Коли вдома гасне світло

З самого народження я не відчував себе в безпеці вдома. Здавалося ніби з самих тіней, з під рідних шаф та ліжок, з вікон та дзеркал за мною слідкували з потойбіччя. А коли я йшов коридором, який вів на двір, мене, ніби штовхала, невидима сила, аби я скоріше вийшов за двері, бо як не встигну мені кінець. І не якась там швидка смерть, а така, що уявити не здатна жодна людина на землі, навіть найбільш відбитий маніяк-садист. Та що б то не було, йому не вдавалося мене наздогнати, хіба що... У снах.

На ніч мені не читали казок, не цілували, не казали солодких снів. Потреби не було. Я спав навпроти дзеркала і довго міг витріщатися у своє відображення в ньому, принаймні доти, доки міг бачити у напівтемряві, яку розтинало світло телевізора з іншої кімнати. І засинав. Щоразу намагаючись вгадати, а що мені насниться сьогодні. Я ніколи не вгадував. Та був один тип снів, який повторювався з певною періодичністю. У таких снах я прокидався в своєму ліжку, але навколо завжди була одна лиш темрява, як смола, вона ніби втягувала у себе усе, навіть звуки. Так я відчував темряву, як плавець відчуває воду навколо себе. І все ж, навіть в таких умовах, я міг бачити обриси меблів, знайомі стіни, картини на стінах, за вікном страхітливі силуети дерев. Все знайоме, але таке чуже і ще більш небезпечне. У сні я чітко відчував на собі погляд когось з темряви. Цей раз воно дозволило на мить поглянути на себе. Дрібна чорна волохата кулька з синіми очима та гострими іклами. Сиділа вона в кутку моєї кімнати та спостерігало за мною, пускаючи слину. Насолоджуючись моїм страхом. Моєю безпорадністю.

Я знав, що єдине моє спасіння, це запалити світло., тому побіг швидко до вимикача. Я був маленьким, тому мені доводилося трохи підстрибнути аби почути бажане клац. Лампочка люстри спалахнула, була мить коли спалахнуло світло, але так же швидко згасло, ніби темрява зжерла його. Я бачив лише яскраву білу грушу, жаданий плід, який був марним.

Сльози накочувалися самі собою. Я побіг в кімнату батьків, де ні кого не було. Хотів кричати, але не міг. Спробував включити світло в цій кімнаті, але результат той же. Я забився в кут, озираючись навколо. Але пітьма ставала все більш густою, ніби болото затягувала усе в себе. Тільки пара синіх очей наближалися до мене. І коли воно повинно було стрибнути на мене я прокидався.. Це був різкий підйом. Я був мокрий від поту, важко дихав, Серце калатало мов навіжене. Мене заспокоювало, що телевізор працює. Вставши з ліжка, я визирнув у дверний отвір, батьки мирно собі спали. Але відчуття того, що та потвора десь поруч не покидало мене. І так могло повторюватися раз на місяць чи то два. З хорошого, я після таких кошмарів встигав подивитися якісь нічні телепередачі.

Але був один день, коли все було не так як завжди. Усі спали, телевізор в кімнаті батьків був вимкнутий, але сяйво місяця було таким яскравим, що його було достатньо аби освітити цілу кімнату. Я тоді якраз прокинувся від того ж кошмару, що повторювався місяцями. І тоді я вперше побачив Її. Силует невідомої істоти в чорному каптурі, яка нависала наді мною. Я не міг розгледіти ні обличчя, ні ще якихось рис. Здавалося істота була зіткана із пітьми. Воно наблизилося до мене.

— Колись я прийду... Я заберу твоїх батьків. Але заберу в тебе кошмари, хочеш ти цього чи ні — прошепотіла постать мені.

— Не забирай моїх батьків, прошу! — простогнав я, захлинаючись слізьми. Це все що я міг вичавити з себе в той момент.

Невідоме витягнуло свою кістляву чорну руку, яка лягла холодною важкістю на моє плече. Вона похитала своєю головою, після чого витерло мої сльози. Постать щось шепотіла невідомою мені мовою, після чого я заснув і бачив найсолодші сни.

Потім сталося те, що й повинно було статися. Коли мені було дванадцять, загинула моя матір. Я не плакав, коли бачив її мертве тіло в труні, з синіми руками та блідим обличчям. Дитячій розум не міг зрозуміти, що відбувається, аж до того моменту, коли труну почали опускати до ями. Тільки тоді я зміг сказати:

— Чому вони ховають, мою маму? Чому? — голос мій тремтів, я ридав, мене марно намагалися заспокоїти. Зсередини розривалося, ніби я ковтнув відразу всі голки світу.

Батька не стало в шістнадцять років. Коли мені сказали, що в нього стався серцевий напад на роботі, я ніяк не відреагував, був просто спантеличений усе. Усвідомлення до мене прийшло пізніше, коли я лишився сам. Посеред чистого поля, де вже не міг триматися. Крик і гучний плач тоді лунали тією зеленою рівниною, де не було нікого. Принаймні я так думав. Я був зайнятий своїм горем, аби бачити, що десь вдалині стоїть чорна постать.

В дев'ятнадцять повернулися кошмари з дитинства. І тоді вона знову прийшла до мене, вже дев'ятнадцяти річним юнаком. Я згадав усе, що було забуте в дитинстві. Я знав, чому вона прийшла.

— Ти так виріс з часу нашої останньої зустрічі, — прошепотіла вона з ледь сумом у голосі. — Хотіла б я не приходити знову.