Труднощі зладу (у співавторстві з Ларисою Іллюк)

Великі супермаркети зазвичай – какофонія запахів, і всі вони здавалися однаково бридкими. Саме тому Матвій заходив туди вкрай рідко. І тепер, коли черга ледь просувалась, а за спиною вовтузився якийсь нетерплячий покупець…

– Що ви собі дозволяєте?! – аж підскочив Матвій, коли кошик нестерпно вп’явся йому в поперек.

– А що? Я в черзі перед вами стояла. Відбігала, бо хліб забула.

– Та не було вас тут.

– Ага, не було, розкажеш теж. Сліпи позаливав, що й людей не бачиш. Ану посунься, кажу.

Жінка безпардонно втиснулася між Матвієм і жаданою касою. Він лише розгублено озирнувся, шукаючи підтримки, поглянув на касирку. Та очі відвела. Та й не дивно – їй скандали в черзі не в новину, надивилася, певно, всякого. Натомість люди з сусідньої каси відверто розглядали його, хто співчутливо, хто з іронією. Дехто – з цікавістю, мовляв, як же вчинить чолов’яга?

«От стара карга, – подумав Матвій, – втім, не така вже й стара, може й молодша за мене. Але карга рідкісна».

– Я, між іншим, узагалі не вживаю, – промурмотів радше для себе. Та жінка й не збиралася його слухати, знай, викладала на стрічку покупки. Матвієві закортіло згребти нахабу в оберемок і виштовхати, та він стримався, проковтнув образу. Подальшим скандалом все однаково нічого не досягне, тільки людей звеселить.

– У вас коштів не вистачає, – відвернув його від роздумів голос касирки.

– Ой лишенько! – заголосила нахаба. – Зачекайте хвильку, зараз я баланс перевірю.

Вона неквапом рушила до банкомату, що стояв за камерами схову. Касирка винувато всміхнулася:

– Буває і таке, вибачте за затримку.

Матвій не відповів. Кляв супермаркет, безпардонних жіночок і своє бажання зекономити. Міг же купити ті нещасні яйця, хліб, сосиски та пельмені в магазині на розі своєї вулиці. Міг, ач! Та що вже...

Повернулась винуватиця ситуації, глянула на Матвія зухвало і, як йому здалося, уїдливо.

– Ваша правда, замало, анулюйте це, це і ось це, – жінка вказала на покупки.

– Охороно, ануляція! – гукнула касирка.

– Господи, – не витримав Матвій, – та скільки ж іще?..

– Нічого, встигнеш! – відрізала покупниця. І до касирки: – Між іншим, я пенсіонерка вже, ви врахували знижку? Зараз дістану посвідчення… ось, нате.

«Ага, – подумав Матвій, – певно, за інвалідністю... Психічною».

Змовчав, дочекався, доки попередниця отримає чек і порозпихає куплене в пакети. Гамував розпач і гнів, що закипав у ньому.

Врешті розрахувався і рушив на вихід.

Вулиця жбурнула в обличчя дрібну мжичку, дмухнула крижаним вітром. Березень цьогоріч ніби сказився: сьогодні замітав снігом, щоби назавтра пролитися рясним дощем, а післязавтра вночі прихопити дебелим морозом. Матвій зітхнув і рушив до зупинки.

«Добре, що вийшло так... поживно, еге ж», – промайнула думка. Він завмер. «До чого це я? Яка ще поживність? Харчі як харчі, нічого особливого. От же маячня всіляка у голову лізе».

Матвій заквапився, бо до зупинки саме підійшов його тролейбус. Із неба посипало рясніше, ледь чутні крапельки перетворювались на дрібну снігову крупу, що так і прагнула потрапити за комір.

Вільних місць не знайшлося, Матвій попрямував до заднього вікна – його улюбленого місця в транспорті. Заходився розглядати вогкий асфальт. Аж раптом зрозумів, що гнів, образа, відчай мов розчинилися. Зазвичай він гамував у собі ці емоції, заганяв у глибини єства, топив, ніби у криниці. Але сьогодні жодних зусиль не прикладав, вони просто зникли. Ніби хтось висмоктав їх із нього, як маринований томат зі шкірочки. І це видалося Матвієві досить дивним.

«Та все нормально, чого ти? Так буває. Особливо якщо допомогти».

Якісь химерні думки сьогодні. Матвій потер скроні. Взагалі день недоладний. На роботі теж он... «Ет, щоб його!» – «Та ще й не так можу, тобі буде дуже, дуже корисно, мені – теж. Суцільні плюси! Спокій. Видих-вдих-видих-вдих… Гаразд?»

– Оплачуємо проїзд! – фонило позаду нього, та Матвій не дуже звертав на те увагу. Він дещо загубився в думках, хоч намагався зрозуміти себе і розібратись. Якась допомога. Кому і від кого? І навіщо? Гра свідомості.

«Смажений оселедець!» – його шарпнули за плече.

Матвій аж підскочив на місці.

– Який смажений оселедець?! – рвучко обернувся.

– Чоловіче, ти часом не тойво? – кремезна кондукторка виразно покрутила пальцем біля скроні. – Я йому «плати», а він мені – «смажений оселедець»! Ні, людоньки, ви бачили таке?!

Певно, людоньки не дуже почули, про що мова, але голови слухняно повернулися до них. Кондукторка замахала в Матвія перед обличчям квитком:

– Оплачуємо проїзд.

– Так-так, – розгублено пробурмотів Матвій, – зараз, замислився просто.

– Замислився він. Чи не про те, як той оселедець обсмажити: в клярі, чи фритюрі? – кондукторка реготнула.

Матвій зблід, урешті відшукав гаманець, витяг десятку і простягнув тремтячою рукою:

– Вибачте. Візьміть, будь ласка.

Тролейбус зупинився і розчахнув двері. Ошелешений Матвій, не дуже усвідомлюючи, навіщо, прожогом вискочив із тролейбуса, хоча до потрібної йому було ще три зупинки.

– Оселедцю, решту забув! – долинуло вслід, та він не звернув на те уваги.

***

Йому снився дивний сон. Матвій прокинувся, пішов напитись води. Повернувся і вкляк. Побачив на ліжку себе і... Радше відчув чиюсь присутність. Щось невловиме, незриме. В голові вчувався якийсь шепіт, тихий і розмірений. Слів не розібрати. Накотив страх. Матвій ніколи не вірив у всіляке потойбіччя, і от тепер має.

Страх зник, так само раптово, як і вчора після маркету. Шепіт став голоснішим. Матвієві здалося, що він таки розібрав кілька слів: «домовимось, вигідно». Потім свідомість потьмарилась, і він упав на ліжко.

Прокинувся з криком. Чоло вкривав піт. Глянув на годинник і зрозумів, що проспав. Рвучко скочив на ноги й заходився збиратися.

***

Дзеленькнув дзвоник. Матвій заклав книгу, пішов до ліфта і передивився замовлення. Покивав, замислився, пригадуючи, де що знаходиться. Почвалав між стелажами, підбираючи книги. За кілька хвилин зібрав потрібні фоліанти, завантажив у ліфт і відправив нагору. Повернувся до свого столу.

Сьогодні запах старого паперу й пилу дратував не менше, ніж вуличний. Сьогодні дратувало все – улюблена робота, тиша книгосховища, пошарпаний томик віршів Шарля Бодлера в оригіналі на потертій стільниці, погода надворі.

Вчорашня пригода і сон не давали спокою. Матвій почувався трохи схибленим. Особливо той смажений оселедець, що гримнув у нього в голові, не давав спокою.

– Друже, ти просто почав божеволіти, – сумно всміхнувся собі. – Привіт, шизофреніє.

– Зовсім ні, – почув він і аж підскочив на стільці, ледь не впавши. Покрутив головою, але нікого не помітив.

– Та заспокойся, – продовжив голос, – не нервуй так. О, вірші читаєш, чудово. Смаколики-делікатеси, люблю.

– Невже це відбувається так просто і зненацька? Чи не просто? І, може, зовсім і не зненацька, а я того просто не помічав?

– Гей, Матвію, заспокойся. Кажу, ти нормальний. І цілком адекватний.

– Так-так, нормальний... Десь я читав, еге ж. Божевільний завжди вважає себе здоровим, – Матвій сховав обличчя в долонях, – і нормальним. От лихо.

– Слухай, я тобі дещо запропонувати хочу, а ти зразу в паніку, діагнозами сиплеш.

– Добре, припустимо, що це не шизофренія, а ти... ви... гм, існуєш... те.

– Ой, давай без зайвих купюр і на «ти». Існую.

– То покажись тоді!

– Та я б залюбки. Розумієш, людське око – воно ж недосконале, не візьме, якби ж можна – звісно б показався.

– Ну от, кажу – шизофренія.

– Смажений оселедець, а не шизофренія! Ти хоч дослухай.

– Ну.

– Є пропозиція. Я – сутність, що споживає емоції. Позитивні, негативні – то вже деталі, аби за поживністю мені підійшли. А ти ці емоції продукуєш, але завжди ховаєш у собі. З одного боку, це добре – вони стають насиченими, густими і… смачними, так, я такі люблю. А тобі з ними, вочевидь, тяжко буває. Нестерпно. А міг би просто позбуватись їх. Скидати надлишки, розвантажуватись час від часу.

– І що мені з того, сховав чи позбувся?

– Ну як? Ти маркет учора згадай. Твоя злість де ділася? Та не вирячуй так очі, а то ще побачить хтось – злякається. Так от, то я. Даруй, що не спитав дозволу, надто вже їсти кортіло.

– А угоди якісь тоді навіщо? Якщо ти можеш і так узяти?

Певно, сутність зам’ялась, чи що там відбувається в сутностей.

– Як би тобі пояснити... О, здається, є аналогія. Дивись, це як секс для вас. Хочеш – отримуєш силоміць, або ж удовольняєшся поодинокими й випадковими контактами, але і те, і інше може потім тобі вилізти боком. А можна одружитись і мати його постійно. Та й за поживністю… себто, якістю це будуть не сумісні речі. Розумієш?

Матвій кивнув. Аналогія сяка-така, але цілком зрозуміла.

– От і добре. Тут приблизно те саме. Я – харчуюся, ти віддаєш надлишки емоцій. Виключно на свій розсуд, – додала сутність, коли Матвій уже зібрався заперечити. – Лише ті, що сам віддаси. Жодної, гм... калорії без твоєї згоди. Вигідно ж обом, хіба ні?

– І чому саме я? Зрештою, я не надто емоційний.

– Так, але твої переживання... от коли ти на самоті, читаєш, абощо, це просто щось! Насичено, барвисто, вишукано! Люблю таке. Чудово, що ми зустрілися.

Матвій спантеличено почухав потилицю.

– А як тебе називати?

– Та як хочеш, мені байдуже.

– Будеш шизофренією. Шиза, як вона є, – реготнув, не стримавшись.

– Ні, май совість. Так не хочу.

Матвій задумався.

– Добре, тоді назву тебе... філ. Будеш філом.

– Ну, філ то й філ. То що, домовились?

– Аякже! Звичайно ж ні.

Запала мовчанка. Тягуча, мов розігріта смола. І така сама липка.

На столі задзеленчав телефон. Матвій підняв слухавку:

– Так.

– Матвію Івановичу, зайдіть, будьте такі ласкаві, до мене.

– Добре, йду.

Матвій зітхнув і рушив до сходів.

– Слухай, ну ти подумай, чуєш? У тебе навіть домашнього улюбленця нема, навіть фікуса якогось завалящого. А я, хоч як крути, кращий за фікус.

– Та ну тебе, – відмахнувся Матвій.

– Навіть за котика кращий... Суцільні переваги! Ти ж від того тільки виграєш!

***

– Ізольдо Марківно, доброго дня. Дозволите?

– Так, прошу, проходьте, сідайте, – начальниця вказала на стільчик навпроти свого столу. Матвій слухняно пройшов і зайняв указане місце. Пані директорка продовжила:

– Матвію Івановичу, хочу вам сказати, що від завтра до нас на роботу приходить нова людина. Стажуватиметься з вами зо два тижні. Прошу приділити їй максимум уваги.

Матвій ковтнув грудку, що виникла у горлі.

– Мене звільнятимуть?

– Ні, що ви! – усміхнулась Ізольда Марківна. – Планується відкриття нового відділу, кому ж, як не одному з найкращих бібліотекарів, стажувати новачків.

І без того кепський настрій Матвія зовсім погіршився. Стажувати когось, працювати з кимось – це лякало, він звик усе робити на самоті, звів контакти з людьми до мінімуму. І ось нате. Певно, думки відобразились на обличчі.

– Ви проти?

«Звісно проти! – подумки скрикнув він, уявив: – Подивіться ліворуч, на стелажах трактати німецької філософської школи, праворуч – британська поезія XVII століття. Тьху! Не хочу!»

Але вголос відповів:

– Ні, все гаразд. Треба, то треба.

– От і добре. І ще, Матвію Івановичу, маю до вас прохання. Відвідувачів у вашому відділі сьогодні мало, тож не могли б ви з’їздити за рекомендованим листом?

«Знущається вона з мене, чи що?»

– Так, звичайно, заберу, – пробурчав він без ентузіазму.

– Гаразд. Тільки довіреність у бухгалтерії візьміть, бо ж не віддадуть. А мені потрібно сьогодні відправити підтвердження про отримання.

***

Черги на пошті майже не було, що неабияк потішило Матвія. Щоправда, «майже не було» розтягнулося на двадцять хвилин, але й це не дуже його засмутило. Він навіть усміхнувся про себе, подумавши, що зберіг позитивну емоцію собі, а не віддав філові. Хоча, який там філ? Шизофренія. Почалася і швидко прогресує.

«Дивне відчуття, – подумав, – ти розумієш, що схиблений, хоча розуміти цього аж ніяк не маєш. Звісно, якщо вірити медицині. Втім, це може бути лише винятком, що, як загальновідомо...»

Думку обірвав голос із операційного віконця:

– Вибачте, пане, але тут проблема з вашим листом. Ви мали його отримати до дванадцятої, тож лист уже забрала листоноша в доставку. Відтак, чекайте вдома, обов’язково принесуть.

– Але ж як? Мені потрібно сьогодні… мені підтвердження…

– На жаль, нічим не можу допомогти. Але лист уже в дорозі, очікуйте. Сьогодні-завтра буде за адресою, – бадьоро проторохтіла працівниця.

Матвій знітився, промимрив:

– І на тім спасибі.

«І чому зі мною завжди трапляються якісь негаразди? – міркував, ідучи до зупинки. – Ну хіба ж може людині так постійно не щастити?»

– Між іншим, може бути й інакше. Зробити так, щоб тобі на те було байдуже?

– Знову ти? – здивувався Матвій.

– Не кричи ти так, – цитьнув філ, – люди, он, обертатися починають.

– Нічого, я скоро звикну. Ти ж однаково лише моя хвора уява.

– А от і ні! Уява в тебе, може, і хвора, але я – точно не вона. Дивись.

Куди дивитися, Матвій не зрозумів. Але йому враз стало не до того. Роздратування зникло, було відчуття, ніби щоки торкнувся тоненький струмінь ледь теплої води. Торкнувся і змив тривожність, наче бруд зі шкіри.

– Полегшало?

– Гм... так. Утім, не певен.

– Та полегшало. Вже повір мені, я краще відчуваю. Хоча й не скажу, що це було смачніше, ніж твої переживання за книгою. Але чого не зробиш для компаньйона. То скажи, твоя уява може таке? Отож-бо! То що, погоджуєшся?

– Ні.

– Ну ти й упертий.

– Зникни вже, дай мені спокій.

– Упевнений?

– Атож.

– Добре, бувай.

Матвій дійшов до зупинки. Потім передумав, і вирішив трохи пройтися. Дощити перестало, і посеред хмар визирнуло невпевнене сонце.

«Може, дійсно погодитись? Я ж нічого не втрачаю. Хоча, такі угоди точно несуть в собі щось приховане. Вицвілий пергамент, автограф кров’ю… Та що я собі надумав, які угоди? Уява лише. А роздратування зникло, бо й не вартувала його та прикрість на пошті. Збіг, не більше».

Повз нього промчала автівка, вскочила колесом у свіжу вибоїну, бо ж, як повелося, асфальт зійшов разом зі снігом, якщо й не раніше. Матвія обдало бризками.

– Трясця! От же йолоп! А щоб тебе! Ану чекай!

Звісно, водій чекати не став, він, напевно, й уваги не звернув на маленьку пригоду. Та Матвій шаленів. Лише вчора штани виправ, і ось тобі маєш. За куртку взагалі думати не хотілося.

– Філе, ти тут? Забери гнів, га?

Відповіді не дочекався.

«І де воно, коли потрібне? А каже – не уява. Шиза, та й по всьому».

Спересердя копнув камінець, обернувся й рушив до зупинки. Гуляти містом перехотілося зовсім.

На зупинці стояла тільки одна жінка, напружено стискала ручки сумки. Дивно так стояла, ніби й не людина, а манекен. Завмерла, не ворушилась. Лише пальці чіпко смикались на ручках – сильніше, слабше, сильніше. Матвій спинився осторонь, неприязно зиркаючи на панянку. Та щось стиха шепотіла, втупивши погляд удалечінь. Зненацька обернулась до нього, рвучко підійшла, вхопила за плече. Забелькотіла гарячково:

– Трамвай, трамвай у небі, збився з дороги, заплутався рейками в полині. Люди і нелюди за кермом метро, везуть чавунні саджанці грішну землю засіяти.

Матвій відсахнувся. Жінка дивилась на нього й одночасно крізь нього, порожні полив’яні очі вогко блищали, здавалося, ось-ось проллються сльозами. Ніби бачать ці очі час і простір наскрізь, і від того такі вологі, що скалки ніким і ніколи не баченого уп’ялися в них.

Підійшла маршрутка. Матвій заскочив до салону, навіть не глянувши на номер, притулився лобом до скла. А жінка так і стояла, ніби досі стискала пальцями його плече.

«Якась навіжена, – мимохіть подумалось. І ніби обухом по голові вдарив здогад: – А що, як це результат взаємодії з філом?».

***

Матвій майже не спав. Усю ніч його переслідував стажист із обличчям божевільної жінки, кермуючи вагоном метро із намотаним на колеса полином. Стажист весь час вимагав подати йому праці Шопенгауера й, чомусь, третій концерт для скрипки Джона Кітса.

Відтак, сидів Матвій у кабінеті Ізольди Марківни вичавлений і смиканий.

– На сьогодні стажування відміняється, – вела далі начальниця, – але в нас з’явилась інша проблема. Олена Сергіївна послизнулась і забилася, йдучи на роботу. Зараз перебуває у травмпункті. А оскільки замінити її немає ким, у читальній залі сьогодні доведеться працювати вам.

Матвій ледь не скрикнув. Він усе життя намагався бути тінню, сірою та непомітною, і от зараз стати світочем для людей – це понад його сили.

– Я... Я не можу. Ви ж знаєте.

– Матвію Івановичу, в нас критична ситуація. Ніхто не знає ваш відділ краще за вас. До того ж, це лише на день. Можливо, навіть менше, якщо з Оленою Сергіївною все гаразд. Обіцяю, що завтра ви працюватимете у звичайному режимі. Я щось вигадаю. Геть зневіру, у вас усе вийде, – всміхнулась начальниця.

Матвій важко зітхнув. Та нічого не вдієш, мусив іти.

– Я спробую, – ледь вичавив із себе.

Ноги не слухалися. Здавалося, що вони виліплені з нагрітого пластиліну і ось-ось розтечуться підлогою. Але Матвій чесно намагався перебороти себе і крок за кроком наближався до читальної зали.

«Ось де б знадобилися послуги філа, – подумав сумно. – Забрати б невпевненість і страх». Утім, згадав учорашню божевільну й одразу прогнав цю думку від себе.

Обережно, навіть злодійкувато прочинив двері, зазирнув. Порожнеча в залі додала впевненості. Пройшов до робочого місця, зручно вмостився. Дістав поезії Бодлера. Французькою він володів доволі поверхнево, відтак намагався читати в оригіналі для саморозвитку. Поруч поклав французько-український словник. Доки все складалося не настільки погано, як він того боявся. Матвій розгорнув заповітний томик.

Me sauvant de tout piège et de tout péché grave,

Ils conduisent mes pas dans la route du Beau

Ils sont mes serviteurs et je suis leur esclave

Tout mon être obéit à ce vivant flambeau.

Він читав різні переклади Бодлера, українською, російською, всі вони були гідні уваги. Але оригінал вражав своєю глибиною. Викликав тугу, навівав печаль. Мої слуги… їхній невільник. Матвій аж підскочив на місці. Слуга? Невільник? А чи?.. Ні, неможливо... Чи можливо? Хтозна. А якщо поету теж була не чужа взаємодія з таким собі філом? А якщо всі поети не зовсім люди? Більше, ніж люди?

Від роздумів відволік дверний дзвоник.

Матвій підвів погляд і закляк. До зали заходила молодь. Певно, студенти. На перший погляд, курс другий-третій. Зайшло їх з десяток, хлопці та дівчата. І панночка. Років тридцяти на вигляд. Зі знанням справи одразу попрямувала до Матвія. Його пробив дрож.

– Доброго дня, – всміхнулася панянка. – Я – Наталія. Куратор цієї чудової молоді. Ми з кафедри філософії, маємо кілька днів попрацювати в бібліотеці. Можна?

– Т-т-так, – Матвій почав затинатися.

– Добре, тоді вони самі скажуть, що їм потрібно. А я поки в касу сходжу, – вона знову всміхнулася й додала групі:

– Підходьте, шановні. І поводьтеся чемно.

Вони накотили на нього хвилею:

– Пізнього Канта!

– Античну філософію!

– Стоїцизм!

– Мені софістів!

Переляканий погляд Матвія ковзав обличчями. Допоки не спинився на одному. Перехопило подих.

Оксана! Ні, він розумів, що це не може бути вона. Що минуло чверть століття. Та дівчина була дуже схожа на неї. Матвій ніби провалився крізь час. Побачив себе – двадцятиоднорічного юнака, якому здавалося, що весь світ лежить перед їхніми з Оксаною ногами. Лише тримай курс і йди – до щастя. Лови його, черпай повними пригорщами. І брали, ой як брали. Допоки...

Той дзвінок і візит на роботу незнайомого юнака розбив Матвіїв світ на друзки. Вони курили на задвірках меблевого цеху, де тоді підробляв Матвій. А хлопчина розповідав. Про те, що він теж уже кілька місяців зустрічається з Оксаною. Про те, що він, щойно дізнавшись про Матвія, одразу вирішив поговорити. І про те, що його друзі бачили її з зовсім іншим, кимось третім, із ким вона верталася з танців. Звісно, Матвій не вірив. І юнак запропонував переконатися. А Матвій із розгубленості погодився.

Вони разом чекали її на зупинці. І вона приїхала, вийшла з тролейбуса. А коли побачила їх обох – забігла назад і поїхала далі. Куди – неважливо, то вже втратило будь-який сенс...

Картини промайнули перед очима, мов живі. Ніби й не було між ними двадцяти п’яти з гаком років. На чолі Матвія проступив піт. Обличчя пливли перед очима, розтягувались і стискалися, розпливались чорнильними плямами. Голоси чулися мов крізь вату, звучали, ніби з-під води й у сповільненій зйомці.

– Ро-бо-ти ре-а-лі-с-тів...

– І-та-лій-сь-ке від-род-жен-ня дай-те

Стіни пульсували, стеля вібрувала, падала і знову злітала. Матвій рвонув верхній ґудзик, – задихався, повітря бракувало. Впав обличчям на стіл, стиснув голову руками.

– Припиніть, припиніть, будь ласка… Не так швидко…

Голоси протікали між пальцями, змішувались, і вже годі було розібрати окремі слова. Гамірна какофонія тиснула на нього, розкочувала на стільниці, немов копистка господині тісто. Чавила, допоки не вичавила свідомість у небуття.

***

Отямився Матвій на ліжку, рвучко сів, намагаючись зрозуміти, де він. Пошарив рукою по стіні й намацав вимикач. Спалахнуло світло. Він роззирнувся і зрозумів – удома. Намагався пригадати, що трапилось. Читальну залу він сяк-так пам’ятав, решту – ні. Клапті спогадів зринали, але Матвій не міг зрозуміти – сьогоднішні вони, чи чвертьсторічної давнини. Він біг, не розбираючи дороги. І темрява.

Підвівся, прочвалав на кухню. З крана падали поодинокі краплі, розбивались об стару емальовану раковину. Тихо гарчав холодильник. І більше нічого, жодних звуків у порожній квартирі самітника. Відлюдька.

Підійшов до вікна і притулився чолом до скла. Надворі знову дощило, вогкі хмари висіли низько, ретельно ховали небо від рідкісних поглядів. Глупа ніч. Глупа і глуха до чужого болю, чужих страждань.

Матвій розумів, чудово розумів, що та юнацька травма зламала все його життя. Що він так і не оговтався від нокдауну. Втім, який там нокдаун – доля, як виявилось, нокаутувала. Без варіантів і надій. У свої сорок сім – лише порожня квартира за душею. І робота. Подалі від людей, мов кріт, заритися в землю, у книжковий пил, під тягар чужих думок, чужих доль – своя ж бо не склалася. Він так і не зміг відпустити і пробачити. І забути. Зненавидів усіх жінок. Не зміг і, певно, вже не зможе, не зламає себе. Бо не було в нього з собою ніякого зладу. Та й пізно вже ламати – життя позаду. Все найкраще, що могло бути – так і не сталося. Світ, який двадцять п’ять років тому лежав перед ногами, так і лишився лежати непід'ємним тягарем. Для нього, звісно. А попереду старість, копійчана пенсія, смерть. І добре б швидка та безболісна. Але він знав свою вдачу і був певен – вийде зовсім навпаки. Страждатиме на руках... На чиїх? Санітарів? Сиділок із будинку для літніх людей? Мучитиметься сам і мучитиме інших. Ще й це божевілля з філом. Ігри запаленого розуму. То чи є сенс тягти далі?

Матвій прочинив вікно, вдихнув вогкість березневої темряви.

– І висповідатися б, побалакати б із кимось.

– Я влаштую?

Матвій не здивувався, очікував чогось подібного.

– Привіт, шизофреніє.

– Я ж філ, забув, чи що?

– Привіт, філе.

– Привіт, Матвію.

– А знаєш, добре, що дощить. Може, змиє кров до ранку.

– Ти це припини. Навіщо воно тобі?

– А навіщо мені життя нездари?

– А хто тобі винен? Ти вірно думав, життя дійсно лежало перед... Мені, звісно, не дуже зрозуміло, я ніг не маю. Але аналогія цілком. Хто винен, що ти опустив руки... Та чому ж у людей усі порівняння до тіла прив’язані?

– Вона.

– Вона обирала, що краще їй.

– Чому ж не нам?

– Слухай, я що тобі, енциклопедія? Чи ти гадаєш, знаю відповіді на всі питання?

– Хтозна, хтозна. Добре, пішов я, – Матвій поставив ногу на підвіконня.

– Гей, стривай. Ну навіщо? Ач, егоїст який! І свій біль, значить, думаєш із собою забрати.

– А що?

– А віддай. Мені от віддай, коли сам позбутися не зміг.

– І що воно дасть?

– Ну… Ось ти скільки з цим болем живеш? А спробуй-но без нього. Може, зміниться щось, полегшає? Спробуй. А як ні, піти завжди встигнеш. Тобі ж уже нема що втрачати, еге ж? Лише біль.

– Гм... може, ти й слушно кажеш. А може, й ні.

Матвій згадав божевільну жінку.

– Знаєш, ну його все. Ти йди собі, а я собі пішов. Не хочу я того.

– Та що ж з тобою коїться?

– Чесно?

– А скажеш?

– А чом ні? Скажу. Жінку я зустрів, божевільну, такі нісенітниці верзла, що й ну. От я й гадаю, що то наслідок... твоєї угоди.

– Ту, із зупинки? Ну ти дав! Ні, теоретично, хтось із наших міг би... Ні-ні, не з наших, із диких.

– Яких іще диких?

– Як би тобі пояснити… От, скажімо, є в тебе улюблена їжа?

– Морквяний сік.

– А тепер уяви, що ти не їси нічого іншого, крім морквяного соку. Сік, сік, сік… ніякої різноманітності. Що з тобою буде?

– Мабуть, мучитимуся шлунком. І сконаю від гіпервітамінозу.

– Ось тут те саме, тільки сконати не можеш. Але п’єш і п’єш, мучишся і мучишся. У нас теж божевільні є. Наприклад, споживають лише страх. Чи злість. Чи захват. Вони обирають не людину, а місце. Підземелля. Урвище. Небезпечний міст.

– Привиди! – здогадався Матвій. – Ну звісно! Думаєш, це зробив один із них?

– Ну, не знаю. Вона може бути й простою божевільною, так. Але якщо подумати… цілком можливо. І ось що я тобі скажу: якби вона мала свого філа, ніхто з диких до неї й не поткнувся б.

– Чому?

– Так зайнято ж. Не цікаво. Несмачно. Не розкачаєш, бо гармонія.

– А чим доведеш?

– А нічим. Хочеш, сприймай на віру, а ні – то я йду собі. Набрид ти мені, якщо чесно.

– Що, справді підеш?

– А що з тебе взяти? Все ж своє по асфальту розмазати хочеш. Даремно я тут час марную.

– Ну, – Матвій завагався, потім змахнув рукою, – або пан, або пропав... Можливо, я й помиляюсь. І за кілька років перетворюся на подобу тієї божевільної.

– По руках? – пожвавився філ. – Хоч у мене їх і немає.

– По руках, чого там.

– Тоді лягай спати, прокинешся іншою людиною.

***

Сонячний промінь продерся крізь запилену фіранку, послизнувся на підвіконні, впав на вицвілий лінолеум і покотився до ліжка. Видерся на нього і вліпив сплячому ляпаса.

Матвій розплющив очі, намацав будильник. Здивувався – давно він не випереджав цього вартового часу. Дослухався до відчуттів.

Так легко йому давно не було. Ніби тягар з плечей. Хотілося стрибати й літати, кортіло жити.

– Філе, ти тут? Чи це таки шизофренія? – протягнув Матвій.

– Еге ж, тут. Тебе ж не можна самого лишати.

– Ти... зробив, так?

– Зробив, а що?

– Та ні, нічого. Я навіть не відчув.

– Професіонали працюють.

– Скромняга ти.

– Констатую факт. Ти на роботу збираєшся?

– Звичайно.

– То підіймай дупу з ліжка й збирайся.

***

– Канта дайте!

– А будь ласка, – Матвій всміхнувся і простягнув фоліант, – тільки обережно.

Студенти шурхотіли паперами й сторінками.

І запахи. Чи не вперше за багато років Матвій відчував і розрізняв аромати. Насолоджувався ними, всотував, пив. Жасмин, зелений чай, амбра, мускус, орхідея, цитрусові ноти. Міцний тютюн... Аромати кружляли і несли крізь роки. Але зараз там, у минулому, було тихо. А тут і, можливо, в майбутньому – Наталія...

– Знаєш, про що думаю?

– Знаю. Але ти не думай, дій. Чверть століття он думав – і все намарно.

– А ти допоможеш? Я ніяковію.

– Тут сам давай, я не хочу їсти.

– Як так? А як же угода?

– Угода як угода. Я виконую, ти виконуєш. Я ж не можу постійно переїдати.

– Завів на свою голову... філа, – гмикнув Матвій.

– Це ще хто кого завів.

– Що?!

– Нічого, йди вже.

– Знаєш, дивно якось. Я ж тепер ніколи не можу лишитись на самоті, так, виходить?

– Ну, приблизно.

– А щоб тебе!

– Та йди вже. Чи ходімо, як тобі зручніше.

Матвій дістав троянду, яку завбачливо прихопив у обідню перерву, й рушив до Наталії.

– Дозвольте, я...