Гість

─ Заходь, заходь, хлопчику! - почулося невідомо звідки.

Двері прочинилися й у кімнату зайшов чоловік років за сорок з блискучою лисиною. Волосся, що збереглося, було підстрижене дуже коротко. Виникало навіть враження наче воно було намальовано на голові, вкритій тонким шаром меблевого лаку.

─ Вечір добрий! ─ обережно промовив він, намагаючись надати голосові легкості та невимушеності.

Чоловік озирнувся, намагаючись знайти того, хто його кликав, але кімната була порожня. Інших дверей теж не було видно. Біля протилежної стіни стояв дерев’яний стіл, завалений зеленими та висушеними травами, кривими дрючками та дерев’яними ложками. А у центрі цього бедламу освітлювала кімнати простенька гасова лампа.

Посеред кімнати стояв один єдиний стілець. Дерев’яний з вирізьбленими ніжками та без спинки, що справляв враження скоріше антикваріату, ніж джерела надійного перепочинку. Однак гість таки наважився присісти.

─ Та ти не соромся. - пролунав, наче за стіною, голос старої жінки. Незрозуміло було тільки за якою. ─ Сідай, сідай. Я скоро вже буду.

Стіни були завішені полицями, на яких були розставлені різноманітні баночки, скляночки та колби. Більшість були прозорі чи напівпрозорі, а у середині, навіть у слабкому освітленні, можна було розгледіти сушені листочки коріння, лапки та інші зовсім незрозумілі частини тіл чи органів. Чоловік готовий був побитися об заклад, що в деяких навіть щось метушилося.

─ І хто тут в нас? ─ пролунало над самим вухом.

Гість стрепенувся. Повернув голову на голос і опинився ніс у ніс перед старим, розтягнутим зморшками жіночим обличчям. Не зрозумівши звідки та взялася, відсахнувся і ледь не впав зі стільця на спину.

Ледь збалансувавши, він повернувся у вертикальне положення, намагаючись не торкатися до бородавок, якими були усіяні її ніс, щока та підборіддя.

─ Фу-у-у-ух. Ну ви й налякали мене, бабусю! ─ вимовив чоловік після того, як гучно видихнув повітря та розслабився. ─ І як ви так несподівано з’явилися?

Господиня посміхнулася, відкривши два ряди підгнилих пощерблених зубів.

─ Я ще й не таке вмію, Васю.

Повільно повернувшись до гостя спиною й не випрямляючись вона пошкутильгала до столу у кінці кімнати.

─ Мене звати Болт. ─ заперечив чоловік.

─ Може ти й болт, але звуть тебе Василем. ─ Босорка розсміялася так, що аж закехалася.

Гість міцніше стиснув свою барсетку і швидко озирнувся на вихід.

─ То я прийшов... ─ почав було він.

─ ...бо в тебе проблеми з бізнес-партнером. ─ закінчила замість нього господиня.

На обличчі Болта з’явилося здивування та він зрадів, що бабця його не бачить.

─ Не дивуйся, ─ наче прочитала думки господиня, ─ Босорка багато чого знає. Не дарма їсть свій хліб.

Зупинившись вона обернулася.

─ До речі, хліб приніс? ─ бабця подарувала гостю ще одну посмішку, від якої у того похололо у грудях, а спиною пробігло стадо мурах.

─ Та я того. ─ він знову зам’явся. ─ Грошима думав...

─ Гусари гроші не беруть. ─ відповіла господиня, знову простуючи до столу, ─ Крім того нащо бідній бабці гроші у цій глушині? Тут навіть хабар нікому дати.

Чоловік знітився. Босорка знову розсміялася. Потім перейшла на відвертий регіт доки знов не зайшлася старечим кашлем. Дійшовши до столу, взяла один з висушених гербаріїв, відкусила шматочок єдиним здоровим зубом та активно його розжувала.

─ То допоможете з проблемою? — зібрався з духом чоловік через декілька хвилин мовчання.

Господиня, ігноруючи гостя, дожувала, сплюнула на підлогу і картинно позіхнула.

─ І що ж там за біда? — спитала вона все ще удаючи, що її історія не цікавить.

─ Ви ж самі знаєте. То нащо мені переповідати? - захоробрившись відповів Болт-Василь.

─ Ну уваж бабусю, Василю. Телебачення у мене тут немає, а сусідки-пліткарки років сто як набридли. Ось заходять до мене такі молодики як ти та розважають. По-різному розважають, але від тебе хоч історію цікаву почую.

Чоловік насупився, опустив очі долі й пересмикнув свою барсетку.

─ Ну таке. ─ повільно розпочав він. ─ Коротше жили-були ми. Працювали, кидали лохів, пиляли дохід. І все було путьом та тут якось я зазирнув у бухгалтерію. Не сам зазирнув — бухгалтера взяв. Так собі тіпок. Слизький як і весь той люд, однак должен мені був. Відмазав я його якось дуже конкретно. Так от. Зазирнули у бухгалтерію, а там... На право, на ліво, прямо, під сукно. І то шо я то свої то мутки точно помню, а той дивиться, а там не мої й удвічі більше.

Болт витер чоло рукавом й продовжив.

─ Коротше я йому пред’яву, а він мені у відповідь. Зібралися раз, зібралися два. Потім взагалі “стрелу” забили. Прийшли хто з чим. Як у старі добрі часи “накопичення первісного капіталу”...Коротше нічого не вирішили. Ось смекнув я, що піду я може до бабці якої. Доки мій корєш не здогадався.

Гість скінчив оповідь і в кімнаті запанувала тиша. Чутно лише потріскування вогню у лампі та легке постукування по склу десь на полицях з банками. Василь добряче спітнів. Особливо на останніх словах.

Босорка тільки гмикнула й продовжила жувати, бігаючи очима по полицях. Чоловік сидів понурившись. Чи то дійсно розчарований своїм партнерством, чи то добре вдаючи відчай.

─ А ти знай що дорогенький зроби? ─ раптом мовила господиня. ─ Піди у густий ліс на повний місяць. Знайди галявину у вигляді кола. Стань у центрі та прокричи наскільки зможеш прокльони на свого партнера.

─ І що допоможе? - гість раптом наче ожив.

─ Навряд. Зате хоч душу відведеш. ─ бабця знову зайшлася сміхом й пошкандибала до однієї з полиць.

Чоловік став ще більше смурний.

─ Та не сумуй, чоловіче. Зараз я тобі допоможу. Почуватимеш себе у безпеці.

Василь підвів очі на господиню. Та підійшла ближче, вклала свою долоню у його лівицю й відпустила. Гість відчув, що у ній щось з’явилося. Розтиснув пальці й побачив висушену лапку.

─ Кроляча лапка. ─ засміялася Босорка. ─ На щастя.

Чоловік гидливо шпурнув талісман у бік й розізлився.

─ Знущаєтесь!? ─ пирхнув він. ─ Та я...

─ Повір, бабця вміє знущатися.

Господиня на мить стала серйозною. Пронизливо подивилася гостю в очі так, що тому здалося наче вона розправила плечі, випростала спину і закрила собою всю кімнату. А замість очей мов би спалахнули два невеликі, але пекучі жовтогарячі вогники.

Все це тривало кілька миттєвостей, доки чоловік не опустив очі знітившись. Потім Босорка повернулася й попростувала до стіни ліворуч. Там вона дістала з полиці одну з баночок, зсипала трохи висушеного листя на газетний папір і закрутила у згорток.

─ Якщо тобі так вже тре покарати свого партнера, то в мене є засіб. ─ господиня віддала гербарій гостю.

─ Що це? — запитав він.

─ Кора крушини, деревій, кропива. ─ господиня знову пошкандибала до полиць. ─ Підсиплеш своєму колєзі. То точно зіпсує йому життя.

─ Отрута?

─ Проносне. ─ бабця всміхнулася. ─ Кілька днів точно зіпсує.

─ Та ні, бабусю. ─ чоловік повернув замотане у газету — Мені потрібно щось серйозне. Таке, що б я не так сильно побивався через цю ситуацію.

Господиня мовчки попростувала до іншої стіни. Прихопила напівпрозору склянку з полиці, витягла дві кульки, що плавали у прозорій рідині, кинула їх у дерев’яну чашу, яка невідомо як опинилася в руках, присипала зеленою травкою зі столу та залила водою.

─ Тримай, дорогенький, ─ Босорка протягнула чашу, у якій все ще крутилася чорна рідина. ─ не пошкодуєш.

Гість гидливо заглянув всередину посудини, потім подивився на господиню, потім знову на суміш. Він кілька разів переводив погляд доки рука зрадливо тремтячи тягнулася до Босоркіного коктейлю. Як тільки відстань була подолана і пальці міцно зімкнулися на дерев’яній талії, Василь миттєво і не роздумуючи підніс чашу до губ й одним ковтком випив весь вміст. Потім обтер рукавом губи й виплеснув рештки на підлогу, наче тільки но закинув за комірець стопку пекучої горілки.

Лице чоловіка наче посвітлішало, а Босорка посміхнулася й пошкандибала до свого столу, наче згадавши про якусь термінову справу.

─ Ну як тобі на смак? ─ іронічно запитала вона, розгрібаючи розкладені гербарії, наче намагаючись щось знайти у тому гармидері.

─ Ого! Давненько не відчував себе так бадьоро. ─ Василь встав, випростувався та почав розглядати свої руки та ноги, наче давно не бачив їх у такому стані. ─ А що ви набадяжили в оту посудину?

─ А сподобалося? — бабця гигикнула.

─ Нє. Ну на смак гидота гидотою, але ж як бадьорить. Я би, мабуть, випив би ще...

Господиня подивилася на полицю, куди повернула склянку і повільно мовила:

─ В мене лишилося не так багато щурячих яєчок, але заради тебе дорогенький....

Обличчя чоловіка скам’яніло та він весь застиг, усвідомлюючи почуте. Потім кехекнув і зігнувся. Кехекнув ще кілька разів та у напівзігнутому стані помчав до виходу.

─ Ну тепер довго не будеш побиватися через партнера, Васю. - пробуркотіла під ніс Босорка і не провівши гостя навіть поглядом спокійно взялася далі перебирати травки.