Лісові панночки

Зловісна мряка поступово вкривала крони прадавнього лісу. Попід деревами стояли прості курені племені — скромних залишків давнього західного слов'янського роду, що зіткнулися з міцним натиском підступних сусідів.

Одне за одним інші сородичі пали під ворожим наступом закутих у залізо вояків. Й залишилося лише декілька хаток…

Але чому так сталося: чим саме ці люди були кращими за своїх одноплемінників? Та, мабуть, нічим. Просто був в них один секрет. Вони не забули наказ пращурів — ліс — не тільки нагодує, а ще й захистить.

Здавна мешканці маленького селища, що розташувалося на лісовій галявині, товаришували з «лісовими панночками» — вередливими, але незлими істотами. Виконували стародавні заповіти: не рубати живе дерево, а особливо дупласте — оселю однієї з чарівних дівчат.

Кожну весну всі жінки селища, співаючи традиційні пісні та тримаючись за руки, йшли лише в самих вишитих сорочках до своїх лісових подружок. Прикрашали дерева стрічками та квітами, залишали гостинці в дуплах та танцювали під кронами дерев у місячному сяйві. Інколи можна було почути тихий сміх «лісових панночок», що грайливо ховалися в зеленому гіллі. Це вважалося особливою вдачею — договір з лісом подовжено, люди знову під охороною.

Збіг обставин чи ні, майже всі інші слов’янські роди не витримали натиску зловісних сусідів. Занадто вже помітна була перевага між броньованим військом та лісовими вояками з луками та стрілами.

Залишився лише рід, який охороняли «лісові панночки». Щоправда, довелося покинути білі мазанки на узліссі та жити в напівсирих куренях в самому лісі.

... А тим часом великий кінний загін потай наближався до останнього слов’янського поселення. Чимось він муляв очі магістру лицарського ордену, якому тепер належав прадавній ліс. Йшли мовчки, одягнені в бойові обладунки, ведучи коней на поводу, щоб застати зненацька цих лісовиків. Ще й коням обгорнули мішками копита.

Та все дарма! «Лісові панночки» їх почули, коли вони ще до перших дерев не встигли дійти. Й вирішили самотужки впоратися з грізними чужинцями. Хоча деякі з них були неабиякі красені... Та що поробиш, договір мусили виконувати.

Несподівано зелене гнучке гілля вилізло прямо з сирої лісової землі та захопило в полон лицарів. Чарівний спів, що линув з-під темно-зелених крон, заколисував красенів. Та все ж деякі з них змогли дістати гострими лезами своїх мечів окремих «лісових панночок». І загинули хоробрі чарівниці разом з вояками під зеленим гіллям.

Як це сталося? Може, ці мужні красені були захищені сльозами шляхетних пані, що чекали на них біля вузьких замкових віконець.

На світанку мешканці останнього слов’янського племені знайшли вкритих зеленим листям та сплячих вічним сном лицарів, а поруч з ними своїх лісових берегинь, міцно тримаючи їх у своїх смертельних обіймах.

Довго селяни не могли зрозуміти, що далі їм робити. Спочатку вирішили поховати своїх вірних захисниць окремо від загарбників, але виявилися неспроможними роз’єднати міцне зелене гілля, що оповило загиблих.

Один відчайдушний хлопець запропонував було розрубати лицарськими мечами вітки, тільки його ледь до смерті не побили за таку гріховну думку. Як це – рубати те, що зберегло життя всьому племені?

Так і поховали разом «лісових панночок» із загарбниками. А потім влаштували веселу тризну за загиблими, щоб нові мертві душі не сумували на шляху до вирію.

Старійшини села не брали участі в гульбищі — їхній поважний вік цього їм не дозволяв. Вони розмірковували щодо подальшого життя племені.

Великий магістр і надалі намагатиметься завоювати їхнє маленьке лісове поселення. За першим загоном прийдуть інші. Й тільки світлим богам відомо, чи стануть «лісові панночки» знову охороняти селян. Та ще й ціною власних життів.

Нічого не вирішили мудрі старці й полягли спати, сподіваючись на мудрість душ пращурів. Але й цього разу селище врятували «лісові панночки».

Одна з жінок племені побачила чудесний сон. Нібито з найближчого до селища дерева вийшла красуня в зеленій довгій сукні та з вінком на довгих косах. Вона йшла, майже не торкаючись прохолодної трави. Підійшовши до селянки, королева «лісових панночок» стиха промовила:

— Передай старійшинам, нехай все плем’я якомога швидше залишає цей ліс. Беріть з собою тільки найцінніше та йдіть на берег холодного моря. Там знайдете мілину, якою обережно перейдете на інший бік моря. Звичайно ж, якщо не забудете про жертву для підступного бога морських хвиль. Після того, як прийдете мілиною протягом дня, побачите великий острів. Там зустрінете інших людей, які не будуть вам добрими сусідами, проте й ворогами теж не будуть.

— Велика пані, як мені висловити словами свою подяку… — почала дякувати перелякана жінка, що вже встигла розкрити очі та зрозуміти, що це був не сон.

Проте «лісова панночка» зупинила селянку одним лише рухом ніжної руки:

— Не марнуй час на зайві слова. Тобі ще треба переконати інших у тому, що ти не брешеш. Якщо не повірять — клич нас на допомогу. І ще — наступну частину пророцтва я розповім вже на острові.

Так все і склалося, як казала лісова пані. Хоча ніхто й не сумнівався в правдивості слів жіночки, що ледь повністю не посивіла за ту ніч.

Швидко зібралися селяни. Той самий хлопець, що запропонував розрубати гілля перед тризною загиблих «лісових панночок», виявив неабияку рішучість під час зборів. Дітей найменших матері прив’язали до спини, старші несли молодших. Спочатку не хотіли брати старих із собою, залишивши їх на старому місці. Але, побоюючись гніву домовиків, усе ж таки понесли з собою на ношах. І знову ж таки це запропонував той самий рішучий парубок.

Тож домовиків плем’я не залишило на старому місці, запросивши їх в далеку дорогу із собою. Хтось з них їхав верхи на старому вінику, а хто й зверху на повній добра скрині. Ви вже зрозуміли, хто з сусідів стане майбутнім багатієм? Саме так, на скрині їхати приємніше.

Перед самим від’їздом жінка, якій «лісова панночка» сповістила свою волю, закричала:

— Сусіди, стійте! Ви забули про найголовніше: лісова пані має нам сповістити про другу частину пророцтва на острові! Але ж «лісові панночки» залишаються в старому лісі! Що ж нам робити?

Тоді хлопець відповів їй поперед старійшин, які не були проти такого зухвальства:

— Дякуємо тобі, мати, що відає — ми майже зробили велику дурість. Запроси наших лісових берегинь піти з нами жити на нове місце, якщо буде на те їхня ласка.

Так і зробили. Усі жінки та дівчата села зняли з себе свої вінки та поклали їх на зелену траву зі словами:

— «Лісові панночки», запрошуємо вас разом з нами до нового місця житла. Нехай дорожні труднощі не злякають вас.

У відповідь на це з лісу вийшли красуні в розкішних зелених сукнях, низько вклонилися селянкам:

— Ми приймаємо ваше запрошення та будемо надалі жити невидимими в цих вінках. Не забувайте лише дарувати нам нові віночки.

Минуло багато часу. Після важкої дороги рід, що колись ховався в лісі, дійшов до свого нового житла — великого острова в холодному морі.

Рішучий парубок став військовим вождем, що не раз рятував рід своєю відвагою. На острові не було такого густого та темного лісу, до якого слов’яни звикли. Проте дерева все ж таки були, і саме на них жінки повісили віночки, подаровані «лісовим панночкам». Ще й лагідно запросили своїх берегинь до нових осель.

Лісова королева промовила другу частину пророцтва відаючій жінці, з якою вона раніше розмовляла. Під мудрим керівництвом вождя та відаючих жінок рід буде жити вільно та багато. Їхня влада продовжиться навіть на дальніх родичів з іншого берега моря.

Все буде добре до тих пір, поки не забудуть вони своїх покровительок. Бо як тільки це станеться, дуже швидко сусіди забажають забрати їхню землю. І найгірше — не пам’ятатимуть тоді вони про своїх пращурів, стануть часткою сусідніх народів.