Подорож Валькірії

Місто давно спить, наче обкутане темною ковдрою. Десь віддалено чутно автомобілі, що зрідка проїжджають. Поруч, на сусідньому ліжку, тихо сопе син. Напевно, йому сняться казкові сни. Принаймні, я хотіла б так думати. Він вже досить дорослий хлопчик, час пролетить і до школи піде. А поки… поки він ще вірить у дива і Святого Миколая. Він у мене уважний. І як би я не хотіла вберегти його від реальності, проте він все розуміє. Знає, що відбувається навколо. І про війну знає, він-бо її на власні очі бачив.

Відганяю спогади, аби потім, коли безсоння все ж полишить мене, не бачити їх уві сні. Прислухаюся до його розміреного дихання. Подумки звертаюся до Бога, аби він беріг моє дитя.

Сон не йде. Що б я не робила, та чарівник-Морфей не поспішає забрати мене у свої володіння. Може і на краще. Маю час аби зайнятися улюбленою справою. Відкриваю нотатки на телефоні. Звичний щоденний ритуал, котрий завжди заспокоює. Порожній аркуш, не списаний літерами, манить. Палець зависає над клавіатурою, і щойно я торкаюся екрану в долоню віддає легка вібрація. Мить – і я відчиняю магічний портал, пірнаючи туди не замислюючись.

***

Розплющую очі. Я вдома.

Тепле повітря, пронизане цілою симфонією ароматів наповнює груди. Пахне квітами, молодою травою й… певно нещодавно був дощ? І дійсно. На смарагдових листках, наче намистинки зависли прозорі крапельки, котрі виблискують, щойно сонячне проміння торкається їх поверхні. Простягаю руку, торкаючись зелені, і на кінчику пальця залишається вологий слід. Вітер шепоче у кроні старого дубу поруч, наспівуючи незабутню мелодію. Мені подобається спокій, котрий я відчуваю щоразу, коли опиняюся в цьому місці. Озираюся, шукаючи вже знайому стежку. Посмішка сама виникає на моєму обличчі, коли врешті я знаходжу правильний шлях.

Вимощена різнобарвним камінням, стежка звивається вниз, гукаючи за собою. Знову озираюсь. Портал зачинився. Від мерехтливого світла не залишилося ні згадки. Прикриваю очі, насолоджуючись співом дивовижних птахів у кронах дерев. Прислухаюся до кожного звуку. Такого рідного та знайомого. Аби не гаяти більше ні хвилини, розвертаюся до стежини. Шкода, що маю так мало часу, аби вдосталь насолодитися та намилуватися околицями. Спускаюся обережно, бо стежка крута, а після нещодавнього дощу ще й слизька. Не хотілося б зіпсувати сукню. Щойно опиняюся внизу від пагорба, радісно стискаю руки та всміхаюся. Вже звідси видно шпилі палацу.

Широка дорога, що постає погляду веде прямісінько до головної брами. Я добре знаю цей шлях, адже неодноразово мандрувала ним. Позаду залишається тоненька стежка, що губиться в чагарниках. І я сміливо вирушаю на зустріч пригодам.

Дорога веде вперед. Тонкий міст, один з дев'яти таких самих, котрі наче промені сходяться до однієї точки, вражає. Каміння під ногами поступово змінюється на сріблясті цеглинки. Навіть не помічаю, як подолала половину шляху. Може тому, що поспішаю, пришвидшивши кроки, щойно погляду повстають стіни фортеці? Чим ближче я опиняюся до міста, тим більше відчуваю ту могутню силу, котра наповнює атмосферу навколо. Асгард – центр всесвіту, центр Іґґдрасілля. Місто славетних асів.

Острів, на котрому він розташований не обійти навіть за два дні. Хоча здалеку, він завжди видається меншим. Праворуч від мене, між хмар, ледь видніється різнокольоровий перелив Біфресту, котрий пірнає в молочну димку та спускається нижче до Мідгарда, з’єднуючи світи між собою. Зупиняюся на мить, прислухаюсь. Якщо добре сконцентруватися можна почути легенький дзвін. Та подих вітру одразу ж приховує магію від мого слуху.

Залишок шляху я практично пробігаю, бо не хочу втрачати жодної секунди перебування тут. Велика брама відчиняє вхід до серця острова. Підіймаю голову, розглядаючи ворота. Сріблясті лінії переплітаються формуючи традиційний візерунок. Якщо уважніше придивитися, то серед завитків можна побачити висічені руни. Вони оберігають місто від зацікавлених поглядів. Жоден не зможе віднайти входу до Асгарду, якщо не знає точно, де саме він знаходиться. Прості люди, навіть якби й потрапили сюди, певно не помітили б його, навіть, коли стояли поруч. Вони занадто зайняті буденними справами, навіть не уявляючи, що цілий світ прихований поруч з ними.

Щойно переступаю межу, як одразу ж всі звуки міста, наче хвилею накривають звідусіль. Життя кипить тут цілодобово. Повз пробігають юнаки, поспішаючи по власних справах. Проводжаю їх поглядом. Лати виблискують на сонці. Певно, біжать на тренування, котрі відбуваються тут щодня. Ліворуч хтось свариться, лаючись з торговцем фруктів. Кидаю погляд у той бік. На дерев'яному прилавку лежать чудернацькі фрукти, назви яких я навіть не знаю. Підходжу ближче, роздивляючись. Високий чоловік, вбраний у просту сорочку з довгими рукавами, та штани, одразу ж всміхається мені, пропонуючи до вибору найкращі товари. Торкаюсь пальцями червоного плода.

– Гарний вибір, зараз саме сезон. Хочете скуштувати? – питає мене продавець, і я впевнено киваю.

Боротися зі спокусою неможливо. Щойно він відрізає шматочок, як мене окутує солодкуватий аромат. Навіть не знаю з чим його порівняти. Торкаюся вустами соковитої мякоті та задоволено прикриваю очі. Трохи терпкий смак вмить окутує мене відчуттям блаженства. Це вибух всіх смакових рецепторів, насолода, від якої перехоплює подих. Чоловік сміється, спостерігаючи за моєю реакцією.

– Скільки коштує? – питаю, хоча не маю жодної монети.

– Пригощайтеся. – простягає мені ще два шматочки диво-плода і заохочуючи киває головою.

Насолоджуюся смаком, прямуючи вулицею до входу в палац. Будинки, що розташовані обабіч шляху такі само величні. Кожен з них, мов маленький палац, з блискучими шпилями. Але, звісно, всім цим маєткам далеко до перлини острова. Розглядаю мешканців міста, шукаючи поглядом знайомі риси обличчя. Всі вони видаються мені наче рідними. Але це не дивно, адже я знаю кожного з присутніх, їх історії, імена. Біля входу помічаю знайому постать. Наполіровані лати віддзеркалюють промені, роблять її фігуру майже магічною. Труд розмовляє з вартовим, і судячи по його зачарованому погляду, юнак готовий вклонитися їй, наче богині. Я зупиняюся поруч. Валькірія озирається, відкинувши світлі пасма за плечі, і побачивши мене одразу ж посміхається.

– О, нарешті! Ми вже зачекались. Думали, не прийдеш сьогодні.

Вона кладе руку на моє плече, вітаючи. Помічаю у її іншій руці шолом з крилами. Погляд зачіпляється за велику червону крапельку, котра встигла засохнути на його гладкій поверхні. Кров? Прослідкувавши за моїм поглядом, Труд підтискає губи.

– Щойно повернулися.

Я розумію, про що вона каже. Були на полі бою. Знову. Може і добре, що я затрималася. Не можу винести того видовища.

– Багато сьогодні?

Вона зітхає, і кивнувши вартовому, котрий не може відірвати від валькірії погляду, відводить мене у бік.

– Багато. Ті монстри все лізуть і лізуть. Хлопців шкода.

На мить картинка світу навколо миготить, стає зблідлою. Реальність навколо спотворюється. А перед очима миготять картинками повідомлень з телеграм-каналів, сигналізуючи про черговий злочин терористів. Кілька разів кліпаю, відганяючи ці зображення та повертаюся назад. Все навколо знову приймає свої риси. Труд дивиться на мене трохи схвильовано.

– Все добре? – питає вона, схиливши голову.

– Так. – брешу їй.

Ні, не добре. Думки знову повертаються до повідомлень про тривогу та вихід ракет. Але я залишаю їх неозвученими. Тут, в цьому світі, моєму, не має бути місця цьому.

– Що ж, ти саме вчасно. Бенкет ось-ось розпочнеться. Вже знає кого обереш сьогодні в пару до танцю?

Труд змовницьки підморгує мені, а потім одним поглядом киває мені у бік відчинених дверей. Я повертаю голову, аби поглянути, на що натякає подруга.

І одразу ж помічаю, високу фігуру, що ховається у тіні. Впізнаю його з одного погляду, ні з ким би не переплутала. Труд підштовхує мене вперед, і аби не потрапити під мій гнів, поспішає втекти. От же ж хитра лисиця.

Підходжу до дверей, зупиняючись близ кордону між світлом і тінню.

– Прийшла, аби відмовити мене від чергової витівки?

Не можу стримати посмішки, в грудях вмить починає тріпотіти, коли чую його голос.

– Невже це якось вплинуло б на твоє рішення?

Оксамитовий сміх луною відбивається від стін просторої зали. І він робить крок вперед, виринаючи зі свого укриття. Неслухняне руде волосся спадає на обличчя трикстера, і він відкидає кілька пасм.

– Ти занадто добре мене знаєш, пташко. Я б ніколи не проґавив можливості добряче пожартувати над кимось.

Я дійсно добре його знаю. Час від часу до мене доходять чутки про його “подвиги”. І хоча зараз ми не так часто зустрічаємося, та я завжди згадую про нього під час своїх подорожей. Цікаво було б подивитися, як би він вчинив на місці інших героїв.

Локі поправляє розшитий візерунками жилет, привертаючи мою увагу. Знає, хитрий, що я не втримаюся, щоб не поглянути на нього. Розправивши плечі він звабливо посміхається. Думає, що його чари діють на мене. Не буду давати йому зайвий привід для гордощів, але так і є. Мимоволі милуюся підтягнутою фігурою.

– То що цього разу? Знову будеш знущатися з Сіф, чи вигадав щось краще?

Рудий робить крок вперед, і в його руці з'являється тоненька гілочка омели, гостро заточена в стрілу, він заговірницьким тоном шепоче:

– Є в мене ідея, як трохи розважити асів на сьогоднішньому бенкеті. Гьод нещодавно скаржився мені, що вся увага завжди його брату Бальдру дістається, то я подумав, було б весело трохи змінити це.

Мене наче крижаним холодом обдає. Я знаю, до чого це може призвести. Тому вихопивши гілочку, ламаю її навпіл.

– Навіть не думай. – У моєму голосі чується холодне застереження.

Локі невдоволено морщить носа.

– Пфе, яка ти нудна. Ну добре, знайду омелу пізніше, як наполягаєш.

– Дякую. Рагнарок не на часі. Хоча інколи мені здається, що саме це і відбувається в моєму рідному краї.

Знову непрохані думки. І знову все навколо стає сірішим, ніби хтось вимкнув кольори. Тільки бурштинові очі Локі навпроти залишаються такими ж яскравими як і доти. Цей контраст миттєво повертає мене назад. Звуки стають голоснішими, повертаючи мене до цього місця. Трикстер не зводить з мене погляду.

– Ти надто сумна останнім часом. О, маю чудову ідею. Чекай тут.

Він швидко зникає за дверима палацу і вже за хвилину з'являється з кухлем в руках. Локі незмінний. Приймаю його пропозицію і підношу кухоль до обличчя вдихаючи медовий аромат напою.

– Тільки диви-но, він міцний. – Застерігає Локі, осушивши свій келих до дна. І справді, щойно роблю ковток солодка тягуча рідина аж пече всередині. Але стає трохи краще.

– То що, – ніби поміж слів питає він, – як там справи у Колді?*

(*Посилання до роботи «Уламки Дзеркал»)

Здається ніби нічого такого, та я бачу, як він трохи знервовано стискає порожній кухоль пальцями.

– Невже я чую у твої словах ноти ревнощів?

Ситуація справді веселить мене. От від кого я не очікувала подібного, так це від Локі. Він награно розводить руки в сторони, та повільно обертається навколо своєї осі.

– Подивися на мене, пташко. Хіба я на таке здатен? Ревнощі – це слабкість невпевнених. У мене така риса відсутня від природи.

Ну звісно, як я могла забути? Рудий біс свого не впустить шанс, аби зайвий раз нагадати про свій характер.

– Не хвилюйся, врешті я завжди повертаюся сюди.

Трикстер хмикнув.

– Бо це твій дім, Валькірія. От якби ти сказала, що сумувала за моєю компанією, то було б ще краще.

Він самовдоволено посміхнувся, наче кіт, що щойно ласував сметаною. Я закотила очі.

– Ну звісно, Великий та Могутній, я сумувала за тобою, та твоїми жартами.

Кажу це з іронією в голосі, хоча насправді дійсно не уявляю цей світ без однієї рудої скалки в дупі. Хай він буває дещо ексцентричним та занадто зухвалим. Але в цьому є певний шарм, що так чи інакше штовхає мене до нього на зустріч.

– Що ж… Повірю тобі на слово.

Помічаю як в його очах загоряються пустотливі вогники. Який сенс намагатися обдурити бога обману? Тому додаю цілком серйозно.

– Ти є невід'ємною частиною цього світу, Локі. І я справді рада бувати тут, хоч і не так часто останнім часом.

Він раптом стає більш зосередженим. Звична маска блазня стирається з його обличчя.

– Знаю, маєш багато справ та подорожей. Проте, я радий, що тобі це приносить задоволення. Розкажи краще де бувала за останній час? Ми давно не зустрічалися. Може що цікаве розповіси?

Я лише відмахую рукою. Мені до повістей трикстера* (*Посилання до однойменної роботи), ще далеко. Його історії можна слухати цілу вічність.

– Нещодавно була у Карпатської відьми*. (*Посилання до колективного печворку «Босорка»)

Бачу як зацікавленість повністю поглинає рудого.

– Ого. І як все пройшло?

Я посміхаюся, пригадуючи нещодавню подорож.

– Це був неймовірний досвід. Знаєш краще за мене, я люблю містичне та загадкове.

Локі грайливо підіймає брову, окинувши мене своїм фірмовим поглядом.

– А містичних незнайомців ще більше?

Із зали долинають перші акорди мелодії. Скоро розпочнеться бенкет. І весь Асгард стікатиметься сюди. Я сумувала за цим місцем, і сьогодні треба неодмінно вдосталь насолодитися ним.

– Ну звісно, а якщо цей містичний незнайомець ще і на танок запросить, то я точно віддам йому своє серце.

Локі галантно вклонився та простягнув мені руку, пропонуючи свою компанію.

– А я думав, твоє серце тільки мені належить.

Не можу стримати сміху. З ним завжди легко, весело, якось затишно.

Щойно ми переступаємо поріг, трикстер непомітно клацає пальцями, і все приміщення потопає у світлі свічок. Від такого різкого спалаху доводиться примружитися. Але вже за мить полум'я стає спокійним, більш стриманим.

Довгі столи простяглися попід стінами, запрошуючи гостей. Безліч пишних страв виглядають надто апетитно. Пригадую, що забула повечеряти, тому сподіваюся, що зможу поласувати на бенкеті. Музика ллється наче нізвідки. Але це лише частина великої ілюзії. Так само як і силуети, що танцюють на стінах. Локі задоволено оглядає результат своєї роботи.

– То як? Сьогодні залишишся хоча б до початку веселощів, чи знову зникнеш раптово, як і минулого разу.

Хочу пообіцяти йому, сказати, що з радістю залишилася б і на довше, але я не маю влади над порталом, котрий неодмінно забере мене в іншу реальність.

– Тільки якщо пообіцяєш, що сьогодні все ж запросиш танцювати.

Трикстер схиляє голову, приймаючи виклик.

– Тоді пропоную почати бенкет саме з цього.

Я хочу запротестувала, нагадати про страви на столі, котрі манять своїми дивовижними ароматами, та не встигаю, адже вже в наступну секунду музика стає голоснішою, а ми вже кружляємо в танці. Відчуваю неймовірну легкість, і віддаюся його рукам, котрі впевнено ведуть крок за кроком, виписуючи фігури. Тіло стає легким, мов пір'їнка, підхоплена лагідним доторком вітру. Дихання стає більш розміреним, а стіни палацу потрохи втрачають свої обриси, зливаючись акварельними мазками. Підіймаю очі, зустрічаюсь з хитрим поглядом. І остаточно розслабляюся. Дивлюся вгору, де величне склепіння стелі, наче розчиняється, мерехтить легкими вібраціями. Притискаюся щокою до грудей Локі, насолоджуючись моментом.

***

Телефон випадає з руки, пірнаючи в обійми ковдри. За вікном ледь починає світлішати небо. У відкритих нотатках так і залишається недописаний розділ моєї історії. Десь віддалено чутно як проїжджають автомобілі. Міцний сон нарешті забирає мене у свій полон, де я продовжую танцювати зазираючи у бурштинові очі навпроти.