ВЕСІЛЛЯ У ЗАБАБАЇВЦІ

 Частина 11.

— Мамо, мамо! — кричала Христина.

Вона кинула торбу з пляшкою горілки й чарками. Котлети вискочили з полумиска, мов миші з мишоловки і вже хотіли тікати, але ретиві коники, що були на підпитку, переловили тих мишей. Ой! Ні, не мишей — котлети! Похватавши котлети, цибулю, недопитий самогон, вони сіли перепочити. Ілько з Ганею хотіли підвестися з землі, та піти назустріч своїй зарюмсаній дитині. Та в цей час трапилося невеличке лихо. Христя підковзнулася на траві й покотилася у рівчак слідом за батьками. 

Трава, багнюка, солома, пір'я і... Христя з розгону турнула батьків ногами (просто так у неї вийшло) і вони разом знесли копицю. Сім'я Козленків сиділа зарита у сіно по самісіньке «не хочу». Ілько реготав так, що аж сльози виступили на очах. Ганя теж сміялася. Одна Христина обурено дивилася на батьків. Нарешті, заразливий сміх, що охопив всіх присутніх, здолав і Христину.

Іван, Петро й Данило кинулися допомогти сімейству Козленків вилізти з рівчака. Батьків посадили на возик і коники пострибали галопом додому. Коні так теліпали тачку, що знову ледь не вивернули батьків посеред дороги.

  Та ось вже й подвір'я Козленків. Бідові та спритні жіночки, Варка та Оришка, вже і тут встигли впоратися: ночви приготували, рушники дістали, води у відра понабирали. Купіль для батьків готова. Замурзаних Ганю та Ілька мили милом та шампунем, волоссячко пахучими олійками мастили. Ой гарні які!! Виблискують на сонці, як нова копійка.

  Ну то вже посміялися, покаталися, помилися, причепурилися, час до столу сідати. Сьогодні на почесних місцях сидять нові молодята: висока струнка наречена Стась, та товстий, малий, кумедний наречений Орися. Боже мій, скільки ж їм кричали: «Гірко!».

Стась намагався, щоб його Орися цілувала в щічку (і то через раз). А та товстелезна наречений Орися добре вже хильнула й не хотіла пропустити жодного поцілунку. Вона так цмулила Стася, що Льончик почав нервувати. Він то стискав руки в кулаки, то хрускотів пальцями. Але підійти до Орисі та Стася він боявся. Орися ж скажена баба, горя потім не обберешся.

  Заграла музика. Дмитро Мазуренко почав грати веселі-танцювальні. Ох і танці були, аж земля здригалася. Не те що вчора. Цигани, як видали циганочку, то і безногий у танок пішов би. Ольга грудьми вихилясує, Галина в бубон б'є так, що аж у вухах дзеленчить, Оришка спідницею хвилі ганяє, Степан музику вже не чує, гопака танцює, Григорій за зад Варочку мацає. Вееесело!

На Христю з Іваном вже ніхто й не дивиться. Як то кажуть: «У вас своя свайба, а у нас своя».

  Другий день весілля теж добігав кінця. Та Степан згадав, що десь у когось колись він був на весіллі, і там був один конкурс.

— Ану давайте, молоді, старі, малі — всі, будемо танцювати. Той, хто дотанцює до кінця, отримає посох з подарунком. Отак, О! — видав правила Степан.

Посох відразу знайшли з чого зробити. У Ілька за повіткою лежали не порубані на дрова деревця. Подарунком була пляшка шампанського й три метри тканини, яку Ганя купила собі на штанний костюм. Тканина була кольору кави з молоком, приємна на дотик та дуже дорога. Ганя її у столиці придбала, коли вона зі своїм колективом на фестиваль художньої самодіяльності їздила. От тільки часу у неї не вистачало, щоб пошити костюм.

Тканину прив'язали до посоха, ще почепили червону стрічку, яку зав'язану гарним бантом.

Степан взяв у руку посох, відставив ту руку в бік, як Дід Мороз, вклонився на всі боки, як артист й видав:

— Музику, маестро!

Дмитро Мазуренко почав повільно грати «Сім сорок».

А що, хтось не знає що таке «Сім сорок?» О! То ви багато чого у своєму житті пропустили, якщо не танцювали цей танець!

  Всі вийшли на середину двору, стали в коло, як на Новий рік діти біля ялинки хоровод водять. Замість ялинки у центрі стояв сват Степан. Мазуренко поволі почав прискорювати музику. А той «Сім сорок» та по нашому, та по українському, так гарно виходить! Разом ніжку вперед викинули, другою притупнули, Оришка задом круть, Ольга задом верть, Галина схопила за руки Григорія й Петра, руки вгору, цицьки в різні боки, Данило скок, Даринка стриб... і пішли, і пішли. Софійка попенятком круть, Стефанія грудоньками верть, а між ними Льончик стриб-скок, стриб-скок (поки Орися не звертає на нього увагу). Руки вгору та донизу, ногами дриґають, танцюють, спотикаються, перечіпаються. Ех! Ух! І пішли, пішли.

  Дехто почав виходити з танцю. Зморені з червоними пиками, то одні, то другі полишали танцмайданчик.

  Степан стояв посередині кола, стукотів посохом та притупував ногами. Танець був нескінченний. Щоб його танцювати, треба мати не абияку силу. Мало того, що довго, та ще й шалена швидкість – «гонитва на виживання».

 У колі залишилися двоє — Данило й ота балакуча сусідка Варочка. Данило такі вихиляси й піруети робить, що очей не відірвати. І де він тільки вчився так танцювати? А Варочка й собі — не здається. Вона ж у місцевій самодіяльності солістка-танцюристка. Вже й Дмитро заморився грати, а ті собі танцюють. Та нарешті, Данило здався. Варочка взяла посох. Тканина їй пасувала, навіть більше, ніж Гані. А шампанське тут зразу й відкоркували. Бризки шампанського сповістили про новий танець. Красиве танго перетворилося на незграбний вальс, але всім було приємно. Танцювали: Христя з Іваном, Ганя з Ільком, Данило з Даринкою, Петро з Софійкою, Стась з Орисею, Льончик прилип до Стефанії. Це був останній танок на весіллі Христини та Івана.

P.S. У Христини з Іваном народяться перші дві дівчинки-близнючки. Вони будуть схожі вродою на бабусю Ганю й будуть гарно співати. Через рік народиться хлопчик. Він буде схожий на свого батька Івана обличчям, але буде сильним, як дід Ілько і працюватиме трактористом, як хрещений батько Петро. 

 Данило та Даринка одружаться через місяць після весілля Зашкарублів Христини та Івана. У них теж буде дівчинка. І всі житимуть щасливим життям і горя не знатимуть. Так мріє автор.

  КІНЕЦЬ.