Вишуканий ключ для Художниці

На мій телефон прийшло повідомлення. Знову. Вони неначе змовилися. Чому саме сьогодні я так усім потрібна? Зараз мене дратує кожен звук. Можна було б написати вчора, або вже завтра. Але ж ні. Треба щось надсилати тоді, коли я зайнята. Коли я роблю цей бісів проєкт! І якщо телефон загорівся саме через ту людину, про яку думаю, то через один.. два.. три..

Тишу навколо порушує прекрасна мелодія. Ніжна, але при цьому така ненависна в даний момент. Мені дзвонять. Я поглянула на новий великий аркуш паперу, який лежить переді мною, та змучено зітхнула. Я начебто вранці говорила їй не турбувати мене сьогодні. Поклала олівець та потягнулася за смартфоном. Треба все-таки відповісти. Можливо, щось термінове. А якщо ні, то..

— Ну нарешті! — гучно вигукнула дівчина з телефону. Мої вуха так звикли за ці дні до тиші, що такий неочікуваний звук неприємно вдарив у голову. Може, краще було б дослухати ту мелодію і все? Вона все-таки більш спокійна. — Дай-но вгадаю, ти все ще сидиш за проєктом?

Я тільки закотила очі і поставила на гучномовець подругу.

— Хоча б не заперечуєш, — чути, що вона щось робить, а не просто лежить у ліжку.

— Так ти і сама чимось зайнята, — сіла зручніше на стільці та скосила очі на свої творчі незакінчені роботи. Треба до них якось дійти. Там залишилося тільки деякі деталі домалювати.

— Айс, я просто готую собі ванну, а ось ти до сих пір працюєш!

— Ти знаєш, що ме..

— Я знаю, що тобі треба відпочити, Айсель! — вона явно розлючена, якщо назвала моє повне ім'я. — Ти бачила взагалі час?

Я повернулася в сторону годинника. Зараз друга ночі. Ага, значить це я вчора говорила мене не турбувати. Але хто дзвонить, коли всі повинні спати? Невже Ерлен дізналася, що в мене тепер режим сну повністю збитий.

З тієї сторони почулося стомлене зітхання:

— Слухай, припини знущатися із себе, — і знову вона про це.

— Ерлен, не починай, будь ласка. І так голова тріщить, — з'явився різкий біль у скронях. Перед очима все пливти почало. Треба піти вмитися, щоб прийти до норми більш менш.

— Айс, зрозумій вже нарешті: якщо ти будеш постійно тільки працювати, робити ці чортові домашні з університету, то в результаті отримаєш вигорання, — і чого в неї зараз такий суворий голос? Я ж просто займаюся тим, що люблю. — Дай відповідь на наступне запитання. Коли ти востаннє отримувала задоволення від свого малювання?

Та сьогодні ж. П'ять хвилин тому. Я сиділа і робила той проєкт для університету. А до цього я ще на замовлення намалювала непоганий арт. Так, зовсім трохи нервувала і зараз валюсь з ніг. І що?

— Я не розумію, що ти хочеш мені цим сказати, — заплющила ненадовго свої очі. — Я з дитинства мріяла бути художницею.

— Айс, визнай вже, що ти просто намагаєшся уникати того болю, який щоразу повертається.

Мене пройняв дрож:

— О, ні, Ерлен, давай не будемо..

— Будемо, — гримнула вона. — Просто зрозумій, що тобі треба записатися до хорошого психолога. Ти ж втрачаєш себе. Постійно тільки працюєш та навчаєшся. Майже не спиш. Узагалі не вилазиш із домівки. Часто мене та інших ігноруєш. І це все почало відбуватися після того, як ти втратила Черрі.

Знову це відчуття. Ніби моє серце проштрикнули наскрізь. Боляче. Дихати стало важко. Я нічого нормально не бачу. Горло ніби стиснули. І знову я згадую всі ті моменти з Черрі. З моєю останньою найріднішою душею. Тільки він тримав мій психічний стан більш менш у нормі останні десять років.

Черрі був прекрасним котиком, якого мені батьки подарували в шість років. Він із самого початку мене прийняв за подругу. Любив зі мною гратися, спати, ходити всюди. Відчував, коли мені ставало погано, та не відходив від мене нікуди. Мама завжди казала, що ми ніби споріднені душі. Я і не збиралася цього заперечувати, бо теж так вважала.

Через чотири роки сталася трагедія. Я намагалася додзвонитися до батьків, бо вже було дуже пізно, а їх все немає вдома. У мене було погане передчуття. Черрі також тоді був сам не свій. Постійно нявкав, бігав з однієї кімнати в іншу. Щоб трохи відволіктися, я пішла та увімкнула телевізор. Хотіла переключити на мультфільми, але мене привернула новина про наше місто. Воно зазвичай таке непомітне для якихось програм. А тут прямо згадали про нього. Я не пам'ятаю точно, що саме там говорилося, але картинка назавжди залишилася в голові. Там було показано ДТП. Один автомобіль захоплений сильним полум'ям. І саме від нього я не могла відірвати погляд. Мене почало нудити, бо здавалося, що саме з цієї причини, що розповідають зараз по новинам, батьки і не відповідають. Я почала подумки благати, щоб автомобіль виявився просто схожим. Раптом хтось постукав у двері. “Вони повернулися!” — промайнуло в думках. Звісно, я радісно побігла впускати їх у дім. Навіть не подумала про те, що в них повинні бути ключі від квартири. Далі я все пам'ятаю розпливчасто, бо до хати зайшли незнайомі люди і почали мене чомусь заспокоювати. Я не могла до кінця зрозуміти, що коїться, поки не почула фразу: “Батьки твої.. померли в аварії”.

Батьки твої померли в аварії

Померли в аварії

Померли в аварії

Мої батьки мертві.

Після цього я більше нічого не чула та не бачила.

Щось розуміти я почала вже, коли опинилася в дитбудинку разом із Черрі. Тільки кіт зі мною залишився. Більше рідних у мене немає.

Було дуже погано психічно..

І скільки ж знущань від однолітків я терпіла, чим вони мене і добивали.

Але все-таки я продовжувала насолоджуватися життям наскільки це було можливо. Усе йшло непогано. Начебто. Кіт завжди був зі мною.

Місяць тому він заснув біля мене, поки я читала книжку. І Черрі більше не прокинувся..

Ерлен щось говорить. Ніби про мій стан. Не можу розібрати слів, наче у вуха набрали води. У голові дзвенить. Різко захотілося спати, але ж у мене ще купа роботи. Чому так складно тримати очі відкритими?

— Айсель, — хто мене кличе? — Айс..

Навколо стало темно.

***

Щось дуже яскраве світить в очі, і це мене змушує їх відкрити. Сонце. Вже ранок. Я все-таки заснула. Ще й прямо на проєкті своєму, дідько. Я перевела свій погляд на стіл, розминаючи шию, і завмерла. Мені здається, я не до кінця прокинулася. Звідки тут взялися мої дитячі малюнки? Вони ж залишились ще в тій квартирі. Треба піти і вмитися.

Коли я встаю, то помічаю, що тут усе не так. Я не вдома. Точніше вдома, але не там, де зараз живу. Це квартира з мого дитинства. Я ще реально сплю. Після такого усвідомлення я біжу у ванну кімнату. По дорозі б'ю себе по обличчю, щоб усю сонливість прибрати.

— Гей, не біжи, бо впадеш ще, — моє серце зупинилося.

Почулися позаду кроки.

— Любий, можеш дістати з верхньої полиці пензлик для приготування їжі?

— Звісно, можу.

Такого просто не може бути. Я ці голоси завжди буду пам'ятати, але..

На моє плече ніжно поклали руку.

— Ти чого, Айсік, така перелякана? — промовила вона мелодійним голосом. — Ще не прокинулася?

Айсік. Мене так називали тільки дві людини. Мої батьки. Більше ніхто не знав про таку форму мого імені. Я обертаюсь і відчуваю, що щось пухнасте біля моїх ніг. Сама того не розуміючи, присідаю та починаю гладити чорненьке створіння, яке так просить ласки. Черрі. Мій котик. Я різко встаю та дивлюся в сторону кухні. Там батько тримає в руці пензлик та всміхається мені та жінці, яка стоїть поряд зі мною. Мати також усміхнулась і глянула на мене.

— Айсік, усе добре? — вона стиснула моє плече. У її погляді вже видно стурбованість. І мені знову нічим дихати.

— Але як таке можливо? — мій голос тремтів, як і вся я.

Батьки переглянулись та з розумінням кивнули. Вони завжди могли зрозуміти одне одного, навіть якщо ні одного слова не промовили.

— Ми так і думали, що ти здогадаєшся, що щось тут не так, — тато підійшов до нас та взяв мене за руку. — Ти спиш.

— Сплю? — у це складно повірити. Усе має занадто реальний вигляд. Я все чітко відчуваю. Але те, що я зараз сплю, звучить найлогічніше. Батьки та Черрі мертві.

Мати зітхнула та розправила волосся:

— Так, ми і справді мертві, — вона ніби прочитала мої думки. Чи то я в голос вимовила? — Але назавжди житимемо у твоєму серці.

Знизу пролунало “Няв”, а за ним пішло муркотіння.

— Як мені вас не вистачає всіх, — і знову стою на краю, звідки я впаду в істерику.

Батько провів рукою по щоці, витираючи сльозу, а потім міцно обійняв.

— Ну, Айсік, не треба, — промовляє він погладжуючи мене по голові.

— Ти повинна нас відпустити, — приєднується до погладжування мене мати. — Не забувати, а просто відпустити.

“Ти повинна жити, моя прекрасна, а не виживати”, — хто це тільки-но говорив? Я опустила свій погляд на підлогу. На мене пильно дивився Черрі. “Я це говорив, я”, — кліпнув кіт очима та почав крутитися навколо моїх ніг. Але чому він говорить людською мовою? А, я ж сплю все-таки. Уві сні все неможливе стає можливим.

“Моя душа, не треба знущатися із себе”, — промуркотів Черрі.

— Послухай свого улюбленого котика. Перестань знущатися із себе, — тато притягнув до себе маму однією рукою та обійняв за плечі.

— У нас серце за тебе болить, сонечко, — промовила прекрасна пані, яку ніколи не хочеться засмучувати. — Ми завжди будемо у тебе в серці, будемо завжди тебе підтримувати.

— І завжди захистимо тебе.

“Не треба намагатися втекти від болю завдяки улюбленій справі. Ти так тільки гірше зробиш, моя господарка”.

— Я не.. — різке усвідомлення та сльози заважають висловити свою думку. Я і справді просто втікала. Усі десять років. А місяць тому я ще й закрилася від усіх. Постійно навчалася та працювала до ночі. Без відпочинку. Мало з ким контактувала. Та і насправді я вже давно не відчувала саме задоволення від малювання. Я себе просто змушувала. Ось що намагалася мені втокмачити в голову Ерлен.

Батьки дивилися на мене та кивали. Я нарешті зрозуміла свій стан.

Мати всміхнулася:

— Знаєш, у тебе подруга дуже хороша. Цінуй її, — та підморгнула. І справді. Може, краще її послухатися та сходити до хорошого психолога вперше в житті. Бо інакше одна я збожеволію.

Задихаючись від сліз промовляю:

— Я зрозуміла. Я зрозуміла. О боги, дякую вам, — усміхаюся по-справжньому. Беру пухнастого Черрі на руки та обіймаю його і батьків дуже міцно. Було відчуття, що зараз усе закінчиться. Що тепер я точно більше ніколи їх, моїх рідних, не побачу. — Я вас так люблю! Я так хочу хоча б трішки довше тут побути..

— Не можна. Не роби собі гірше, — ласкаво взяв мою руку тато та розвернув долонею вгору, а мати туди щось вклала. Воно прохолодне та скоріш за все металеве. Я поглянула туди. Ключ. Вишуканий ключ, ніби від самого замку принцеси.

— Бери із собою, — кивнула на відмикачку мати. — Він буде тобі нагадувати, що ми завжди поруч.

Я навіть розумію, чому саме цей предмет. У дитинстві я була дивною колекціонеркою. Я збирала гарні, незвичайні ключі.

Перед очима почало все розпливатися. Чую якийсь звук здалеку.

— Тобі час повертатися, — відступив тато, а за ним мама з Черрі, який тільки-но переповз до неї на руки.

— Ти з усім впораєшся, Айсік. Ми віримо в тебе! — промовила мати.

Я починаю прокидатися. Тому наостанок я усміхнулася своїй рідні та міцно стиснула ключ. Це ж сон. Ключ, на жаль, залишиться тут, але я його буду тримати в пам'яті.

Батьки дивилися на мене, а Черрі нявкнув. Усе різко закрутилося, і я відкриваю очі.

Вирішую їх протерти одразу та роздивитися все навколо, хоча голова трохи важка. Тепер я саме у своєму домі. І хтось вже виламує мені двері. Тому я прямую в коридор, хоча ще не відійшла від сна. Я до сих пір душею там, з рідними. Не роздумуючи, відчиняю двері. Інтуїція підказувала, хто прийшов.

На порозі стояла схвильована Ерлен.

— Та невже! Я думала ти там вже мертва лежиш, — кричить вона. — Уночі ти різко замовкаєш і не чуєш мене. Прийшла ось до тебе вранці та стукаю у двері. Тиша. Дзвоню, пишу — ніякої реакції! Я вже не знала, що мені думати.

— Вибач, — я ніяково стояла перед нею не в найкращому вигляді. — Я спала.

— Тобі треба більше відпочивати..

— Знаю. Ти права, — перебиваю її та впускаю у квартиру. Та знімає взуття і йде до моєї кімнати. Вона тут була вже декілька разів. Тут я помічаю її здивований погляд, який спрямований на мене. Вона не очікувала таку заяву почути. — Я просто втікала від болю. Але більше не буду це ігнорувати. Я запишуся до психолога.

— Айсель, — вона всміхнулася та підбігла до мене, щоб обійняти. — Нарешті. Я дам тобі номер хорошого спеціаліста, до якого я ходила раніше.

— Дякую, — провела рукою по волоссю. — Ой, секунду, дай я зі столу приберу свої роботи, — і пішла швидше за подругу у свою кімнату.

Я швидко почала все складати. Але дещо привернуло мою увагу. Біля олівця лежав предмет, якого раніше тут не було. Той самий вишуканий ключ зі сна. Але як? У мене його ніколи не було. Невже сон чарівний був? Я взяла до руки ключ та стиснула його. Одразу згадалися ті слова: “Ти повинна жити, а не виживати”. Я дуже вдячна, що рідні та подруга відкрили мені очі.

Тепер я буду жити, а не виживати чи просто існувати. “Я буду насолоджуватися цим життям, обіцяю”, — промовляю подумки до них.