Два гІвани

«Два гІвани».

(Автор залишає за собою право на допущення у тексті деяких архаїзмів. У випадку назви оповідання – «Г» майже гортанне, на кшталт: Гиндики, ГАндрій, Гондо, тощо).

Два Івани, яких для зручності читача автор позначить Іваном Першим і послідовно Іваном Другим, з важкими портфелями у руках неспішно крокували до школи. А куди спішити? Гондо попід сільраду до колгоспного садку, а там вже й школа. Шлях короткий, раз – і там, на місці. Десь навіть чутно було белькотіння дзвону, яким вчителька кожного ранку зазивала дітей на урок. Утім, хлопці не спішили бо мали більш важливішу справу. Треба придумати куди подіти залишки дідового годинника. Вони розібрали його вщент вчора ввечері на Богдановому Камені за селом. На тому Камені ще Хмельницький відпочивав під час походу, але то не точно, утім людям в селі подобалось ця легенда не дивлячись на те, що у сусідніх Пузирцях теж був свій Богданів Камень і нерідко предмет уточнення чий камінь був місцем перепочинку полководця приводив навіть до сварок між жителями двох сіл.

Але поки на холодній, кам’яній поверхні, ще теплилась гетьманова слава, хлоп’ята у сутінках за допомогою пасатижів та знайдених патиків розібрали дідів «Луч» на звороті якого мілкими літерами було викарбовано «За сумлінну працю» і дивлячись на усі ті дрібні гвинтики, пружини, стрілочки та циферблат кожен з Іванів сумлінно намагався згадати, хто ж перший науськав на той «подвиг» і в чию світлу голівоньку першою прийшла думка подивитись, а що ж там у середині? І чим більше уява малювала, як дідів батіг періщить їм спини, тим більше в кожного з дітей зростала впевненість, що то не Я, то він – інший Іван.

– Дивись-но, всі діти як діти. Вже у школі, а два Івани, як завжди, досі плентаються. – Шкірились та хитали головами баби біля сільради.

Вони, майже кожного ранку збирались тут «на тині» аби поділитись новинами, плітками, навіть посваритись між собою і майже, весь час чіпляли кожного хто проходив повз.

– Ой, доберетесь тільки-но. Олена Кіндратівна три шкури з вас спусте. – гучніш за всіх зловтішалась та реготала стара Швециха демонструючи повнесенького рота гнилих пеньків замість зубів.

– Щоб ти скисла, стара відьма. – Прошипів тихцем Перший Іван .

– Ще й белькоче щось собі під носа. Огризається? Давай-давай, шуруй один з другим.

Ледарі. Мати в полі на буряках ланку вже закриває , а вони ще досі повзуть, – не зупинялась Швециха.

Хлоп’ята пришвидшились, невдоволені тим, що трапились на шляху у бабів.

– А Олена Кіндратівна може й три шкури здерти. – вимовив Другий Іван, – Швециха правду каже. Пішли хутчіш.

І вони щодуху побігли від сільської ради, через колгоспний садок прямісінько до школи.

Те що у Олени Кіндратівни не заграєшся і спуску не матимеш знали не тільки діти, а і їх батьки. Он, кілька днів тому Колі Зубатого мама приходила і себто каже до неї:

– ОленКіндратівна відпустіть мого Кольку завтра із Вроків, най мені допоможе череду випасти.

А вчителька така їй:

– Череда, то добре Маню, але ж в мене Франко на завтра. «Фарбований лис», а за Миколою твоїм табличка множення «висить». Ну скажи, Маню, яка череда?

Маня стоїть, очі додолу опустить, мовляв:

– Не можу я корів сама випасти, чоловіка немає – вдова я, а Колька в мене моторний хлопчина, не дає коровам розбігтись. Відпусти, ОленКідратна, а не відпустиш – не випасу своєю чергою, а потім люди і мою корівоньку не візьмуть, а вона в нас годівниця, я ж цілими днями в колгоспі, державних корів дою.

Маня простягнула до вчительки, немов раннім артритом покручені, руки.

– Ой, Маню, – зітхатиме вчителька, хочеш ти синові такої ж долі, аби коло корів зостався. Грамоти дитина має навчатись, а не бикам хвости крутити. Грамотним буде, може й в люди виб’ється. Відпускаю, але Франко і табличка за ним. Буде здавати доти, поки не здасть, най аж до ночі.

Олена Кіндратівна знала свою роботу і нечасто зустрінеш людину, яка так сумлінно до неї відносилась. Якось, ще рік тому, мала вона пожежу на обійсті. Горіла її хата та поки збіглись сусіди та почали гасити полум’я заливаючи водою, Олена замість того аби бути біля людей та рятувати власне житло разом з ними, прибігла до школи, відчинила клас та на дошці написала зо кілька десятків прикладів з математики, аби поки її не буде, діти мали що розв’язувати. І діти розв’язували, бо зрозуміли, що для Олени Кіндратівни приклади важливіші за власну оселю.

Два Івана добігли до школи, коли Олена Кіндратівна вже розпочала урок. На щастя хлопців у цей день запізнювались не тільки вони, а й Гриць, який забіг у клас одразу за ними, тому саме він, як останній, потрапив під важку руку вчительки, яка навіть речей йому не дозволила залишити, а одразу веліла відповідати домашнє завдання:

« Садок вишневий . – хух-хух, – хлопець важко дихав…

Коло хати. – хух-хух, – хрущі над вишнями… Садок вишневий.»

– Сідай, Григорій. Двійка. Завтра чекаю тебе за пів години до початку уроків, здаватимеш Шевченка. І не запізнюйся, бо післязавтра прийдеш до школи за годину, зрозумів?

Класом покотився дитячий регіт. Сміялись усі, крім Іванів. Все фантом дідового батога не давав їм спокою. Ні, звичайно вони раділи, що вчителька зловила Гриця, а не їх, бо книжку вони навіть не відкривали. Яка там книжка? Який садок вишневий? Коли на Покрова, через кілька днів, дід має їхати в район і захоче вчепити на руку годинника.

І вони згадали, як вчора закопували залишки за хлівом:

– А уявляєш: ми до школи, а дід за лопату і як знайде його? – злякано прошепотів Перший Іван.

– Тю, дурний? Звідки він дізнається?

– А може Петро розкаже, - і наляканий Перший Іван махне на сусідську хату. – Може він у вікно нас бачив.

– Темно. Ніхто, нічого не бачив.

– А може дід вже знає? Пам’ятаєш, як мамка казала, що я ще хочу брехати, а вона вже все знає? – не міг заспокоїтись хлопець.

– Добре, заяча душа. Завтра переховаємо.

– Хлопці, хвате вже горобцям дулі давати. Гайда додому! – покликала їх мати.

Павліна - мати Івана, забрала маленького сина своєї рідної сестри одразу після її смерті. Просто за кілька днів молода жінка згоріла від запалення легень. Та хіба їй до болячок було? Чоловік загинув на фронті, а вона залишилась з немовлям на руках. От і пропустила хворобу. А коли почала лікуватись, пити молоко та відвар липи, то вже пізно було. Вмерла. Дитя залишилось сиротою. Теж Івасик. Забрала Павліна дитину собі і ростила власного сина та племінника - двох Іванів, не розділяючи на свого та чужого. Вона теж втратила чоловіка десь у далекій Румунії.

Війна – суча дівка, тоді, як і зараз відбирає життя, руйнує долі та сім’ї залишаючи в душах порожнечу болю та відчаю.

Так і жили вони в одній хаті з батьком – дідом Івасиків, який до скону віку буде упевненим, що годинник, який він отримав за вихід на пенсію вкрав місцевий п’яниця Цурка, який вештався по хатах і крав, все що погано лежить. А як Цурка до хати зайшов? Зайшов, бо Івани ніколи по-людськи дверей не зачиняють, тому суворий батіг таки пройшовся хлопцевим спинами.

Отже, Івани були двоюрідними братами, але мали таку міцну дружбу, що були скоріш кращими друзями, ніж родичами. Росли разом, пішли до школи разом. Де Перший Іван там і Другий та навпаки, разом матері коло хати допомагали, ходили рибалити, ловили жабів та крали сусідські яблука. Увесь час, завжди разом. Разом дорослішали, разом закінчували школу та разом вирішили вступати до Чернігова на інженерів.

У випускний вечір, плакали вчителі, Павліна та Олена Кіндратівна. І навіть зігнутий майже до землі дід тихцем витирав сльозу, яка зрадливо пробігла із його вицвівших очей. Після школи влаштувались на підробіток у колгосп та готувались до вступних іспитів. І коли усі документи до інституту були зібрані і куплені квитки на потяг до Чернігова перший Іван закохався та відмовився їхати, повідомивши усіх, що залишається у селі.

Ні, звичайно, Другий Іван бачив, що Перший вже кілька днів ніяковіє перед молоденькою листоношою з сусідніх Пузирців, але настільки, щоб відмовлятися від інституту? Від Чернігова?

Другий Іван поїхав до міста один і напевно саме тоді між ними почала утворюватися перша тріщина у відносинах. Другий розцінив це як зраду. Як так? Вони ж так мріяли разом до міста махнути, кращої долі знайти, а він Катьку- листоношу захотів. В нього сто тих листонош могло б бути.

Перший Іван одружився з Катериною та жив разом з нею та Павліною. Працював водієм, возив голову колгоспу, завів хазяйство: пару поросяток, корову, гуси, кури. А потім і донечка в них народилась. Все хотів поїхати до Другого Івана в Чернігів, але ж з таким господарством хіба вирвешся, тому більше чекав його приїзду в село, додому.

А Другий Іван приїжджав, не часто, як того хотіла мати та Перший Іван, але коли приїжджав, то кожного разу пихатішим ставав. Гордовито так вийме нову хустину з валізи, і мовляв:

– Тримайте, мамо, тут в селі Ви собі такої не купите, а тобі Іване, цигарок нормальних, з фільтром. На, куритемеш, на свято. У нашій дірі таких і не побачиш.

Час летів з невпинною швидкістю. Ось і диплом і практика у Києві – стародавнє, величне місто. Столиця! Можливості! Друзі! Нові знайомства. І Любка - столична краля ніби погодилась на побачення.

А ще через деякий час Павліна з Івановою сім’єю зібрались на весілля до Києва. Другий Іван радо зустрів їх на вокзалі та якось з далеку почав натяками просити, аби вони краще вділись, у ресторані більше мовчали і що він зовсім їх не хоче образити, але ж Любчині родичі - столичні, російською говорять і всі ці сільські «нюанси» їм чужі.

– Та чи здурів ти, сину? Може матері місце на вулиці залишиш аби вона хоча б у вікно на сина з невісткою глянула?

Все тоді зам’ялось, але осад зостався і тріщина між двома Іванами ставала все ширшою. Кульмінацією стало черговий приїзд Другого Івана з сім’єю до села. Павліна вже хвора зовсім була, а Катерина із усіх сил намагалась аби гостям зручно було, але терпець урвався якимось ранком і сусіди на кутку покидали свої справи, щоб послухати сварку між Івановими дружинами:

– Нехай твоя донька навіть не підходить до мого Сірьожі? Чула? – кричала Люба до Катерини. – Бачиш, тільки-но тиждень як приїхали, а малий вже повну голову вошей має. Де він їх взяв? Це ваша Мала недомита, вічно коло котів обшивається. Ось і надавала йому вошей. А нам до школи через тиждень. Що я маю з ними робити?

– Та ти Шо? Шо вона має з вошами робити, – перекрикувала її Катря, – дустом помиєш і все. І чого це моя Мала недомита, може то воші київські. Це Сірожа твій немитий. Конєшно, де йому митим бути, якщо мати його тільки кучері на голові круте і кофЕ п’є.

– О! О! КофЕ п’є. – кривлялась у відповідь Любка. – Так, п’ю, а ти навіть запаху його не чула. Село неасфальтоване. Іван! Збирайся! Ми їдемо додому! До нормальних умов, де є гаряча вода, а люди знають що таке ванна.

Крики ще продовжували розноситись по вулиці, тоді як люди підхоплюючи їх продовжували розносити їх по селі. Казали, що Івани навіть побились між собою. Правда чи ні і чим закінчилася сварка ніхто вже не пам’ятає, але через кілька годин люди спостерігали, як автомобіль Другого Івана виїхав за село у бік траси, яка прямувала до Києва.

На цьому все. На похороні у Павліни вони навіть не підійшли один до одного.

Час продовжував свій невпинний біг. Росли Іванові діти. Другий Іван йшов до гори по партійній лінії у столиці. Розпалась величезна країна. Чоловіки намагались підлаштуватись під зміни. Перший Іван подався до аграріїв та почав обробляти у раз ставшу нечійною колгоспну землю. Сивіли їх голови, мінялись роки змінюючи століття та навіть тисячоліття доти, поки однієї провідної суботи Перший Іван не зібрав з десяток крашанок, калач, взяв палку на яку спирався вже кілька років, бо зношені важкою працею суглоби давали про себе знати важкою ходою та подався разом зі своєю Катериною до сільського кладовища до матері та діда. Довго сидів на лавці біля могил. Вже й люди почали розходитись, як побачив, як до воріт цвинтаря під’їхав автомобіль з якого вийшов статний чоловік у військовій формі. Він повільно обійшов авто та відчинив пасажирські дверцята аби допомогти комусь вийти.

– Сергій! – прошепотів одними губами Перший Іван, – дивись Катря, це Іванів Сергій. І Іван з ним. А що це він іде, наче ногу за собою волоче?

– Привіт, дядьВаня. Батько після інсульту, а я у відпустку. Щойно зі сходу. Проте був, але він так просився на проводи звозити…

Два Івани сиділи поряд біля могил та довго про щось говорили. Про дітей, про кляту війну, про Павліну, яка силоміць ростила їх у той далекий, важкий, післявоєнний час. Згадували Олену Кіндратівну, Садок вишневий коло хати, дідів «Луч». А ще, скільки часу втратили через непорозуміння та пиху, які відняли в них піввіку життя – занадто висока ціна, аби зрозуміти що все то – пусте, все мінливе…