Дядьку

Холодний піт стікав по блідому обличчю молодої, зовсім юної дівчини. Її важче дихання та гучний стукіт серця перекривали бурю, що коїлася за стінами цього старого, проте досі живого будинку. Лише по сукні білих хризантем можна було прочитати її долю, яку вона неспроможна змінити.

Чоловік високого зросту зайшов у кімнату нерівною ходою охоплюючи себе руками. Він поглянув на Марію поглядом скорботи й відчаю, так ніби щойно втратив найдорожче у своєму житті. Його руки не були пустими й тримали щось, що вміщалося в його долоні. Дівчина, обіймаючи себе, сиділа на залізному ліжку і вслухалася у шум за вікном. Вона чекала, коли Максим до неї заговорить.

– Дивись, що у мене є. Бачиш? Скажи тобі ж подобається, га?, – чоловік опустився нижче, так аби бачити обличчя Марії, проте вона не подала жодної реакції на річ якої він, нібито хизувався. Його голос видавав нотки божевільного, пристаркуватого чоловіка, проте на вигляд йому було не більше тридцяти п'яти.

– Знаєш, у мене такого небагато. Це єдиний екземпляр. Хочеш я подарую його тобі, хочеш? Ну давай скажи, що хочеш, – і знову жодної відповіді. Тиша й пустий погляд в його холодні вічі.

– Дівчино, та що з тобою не так. Інші вже б кричали, плакали, боялися, а ти. Абсолютно нічого. Це навіть не страх, прихований спокоєм. Це навіть не пустота. Це ж абсолютна байдужість.

– Проте і твої батьки, негідники якісь. Ти вже тиждень у мене тут сидиш, я тебе годую, усе як в нормальних людей. Я ж думав, що якщо налякаю тебе цим і надішлю отим твоїм, то вони швидше одумаються, а ти… Ех, що з тебе взяти. Піду принесу тобі чогось, – видихнувши, чоловік махнув рукою та подався у бік дверей, проте Марія зупинила його, коли Максим уже торкнувся дверної ручки.

– Вибач. Мене просто нудить вже від цього. Мати подає це на кожну вечерю, а батько своєю чергою має навіть сейф з людськими серцями. Вони кажуть, що як я виросту, я теж буду такою, як і Лізонька з Андрійком. Такими будуть і мій чоловік та діти. Вони кажуть, що всі хто буде народжуватися в цьому роді будуть ними, як і наші предки. Вони не демони, вони просто вбивці, – видушуючи слова, дівчина дивилася стражденним поглядом у вічі чоловіка, досі обіймаючи руками коліна. Важкість у шлунку заважала формулювати думки, проте обірвавши зоровий контакт Марія продовжила.

– Проте це ж не людське серце, хіба ні?

Чоловік затамував подих і тілом пройшовся пронизливий озноб. Спокійний вираз обличчя, не видавав прискореного серцебиття та напруження м’язів, проте його розсіяний погляд шукав бодай якісь відповіді у своїй голові. Ті очі, якими Марія гляділа на чоловіка, повернули його у прокляте місце. «Тату, а якщо я помру, ти зможеш бути знову щасливим? Просто якщо ні, то спробуй знайти людину, в якої очі як і в мене “кольору істини”».

– Бляха. Але ж ти ще жива, так чому саме зараз. Чому, Вікторія, – прикривши очі обома руками, чоловік через важке дихання, що ніби руками душило його в області шиї й горла, заледве видавлював з себе слова. По тілу вже вкотре пройшлися гидкі сироти.

– Я прошу вас, дядьку. Врятуйте нас. Я…я не хочу бути такою як вони. Я не хочу бути вбивцею. Вони… Андрійко й Лізонька не заслуговують цього. Прошу вас… будь ласка, – безнадійний крик про допомогу, той який міг би врятувати їх подальшу долю, пробирався крізь отвори Маріїної душі. Вдивляючись у дерев’яну підлогу, вона перебирала в думках, що цей чоловік може зробити з нею. Нерівномірне дихання було настільки гучним, що дівчина не чула свого стукоту серця, а лише відчувала як воно швидко б’ється в грудній клітці.

Від слів легені стиснулися і й на очах проступилися сльози. Затуманений погляд чоловіка шукав щось на, що можна було б спертися. Тиск у грудях не давав мовити й слова. Не знаючи куди себе діти, чоловік прочинив скрипучі двері та вдивляючись в пусту стінку навпроти, подумки проклинав той день, коли дізнався про хворобу своєї доньки. Напружені вуста бажали говорити, проте зробивши різкий вдих та видих, чоловік вийшов з кімнати, навіть не поглянувши в сторону Марії.

У вікна більше не стукалися каплі дощу і лише подекуди, коли в думках була тиша, Марія чула як їх скло шкрябало сухе гілля майже голих дерев. Крізь щілини пробиралося холодне й свіже повітря, що не давало дівчині зосередитися. Закривши їх ковдрами, які вона знайшла у на диво новій шафі, Марія продовжувала, спершись ліктем на підвіконня, виглядати чоловіка, який не приходив вже четвертий день. «Можливо, він забув про мене або ж щось сталося з його донькою. Цікаво як там Лізонька й Андрійко, я так сумую за ними, якби ж я могла щось змінити, я б все віддала лиш би у вас було щасливе життя. Невже всі хто народжувався в цьому роді, були такими монстрами?». Маріїні очі більше не були вкриті сльозами, лише іскрою якоїсь надії, яку вона найбільше за все боялася відпускати. Втома наздогнала дівчину разом зі сном вже близько опівночі. Виглядаючи Максима, вона так і заснула на підвіконні. Крізь сон по щоці прокотилася єдина сльоза.

Гидкий скрип дверей не пробудив дівчину і чоловік тихо зайшов у кімнату, залишаючи по заду брудні сліди.

– Боже, Марію. Додуматися ж біля вікна спати, там же ж холодно, – взявши дівчину на руки, Максим відніс її на ліжко, продовжуючи щось собі під ніс бурмотіти.

– Де ти був, дядьку?

– Ех… пробач, що не приходив сюди, – важко видихнувши чоловік продовжив, – розумієш ті твої слова і моя донька, та й все інше. Я жахлива людина, ти ж це розумієш? Я просто хотів врятувати свою доньку, проте якою ціною. Ціною невинної дитини, в якої й без мене життя справжнє пекло? Я не хотів причиняти тобі біль, ні фізичний, ні будь-який інший, але… Моя донька. Вона померла. Вона більше ніколи мене не обійме і ніколи ніхто не скаже до мене “тату”. А потім ще й ти, ще коли вона була жива, дивишся на мене її ж очима і кажеш, що твої батьки вбивці й змушують вас бути такими ж монстрами, як і вони. Пробач, але іншого виходу як вбити їх я не знайшов. Ліза й Андрій, з ними все в порядку, і…, – чоловік сидів біля того самого ж підвіконня, підпираючи однією рукою голову. Де-не-де він кидав погляд на Марію, проте різко відвертався й продовжував дивитися у двір будинку. Все те ж важке дихання й надокучливий біль в горлі, проте слова, так і вилітати з-під вуст.

– Навіщо ви вбили їх?, – Марія говорила спокійним голос, проте не дивилася на чоловіка.

– Я…

– Ви вбили їх. Проте ви ж не вбивця, хіба ні? Так навіщо ви вбили їх?

– Але ж ти…, – погляд чоловіка охоплював кожен куточок і ніяк не міг зосередитися на одній точці. Його думки затуманювали дійсність від якої чоловік намагався втекти. «Вибір. Чи правильно я в дідька лисого зробив?». Здавалося, це було вічністю, те слово у його голові, яке перебила дівчина.

– Ви зробили це заради мене? Але ж ви мене зовсім не знаєте.

«Вона дивилася на мене знову її очима, все своє життя я клявся, що я завжди буду поруч, наскільки б далеко ми не будемо один від одного в майбутньому, проте, що зараз? Ця дівчина, говорить мені навіщо я вбив її батьків. Бодай їй я б хотів подарувати щасливе майбутнє, але як такий монстр як я може це зробити?»

– Пробач. Я просто хотів врятувати вас… Хотів врятувати хоч когось.

Він продовжував вдивлятися в далечінь покинутих будинків. Думки про минуле, теперішнє, майбутнє, були надто тихими й гучними водночас. Він знав, цей вибір не принесе радості, проте можливо подарує шанс на щасливе майбутнє, принаймні власне, обране собою ж майбутнє. Легкий доторк позаду огорнув його плечі, змусивши чоловіка на мить зціпеніти. Поклавши свою долоню на долоню Марії, дівчина стиха, проте гучно для чоловіка промовила:

– Дякую, тату.