередину. Потім відправив ще одну. Захопившись, я випік їх з півдесятка.

***

Я отримував їжу щодня. Зазвичай корзина спускалася, коли я спав, і підіймалася, тільки-но я її спустошував. В ній завжди були повний води глечик, а також одні й ті самі хлібні коржики. Я завжди поглинав їх із задоволенням і почувався ситим, а води в глечику вистачало, щоб втамовувати спрагу.

Моя в'язниця була круглою ямою, перетином у вісім кроків та глибиною більш ніж у три моїх зрости. Її стіни були вкриті суцільним шаром міцної обпаленої глини, тому я одразу втратив будь-яку надію ними видертися.

Натомість я перевірив мотузку, за допомогою якої спускався кошик. Я злегка за неї смикнув, і мотузка потяглася вниз. Певно, згори вона була прив'язана до якогось каменю чи колоди. Якби я смикнув сильніше, то цей якір міг би звалитися мені на голову. Перевіряти, чи, бува, не зачепиться він попутно за щось, я поки не став.

Підлога теж була глиняною, рівною, з маленьким чорним проваллям відхожого місця біля стіни. Окрім нього, запиленого дрантя, що слугувало мені одежею, а також шматка на диво білої тканини, який я використовував як постіль, я нічого більше не мав. В мене не було навіть найтоншого килимка, аби спочивати на ньому, та навіть найтвердішого каменю, аби підкласти собі під голову.

Перші дні, однак, минули дуже швидко. Тіло та скроня давали про себе знати, однак мені поступово ліпшало. Я не рухався без потреби і багато спав. Щоночі я бачив майже однакове сновидіння.

Воно було доволі нечітким. Уві сні я спускався гірською стежкою. Стежка була дуже вузенькою, а гірська місцина — стрімкою та небезпечною. Будь-який необережний крок міг привести мене у провалля, які повсякчас виникали то тут, то там. Проте все навкруги мало дивовижно піднесений і урочистий вигляд. Каміння, барвисте, нерідко вкрите мохом і лишайниками, мало дуже насичений колір, наче його щойно зволожила злива. Гірські трави, які зростали поміж ним, теж здавалися напрочуд пишними та налитими соком. Дещо схоже було й зі мною. Ступаючи стежкою, я дуже добре розумів, що кожен її наступний поворот — це поворот великого щастя та краси. Крім того, я почувався дуже чистим. Ніщо в моїй сутності мені не заважало. На мені був новий, гарний і зручний одяг. Моє тіло було чисте й освіжене пахощами, а на шиї висіло чудове намисто з білих квітів, які, я знав, мали невловно тонкий, проте ні з чим не зрівнянний аромат. Однак ані щастя, ані захвату я не переживав. Я лишався незворушним, немов під час глибокого сну. Власне, мені здавалося, що я майже бачу себе сплячим. Однак в певний момент мене все-таки сповнювала радість, і я прокидався.

Іноді будила мене й мишка. Вона лагідно торкалася носиком кінчиків моїх пальців, ніколи не кусаючи. Я діставав з корзини коржик і підгодовував її. Зазвичай я відламував від хлібини маленький шматочок, а потім, перш ніж віддати, ділив його нігтем на ще дрібніші. Дивитися, як звірятко підбирає крихти та їсть, було єдиною моєю розвагою.

Я перебував у цілковитій самотності. З часом я усвідомив, що іззовні до мене не долинає жодних звуків. Я не чув ані відголосів людської розмови, ані пташиного співу, ані навіть дзижчання комах. Тільки вітер злегка буркотів у моєму колодязі, присипаючи його потічками дрібного піску. Спочатку це здавалось мені моторошним, проте я звик до цього майже одразу. Тільки за кілька днів я здогадався збирати пісок у купку — на неї було зручніше вмощувати голову. Проте щоранку ця купка розсипалася й зникала. Отримати стільки піску, аби вистачило на усе тіло, стало для мене майже мрією.

Я не бачив того, хто мене годує. Третього дня мені здалося, ніби на світловій дузі майнула людська тінь. Але тоді я ще не хотів, ще не мав сил до неї гукати. Певний час потому вона не з'являлася. Проте одного ранку, приблизно через тиждень після мого найпершого пробудження, до мене долинули наступні слова:

— Скажи мені, як забратися звідси!

Це згори хтось закричав, і луна глиняного колодязя оглушливо повторила за ним.

— Що? — я не стільки не розчув, скільки не усвідомив сказаного.

До того часу я майже повністю оклигав, проте все одно сидів переважно в затінку, загорнувшись у тканину. Моя свідомість перебувала ніби в напівсні. Так години самотності плинули швидше. Я ж натомість не відчував жодної скуки чи смутку і, гадаю, краще так видужував. Ні голова, ні решта тіла мене вже не турбували.

— Питаю, як забратися звідси, — голос був чоловічим, різким, напруженим. — Які ти знаєш шляхи?

Це питання немов поставило мене в глухий кут. До цього часу я ще ні разу не замислювався над тим, що мені відомо про себе та про світ за межами моєї в'язниці.

— Я не знаю, — розгублено промовив я. — Я не розумію, про що ти. Я не пам'ятаю…

Я звертався прямо до тіні, яка чітко й у повен зріст вималювалася навпроти мене. Я не здогадався повернутися й підвести голову.

— Ну то посидиш без їжі, згадаєш.

Тінь розвернулася й зникла поза дугою.

— Зачекай! Хоча б скажи мені, хто я!.. — щосили закричав я.

Луна голосно повторила ці слова, добряче вдаривши мені по вухах. У скроні запік призабутий біль. Мій тюремник не відгукнувся.

***

Попоївши приготованих коржиків і впевнившись, що вугликам у печі нічого не загрожує, я повернувся до хижки знесилений і роздивився околиці тільки наступного дня. Серед чагарів я знайшов маленьке, але чисте джерельце, що якимось дивом просочувалося з самотньої скельки в підніжжі одного з пагорбів. Найтонша водяна цівка лилася невпинно, але її вистачало, аби навколишні чагарі були вкриті дрібними зеленими листочками. Щоб носити воду, неподалік хижки я знайшов амфору з вузьким горлечком, з вухастими ручками та прикрашену простим зубчастим орнаментом. Вона мала в денці помітну тріщину. Коли я наповнив її, звідти ледь-ледь засочилася вода.

Хижка, в якій я спочивав, була зовсім маленькою, меншою навіть, за мою колишню в'язницю. Крім входу, вона мала з боків ще пару наскрізних вікон, що гляділи одне в одного й були сяк-так затулені шматтям обтріпаної тканини, а дах був встелений простою соломою, з тієї самої трави, що росла навколо. Підлога була земляною, стіни — міцними й товстими, тож лишали всередині обмаль простору.

Ліжко займало левову частку єдиної кімнатки. Воно складалося з дерев'яної рами, яка стояла на тонких і високих фігурних ніжках, а також з безлічі кольорових підстилок, що слугували одночасно і матрацом, і постіллю. Схоже, саме з них і було зроблено мотузок, якйи я побачив, тільки-но став вільним, а також мішечок біля печі. Білу тканину, якою я вкривався в колодязі й кінці якої спочатку були прив'язані до мотузка, я одразу відчепив і лишив у колишній в'язниці, а сам мотузок заховав під ліжком.

Спочивати на м'яких підстилках перший час здавалося неабияким задоволенням. Однак незабаром аж надто зважати на відпочинок я перестав. Я оклигав, і в мене з'явилася інша турбота. Я почав готуватися до подорожі та зміцнювати тіло.

Я спав вдень і прокидався вночі, коли спека значно спадала. Далі я злегка снідав і, прихопивши амфору, щоб звикнути до її ваги та за потреби втамувати спрагу, одразу відправлявся в похід навколишніми пагорбами. Я рухався ледь не до повної знемоги. Вода, що точилася з амфори, поки я ходив, встигла оживити не один трав'яний кущик. З часом на чагарях, які я проминав, навіть почали з'являтися знайомі зелені листочки.

Завдяки вправам і, гадаю, коржикам моє тіло дужчало на подив стрімко. За кілька тижнів я вже міг не зупинятися аж до світання. Проте відходити далеко від свого прихистку я не наважувався і завдяки цьому добре вивчив його околиці. Серед вкритих травою пагорбів було розкидано чимало кам'яних і глиняних уламків, зазвичай почорнілих від сажі. Серед них нерідко траплялися хаотичні частини, судячи з вигляду, досить несхожих одна на одну статуй. Вони ніде не утворювали цілісного образу, за винятком хіба однієї сильно пощербленої, ретельно складеної з багатьох уламків статуї, яку я знайшов поруч із піччю.

Статуя була розміром приблизно в половину мого зросту та зображала якесь невідоме мені божество чи героя. Вона була кам'яною, а не глиняною та, найпевніше, колись займала почесне місце десь у храмі чи святилищі, але зараз могла тільки безпорадно простягнутися на піску. Від нещасної всього й лишилось що розбитий на кілька частин широкоплечий тулуб, напівзігнута, неначе в танці, нога та притиснена до тіла рука з піднятою та розвернутою назовні долонею. Голови та решти кінцівок я не знайшов ані поруч, ані деінде.

З кожним днем в мені все дужче поставала тривога. Я боявся, що до хижки навідаються можливі посіпаки мого колишнього наглядача. Я ретельно й охайно зашпарував тріщину в амфорі глиною й соломою та випробував її впродовж кількох днів. Так я сподівався нести воду під час подорожі. Достатньо зміцнівши, затримуватися в хижці я не став.

***

— Можеш більше не прикидатись. Ти сидиш тут, бо заслужив на це. Я й так роблю для тебе забагато.

Це були останні слова, які я почув від свого наглядача.

Цілий тиждень він морив мене голодом, а я пив з глечика саму воду.

Упродовж перших трьох днів мене гнітив ще не стільки голод, скільки страх. Тюремник приходив щоранку, будив мене і питав, чи я не передумав, чи не готовий нарешті все йому розповісти. Я відповідав, що нічого не пам'ятаю, а тоді просив його своєю чергою нагадати мені хоч щось. Однак наглядач лишався невблаганним. На третій день я збрехав йому, сказавши, що, як тільки він мене випустить, я одразу все розповім. Тюремник змовчав і відтоді взагалі припинив зі мною розмовляти. Він просто приходив і ставав проти сонця, тримаючи в руках хлібину. Він завмирав, аж поки не впевнювався, що я побачив його тінь і тінь хлібини. Я також став зустрічати тюремника мовчки.

На четвертий день я подумав, що вже якось призвичаївся. Однак на п'ятий зрозумів, що моє тіло зовсім не готове до такого посту. Раптом я став слабким, як у перші дні. До мене повернувся головний і тілесний біль. Навіть мишка, мій єдиний друг, сиділа повсякчас у нірці й не показувалась.

На шостий день я закричав до тюремника і заприсягся усім, що тільки спало мені на думку, що не пам'ятаю, що було зі мною раніше. А на сьомий я сказав йому, що коли вже мені належить зустріти голодну смерть, то нехай принаймні розповість, чому я тут сиджу і за що мене так жорстко покарано. Наглядач відповів те, що відповів. Коли я прокинувся наступного ранку, біля мене стояла корзина з коржиками.

Кілька тижнів минули як зазвичай. Я їв сповна, мало рухався і багато спав. Мої сновидіння змінилися. Вони стали короткими та, здається, нечастими.

Я бачив озеро. Воно було чимале та кругле. По інший його бік росли високі, старі дерева. Їхні могутні віти, вкриті темно-зеленим листям, здавалось, ледь-ледь похитуються. Між деревами прямувала прекрасно облаштована, заманлива, але безлюдна дорога. Я бачив мінливі смарагди їхнього відображення та вирізняв на ньому непорушні лампадки лотосів, рожевих і білих. Мов тендітна смужка священного намиста, лотоси квітли й далі, ближче до середини озера, проступаючи там на складному білосніжному тлі ще однією доріжкою.

Я бачив перевернуті сплетіння звивистих, як тисячоголовий змій, сходів, що, розтікалися серед мармуру стін. Я бачив незліченні стільники перевернутих аркад, оздоблених у кам'яні запаморочливі мережева та об’єднаних у схоже на осиний вулик, однак вишукане суцвіття. Я бачив суворі й шляхетні, як зіниці тигра, фортечні бійниці. Я бачив блискучі й перевернуті палацові шпилі з тонкими колонами мереживних альтанок на кінцях — небокрай, пурпурово-блакитний, наче мрія, ласкаво плекав і пронизував їх. Я бачив, як місто білосніжним лебедем відбивається в озері.

Як і найпершого разу я прокинувся вночі. Я вдивлявся в навколишню темряву і щосили намагався пригадати, ким я був до ув’язнення та яким чином тут опинився. Я щосили напружував пам'ять, але не міг сягнути своїх спогадів точно так, як не міг покинути колодязя глиняної в'язниці. Моїм думкам, точнісінько як і моїм рукам, просто не було за що зачепитися. Більше спати я не міг. Тепер загадка мого минулого поступово й нестерпно стала зводити мене з розуму.

Тим часом небо над головою робилось яснішим. Зірки згасали. Раптом я почув згори шурхотіння — це до мене почав спускатися кошик. Коли він досяг дна, я підхопився. Тканина, в яку я загортався вночі, врізалася в тіло. Підбурений думками, я заволав:

— Хто я?!

На фоні світанкового кола постала тінь. Велика, висока й страшна вона дивилася на мене.

— Скажи мені! Скажи мені!.. — від нелюдського жаху, що охопив мене, коли я її побачив, я кричав все голосніше. Луна зробилась до болю оглушиливою.

Кілька миттєвостей тінь продовжувала дивитися, а тоді зникла.

— Чому я тут?

Я ладен був бігти за нею, навіть якби бачив попереду безодню і знав, що, тільки-но кинуся туди, на мене чекатиме негайна смерть. Був ладен, але не міг.

— Хто ти!? Хто я!? Чому я тут!?

Я не отримав відповіді. Коли ж я зазирнув у кошик, то знайшов у ньому вдвічі більше хлібин ніж звичайно.

***

Я покинув хижку, коли диск місяця був освітлений на дві третини й починав наближатися до повні. Я планував іти вночі, тож побоювався втратити з виду гірський хребет — мою мету та головний орієнтир. З кількох підстилок я зробив торбу для хлібин, ремінь для амфори, а також сякий такий новий одяг, що мав захистити мене під час подорожі від сонця та вітру. Зв'язаний з них мотузок я не брав, бо вирішив, що він надто важкий і завдасть мені більше клопоту, ніж принесе користі. Наповнивши амфору та не маючи майже жодного уявлення про те, що на мене чекає, я таки рушив, позбавлений будь-яких острахів чи сподівань.

Першу та другу ніч я прокрокував дуже жваво. Мені здавалося, що от-от маю підібратися до гірських схилів. Я добре бачив гори у вечірніх та ранкових сутінках, а також у сяянні місяця. Я націлився між двома найближчими вершинами і намагався рухатись якомога пряміше.

Однак на ранок третього дня, перш ніж відпочити в тіні дюн, я остаточно усвідомив, що вже довгий час не просуваюся. Хоча мені важко було оцінити пройдену відстань, однак, коли покидав хижку, я сподівався досягнути перших передгір'їв щонайбільше за три-чотири нічні переходи. Але й тепер я перебував посеред огорнутої серпанком пустелі, а жадані гори так і стояли вдалечині та, здавалося, зовсім не виросли.

Вода в амфорі лишалося зовсім мало, і мене почала діймати така знайома і така грізна спрага. Хоча коржиків у мене було вдосталь, я майже їх не їв. Я боявся, що сухий хліб буде висмоктувати з мене воду.

Виснажений і заспраглий, я поневірявся пустелею всю третю ніч. Я продовжив свій рух і тоді, коли сонце зійшло й палко засяяло. Часу на рятунок лишалось вже обмаль, тож я не мав права позичати його сну. Повертатися до хижки було запізно. Я просто не зміг би розгледіти її здалеку крізь пилову каламуть, а сліди, які я лишив на піску, вже напевно позамітав вітер.

З настанням ранку я став відчувати якусь нелюдську знемогу. Ще одна дюна, ще один спуск, ще один крок — мені здавалося, що я от-от маю втратити свідомість. Однак ноги штовхали мене вперед мало не всупереч моєму бажанню. Я йшов, немовби черпаючи сили звідкись з-поза меж моїх тіла й розуму. І водночас я наче не зрушував з місця.

Гори зрадницьки не наближалися. Попелясті, нескінченні дюни поставали одна за одною, схожі між собою, мов піщинки, що їх утворювали. Повсюди мене оточував пиловий серпанок. Тепер він видавався таким же неприступним, якими ще донедавна були для мене стіни моєї колишньої в'язниці.

Однак, близько полудня я побачив на одній із дюн статую — велетенське, довжиною приблизно у тридцять кроків, кам'яне ложе. Розташувавшись боком, на ньому спочивала огорнута вільною одежиною кам'яна фігура. Я побачив її гігантські ступні, що виглядали з-під кам'яної тканини. Одну руку вона простягла вздовж стегна, а іншу зігнула в лікті так, ніби намагалась підперти нею голову, не маючи, проте, ані голови, ані шиї. Замість них гляділа сама пустка.

Чомусь ці руйнування вразили мене, хоч я й не мав сил, аби змістовно їх сприйняти. Наблизившись, я побачив, що під ложем, мов під карнизом, утворилась у піщаному схилі чимала, гарно затінена виїмка. Я вирішив трохи відпочити та забрався до неї. Влігшись, я перехопив останні пів ковтка води, що ледве зміг накрапати з амфори. Я заснув.

***

Дивитися на кошик, а особливо на мотузку було дивно. Чомусь тепер мені дуже кортіло потягнути за неї, хоч я й не сумнівався, що жодної користі це не принесе. Це абсурдне бажання, однак, було настільки настирним, що мало не перевершувало саму пекучу спрагу, хоч тепер все на світі чи принаймні все в надрах моєї тюрми було для мене не більш як химерним її виявом. Та покінчити, мабуть, з найпростішим із цих виявів я не міг. Мені було важко навіть поворухнутися.

Після того як я отримав подвійну порцію хліба та звичний глечик з водою, жодних харчів мені вже не перепадало. З того часу кошик так і стояв на дні моєї в'язниці. Ні тюремника, ні його тіні я теж більше не бачив.

Я знову лишився без їжі, остаточно переконавшись, що на прояснення свого минулого, а тим дужче на милосердя невідомих катів сподіватися мені не варто. Я почав діяти вже з приходом наступної ночі. Дочекавшись темряви, — тоді я побоювався, що вдень тюремник може мене розкрити, — я потягнув за мотузку, і до колодязя впав величенький, розміром десь із коліно, камінь. Саме до нього і було припасовано мотузку, точніше кільця її губилися у товстому, добряче зашкарублому шарі чорного бруду. Передусім я перевірив, наскільки міцно мотузка тримається, а тоді розкрутив камінь на ній і зажбурнув його чимдалі назовні. Потім я знову потягнув мотузку на себе.

Перша спроба виявилася марною, подальші також. Камінь так ні за що й не зачепився, лишень скидаючи щоразу трохи піску. На подібні спроби я витратив три ночі. Спочатку їжі мені вистачало, я вживав її помірковано. Проте вода закінчилася швидко.

Глечик лишався порожнім. Я продовжив жбурляти камінь, але робив це тепер вдень, послідовно відмічаючи піском напрямки, які вже перевірив. Я виснажився, але нічого не досяг. Я став кричати та щосили кликати тюремника, але ніякої відповіді не отримав.

На четвертий день води все не було, а я так само намагався вибратися. Вже з самого світанку сонце пекло особливо нестерпно, а в колодязі стояла страшенна задуха. Мої руки ледве рухалися. Камінь не долітав і, вдаряючись об стінку, відскакував назад. Після дюжини таких невдалих спроб від бруду на ньому відколовся невеликий шматочок. Остаточно знесилений, я побачив, що під брудом і мотузкою на камені було вирізьблене ніжне обличчя. Я розрізнив око та частину щоки. Вже незмога вчинити ні так, ні інакше, я довго не міг вирішити, що робити з каменем: продовжувати кидати чи спробувати його почистити. Зрештою мене на мить опанував спалах якогось нелюдського гніву, і я все-таки зажбурнув камінь якнайдалі. Одна, зажбурнувши, я впав. Перед моїми очима затріпотіли білі та зелені спалахи.

Навкруги здіймалися гори. Стрімкі й кам'янисті, вони злегка сліпили засніженими піками та заступали попереду увесь горизонт. Від гір віяло пронизливим і незворушним холодом, але по цей бік земля аж пашіла власним теплом. Висока та яскраво зелена на сонці трава затягувала не менш стрімкий схил, а також просторе плато, у яке він нижче перетікав. За тінню дерева розступалися запашні, дзвінкі та розлогі гірські луки, всіяні як поодинокими деревами, так і невеличкими гайками. Серед трави та дерев вільно мандрували найрізноманітніші звірі та носилося різнобарвне птаство. Слони й зозулі, мавпи й тигри, кобри й павичі.

Моїм же прихистком було товсте й тінисте дерево. Воно було давнім, однак я відчував, що гори навкруги значно давніші за нього, а я давніший за гори. Я відчував, що дерево — мій прихисток, а гори — прихисток для нього та для всіх рослин і звірів, що живуть серед них. І водночас я відчував, що сам є прихистком для гір і для всього, що в них міститься.

А тоді зійшла пітьма. Звірі та рослини — все живе застигло, ніби зав'язнуло в ній. І стало так. І серед пітьми спалахнув вогонь…

***

Омивши лоб та вилиці, струмок змочив і вуста. Стали прохолодними шия та груди...

Я прокинувся. Панувала ніч. Я був цілковито сухим, як і пісок на якому лежав. Сухим була й амфора. Я побачив, що край велетенського кам'яного ложа, під яким я ховався, злегка виблискує місячним світлом. Мені здалося, що з нього зірвалася крапелька. Я виповз зі сховку.

Місяць зійшов, осяявши дюни й серпанок, але води ніде не було. Раптом мені здалося, ніби верхня частина статуї: плече та лікоть, злегка зволоженні. Вони були немов вкриті тонким і блискучим водяним шаром.

Я піднявся на гребінь дюни та обійшов статую. Я побачив, як, зіслизнувши з її спини, схилом потік коротенький, сріблястий струмочок. Я розрізняв і його початок, і його кінець. Струмок не лишав на піску жодного сліду, ніби зовсім ним не вбирався. Він злинув із дюни, і я попрямував за ним.

Попід дюною я знайшов висохле річище. Ширина його складала кроків із двадцять, а на дні його було багато дрібного каміння та навіть уламків деревини, темних на світлому піску. Я спустився до річища саме в тому місці, де його проковтувала пустеля. Однак на це ніби не було жодних очевидних передумов. Річище просто впиралося в піщаний схил, з якого я спустився, та повністю в ньому зникало.

Струмочок линув. Внизу він розширився та вкрив неглибоким, проте ще більш лискучим шаром десь третину річкового дна. Я так само добре бачив його кінець, однак, як би не намагався, не міг його наздогнати. Дивовижним чином відстань між нами завжди лишалася незмінною. Струмок прямував річищем вгору, а я покірно йшов за ним.

Так тривало всю ніч. Через деякий час річище трохи розширилося, а на прилеглих дюнах стали траплятися нові статуї. Вони зображали людей та, схоже, різних нелюдських істот, які лежали, підібгавши ноги, сиділи або, зрідка, стояли. Статуї були різного розміру та стану: більші здавалися майже цілими, менші часто ледь трималися купи. Жодна з них, однак, не мала голови.

Всі кам'яні фігури здалеку поблискували вологою. Місяць був майже у повній. Його світла цілком вистачало, аби я розрізнив, як від статуй відокремлюються та вливаються в річище коротенькі, темні, як тіні, потічки. Вони об'єднувались із головним струмком і потроху живили його. Гори стрімко наближалися.

Під ранок річище майже наповнилось, але струмок, тепер справжня ріка, залишився так само невловним. Я зміг навіть розрізнити, що насправіді течія ріки спрямована вниз, до мене, як і мало б бути, але сама ріка відступає, розчиняється з моїм наближенням. Її води ставали все більш прозорими, імлистими. Коли небокрай почав світлішати, вони затекли ледь помітним туманом. Статуї тим часом щезли в піску. Найперша та, здавалося, найвища з гір була дуже близько. Скоро місяць зайшов за неї, і вода в річищі скресла зовсім. Натомість попереду я щасливо розрізнив нитку високого водоспаду, що проливався у звичний, сірий, як дим, серпанок. Я знову плентався пустелею з останніх сил. Ненависна спрага, що якимсь дивом облишила мене, поки я мандрував за струмком, сповна повернулася.

А тоді я зрозумів, що дійшов. Майже непомітно для себе я дістався жаданого передгір'я. Річище зробилось кам'янистим, а потім, сполучившись із кількома схожими висохлими рукавами, зникло серед каменів. Підйом стрімкішав. Дюни зменшилися та поступово перетворилися на твердий ґрунт. Переді мною постала височезна й тонка, всього у кілька кроків шириною, стрічка водоспаду.

Неперервним пасмом водоспад сполучав землю із вершиною не менш високої та промовистої скелі, абсолютно голої та неприступної. Наблизившись, я не знайшов під ним жодної, анінайменшої річечки, ані хоча б озерця. Його водяний тік ніби завмер. Я бачив, як струмочки в ньому переливаються, плавно змінюючи форму, проте не зрушують з місць.

Небо невпинно світлішало. Позад мене сходило сонце. Темна й сувора скеля набувала піднесених рожевих відтінків. Маленька райдуга почала вигравати згори у хмаринці пари.

Водоспад весь час прозорішав. Прямо під ним, в тому місці, де він мав би торкатися землі, але щезав, я побачив кам’яну брилу. На ній ніби проступали три різьблені обличчя. Два з них дивилися в протилежні сторони. Третє, кругле й тендітне, — було розвернуте прямо. Його очі лишалися заплющеними.

Я озирнувся. Сонячний напівдиск плавко жеврів понад пустелею. Він засліплював мене, тож я затулив його рукою. Мені вмить відкрилося стільки простору, скільки очам несила було осягнути. Пилового серпанку більше не існувало. Пустеля була однаково сіруватою. Я побачив уздовж обрію темну лінію. Я побачив, що гора, звідки проливався водоспад, це тільки виступ неприступної та нескінченної скелі. Мертва й чорна, вона охоплювала пустелю по колу, наче стіни моєї колишньої в'язниці. Я побачив, як вздовж усієї скелі сонце запалює маленькі вогні-вуглики, схожі на ті, що жевріли всередині печі. І я побачив, як поруч із сонцем виграє на далеких дюнах високий і тонкий, мов водоспад, вогняний смерч.

Заспраглий до напівпритомності, зрештою, я згадав про спрагу. Я підійшов ближче до брили й переконався, що обличчя на ній були лише грою моєї уяви, що склала у цілість висічені вітром нерівності. Згори, однак, у брилі містилась чималу виїмку, повна прозорої води.

***

Я не думав, що прокинуся ще колись. Проте в певний момент я збагнув, що намацав серед складок тканини хлібну крихту. Хоч я більше не відчував голоду, мої думки стали надзвичайно впертими й простими. Крихта була моїм останнім харчем, — коржики скінчилися ще позавчора, — тож думки до скону примушували мене її з'їсти. Я ледь утримував крихту в пучках пальців. То засинаючи, то прокидаючись, я копичив сили, щоб покласти її в рот і ковтнути.

А тоді я відчув поруч із крихтою маленький клубочок — щось пухнасте й тепле. Я стис долоню. Я не зміг зробити цього міцно чи швидко, але клубочок нікуди не подівся і я обережно його тримав. Напруживши лікоть, я перекинув долоню до грудей і приклав, не розмикаючи, до рота. Мої зуби готові були впитися в її вміст, а висохлі губи та розпухлий від спраги язик — бережно підхопити потічки кривавої вологи. Але я спинився. Я нічого не відчував. Ця смерть, смерть крихітної істоти, вже не зарадила б мені. Я був певен цього, як тільки хвилину тому був певен у власній загибелі. Не маючи снаги навіть кліпнути, якимось дивом я таки відкинув долоню назад. З останнім проблиском свідомості я переконався, що мишка вислизнула. Мене опанував супокій.

Вогонь дужчав, повсюдно охоплюючи темряву. Все живе, — тварини та рослини, що зав'язнули там, — все живе почало топитися, неначе вершкове масло, без упину перетікаючи одне в одного. Тигрячі шкури перетворювалися на пір'їни зозуль, хвости павичів — на капюшони кобр, слонячі бивні — на мавпячі хвости. Це відбувалося майже нескінченно. Полум’я росло, охоплюючи все більше сутностей і перетворень. Зрештою воно перестало гребувати й самим мороком.

І було так, і не було більше нічого. А тоді з вогню та темряви зійшов місяць.

Вода торкнулася моїх вуст…

***

Я чимчикував прямісінько на смерч. Коли сонце зійшло, він перестав полум’яніти й обернувся на сірий пісковий стовп. Я відпочив під водоспадом зовсім трохи, бо й тепер згаяний на відпочинок час став би мені надто дорого. Я повернувся в пустелю із першим вечірнім промінням. Я не знав, чи вказує смерч на колодязь і хижку, але все одно не мав ліпшої мети. На щастя, вибраний мною напрям збігся із напрямом висохлого річища, тож я прокрокував ним аж до самого його зникнення в пісках. Нічні статуї уздовж берегів зникли.

Діставшись кам'яного ложа з останніми вечірніми сутінками, я відпочив у знайомій виїмці, поки спека не спала остаточно. Фігури на ньому більше не було. Я сповна напився з амфори та перекусив, розмочивши залишки хлібин. Я зберіг про всяк випадок тільки один найм'якіший коржик. Я не міг знати напевне, скільки доведеться йти, а також чи не зруйновані, бува, смерчем хижка, колодязь або піч. Все, однак, відбулося значно швидше ніж я чекав. Я наблизився до смерчу ще в темряві.

Пилового серпанку так само не існувало. Смерч грізно затуляв мороком частину зірок, зникаючи в небі десь у мене над головою. Коли зійшов місяць, загубити його стало неможливо. Проте, коли я побачив на обрії знайомі пагорби і вже от-от мав до нього підступити, вихор став різко тьмянішати. Відблиски вогню, що знову запалав зі світанком, змінювалися на пагорбах світлом ранкового неба. Полум'я попереду робилося зовсім прозорим, як найпрозоріший туман. Я розрізнив крізь нього коло місяця, й смерч зник. Я побачив вдалині піч та хижку.

Діставшись до них, передусім я зазирнув у колодязь. Це змусило мене діяти якомога хутчіше. Я дістав з-під ліжка барвистий мотузок. Я простягнув його кінець крізь двері та вікно та закріпив так, аби він тримався за стіни самої хижки. Його вистачило точнісінько до дна колодязя. Кинувши на постіль вузол з хлібиною, витягши корзину, наповнивши глечик, я одразу спустився до своєї недавньої в'язниці.

Мій колишній наглядач лежав біля стіни колодязя сумбурно заплутаний у білу тканину. Бідолаха ледве дихав. Я злегка підвів йому голову і як міг обережно змочив із глечика рот. Потім змочив ще раз. На третій раз я побачив, що він потроху п'є. Впевнившись, що мій колишній наглядач приходить до тями, я поклав його на тканину та прив’язав її кінці до мотузка. Я вибрався.

У ранковому небі тьмяно сяяла повня. Я став обличчям до краю колодязя та обернув мотузок навколо грудей. Чимдуж вчепившись у нього, я повільно позадкував у сторону місяця й хижки.

***

Над полум'ям виринув місяць. Він відбивався в озері. Я бачив його у небесному колі моєї в'язниці, до яких ривок за ривком наближався. Я покидав колодязь і линув до озера. Я не розрізняв білосніжного міста, але знав, що опинюся там, тільки-но перейду на інший берег. А тоді небеса зробилися зовсім великими. Полум'я й темряви більше не існувало. Я ступив на воду.

Мене поклали на сухий, дрібний, як попіл, пісок. Мої губи знову змочили. Я розумів: аби перейти озеро, вистачить і кроку, треба лишень забрати від берега ступню. Та перш ніж зробити це, я згадав про мишку. Раптом мені схотілося, щоб вона переправилася зі мною, і я став наосліп шукати звірятко долонею. Я намацав щось тверде й важке. Вода знову полилася до моїх вуст, і я майже отямився, трохи розплющивши очі.

Вперше я побачив свого тюремника так близько. Він був страшніший, ніж я міг уявити. Та, попри скуйовджене волосся та сплутану бороду, його обличчя здавалося знайомим і гарним, навіть привабливим. У нього були гарні замружені очі, проте я не міг передбачити, як він зі мною поведеться. Він був аж надто живий, і від цього у мені волав жах.

Місяць зайшов. Небо було порожньо-безмежним. Задушлива спека, збурена полум'ям, спрагою та променями світанку, розчинялась у небі й спадала. Наглядач був зовсім поряд. Я міг з легкістю торкнутися його обличчя: я навіть прагнув цього та не знаходив причини, з якої й досі цього не зробив. Межи мною та ним існувало щось, про що я не міг пам'ятати, однак невіднятне. Існувало, бо, не зважаючи на страх, мене більше не нищили ані спрага, ані самотність. Сили потроху поверталися, і я зрозумів, як вчинити тепер: самими кінчиками пальців я відчув вирізьблене на камені лице. Я збагнув, що, замість мишки, стискаю пожбурений з мотузкою камінь, вкритий товстим шаром зашкарублої крові.

Все трапилось напрочуд легко й швидко, ледь не миттєво. Тюремник втратив владу наді мною.

Я майже бачив серед небес тендітну й струнку, як лебедина шия, вежу. Ледь виблискуючи в сонячному промінні, вона, я переконував себе, була зовсім крихітною часткою того, що на мене очікує.

Нарешті я звільнився…