На Вальпургієву ніч

Я йшла рівно опівночі по лісу і здригалася від кожного звуку, які доносилися з усіх сторін.

— Ось послухала я маму і де я зараз? — Тихенько я бубоніла собі під ніс.

Мені вже через три місяці тридцять років, а чоловіка досі не маю. Ось мама і сказала мені, що треба на Вальпургієву ніч піти у ліс за село, де я можу зустріти відьму і попросити її зняти вінець безшлюбності та провести якісь обряди на кохання. Але головне не звертати уваги не звуки, навіть, якщо хтось буде кликати мене по імені, бо то нечисть. Сьогодні, в цю ніч, відкритті брами у потойбічний світ. Тому можна зникнути у цьому лісі. Ось я і послухалась маму, хоч і не вірю у ці казки бабусь з лавки, але йду, щоб вона відчипилась від мене з запитаннями про шлюб та дітей.

Місяць був повний і добре освітлював стежку, по якій я йшла. Але куди йти не знала. Мама сказала просто йти по стежці в ліс, слухати своє сердце і відчувати енергію навкруги. Що то за енергія така і що мені мусило сказати серце, я й гадки не мала, але йду.

Мороз іде поза шкірою, волосся стає дибом, кров холоне, а ноги згинаются від страху. Десь кричить зверху сова. Позаду тріскають гілки, наче на них хтось важкий став. Попереду шорудить листя. Все, що мене заспокоює — це місяць, який дарує мені світло надії, що нічого страшного не станется. Але коли він ховається за гілками вікових смерек, десь у грудях все стискатися від страху ще більше.

— Голубко, куди поспішаєш? — Почула десь попереду грубий чоловічий голос.

Я завмерла. Більше ніж нечисті, в яку не дуже вірила, я боялась чоловіків. Обережно і майже непомітно опустила руку в карман та намацала там газовий балончик. Трошки видихнула, бо наявність бодай чогось, що може мене захистити, давало маленьке відчуття безпеки. Я хотіла спитати, хто мене кличе, але згадала слова мами про те, що треба ігнорувати будь-кого, якщо зустріну, і тому прикусила собі язика. Заплющивши очі і порахувавши до десяти, впевнено, наскільки це можливо, пішла вперед.

Проходивши те місце, звідки, наче йшов голос хвилину назад, я нікого не побачила і не відчула. По сторонам дивитися було лячно, а боковим зором нікого не бачила, тому видихнувши, пішла далі.

Позаду почулися кроки і трохи охрипший голос звернуся до мене:

— Що забула у лісі одна в таку ніч?

Кров застигла в усьому тілі, а руки в мить захололи. Що робити? Йти далі чи повернутися на голос? Думки за секунду пронеслися швидким потоком в моїй голові. Бігти! Я зробила ковток повітря і що сили побігла вперед не обертаючись. Я бігла довго. Дихання вже зовсім збилося, а ноги зрадницькі відмовлялися бігти далі, тому я не витримала і зупинилась. Оперлась руками об коліна і опустивши голову, намагалась привести себе до тями. Попереду роздався шурхіт. Я повільно підняла голову і перестала дихати. Переды мною стояло щось: воно було метри два заввишки, на голові були здоровенні роги, схожі на роги оленя, які підсвічувалися місячним сяйвом ззаду, усе тіло було покрите мохом та плющем, який обіймав його з ніг і до кінчиків рогів, а очі світилися зеленим, наче світлячки.

— Чого тікаєш? Ти ж чоловіка шукаєш, а я можу допомогти тобі. — Створіння звернулося до мене і почало повільними кроками підходити ближче, а я в такт йому, робила кроки назад.

— Нікого я не шукаю! — Спробувала закричати, але від страху вийшов тремтячий шепіт.

— Як ні, якщо шукаєш? Це мій ліс і знаю думки тих, хто заходить до мене.

Я розвернулась і побігла у зворотньому напрямку. Рогате зелене створіння з’явилося переді мною і на всій швидкості я врізалась в його м’які від моху груди.

— Не чіпай мене! Прошу тебе! — Заскулила з благаннями до нього. — Я заблукала просто і зараз піду з лісу!

— Я знаю, що не заблукала. Відьму шукаєш, щоб допомогла тобі чоловіка знайти, а я можу краще — стану твоїм чоловіком.

Він нахилився до мене, взяв рукою за талію, притягнув до себе і поцілував мене у вуста. Втрачавши свідомість я почула тільки:

— Тепер ти назавжди будеш моєю дружиною…