Передчуття весни

Передчуття весни

Відлига останніх днів розтопила сніг, і я, на своєму старенькому велосипеді, не поспішаючи, намотую кілометри по підсохлих лісових дорогах. Між коліями оживає торішня трава, а під деревами місцями ще лежить потьмянілий сніг, що давно втратив свіжість і молочну білизну початку зими: посірів, зморщився та приречено виглядав з під кущів.

Ліс заколисує тишею і спокоєм і в голові самі собою виникають думки про таємні механізми природи: зародження життя, розквіт, в'янення, та відхід у невідомість. Та розгадка цієї таємниці поруч, її завісу відкриває нам сама природа у своїх циклах перетворення.

Сніг, як і все у природі проходить ці цикли. Спочатку він нудьгував в краплі води, що очікувала народження у затишній хмарі. Аж ось настав час і вона, скута холодом, отяжіла й перероджуючись в сніжинку, полинула до землі, де білим океаном покрила землю. А там, спочатку досхочу пустувала з зимовими вітрами в буйних танцях хуртовини, а потім, сховавшись у кроні дерев, вдавалась до лінивого споглядання.

Час йшов. Завірюхи все рідше, а цілющого морозу все менше. Сніг ослаб, змарнів, а надто раннє на цю пору тепло позбавило його сил. Він нудьгував, тужив, покривався пилом і навіть не рипів під ногами, а тільки жалібно хлюпав, тулився до дерев і лякливо ховався в гущавині чагарників. Добігав кінця його час, і це його лякало. Лякала невідомість.

Але ж ми знаємо, що бути йому навесні талою водою, і наповнювати вологою розбуджений від сну ліс. Мені, раптом, приходить думка про те, що, як і сніг перероджується в талу воду, так і ми свого часу підемо в переродження і відродимось в новому житті, в новій весні.

Середина лютого. До весни ще багато днів, але вона вже поруч. Ліс завмер в очікуванні. Навкруги майже весна.

А я насолоджуюся поїздкою зимовим лісом, застиглим в передчутті скорої весни.