Очі зла

– Сніжано! Це ти? Оце так! Як я рада тебе бачити! – сказала кароока жінка невизначеного віку. Її довге чорне волосся фотогенічно розвивалося вітром й магічним чином привертало до себе увагу.

– Добрий день, Марусю! – відповіла молода білява дівчина, яка нагадувала янгола з сумнодобрими очима, і обійняла бабусю.

– Проходь, дитино, до хати, бо змокнеш.

Сніжана здивувалась, чого це, адже небо було блакитнооким, а червневе сонце пекло гарячим подихом у спину. Та зрозуміла, що бабуня знає краще. Онука покірно потягла валізу до хати. Аж не встигла відчинити вхідні двері, як відчула памороки в голові. Наче хтось обхопив її цупкими руками та хотів розчавити, немов кавун. Потім усе почорніло.

Через декілька хвилин дівчина прийшла до тями й побачила поряд бабусю, яка прикладала їй до голови мокру ганчірку.

– З тобою все гаразд, онуко? Ти часом не хвора?

Сніжана відкрила очі, щоб розгледіти Марусю. Зблизька вона помітила, що бабуся не постаріла за той час, що вони не бачилися.

– Та наче ні, мабуть, стрес, – відповіла Сніжана, ледь відкривши пересохлого рота. – Ти в мене така гарна, бабусю, неначе на тебе й час не діє. У чому твій секрет?

Маруся звикла до таких зауважень, і це роками тішило її самолюбство. Правди ніде діти: вона давно вважалася найгарнішою жінкою в селі. І навіть деякі молодиці поряд із нею здавалися сірими мишами.

– Це все народні методи. Ось побудеш у мене в гостях – я тебе навчу.

За вікном різко потемніло. Небо затягло густими чорнющими хмарами. По даху забарабанив дощ. Сніжана лежала на старому бабусиному дивані. Фізично їй стало краще. Хоча всередині розрослася пустка смутку. Така глибока, мов блакитна діра в океані.

– Ну розкажи мені нарешті, як твоє життя? Як Тимур? – допитувалась бабуся.

– Як? Він – добре. Я – ні. Після п’яти років шлюбу покинув мене, пішов до вищої, гарнішої, стрункішої. Не здивуюсь, як і дитину разом зроблять. Я ж не здатна, – сказала дівчина й піджала губи, щоб не розплакатися. Та почервонілі очі розлилися болем. Сніжана закрила обличчя долонями. Потік знедолених сліз не припинявся. Бабуся розуміюче кивала й підтримувала онуку мовчки. Дівчина нарешті заспокоїлася й продовжила:

– Ось таке в мене життя тепер – самітнє. І жити нормально ніде. До мами нізащо не поїду. З батьком теж не спілкуюся. Тож після розлучення декілька тижнів жила в подруги. Але треба підшукувати квартиру. Та зараз не можу і не хочу. Дозволиш побути в тебе протягом відпустки?

Сніжані здалося, що бабуся скривилася. Та то була лише секунда. Потім Маруся кивнула в знак згоди й міцно обійняла онуку. Жінка вирішила поділитися життєвим досвідом:

– Ой, дитино, один шлюб – то не вирок. У мене їх було чотири. На жаль, чоловіки рано пішли з життя. Але з кожним я була щаслива, хоч і небагато років поспіль.

– Нагадай, як сталось, що вони померли? Адже ні ти, ні мама ніколи до пуття нічого не розказували, – допитувалась Сніжана, співчутливо дивлячись на бабусю.

– Мама не казала? Ну гаразд, скажу, ти ж уже доросла, – усміхнулася бабуся. – То кара божа, – жінка посерйознішала, на хвильку відвернулася. Потім, наче оповідаючи серіальну історію, продовжила: Іван Січко, дідусь твій, помер зовсім молодим – у двадцять п’ять років. От собі вийшов вночі на вулицю спалити цигарку – і не повернувся. Я почула, як він вийшов із хати, і знову поринула в глибокий сон. На ранок пішла шукати по селу, та дарма. Як поткнулася до лісу, знайшла його там. Він лежав під сосною, пошматований звіром так, що шматки шкіри повністю здерлися. Очі вирячені, перелякані. Усе тіло скривавлене. Одні люди казали, що то вовк зробив, інші – що Безп’ятко розправився. Хтозна, бо раніше такого не траплялось. Страшна смерть. Звичайно, побивалася я за ним деякий час. Але життя продовжується.

Через декілька років я вийшла за Петра Банаська. Чудовий він був: веселий, трудящий, затишний. Помер, коли йому виповнилось тридцять п’ять. На свято Маланки разом із кумом Денисом вирішили поклеїти дурня. Пішли по хатам щедрувати. Обидва перевдягнені у бабів, смішні і трохи п’яні. Доходилися до того, що понапивалися вщерть. Денис заснув у хаті друга Тараса. А мій поперся серед ночі в поле й замерз на смерть. Морози тоді до мінус тридцяти були. У селі перешіптувалися, що його вбила Мара.

– Та що ти кажеш? Які Безп’ятко та Мара? То старезні повір’я й казки, не більше. А чому ти не пішла шукати чоловіка? – стурбовано запитала онука.

– Тоді я з кумою сиділа й нічого не підозрювала. Напилися ми полуничної настоянки, заспівали пісень Софії Ротару. А про чоловіків наших, п’яничок, і не згадували. Ті товариші могли до ранку гуляти. Що ж, се ля ві. Далі був у мене Федір Романюк. Ой, який же красень! Який завидний наречений! Багато дівчат із нашої Митрівки полювали за ним, мов хвойди, а він за мною сох. А віддав Богу душу прямо на роботі, на лісопилці. Через власну недбалість Федю затягнуло під пилораму і розпиляло, наче шматок дерева. Царство небесне йому, бідному. Навіть на тіло було страшно глянути. Тож, як і діда твого, його хоронили в закритій труні.

Ну про Ореста, четвертого, ти вже пам’ятаєш більше. Сім років тому поховали. Лихо сталося, коли він виїхав на велосипеді в туман. Машина збила. За кермом знаходилася городська багачка Оксана, хай їй чорт, що відкупилась від гріха.

– Так, пам’ятаю. Як вона живе на цім світі після того, як збила людину? – обурено спитала онука.

– Живе? Ні, дорогенька, є таки справедливість на світі. Нема вже її. Убита, – жорстоко прохопилася Маруся.

– Вибач, але я не розумію, як ти могла не сидіти в траурі після смерті коханих й знову виходити заміж? Не було страху, що з наступним чоловіком теж трапиться нещастя? – Сніжані не вкладалося в голові почуте від бабусі.

– Та ні. Це життя, всяке буває. Я не з тих, хто панікує. Вас із мамою поряд немає. Жити сама не хочу. Хоча за мною поміж бабів давно тягнеться слава чорної вдови, та я не цураюся того. Бо все одно треба когось любити. Ось уже й Микола Сметанкін ходити до мене став, про жінку забувати. Вона його сварить, принижує, а я тільки голублю.

Після розмови з Марусею Сніжана пішла розкладати речі в невеличкій кімнатці, яка на деякий час слугуватиме їй спальнею. Опинившись наодинці з думками, вона прокручувала в голові моторошні бабусині історії. Дівчина розуміла, що життя бабусі занадто перенасичене, тому здається неправильним. Дивлячись на те, що Маруся виглядає досить молодо й привабливо на свій вік, здається, що за плечима в неї немає болю від утрати. Але як так? Як можна бути спокійною й життєрадісною після постійних нещасть? Як бабуся швидко забувала про смерть чоловіків? Вона не розуміла. Одне пережите розлучення – і вона вже розчарована в собі і коханні.

Урешті-решт Сніжана вирішила, що не має права засуджувати Марусю. Вона взяла до рук телефон, щоб перевірити повідомлення, і помітила, що по вікну перестали стукати краплі. Годинник на екрані показував десяту вечора. В хаті раптово зникло світло.

– Це, мабуть, вимкнули через грозу, – зауважила бабуся, коли Сніжана виглянула з кімнати, підсвічуючи екраном смартфону. – Прийдеться сидіти при свічках або лягати спати.

– Бабусю, а як мені скупатися? Вода в хаті є?

– Знайшла ж час. Пізно вже. Якщо хочеш ополоснутися, доведеться тягти з колодязя воду, бо в мене станція без світла не робе. Іди обережно й ліхтарик знайди, а то телефон ще втопиш, – скомандувала бабуся, а сама пішла відпочивати.

Сніжана вийшла з відром на вулицю. Надворі віяло приємною післядощевою прохолодою. Підсвічуючи слабким світлом ліхтарика, вона прямувала до колодязя, який знаходився в кінці городу. Коли підійшла до старої трухлявої споруди, почула звідти булькіт. Прислухалася. Тихо. Вона поклала ліхтарик на дерев’яну дошку і прокрутила ручку колодязя, яку, здавалося, давно ніхто не чіпав. Відро на ціпку опустилося вниз. Коли Сніжана почала діставати ємність із водою, дивний звук, наче луна, посилився. У Сніжани з’явилося неприємне гупання у вухах, коли вона підняла діжку, щоб перелити воду. Світло від ліхтарика зникло. З відра щось стрибнуло на землю. Дівчина перелякано відкинула діжку. Раптом за ногу її схопило щось льодяне. Вона навпомацки почала відривати від себе те, що її тримало. Вдалося.

Тільки-но Сніжана підняла голову, як крізь пітьму з’явилися обриси постаті із палаючими очима. Істота з моторошним поглядом в одязі з лахміття штовхнула Сніжану до отвору колодязя. Дівчина встигла зачепитися пальцями за виступ. Та під головою вже відчула порожнечу. Ще трохи – й вона впаде досередини. Тіло почало трясти й вкривати кригою. Піднятися не було змоги, бо воно наче заклякло. Зненацька почулися кроки, запалав вогник – й істота зникла. Сніжана відчула, як холод відступив, і втратила свідомість.

Сніжана прийшла до тями й перелякалася, коли помітила, що біля неї хтось сидить. Незнайомець тримав у руках запальничку, яка підсвічувала обличчя в чорному балахоні.

– Хто ви? – перше, що вимовила дівчина, коли ледь піднялася з лавки.

– Богдан я, сусід. А ти, мабуть, онука Марусина. Вставай потроху, все добре, – сказав він низьким голосом. – На тебе напала Мара. Радій, що я був у цей час на своєму городі й вчасно прибіг на допомогу.

– Хто на мене напав? – дівчина намагалася зробити вигляд, що чоловік каже дурість, але насправді нутром відчувала подих потойбічної сили.

– Мара. Мабуть, ти чимось нагрішила, якщо на тебе полює зло, – іронічно мовив сусід.

Шокована Сніжана знову подивилася на чоловіка в чорному з німим запитанням.

– Краще йди в хату та не виходь до ранку. Більше тобі, сподіваюсь, нічого не загрожуватиме.

– Дякую, Богдане.

– Я проведу, – запропонував хлопець.

Сніжана, налякана, заслабла й збентежена, зайшла до хати. А Богдан, накульгуючи, швидко пішов геть. Бабуся вже спала в кріслі, а на комоді світила настільна лампа.

Сніжана тихенько пройшла до своєї спальні. Зачинила двері й перевела дух. Прилягла на ліжко, змусивши себе закрити повіки. Як тільки вона поринула в сон, відчула, як задихається. Наче холодні руки обхопили шию. Сніжана почала пручатися. Інстинктивно відірвала від себе стискаючу силу. Нарешті прокинулася й зробила рятівний ковток повітря. Але жах продовжувався. Вона відчула чиюсь присутність прямо над собою. Істота тяжко дихала. Сніжана крикнула й нервово потягнула руку в бік світильника, але ввімкнути його не вдалося. Химерне створіння видало дикий писк та зникло, адже надворі почало сходити сонце.

Маруся також прокинулася зі сходом сонця для порання по господарству. Пішла доїти корову, молоко якої вже декілька років поспіль слугувало її заробітком. Сніжана тим часом сиділа на ліжку, намагалася заспокоїтися й спостерігала, як повільно жевріє небо. Налякана нічними жахами, вона більше не могла стулити очей. Тож вдяглася й пішла до бабусі спитати про існування потойбічного. Почувши онукове питання, бабусині очі хитро заблищали.

– Я ж думала, що ти не віриш. Невже, дійшло нарешті, що злі сили існують?

– Та я…не знаю… мабуть… тепер так, – сказала Сніжана, не очікуючи від Марусі різкої відповіді, і пішла назад до своєї кімнати.

Село Митрівка, яке по приїзду викликало теплі дитячі спогади, тепер виглядало зловісним і похмурим місцем. Навіть уранішнє сонячне проміння дивилось із неба непривітно. Сніжана роздумувала над ствердженням бабусі. Над тим, що напало на неї вночі. Чи справді то була Мара біля колодязя, а потім у спальні? Чи то взагалі сон? Досі не вірилося. Щоби з’ясувати істину, вона підійшла до воріт будинку Богдана. Сніжана пригадала, що там колись жив дід Микола, і натиснула на кнопку дзвінка.

Маруся тим часом помітила, що онука пішла до сусіда. У неї з’явилося погане передчуття. Але жінка вирішила не втручатися – від розмови нічого поганого не трапиться. Тож пішла годувати курей.

Двері сусідської хати скрипнули.

– Хто це там? – спитав жіночий голос.

– Привіт, – Сніжана здивувалася, коли почула шкільну подругу в сусідньому дворі: Софіє, це Сніжана. Я до Богдана.

– А, Сніжанка, то ти, – господиня будинку також впізнала однокласницю.

Софія відчинила калитку – і Сніжана нарешті побачила її маленькі зелені очі й каштанове волосся, зібране у хвіст. Подруга дитинства, у свою чергу, обвела гостю в’їдливим поглядом. Оцінила ідеально пофарбоване біляве волосся й стильну стрижку боб. Зауважила завужені джинси (назву яких вона забула) й білу футболку з надписом «Females of the future». Модний вигляд однокласниці одразу видавав те, що вона більше нетутешня. Ґаздиня будинку заздрісно скривилась, адже сама була вдягнена в старий сарафан й резинові капці.

– У тебе мішки під очима. Не виспалася? – знайшла до чого причепитися Софія.

Сніжана кивнула, але не образилася. Вона розуміла, що після пережитого виглядатиме не найкраще. Софія провела давню подругу в дім.

Богдан сидів за книгою. Коли Сніжана привіталася, він підняв голову й злегка посміхнувся. Дівчина при денному світлі побачила зовсім іншого юнака – не сердитого сутулого сусіда в балахоні, а досить симпатичного шатена з допитливими сірими очима.

Сусід також роздивлявся Сніжану по-новому. Його погляд ковзнув по ідеальним формам дівчини. Поряд із нею недавня сожителька Софія видавалась огрядною нечепурою.

Софія помітила, як подивився на Сніжану її коханий, і розізлилася, але стримала ревнощі.

– Вибачте, якщо відволікла вас від справ, – озвалася приваблива гостя й подивилася на пару одночасно. – Але хотіла дещо спитати в Богдана. Особисто.

– Софіє, принесеш Сніжані чаю? – одразу зреагував чоловік.

Софія зрозуміла, що Богдан випроваджує її. Пішла й невдоволено гримнула дверима.

– Розкажи, будь ласка, що сталося вчора вночі. На мене справді напала Мара біля бабусиного колодязя? Бо все в голові, як у тумані. Може, то наснилося. Я зараз не можу зрозуміти.

Богдан уважно вислухав запитання й задумався, що відповісти.

– Так, то була Мара. Але я прогнав її.

Сніжана вдруге за день не могла повірити в почуте. Вона хотіла знати більше про містичну істоту.

– Хто вона? Чому переслідує мене?

– Мара – це типу богиня мороку й жахіть. Хіба не чула повір’їв? Можливо, хтось накликав на тебе біду. Або просто ти опинилася не в тому місці й не в той час.

Коли Софія принесла чай, Сніжана вже сиділа ні жива ні мертва. Вона прокручувала в голові образ істоти, яку бачила вночі у дворі, а потім крізь сон. І інстинктивно провела пальцями по шиї.

– У тебе синяки. Хто це так тебе, подруго? – зауважила Софія.

– Хто? Та то пусте, вдарилася, – машинально збрехала Сніжана й перевела розмову на життя однокласниці.

Виявилося, що Софія за ці роки майже нікуди не виїжджала з села. Після закінчення школи, коли Сніжана переїхала з матір’ю до Луганська і вступила до університету імені Шевченка на спеціальність «Діловодство», однокласниця пішла навчатися до ліцею в смт Варківка. Але освіта продавчині-касира їй не знадобилася. Батьки заохотили до фізичної праці на полі, бо займалися городництвом – вирощували великі плантації полуниці, картоплі й капусти. Коли Сніжана пригадала, що працює секретарем в офісі відомої фірми «Дон», Софія знову заздрісно зблиснула очима. Їй хотілося, щоб однокласниця ніколи не поверталася в село й навіть не показувала, що можна жити інакше.

Наступного дня, коли Сніжана, незважаючи на головний біль, допомагала бабусі сапати на городі, до неї через хвіртку в паркані прийшов Богдан. Чоловік неабияк зацікавився новою дівчиною в селі і шукав привід заговорити з нею. Він зауважив гарну погоду. Сніжана посміхнулася, але пожалілася на погане самопочуття. Богдан запропонував випити трав’яний чай, який сам приготував за рецептом, вичитаним у знахарській книзі. Дівчина погодилася. Бо традиційні ліки не допомагали.

Неочікувано для себе вона виявила, що сусідський хлопець був начитаним і дуже розумним. Богдан працював фрилансером-айтішніком. Розробляв на замовлення сайти й веб-дизайн. Сніжана, комунікабельна за природою, з радістю підтримувала з ним розмову й мимовільно кокетувала. Після денних справ вони щодня пили на лавці каву. Софія тим часом до пізнього вечора працювала з батьками на полі.

Під час однієї з бесід під захід сонця дівчина спитала в Богдана:

– Чому ти переїхав до села? Хіба в столиці не краще?

– Після смерті діда Миколи хата якийсь час пустувала. Мої батьки, які давно переїхали до Києва, попрохали мене її продати. Коли я прибув зробити світлини для оголошення, то вирішив: краще поселюся сам. Мене вабить заміська місцевість. Чисте повітря. Річка. Широкий густий ліс. Від постійної міської метушні вже нудить. Тож зібрав свої компи й деякі речі – і ось я тут.

Сніжана вдивлялася в розумні Богданові очі. Вони щоразу більше заворожували. Але чим – пояснити не могла.

– Як у вас із Софією справи? Щось я давно її не бачила. Вона цілими днями на роботі?

– Та посварилися. Вона психонула, зібрала речі й пішла.

– Чому?

– Через тебе.

Сніжана починала розуміти, що Богдан закохується. Але не знала, чи потрібно це їй. Тож поки тримала сусіда на відстані витягнутої руки. Можливо, він ще помириться з Софією, яка точно хотіла створити з ним сім’ю.

***

Сніжана читала детектив Франка Тільє, скрутившись на дивані в гостьовій кімнаті. Раптом почула тихий шепіт за спиною:

– Мамо, чому ти мене кинула?

Дівчина завмерла й перетворилася на тишу. Щось наблизилося до неї ззаду і знову зашипіло:

– Ліссс.. іди в ліс…мамо…

Дівчина озирнулася і побачила, як сукенька маленької дівчинки зникла за вхідними дверима. Сніжана, незважаючи на страх, пішла за нею. Зі стелі щось плигнуло на шию і стало душити.

Сніжана, задихаючись, прокинулась. Але шурхіт поблизу неї справді був. Щось впало на підлогу й посунуло до відкритого вікна. Дівчина намацала поряд світильник і ввімкнула його тремтячими руками. Серце шалено колотилося. Але вона підняла легеньку ковдру й встала з ліжка. Обережно підійшла до кватирки й зачинила її. За вікном зашаруділо. Сніжана не хотіла піднімати очі, але все ж глянула крізь скло. На неї з-за кущів дивилася чорна постать, очі якої палали. Дівчина відсахнулась від вікна, у вухах зашуміло від жаху. Вона боялася залишатися на самоті, тому пішла до бабусиної спальні. Маруся тихо спала. Онука не стала її будити й зателефонувала Богдану. О другій ночі він підняв слухавку з бадьорим голосом.

– Алло, слухаю.

– Вибач, що так пізно. Будь ласка, поговори зі мною. Мені дуже страшно. Можливо, я сходжу з розуму. Але мене знову душила Мара вві сні, – тихо й злякано сказала Сніжана.

– Чекай, я прийду.

– Ні, вона там, на вулиці.

– Чи ти забула? Я її не боюсь.

Через декілька хвилин Богдан обережно постукав у двері. Сніжана спитала, хто там. Почула голос сусіда, відкрила. Чоловік міцно обійняв її й просидів з дівчиною у вітальні до ранку. Вона ж спочатку нервово перебирала пальці й не могла налаштувати себе на сон. Але потім поряд із Богданом нарешті розслабилася й закрила повіки.

Сніжана прокинулася о сьомій, коли сонце яскраво світило крізь фіранки. Богдана поряд не було. Пізніше він зателефонував із пропозицією прогулятися. Сніжана погодилася, бо почувалася захищеною поряд із високим статним хлопцем. Тепер, коли їй снилися жахи, він забирав дівчину до себе. Дружні нічні посиденьки за п’янким чаєм зближали. Тож одного разу дівчина забула про обережність й дозволила Богданові себе поцілувати. Ніжні цілунки поступово переросли в більш тісні еротичні мрії наяву.

Наступного дня Сніжана прокинулася оголеною в обіймах турботливого Богдана. Вона не знала, що сказати. Розуміла, що це дуже швидко, що тепер незручно перед Софією. Але закоханий погляд юнака розвіяв її думки.

Дівчина випила еспресо з Богданової кавоварки, поцілувала його й пішла назад до бабусі. Маруся знала, що Сніжана закохана, тільки-но її побачила.

– Сніжанко, він тобі не пара. В нього погана енергетика. Поки не розумію, чому. Але мені було видіння про кров. То поганий знак.

– Марусю, він розумний, сильний, добрий, – із захватом говорила онука. – Усе буде добре. Яка ще кров? То дурний сон у тебе. Може, Мара навіює?

– Будь пильна, – сердито сказала бабуся. А потім попрохала купити в магазині продукти за списком. Самій було ніколи – збиралася навідати подругу в сусідньому селі Ганнусівка.

Біля магазину «Черемшина» стояла невеличка черга. Серед натовпу перебувала Софія, яка одразу помітила суперницю. Сніжана зніяковіла від погляду її злих очей, але привіталася.

Софія підійшла до Сніжани й сказала:

– То ти спиш із Богданом?

– Що? Звідки ти…? – Сніжана здригнулася від прямолінійності й обізнаності дівчини.

– Це село, не забувай. Я все знаю, курво. Ходімо поговоримо.

Жінки йшли в сторону лісу мовчки. Сніжана, незвично для себе, не знала що сказати, адже почувала провину перед однокласницею. Коли вони зайшли досить глибоко в ліс, нарешті зронила:

– Вибач.

– Що? Хіба це допоможе? Не лізь до мого Богданчика. Бо пожалкуєш. – Софія вороже зблиснула очима. Потім на секунду замислилася, мацаючи в кишені предмет, який потайки забрала з дому Богдана. Нарешті швидко витягла його – це був свисток, різьблений старовинними орнаментами. Дунула в нього. Линув страшний звук, схожий на крик звіра. Сніжана округлила очі. Їй стало моторошно.

– Припини! Що ти робиш?

– Побачиш, – Софія зупинилася й стала озиратися на всі боки, наче чекала, що хтось раптово прибіжить на її поклик.

Але нічого не сталося. Софіїні очі швидко забігали. Вона нервово засміялася. А потім рушила в бік села. Сніжана не знала, як реагувати на дивну поведінку колишньої подруги. Бо ревнощі роблять людей дурними. Тож мовчки пішла слідом, витримуючи дистанцію.

Коли вона проходила повз одну з кам’яних печер, відчула, як тілом пробігла гусяча шкіра. Сніжана поглянула всередину, але підходити близько не стала. Їй здалося, що за нею спостерігають. І тільки-но вона про це подумала, як із темряви виринули божевільні очі. Обличчя людини, яка стояла навпроти, нагадувало волохату козлячу морду. На скронях виднілися великі роги, як у свійської тварини. Ноги нагадували копита. Сніжана на мить заклякла. То наче усі її страшні сновидіння вкупі. Істота не виходила зі сховку, а лише свердлила її поглядом. Тож Сніжана вийшла з заціпеніння й швидко побігла додому. Вона не озиралась, але боялась, що монстр (чи що то було) за нею поженеться.

Серце шалено колотилося, ноги вже не слухалися. Сніжана не могла зрозуміти, що коїться в цьому химерному селі. Чи вона зійшла з розуму, чи проклята. Тому вирішила ні секунди тут не залишатися. Митрівка стала для неї пеклом.

Вона забігла до хати Марусі. Похапцем скинула до валізи речі й написала бабусі записку, щоби попрощатися. Потім вийшла на ґанок і закрила двері на ключ. Аж раптом через отвір у паркані помітила, як Богдан у своєму дворі палить цигарку. Сніжана не хотіла, щоб він її помітив. Але пізно. Хлопець уже підвів погляд. Очі сусідів зустрілися. Вони помахали одне одному. Сніжана вийшла за калитку, Богдан також. Він запитав, куди вона збирається. Вона не стала брехати – до міста. Він ображено подивився на неї, а потім пригорнув до себе.

– Ти не можеш поїхати. Я кохаю тебе.

– Що? – Сніжана вперше почула від Богдана зізнання. Вона більше не вірила в стосунки, але слова любові здавались щирими.

Потім він пристрасно вп’явся в її губи – і Сніжана забулася. Страх покинув її розум. Богдан узяв валізу й закотив до себе у двір.

– Я хочу, щоби ти жила зі мною, – ще одне раптове зізнання, яке Сніжана не очікувала. Почуття захлиснули свіжими морськими хвилями. Вона посміхнулася в знак відповіді. Хоча в підсвідомості крутилася думка: «Що ти робиш? Ти ж не хочеш жити в селі. Це не твоє». Та гормони щастя викреслили ті розумні доводи.

Після любощів із чоловіком Сніжана вдягла улюблені рвані джинси й чорний топ і пішла поділитися щасливою новиною з бабусею, яка вже, напевно, мала повернутися додому з гостей.

Маруся була вдома. Заходилася прибирала в хаті. Від раптового повернення онуки вона здригнулася. Бо вже встигла прочитати записку.

– Бабусю, я вирішила залишитися.

– Та бачу. Але краще б поїхала, як надумала. Що взагалі сталося? – Маруся пильно вдивлялася в очі Сніжани, бо хотіла дізнатися правду.

– Я злякалася. Знову. А сьогодні ще гірше, ніж завжди.

– Знову Мара приходила?

– Ти мені віриш, так? Ні, вже не Мара. Сьогодні в лісі, в одній із печер, я бачила рогате створіння з козлячою мордою, дуже страшне – Сніжана розказувала – і в неї перехоплювало подих.

– Може, Безп’ятко знову з’явився чи сам біс, – спокійно відповіла Маруся. – Не бійся, вдень він ніколи не нападе. А вночі не вештайся лісом, то й все.

Сніжана кивнула, наче то була звична розмова. А потім розказала про Богданове зізнання. Маруся не видала емоції радості, яку хотіла побачити Сніжана.

– Пам’ятай, про що я тебе попереджувала. Чую, що станеться якесь нещастя. Матері розповідала? – сказала Маруся.

– Та не станеться. Усе гаразд. Ще не казала ні про розлучення, ні про Богдана. Ми ж з мамою посварилися після того, як вона змусила мене зробити аборт. І оце досі не розмовляли.

– Погано. Пробач Віру. Вона хотіла для тебе кращого життя. Щоби ти зробила кар’єру. А не сиділа, як вона, з шістнадцяти років із брудними пелюшками. Та й Тимур їй ніколи не подобався. Вона знала напевно, що з нього буде поганий батько.

– Знала? Тобто здогадувалася? – уточнила Сніжана.

– Ні. Знала. Я їй сказала.

Сніжана втретє за довгий день здригнулася. Вона зрозуміла, куди клонить бабуся. Адже відчувала, що та щось приховує.

– Ти вмієш бачити майбутнє? Ти екстрасенс типу чи відьма?

Маруся подивилася з острахом. Вона не хотіла відкривати онуці не досить приємну правду про себе. Про те, на що прирекла себе й рідних. Але сенсу брехати далі не було.

– Так, мені передалися вміння від твоєї прабабусі. Коли я дізналася, що ти вагітна у сімнадцять років, до мене в сон прийшла моя покійна мати Люба й розповіла, що Тимур битиме тебе після народження дитини, зраджуватиме. А потім, як дівчинка ваша маленька підросте, зганятиме злість і на ній.

У Сніжани впало серце й провалилося в потайсвіт. Вона ніколи б не подумала, що Тимур, її перше кохання, здатен заподіяти зло. Так, він виявився зрадником. Але ж не жорстоким агресором.

– Чому ні ти, ні мама не розповіли про передбачення? – обурилася Сніжана.

– Тому що ти ніколи не вірила в вищі сили. Ти кохала його. А кохання може ідеалізувати того, хто поруч, як і тепер ось, – спокійним тоном відповіла Маруся.

– А, то так. Але ж я постійно себе звинувачувала, що Тима пішов. Бо я стала безплідна, бабусю. Ти розумієш? А ще я досі бачу сни про ненароджених і злих на мене дітей.

Сніжана заплакала. Вона пригадала свій біль. Не могла зупинитися. А потім вийшла з хати й гупнула дверима. Вона повернулася до Богдана і впала в його міцні обійми. А потім розповіла про бабусин дар чи то прокляття.

– Я не розумію, якщо бабуся відьма, то чому вона не могла захистити своїх чоловіків від смерті? Чому мене переслідує зло, а вона нічого не робить?

Богдан задумався. Він розумів, про що говорить кохана. А потім, ретельно добираючи слова, сказав:

– Вона знається з деким, щоби підпитувати свій дар. Із Дияволом, гадаю. Звідти на ній і прокляття чорної вдови, звідти вона й притягує потойбічне. Тому й Мара на тебе полює. Через неї. А, може, вона взагалі хотіла принести тебе в жертву? Задля вічної молодості, наприклад?

Сніжана заперечно похитала головою. Такого не може бути. Адже вона любила Марусю. А та – її. Та раптом від здогадок коханого все стало на місця – і дивна поведінка бабусі, і раптове погіршення здоров’я після того, як вона приїхала до неї в гості. Відьма наче черпала енергію з онуки, висмоктувала молодість.

– Боже, хіба таке можливо? Та я ж християнка. Я вірю в Бога. Хіба язичницькі повір’я й жахастики з книжок справді існують? – роздумувала вголос Сніжана.

– Існують. Вибач, що допомагаю зруйнувати твій ідеальний світ, але так. Я багато чого прочитав із дідових записів. Він вів щоденник-дослідження. Типу про демонологію. Записував аномалії, свідком яких був. У його нотатках згадувалося й про бабу твою, про нещасні випадки з її чоловіками. До речі, мій дід також був закоханий у Марусю. Тому, гадаю, в його речах я не знайшов ніяких здогадок про те, що вона відьма. Це вже я сам зрозумів, коли став жити по сусідству, – сказав Богдан із загадковим виразом обличчя.

– І ти її не боїшся?

– Та ні. Я вмію дещо. Обереги ставити й усе таке. На мене не діють магічні сили. Тому тільки зі мною тобі буде безпечно.

Сніжана декілька днів перебувала в стані шоку. Від бабусі відверталася, говорити не хотіла. Тинялася двором Богдана і не хотіла виходити до людей, бо почувала себе прокаженою. Намагалася щось робити по господарству, але нічого путнього з того не виходило. Думка втекти з села не покидала мозок. Хотілося забути все, що сталося в Митрівці: потойбічні сили, бабусину брехню, Софіїні ревнощі.

– Поїхали до міста, знайдемо квартиру, – впевнено сказала вона за вечерею, колупаючись виделкою в смаженій картоплі.

Богдан раптом змінився в обличчі й обурився.

– Ні! Мені тут подобається. Я вже замислив капітальний ремонт. Усі гроші вклав у будматеріали. Ти ж їх бачила? Із серпня почну роботи. Про який переїзд мова? Житимемо тут!

– Я не можу. Мені моторошно в Митрівці. Як жити поруч із бабусею після всього, що я про неї дізналася?

Богдан підвівся й вийшов із хати. Сніжана розридалася. Через деякий час він повернувся до коханої із трав’яним напоєм.

– Сніжанко, вибач, що накричав. Візьми, будь ласка, чай і заспокойся. Згодом щось придумаємо. Але поки поживемо в Митрівці. Зі мною тобі нічого не загрожує, зрозумій.

Сніжана сиділа ображена й засмучена. Вона відвернулася від нього, роблячи недоторканий вигляд, але вислухала. Випила чай, коли він пішов палити, і поринула в довгоочікуваний спокійний сон без злих дітей та Мари.

На ранок Сніжана забула про власні переживання. Тому спокійно зібралася до магазину, щоби купити муку та спекти пиріг для Богдана. Коли зайшла до «Черемшини», почула, як за спиною шепчуться бабусі.

– Яка молода, як шкода.

– А що ця, вдовина онука? Вкрала її чоловіка й ходить собі спокійно.

Коли Сніжана поглянула на них, вони відразу замовкли й пішли геть.

Продавчиня Надія, балакуча жінка за сорок років, недобре поглянула на Сніжану. Але мала професійну тактовність, тому змінила вираз обличчя на доброзичливий. Сніжана придбала необхідні продукти в магазині. І вже хотіла йти, аж раптом Надія не стрималася й запитала:

– На похорони хоч підете?

– Які похорони? Хтось помер? – здивовано спитала Сніжана.

– Ви що, досі не знаєте? Софія Божко убита. Знайшли сьогодні вранці в лісі, зарізану. Тож чекайте поліцію в гості.

Сніжана, яка досі перебувала в спокійному й затуманеному стані, прийшла до тями. Наче хтось обдав обличчя холодною водою. Вона розплакалася. Відчула себе винуватою перед Софією. Мовчки покинула продавчиню і поспішила до Богдана.

***

— Ти сидиш, добре. Богдане, в мене для тебе погана новина. Дуже погана! — звернулася Сніжана з трагічним обличчям.

— Що сталося? — Богдан відірвав погляд від комп’ютера і вдав зацікавлення.

— Софія померла, точніше її вбили…, — схлипуючи відповіла.

— Аа, оце так, сумно як, — Богдан зітхнув. — Хто ж на це здатен?

— Не знаю. Але в мене є здогад, що то був біс. Бо це сталося того ж дня, коли вона зранку скористалася якимось старовинним на вигляд свистком, що видав моторошний крик… Підозрюю, що вона таким чином намагалася натравити на мене зло. Але поплатилася сама…, — Сніжана розповідала і відчувала, як сумління гризе її душу.

Богдан замислився з незадоволеним обличчям. Сніжана подумала, що то через погану новину – і залишила коханого в спокої.

Увечері до молодих людей подзвонили у двері. Сніжана відкрила калитку й побачила двох поліцейських. Один із них був районний слідчий Микита Тарасенко. Інший його напарник – Іван Романчук. Вони задали Сніжані і Богдану декілька питань про вчорашній день, про стосунки із Софією. Під час розмови представники закону перезиралися між собою і записували свідчення. Вони згадали про те, що Софію знайшли вбитою гострим клиноподібним предметом, але наразі не встановлено, яким саме. Скоріш за все, рідкісним ножем. Але знаряддя вбивства не знайшли. Тож запитали, чи не бачили вони в когось із жителів села подібну річ? Сніжана заперечно похитала головою. Богдан також. Поліцейські обійшли хату, продивилися ножі в оселі, позаглядали по закутках. Нічого підозрілого не побачивши, поїхали до міста.

***

Після похорону Софії, на яких Богдан і Сніжана були персонами нон-ґрата, пройшов тиждень. Дівчина трохи відійшла від недавніх містичних подій. До того ж, пила заспокійливі чаї, які туманили її свідомість.

На Івана Купала ввечері закохані пішли до лісу. Богдан запевнив Сніжану, що на них ніхто не нападе, що все буде добре. Може, і папороть квітучу знайдуть. Молоді трималися за руки. Чоловік побачив галявину з прекрасними польовими квітами й дістав ножа, щоби зрізати їх на букет. Дівчина посміхнулася, адже це було так романтично. Та, дивлячись на те, як любий вправляється з гострим предметом, вона пригадала допит слідчого. Ніж у пальцях Богдана мав клиноподібну форму. А ручка зроблена у вигляді голови з трьома обличчями, схожими на старих божеств.

– Звідки в тебе такий красивий ніж? – похапцем спитала Сніжана.

Богдан змінився в обличчі. Але потім звичним тоном відповів:

– Від діда залишився, а що?

– Та нічого. Просто він такий оригінальний. Старовинний, мабуть.

– Ага, – Богдан відвернувся від неї. Замислився. Сніжана завмерла. Її закохане обличчя почало хмарніти. Вона вперше відчула холод від коханого.

Богдан викинув зрізані квіти, підвівся й підійшов до Сніжани. Вона інстинктивно відсахнулася.

– То це був ти? Ти вбив Софію?

Очі Богдана заграли диявольською посмішкою. Він скривився. З рота з‘явилися клики, а на голові виросли роги.

– Так. Жертва тієї дурепи була потрібна Володарю. Тобі теж не судилося довго жити.

У подобі Безп’ятка хлопець міцно стиснув руку дівчини і силоміць потягнув за собою. Сніжана не могла опиратися дужому створінню, у яке перетворився той, кого вона полюбила. Вона приречено йшла вперед, ледь не втрачаючи свідомість. У голові зринали думки, що її бабуся ні в чому не винна. То все робив із нею Богдан: натравив Мару, щоби героїчно врятувати, втрутився в довіру, обманув, що кохає, щоби заманити в пастку.

Нарешті, коли в небі з’явився місяць, вони зупинилися біля печери, у пітьмі якої мав ховатися Володар. Сніжана потрапила всередину зловісного місця і побачила у світлі розставлених повсюди свічок моторошну істоту з велетенськими рогами. Ту саму, яку вже зустрічала в лісі. Богдан поклав Сніжану на камінь, який слугував вівтарем, і зв’язав руки й ноги. Сніжана подивилася крізь мерехтливе світло на Володаря – і жах викривив свідомість передвісником смерті.

Володар доторкнувся довгими кігтями до її ніжного обличчя – Сніжана відчула біль. Кров теплим потоком полилася додолу. Біс провів гострими пазурами по шиї Сніжани, залишаючи невеликі порізи, спустився до її живота та мовив:

– У цьому лоні вже зростає дитя, яке мені потрібне. Добре, Безп’ятку. Ти виконав свою місію. Залиш їх мені та йди.

Сніжана вирячила очі: в неї буде дитина? Як так вийшло? На мить усе інше втратило вагу. Радість вибухнула сонцем. Вона перевела обережний погляд на коханого в подобі Безп’ятка.

— Богдане, почуй мене, будь ласка! Я знаю: ти там, під личиною чорта! Ти мене чуєш! Ти не можеш так мене покинути! Не йди! Аякже твоя дитина? Богдане! Ти ж кохав мене чи ні? Богданеее! – вирішила достукатися до нього Сніжана.

Безп’ятко на секунду змінився в обличчі. З-під зловісної гримаси проглянув винуватий погляд Богдана. Хлопець простяг лапу до Сніжани, але Володар штовхнув його в бік виходу. Сніжана зжала губи й стримала сльозу розпачу.

Володар лукаво посміхнувся і знову підійшов до дівчини.

— Ні! Не чіпай мене, тварюко! — Сніжана, шокована останніми подіями, кричала, мов божевільна, але не могла зрушити з місця. Зв’язані руки затерпли. Ноги теж заціпило. Страх невідомості паралізував ще більше. Біс так дивився, що нутрощі стискалися й ходили ходором. Вона заплющила очі і уявила, як він підносить кинджал – і в секунду вирізає з неї зародок маляти для демонічних ритуалів. Ні! Ні! Що він запланував? Полонити її, поки дитина не народиться? А що, як…?

Сніжана почула чиїсь кроки і сміх Володаря. Миттєво розплющила очі і побачила, що в боці її мучителя стирчить ніж. Але той стоїть непохитно з лукавою усмішкою. За спиною Володаря майнула тінь. Враз Диявол обернувся і схопив постать за шию.

— Ні! Богдаааане! – Сніжана побачила, як Володар темряви стискав шию її хлопця. Богдан у повністю людській подобі махав кинджалом, намагаючись влучити в противника. Нарешті порізав його в другий бік. Цього разу Диявол похитнувся. Хлопець вислизнув і рвонув до Сніжани. Вона заворожено дивилася на нього і намагалася піднятися, але безуспішно. Богдан схопив її за руку. Його очі просили вибачення. У цю мить Володар злетів над землею, наблизився до спини Богдана і проштрикнув її кігтями. Затим дістав із тіла червоне пульсуюче серце і проковтнув. Очі Богдана завмерли, стали скляними. Тіло випустило останнє дихання і впало на Сніжану.

Сніжана скрикнула так, наче то було її серце, наче то вона втратила головну частину себе. Свідомість затуманилася і закинула дівчину в неспокійний сон.

***

Маруся поралася по господарству. Зненацька впала на землю й закрила повіки. Побачила видіння про онуку, яка кличе на допомогу. Жінка різко прокинулася й забігла в хату. У кімнаті Сніжани згасла свічка перед іконою. Маруся помітила знак і пішла до своєї спальні. Дістала дещо, сховане під ліжком, і поспішила в ліс, знаючи, куди саме. Дорогою вона промовляла старовинне закляття оберегу та тримала ляльку, якій у руку загнала чималу голку.

– Відпусти її. Візьми мою душу, – звернулася Маруся до Володаря, коли підійшла до стін кам’яної печери.

Поранений Володар стояв біля Сніжани, яка лежала на вівтарі з заплющеними очима, наче спала. Диявол хижо зблиснув очима:

– Ти, дурна бабо, захотіла вмерти? Твої прокльони – то дитячі забавки. Онука з праонуком все одно мої. Їхні душі продав отой бідолага в обмін на вічну силу Безп’ятка. Та прислужник із нього вийшов занадто сентиментальний — сама бачиш, — диявол кивнув убік скривавленого Богдана.

– Забери мій дар, усе, що хочеш, навіть життя, тільки не Сніжану, – вперто продовжувала жінка, розуміючи, що за життя наробила стільки помилок – душа ніколи не відкупиться.

– То вмирай, відьмо! – холодно мовив Володар.

Волосся Марусі почало сивішати. Обличчя покрили велетенські зморшки. Руки висохли. Жінка промовила втретє, що відрікається від свого дару і життя. Потому захлинулася кров’ю та впала замертво.

Сніжана прийшла до тями і стала свідком того, як Диявол підійшов до старого тіла й всотав легеньку сіру хмарку, яка з нього вилетіла. Потому зник. Дівчина не зрозуміла, що відбувається. Знову поринула в сон і незабаром відчула, як хтось її підіймає.

***

Сніжана, як завжди, прокинулася на роботу рано. За вікном світило тепле серпневе сонечко. Дівчина зварила каву й присіла милуватися міським краєвидом із вікна квартири. Вкотре вона пригадала, що ні Марусі, ні Богдана більше немає в живих. Заплакала від спогадів. За звичкою провела пальцями по шрамах на тілі, які майже загоїлися після страшних подій. Кинула побічний погляд на статтю з місцевої газети, під якою розміщена її світлина з лікарні. Усього декілька рядків описували те, що сталося. Ні краплі магічної правди:

«Сьомого липня дві тисячі двадцятого року в селі Митрівка місцевий сорока трирічний житель знайшов в одній із лісових печер два мертвих тіла – п’ятдесяти шестирічної жінки та тридцятирічного чоловіка, а також зв’язану та поранену двадцяти дворічну дівчину. Чоловік викликав поліцію та швидку допомогу, але вирішив самотужки везти постраждалу до районної лікарні. Медики виявили сліди жорстокого нападу. Судові медексперти встановили, що тридцятирічний чоловік, житель Митрівки, перед тим, як вчинити самогубство, здійснив замах на життя своєї дівчини і вбив її бабусю. Також завдяки знайденому знаряддю вбивства було доведено, що раніше, двадцять дев’ятого червня, він зарізав двадцяти дворічну дівчину, з якою рік перебував у близьких стосунках».

Якщо б Сніжана розказала абсолютно все про пережите, ніхто б не повірив. Тому їй довелося визнати офіційну версію, в якій її коханий – суцільне зло. Вона знала, що справжній вбивця бабусі та Богдана на деякий час затаївся. Мабуть, спостерігає за людьми, вичікуючи нового прислужника, щоб погубити живі душі, щоби завершити свої ритуали.

У двері постукали.

Сніжана посміхнулася, побачивши на порозі матір. А в животі ворухнулося маля.