Борька

Стояли звірі коло хати,

В них стріляли – вони помирали.

Помирали. Мовчали.

Брати Стругацькі

(перклад автора)

- Брат, вставай.

- Та хто там ще? - пробурчав я спросоння, відмахнувся й знов провалився в сон.

За плече потягли сильніше.

– Ти чого, Стась, домовлялися ж, чи забув?

Відірвав від сновидінь наполегливий голос брата.

Проснувшись ніяк не міг второпати де я, на міську квартиру не схоже тож не відразу зрозумів, що я в селі, у батьків.

І, відразу, неприємний спогад навалюється й псує настрій.

– Та встаю вже! Досить мене трясти.

Згадав учорашню розмову. За вечерею добре випили, тож пропозиція брата не бентежила. Сприймав пропозицію бадьоро й по-діловому. Але ж то вчора, під мамин самогон все здавалось природнім – а що, це ж село й справи сільські, звичні. А зараз, проспавшись вже так не думав. Ну хто мене за язик тягнув, навіщо згодився? Але ж обіцяв, треба йти. Тож рішуче

розплющив очі й огледівся. Ранкове сонце між фіранок, сліпило, а брат з хитрою усмішкою знову торсав за плече.

– А що, вам, міським, вдосвіта слабо встати? Я вже й Борьку вивів, під яблунею чекає.

Та побачивши, як я заморгав, хмикнув і вийшов з кімнати, та вже з коридору:

- Ти там довго не розгойдуйся, скоро корів на поле гнати, часу мало.

Я прокинувся остаточно. Серце гупало голосно й тривожно, а руки помітно тремтіли:

«От же розмазня, візьми себе в руки.»

Одягався повільно, відтягував час. Мама, як завжди, в таких випадках, пішла до сусідів. У хаті нікого. Чортихнувся й порвав шнурка, що застряг під підошвою: "Ховається, зараза, –Став злитися. – як вони спокійно це роблять?"

Після ночного дошу двір зустрів мокрою травою та блискучими краплями на листі.

– Ну, і що робити? — сердито запитав брата.

Поговори з ним, погладь. Його треба заспокоїти. Бач, хвилюється, копитом б'є.

Борька стояв прив'язаний під яблонею й дивився на мене переляканими очима. Його вперше одного вивели вранці.

До мене він тягнувся завжди. Тай скільки у нього того життя? Нині жовтень, а Руда отелилася у березні. На моїх очах ріс, хоч і приїжджав я тільки по вихідним. А він пам'ятав – уранці, як зайду на вигін гнати, то він уже й морду до мене, принюхується. У брата дві корови - Руда та Квітка. І щороку по теляті приносять. То щоб молока багато давали.

Раніше, я рідко приїздив, так, тільки іноді, відпочити, братові допомогти, а як настали дев'яності, туго стало в місті. Зарплата копійки, та дружина з дитиною малою. Ну як тут вижити? От і їжджу на вихідних до брата в село й два дні з ним на рівних по господарству: то город полоти, то сіно косити, то худобу випасати. А назад, у місто везу домашнє: і картошку і сметану, і сир, а то й курку чи утку. Ну а зараз брат вирішив мені телятиною віддячити – я йому допомагаю, а він мені. Ну і як тут відмовишся. Тим паче, я сам сільський, справа звичайна, ось тільки в місті давно живу, відвик уже.

А Борька любить грати зі мною, братові ніколи з ним возитися, весь у клопотах по господарству, а я вільніший і роблю тільки те, що скажуть. Ось і вчора на вигоні, корови, не поспішаючи, траву випасають що ті трактори, захоплять ділянку і нікуди вбік. Та й теличка Білка від Квітки ні на крок, так рівненько слідом траву щипле. Інша справа Борька – гасає по вигону й до всього йому справа. То до сусідської корови приб'ється, то до коней пограти, але ті суворо з ним, гонять. А мені на мотузку садити його шкода, хоч і наказував брат, от я й відпускаю та й годинку на полі сиджу допоки набігається. Йому ж в радість і мені приємно. Книжку в руки та під берізку. А вітерець ніжний такий, теплий, по обличчю гуляє. Добре мені. Сиджу і на Борьку поглядаю. А він набігається та до мене. Дуркує і все старається морду між сторінок вперти.

Лаю його, мовляв, паразит ти такий сякий, іди від мене. А він радіє, відскочить, задніми ногами брикне й ну колами бігати, а зачитаюсь, знову тихенько підійде й язиком по руці.

– Ну, чого ти? поговори з ним, – нетерпляче до мене брат.

А я бачив тільки очі Борьки. Він довірливо дивився на мене, нібито питав: "Зі мною нічого поганого не буде?"

Торкнувся його мордахи, а він як щеня, зловчився й почав лизати долоню.

— Борько, хороший ти наш, — ласкаво примовляю.

– Час. Дай йому трави, — почув голос брата. Відірвав погляд від Борьки і слухняно взяв оберемок з візка, що стояв поряд, поклав біля ніг теляти. Борька наче заспокоївся, нахилився й квапливо став хапати соковиту траву. Хвостом відганяв настирливих мух і скоса поглядав на мене.

Я й не помітив, як на плечі у брата з'явилася важка кувалда. І, як тільки теля нахилилося за черговою порцією, брат раптово, одним різким помахом, ударив обухом по темені теляти.

Боротька здригнувся, завмер, розгублено подивився на мене і повільно завалився на бік.

–Я його тільки оглушив тож тепер треба швидко», – наказав мені брат і присів навпочіпки. У руках у нього ніж. Далі все, як у тумані – подавав братові то тазик, то рушник, а сам не міг відірвати погляду від очей Борьки. Вони почали тьмяніти й в одну хвилину їх затягла каламутна пелена. Переді мною був уже не лагідний Борька, а тушка неживого м'яса. Байдуже подумав, що тепер м'ясом сім'я забезпечена надовго. Й надалі як сомнамбула виконував команди брата. Не помітив, як прийшла мама, почала смажити свіжатину й

тільки після третьої чарки міцного самогону почав приходити до тями. Брат щось весело розповідав та накладав собі добавки, а я однозначно відповідав, ліниво колупав вилкою картоплю, а від м'яса відмовився, пославшись на коліки в животі. Так, моїй сім'ї дуже доречними будуть ці тридцять кілограмів м'яса, але радості від цього не відчував, розумів, що м'ясо ми за місяць-два з'їмо й забудемо, а ось погляд Борьки залишаться зі мною назавжди.