Фея під чорною парасолькою

Я люблю тінь. Коли ти в тіні, на тебе майже не звертають уваги. А це дає більше свободи - звільняє від умовностей, обов'язків. Яких в житті другої принцеси і так занадто багато. Нехай у нашого народу немає суворих звичаїв та правил, але якщо хтось дізнається, що я прив'язалася до людини, і розповість про це моїй матері, мені не минути лиха. Феї повинні одурманювати, брати думки в полон, а заволодівши людським розумом - викрадати і шкодити. Я ж не хочу заподіяти йому шкоди, не бажаю навіть забирати до свого світу, де сотні років на Землі пролетять для нього, наче одна ніч. Все, чого я бажаю, це бути з ним, навіть більше - залишитися. І всіма силами намагаюся повірити, ніби це дійсно можливо.

У день, коли ми з ним познайомилися, йшов дощ. Він саме проводив додому свою дівчину, і поцілував її, перш ніж вона випурхнула з-під його чорної парасольки в двері під'їзду. Не в силах відвернутися і піти собі далі своєю дорогою, я непомітно простежила за ним. А кілька хвилин по тому схитрувала і з'явилася в лічених метрах попереду, так переконливо тремтячи під краплями травневого дощу!

Моє передчуття не підвело мене. Охнувши, чоловік підійшов і сховав мене під своєю парасолькою. Хоч та була дійсно великою, а я - зовсім мініатюрною, тендітне тіло припало до незнайомця, і він відчув, як я дрібно тремчу від холоду.

- Ви ж зовсім змерзли! - зойкнув чоловік, швидко знімаючи темно-сіру джинсову куртку, яку за мить накинув на мої плечі.

- Ага, не пощастило. От завжди так - забудеш парасольку, і обов'язково дощ поллє! - посміхнулась я, кинувши на нього швидкий збентежений погляд.

- Ви далеко живете?

- Далеко, - зізналася я, не уточнюючи, НАСКІЛЬКИ далеко.

- Погано, - пробурмотів чоловік: я знала, час уже пізній, і шансів сісти на громадський транспорт немає. - А чому таксі не викличете?

- Гаманець загубила, - не червоніючи, збрехала я. - Все через цей дощ!

- Зовсім кепсько. Я б вам допоміг, але сам свій у квартирі залишив - вискочив ось людину провести, тільки парасольку з собою і взяв.

- Нічого, що-небудь придумаю, - спробувала посміхнутись я: так посміхнутися, щоб чоловік побачив гіркоту в моїх яскраво-зелених очах.

- Слухайте, мені ось що подумалося, - зам'явшись, промовив перехожий. - Я живу зовсім поруч. Могли б зайти до мене, і я викличу вам таксі, а поки машина під'їде - чаєм напою. А то чесно, не можу ось так вас залишити. Якщо не боїтеся, звичайно!

- Добре, - несміливо посміхнулась я. - Тоді запишіть мені номер своєї картки, я як доберуся додому, гроші вам за таксі перекину.

- Не варто, мені не проблема...

- Що ви, я наполягаю! Не можу ж я ось так незнайому людину грабувати! - дзвінко розсміялася я. І задоволено відзначила, що чоловік не заперечував, коли я взяла його під руку.

Кілька хвилин по тому ми вже сиділи на кухні в його квартирі. За вікном, обрамленим шторами кольору бурштину, дзвінко барабанив дощ. А у нас горіла тепла електрична лампочка, і Данило налив мені в горнятко окропу з щойно закипілого чайника. Аромат свіжо меленої кави відразу заполонив усю кімнату, і вдихнувши його, я задоволено примружилася. На мені був м'який жовтий светр і джинси, які чоловік дістав зі своєї шафи (очевидно належали його дівчині). Я з радістю переодяглася в них, прийнявши теплий душ.

- Схоже, таксі доведеться почекати, - зітхнув він, ставлячи переді мною чашку, яку я поспішила обхопити змерзлими пальцями. - Оператор каже, через зливу всі машини завантажені, а деякі й зовсім не на ходу.

- Ясно, - зітхнула я, понуривши погляд. А після, натягуючи на зап’ястя довгі рукави, промовила: - Вибачте, що так обтяжую.

- Нічого страшного! Не міг же я залишити дівчину під дощем посеред ночі.

- Ви дуже добрий.

- Усі так кажуть, а іноді навіть лають за це. Але мене все влаштовує - в тому числі й косяки, які я ловлю зі своєю добротою!

Засміявшись, я надпила ніжної кави з великого горнятка і мрійливо прикрила очі повіками. Навіть не пам'ятаю, про що ми говорили з ним наступні півгодини. Просто все з моєї пам'яті витіснив єдиний момент: коли його рука випадково торкнулася моєї і завмерла. А я, не замислюючись, переплела з ним пальці. Після цього минуло лише кілька секунд, перш ніж з ланцюга зірвався буревій!

Потягнувши мене на себе, Данило вкрав мій розум одним єдиним поцілунком. Глибоким, пристрасним, довгим. Поцілунком, на який я без тіні сумнівів відповідала, пропускаючи крізь пальці темно-русяві пасма. Для його сильних рук не стало проблемою легко підхопити моє тендітне тіло і, запускаючи долоні під светр, понести в кімнату, посеред якої стояло акуратно застелене ліжко.

Зірвавши ковдру, чоловік жбурнув її і поклав мене на простирадла. Досі вологі мідні коси розсипалися подушкою, сильніше заплутуючись з кожним пристрасним поцілунком, який будив у мені справжнього дикого звіра! А мені залишалося лиш вхопитися за його волосся. Цей чоловік... його очі, його усмішка, шкіра, запах... Це прив'язувало, викликало залежність, дурманило. І змушувало раз по раз бажати ще!

Та мить, коли Данило зробив мене своєю, розірвала мою душу міріадами відтінків червоного. Мені хотілося захопити його, повністю розчинити в собі, забрати в свою вічність, день за днем впиватися цим дурманом! І розриваючи губи поцілунками, ми завмерли лише на одну мить, коли задзвонив телефон - скоріш за все, від служби таксі: повідомити, що машина вже чекає.

А може - від тієї дівчини, яку він проводжав додому трохи більше години тому.

Коли ми зустрілися вдруге, яскраве сонце грало на соковитому зеленому листі. І ця зустріч вже не була випадковою, ми заздалегідь домовилися про неї за тиждень після першої. Той день ми провели, гуляючи парком і насолоджуючись морозивом в затишному кафе. А вночі насолоджувались вже тілами один одного, заважаючи сусідам спати.

Наша третя зустріч відбулася на березі річки в міському саду, де ми влаштували пікнік. Четверта - в кінотеатрі, коли весь сеанс абсолютно не звертали уваги на фільм. А в п'яту прийшли до дендропарку, відпочивали на траві.

І от тепер я сиджу поряд з ним в тіні дерев, біля пишних кущів самшиту, вдихаючи аромат свіжої зелені. На нас не звертають уваги, тому ми можемо спокійно обніматися, час від часу даруючи один одному швидкоплинні поцілунки - нікому немає до нас діла.

Данило розриває поцілунок, щоб випустити з губ тихий стогін. А я дивлюсь на його губи і проводжу по ним кінчиком язика. Але коли заглядаю в милі очі, то разом з ніжністю зустрічаю там сумніви та збентеження.

Він не приховує, що на момент нашої зустрічі вже зустрічався з іншою дівчиною. Як і того, що досі не порвав із нею... що не може вирішити, як правильно вчинити. У нас не було відвертої розмови на цю тему, але ми обидва все знаємо і без цього.

Сонце заливає яскравим світлом клумби та алеї, якими гуляють люди. Але ніхто в цьому парку не помічає ні мене, ні його. І я рада, неймовірно рада цьому. Напевно, в мене зараз не достатньо мужності, щоб подивитися в очі ще хоч комусь, крім Данила. Я дуже прив'язалася до нього, недозволено прив'язалася. І краще за всіх (навіть краще за свою матір, дізнайся вона раптом про мої почуття) розумію, що повинна заподіяти нам обом необхідного болю. Просто тому, що одного разу дозволила собі побажати намокнути під дощем, а потім - сховатися від нього під великою чорною парасолькою.

Доріжкою проходить молода пара. Руки жінки з легкістю тримають дитячого візочка. А чоловік, накривши їх долонями, з любов'ю дивиться на щасливу матір. І час від часу нахиляється, щоб пощипати рум'яні щічки маленької дитини із золотавими кучерями.

- Що трапилося? - питає Данило, помітивши, як я спохмурніла.

- Залишайся з нею, - шепочу я самими губами.

- Що? - не розуміє він.

- Залишайся з нею, - повторюю, і ловлю його погляд. - Так буде краще.

- Але... хіба ти не кохаєш мене?

- Кохаю. Більше життя. Але і вона також кохає. А ти не впевнений, не можеш обрати.

- І тому ти вирішила зробити вибір за мене.

- Так.

- Егоїстично але з твого боку.

- Нехай. Але інакше я не можу. Ми повинні це припинити. Тому залишайся з нею.

- Добре, - нарешті погоджується Данило, але досі не наважуєшся прибрати руку, якою обіймає мене. - Але... чому? Чому ти вирішила, що з нею я буду щасливішим?

- Тому що я ніколи не зможу дати тобі того, що може дати вона, - гірко видихаю я, поклавши руку на живіт.

Кілька секунд він мовчить, дивлячись на мене розширеними зіницями. А потім, так само мовчки, проводжає поглядом, поки я не зникаю за поворотом вкритих тінню алей.

Цьому людському чоловікові не варто знати того, що у власному лоні я забрала до свого світу його маленьку частинку.

КІНЕЦЬ

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.