Маленька самотність

Весняне сонце марно намагалося пробитися крізь щільно зсунуті фіранки. І лише гра світлових плям на товстій тканині вказувала на яскравий день за вікном. У кімнаті напівтемрява. Наталка, дівчинка п'яти років  прислухалась до голосів на вулиці й зітхала:

"І навіщо мама ховає від мене сонце? Адже воно тепле й веселе."

Їй дуже хотілося вийти погуляти. Там у маленькому скверику грали діти. Сьогодні вихідний, дитсадок закритий тож напевно там на неї чекає Марійка. Вона живе на два поверхи вище й щосуботи обов'язково гуляє з мамою у дворі. В неї хороша мама, завжди сидить поряд на лавочці та в'яже Маші шкарпетки, й ніколи на  неї не кричить. Дівчинка знову зітхнула.

"З Машею так добре грати.

‌А моїй мамі все ніколи. Як тільки вийдемо у двір, відразу на годинник дивиться та покрикує: "Руками пісок не бери! На землю не сідай — там мікроби!".

Наталка ображено насупилась. "І тільки трошки пограю, відразу забирає додому. А от  тато нікуди не поспішає, весь час в телефоні щось дивиться. Тож гуляємо, аж поки мама з вікна не налає."

Наталці тепло й затишно і зовсім не хочеться вилазити з під ковдри.  Щойно спробувала, так почав бити озноб, і трясло так сильно, що навіть говорити не могла. Як каже тато: "Зуб на зуб не попадає".

"А в мене попадає, от тільки стукають і стукають." Дівчинка глянула на зашторене вікно, прислухалась. За вікном гамір дітей, – "весело їм там." Й знову задумалась.

“Мама каже недолуга я, й тому часто хворію, а правильні діти не хворіють. А які то такі правильні, мама не каже."

Дівчинка боялася мами, й тому, як тільки та заходила до кімнати,  заплющувала очі та вдавала що спить.

"Шкода, що мама рідко буває доброю, рідко посміхається. А тато добрий, він завжди зі мною розмовляє та розповідає смішні історії. Мамка  й тата лає. А тато мовчить, а потім кудись йде, і його дуже довго немає, кілька днів."

Наталя завжди чекає на тата. І зараз чекає. Адже вона захворіла і хоче, щоб  тато її  приголубив, пожалів. Хворих потрібно жаліти, бо хворіти так важко й сумно. Тато завжди її обнімає й говорить що вона ангел. Ну чому тато знову пішов?"

Наталя зітхнула і взяла з тумбочки улюблену ляльку Оленку. Тато її так назвав. Притиснула до себе і зашепотіла їй на вушко: "Оленка захворіла і я її жалію. Хворих діток треба жаліти й тоді вони одужують. Ось тато скоро прийде, пожаліє мене і я перестану кашляти"

Раптом Наталка прислухалася та швидко сховала ляльку під ковдру. До кімнати зайшла мама. Крізь напівприкриті повіки Наталка нишком спостерігала за мамою, прикидаючись сплячою.

У мами був втомлений та роздратований погляд.

– Бачу, що не спиш, можеш не прикидатися, ось тобі молоко. Поки гаряче, випий.

Голос у мами втомлений, байдужий. Поставила на тумбочку чашку й відразу вийшла з кімнати.

"Не буду я пити твоє молоко", – тихенько прошепотіла Наталка і витягла ляльку. "Сердита у нас мама, правда Оленка, а тато добрий, він скоро прийде і ми з ним підемо гуляти".

Дівчинка прикрила повіки й задрімала.  За вікном, голосами дітей шуміло подвір'я. На столі холонуло молоко. А Наталці снився сон як прийшов тато, обійняв маму. А потім вони всі разом пішли гуляти до скверу де Наталка з Машею катались на гойдалці, а мама з татом про щось говорили й весело сміялись.

Й нарешті вечірній сонячний промінь пробився в щілину фіранок й висвітив на обличчі сплячої Наталки  щасливу посмішку