Плането, я тут! П'ятеро сонечок

— Іринко, ти б хотіла поїхати завтра на дачу? — весело звернулася до дочки Олена, роздивляючись новий величезний акваріум із вбудованим островом.

— Мамо, але ти ж обіцяла, що ми завтра поїдемо на зооринок і купимо двох водяних черепах, — ображено пробубоніла тринадцятирічна Іринка, розчісуючи своє довге світле волосся.

— Не хвилюйся, доцю, ми все встигнемо на вихідних: завтра влаштуємо пікнік на дачі, а післязавтра купимо черепах, — Олена підійшла до доньки та лагідно пригорнула її.

Це було літо 1996 року. Олена обіймала високу посаду у великій компанії та понад усе в житті любила свою єдину доньку Іринку, яку виховувала самотужки. Їхні взаємини були теплими та дружніми, а з погляду деяких сусідок-прихильниць старої моделі виховання — надмірно демократичними.

Олена з Іринкою захоплювалися подорожами та завжди мандрували разом. Ось і того літа дівчата вже встигли насолодитися відпусткою на Середземному морі.

Після відпочинку в Іспанії Іринці не дуже хотілося їхати на дачу. Натомість зустрічі зі своєю подругою Лесею вона чекала з нетерпінням, адже придбала для неї сувенір — витончену ляльку у вбранні танцівниці фламенко.

Іринка і Леся були подругами з першого класу. Вони сиділи за однією партою, ніколи не сварилися та завжди мали теми для розмов. У них були однакові смаки щодо ігор, проте різні стосовно хлопчиків. Кожного дня після школи Лесина бабуся, пані Ніна, зустрічала дівчат і йшла з ними на прогулянку в парк. Потім подруги робили домашнє завдання вдома у пані Ніни і грались аж до повернення з роботи Лесиних батьків та Іринчиної мами.

Та на превеликий жаль для подруг, після завершення третього класу Леся з батьками переїхала в інший район міста та змінила школу. Тепер вони могли бачитися лише у вихідні дні, коли Лесю привозили до бабусі, яка жила неподалік від Іринки.

Ось і цього разу Іринка очікувала на суботній приїзд своєї подруги.

— Мамусю, завтра Леся приїжджає, а я так хочу поділитися з нею враженнями про подорож, показати фото та подарувати ляльку, — примхливо пробурчала Іринка.

— То запроси поїхати з нами на дачу, я домовлюсь з її батьками, що ввечері привезу Лесю до бабусі. Тоді завтра всі разом вирушаємо на дачу, а післязавтра оберемо тобі черепах. Добре, кицюню? — усміхнена Олена подивилась на доньку і взялася допомагати їй розчісувати волосся.

— Оце класна ідея! Зателефоную Лесі та нагадаю взяти купальник, пірнатимемо в річку з дерева, — стрибала від радості Іринка.

Наступного дня дівчатка вже пошепки пліткували про хлопців і насолоджувалися краєвидами хвойного лісу, що височів по обидва боки дороги, якою Олена не надто швидко везла всіх до заміського будиночка.

Приїхавши на дачу, подруги насолоджувалися ароматом величезних піонів та безтурботно бігали зеленою травичкою.

Залишивши м'ясо маринуватись, Олена вийшла на подвір’я до дівчаток.

— Може, сходимо поплаваємо в річці? — жваво запропонувала вона.

Маленьких дачниць не потрібно було довго вмовляти — вони мерщій побігли переодягатися. Леся пішла одягати купальник у невеличку кімнату. На підлозі в кутку вона помітила чималий пакунок, що нагадував складений гумовий човен, схожий на той, що був у її дідуся.

— Пані Олено, а у вас, виявляється, теж є човен. Я вмію веслувати. Можна, будь ласка, ми з Іринкою покатаємося річкою? — захоплено запитала дівчинка.

— Добре, що ти нагадала про човен, Лесю. Я вже й забула, як кілька місяців тому купила його. Знаю, що ви обидві добре плаваєте, та все ж боюсь відпускати кататися самих. Складу вам компанію, — приязно відповіла Олена.

— Ура! Кататимемося на човні всі разом! — подружки були в захваті.

Розкласти та накачати повітрям новий плавальний засіб вдалося не відразу. Коли він був уже готовий до виходу на воду, Леся, як найвища серед присутніх, взяла його на спину та понесла до річки. Іринці, котра йшла слідом за подругою, стало дуже смішно від того, що та стала нагадувати човен, котрий чимчикує ніжками.

— Що це за ніндзя-черепаха крокує попереду мене? — сміючись, пожартувала Іринка.

Веслували річкою всі по черзі. Іринчина мама та Леся добре вправлялися з веслами, та й Іринка швидко навчилася.

У чистій спокійній водоймі Стугни віддзеркалювалися високі хвойні дерева. Дівчатка одразу ж звернули увагу на яскраво-жовті лілії та рожеві лотоси, що росли неподалік від берега та швиденько повеслували роздивлятися їх зблизька. Потім компанія помандрувала уздовж берега під акомпанемент жаб і річкових чайок.

— Оце так! Ви бачили цей палац з баштами? — Леся із задоволенням роздивлялася новобудови вздовж узбережжя.

— Так, нічогенькі вілли, — продовжувала веслувати Олена.

— Дивіться, на краю іншого берега чи то кіт, чи то маленький песик сидить. Господаря не видно, тварина зовсім сама. Веслуймо туди скоріше! — захвилювалась Іринка.

— Так, цуценя саме-самісіньке сидить і дивиться на воду. Можливо, його там покинули. Ану, дівчата, дайте мені весла, так буде швидше, — Олена чимдуж повеслувала до протилежного берега, де була лише трава і високі хвойні дерева.

Майже діставшись місця, компанія на човні помітила жінку, яка прийшла випасати корову.

— Добрий день, а це ваше цуценя? — голосно звернулася до незнайомки Олена.

— Та ні. Їх п’ятеро, сидять тут уже з тиждень. Мабуть, скоро здохнуть, — байдуже відповіла власниця корови.

— Та що ж ви за нелюди такі, що бачили тваринок увесь цей час і не допомогли?! — розлючено вигукнула Олена, причалюючи.

Дівчата миттю вийшли з човна та обережно передали головній веслувальниці чорно-білого плямистого цуцика, а потім побігли берегом шукати решту покинутих малюків. Песики були настільки виснажені, що майже ніяк не реагували, коли їх взяли на руки та віднесли до човна. Іринці з Лесею вдалося знайти всіх цуценят.

— Які ж вони гарнюсінькі! Вкриті плямами, наче сонечка, — ніжно гладила покладених на надувні подушки малюків Олена.

— Маємо п’ятьох врятованих сонечок, — лагідно дивилася на песиків Іринка.

— Вони такі класні, наче іграшки, — не зводила очей з малечі Леся.

Невдовзі голодні цуценята з’їли всю їжу для пікніка, а дівчата з Оленою дуже тішилися, що ті можуть самостійно жувати і мають гарний апетит.

Було вирішено мерщій повертатися разом з песиками до Києва та шукати для них добрих господарів. В Іринки з Оленою вдома жила дуже темпераментна кішка Джессіка, тому залишити собі когось вони, на жаль, не могли. Лесині ж батьки не дозволяли брати додому жодних тварин, оскільки хвилювалися за нещодавно завершений ремонт.

— Ось, мамо, я знайшла великий кошик. Зараз покладу на дно щось м’якеньке, але там буде місце тільки для двох. Потрібні ще додаткові кошики, — Іринка намагалася влаштувати песиків зручніше, щоб ті легше перенесли дорогу.

— Я побуду з малими, а ви з Лесею біжіть до пана Дмитра та спитайте, чи є в нього кошики, — роздивляючись малечу, попросила дівчаток Олена.

На велике здивування дівчаток, сусід не тільки позичив кошик, а й прийшов разом з дружиною подивитися на врятованих песиків.

— Ану, хто це тут у нас? Які чарівні малюки! — він захоплено брав на руки одне за одним.

— А й справді, класні собаки будуть. Дуже схожі на далматинців, — радісно посміхалася його дружина, пані Ольга.

— То обирайте, який вам до вподоби, — приязно запропонувала сусідам Олена.

— Ти знаєш, Оленочко, ми з Ольгою досі переживаємо через смерть нашої Герди півтора року тому, але над твоєю пропозицією подумаємо. Малюки й справді цікаві, — нерішуче зітхнув пан Дмитро.

— Дмитре, немає про що думати! Звісно ж, ми забираємо ось цю найменшу дівчинку. Назвемо її Жаклін, — рішуче заявила його дружина, турботливо взявши на руки найтендітнішу з врятованих.

— Завжди знала, що в мене добрі та шляхетні сусіди. Нехай ця крихітка буде вам вірним другом та житиме довгі роки, — старша рятівниця розчулено обійняла сусідів.

— Ура! Одне цуценя вже в гарних руках, — раділи Іринка з Лесею.

Подолавши дорогу додому, Олена з Іринкою обережно занесли чотирьох песиків до квартири та зручно розмістили їх на м’якенькій ковдрі, відразу ж зачинивши двері кімнати, до якої щосили намагалася потрапити розлючена кішка Джессі. Ця пухнаста власниця території не лише сичала на цуценят, наче змія, а й видавала страшні звуки, схожі на завивання вовчиці.

На зооринок мамі з донькою поїхати все ж довелося — за нашийниками для малих. Та Олена наполягла, щоб Іринка принагідно обрала собі двох черепах, для яких уже давно був придбаний великий акваріум. Неймовірну радість відчула донька, коли несла додому в невеличкій посудині двох малесеньких довгоочікуваних амфібій.

— Алло, Лесю, а запитай, будь ласка, батьків ще раз. Можливо, вони все ж таки погодяться взяти когось із врятованих нами малюків, — не полишала надію прилаштувати в родину подруги когось із цуценят Іринка.

— Та я вже просила, усе марно, — засмучено зітхала у слухавку Леся.

Тоді Іринка з Оленою взялися телефонувати знайомим та пропонувати їм плямистих цуценят, які мали вирости собаками середнього розміру. Тим часом нагодовані песики помітно пожвавішали і подекуди навіть намагалися дзявкати у відповідь на сичання Джесіки.

Наступного дня Олена зателефонувала Лесиній бабусі та досить довго проговорила з нею. Пані Ніна була колишньою директоркою школи і, мабуть, тому мала дуже сильний та дещо суворий характер, проте водночас була щирою та доброю людиною. Історія порятунку тваринок її дуже зворушила і вона пообіцяла вмовити свого сина, Лесиного батька, прихистити одного.

Дочекавшись на вихідних приїзду сина з сім'єю, пані Ніна взялася переконувати його в користі хатнього улюбленця для належного розвитку дитини.

— Ось що за радість буде тобі з того ремонту, Віталіку, якщо твоя єдина дочка виросте не навченою дбати про живу істоту? Тим паче Леся так горить бажанням взяти додому когось із врятованих цуценят. Пригадай, як ти сам виріс з Найдою, яку обожнював, — дивлячись сину в очі, переконувала пані Ніна.

Невдовзі щаслива Леся повідомила подружці, що прийде до неї з батьками обирати собі чотирилапого друга. Лесиній родині сподобались одразу двоє плямистих цуциків, але взяти вирішили тільки одного — чорно-білого малюка, який першим підійшов до них і весь час жваво крутив хвостиком. Обережно тримаючи на руках омріяного песика, дівчинка вирішила, що йому личитиме ім’я Зевс. Іринка з мамою радо споглядали і захоплені погляди Лесиних батьків від малюка.

За декілька днів Іринчина однокласниця Віка взяла собі дуже миле, але трохи клишоноге цуценя — дівчинку. Та вже наступного дня Віка зателефонувала і, ридаючи у слухавку, розповіла, що батьки віддали цуценя тітці з села. А мале втекло від неї, як тільки та вийшла з ним з будинку. Іринка насварила Віку, що дозволила віддати песика тітці, а не повернула його їй.

Дівчата ж відразу подалися на пошуки втікача. За день вони обійшли всі прилеглі вулиці, уважно роздивляючись скрізь, де той міг сховатися, та невтомно запитували про песика перехожих і бабусь, які відпочивали на лавках біля будинків.

Ввечері, проходячи повз маленьку місцеву крамничку з хлібобулочними виробами, Іринка побачила знайому продавчиню, пані Катерину, яка зачиняла приміщення та поряд з якою стояв її восьмирічний син, тримаючи на руках загублене плямисте цуценя.

— Пані Катерино, як я рада, що ви знайшли цю крихітку! — радісно вигукнула Іринка.

— То це твоє цуценя, Іринко? — у голосі пані Катерини почулися нотки жалю.

— Це одне з врятованих, яких ми з мамою намагаємося прилаштувати. Я була б щаслива, якщо ви змогли б взяти цю дівчинку до себе, — приязно посміхнулася Іринка.

— Ми із Сашком якраз хочемо цю красуню забрати. Син мріяв про собаку, а від цуценяти ми обоє в захваті. Поки Сашко був зі мною на роботі, ми й ім’я придумали — Кіра, — продавчиня ніжно погладила нову чотирилапу улюбленицю, яка спокійно сиділа на руках у сина.

Наступного дня до Олени з Іринкою завітав пан Віталій та повідомив, що Леся з її мамою весь час згадують про друге цуценя, яке їм теж сподобалось.

— Я заберу і другого. Оце влаштую сюрприз моїм дівчатам, і песикам вдвох веселіше буде, — радів у передчутті доньчиних емоцій батько.

Іринка з мамою щиро тішилися, що четверо песиків опинились у руках добрих господарів. Залишалося прилаштувати останнього кумедного малюка.

І ось суботнього ранку їх розбудив телефонний дзвінок. Телефонувала Лесина бабуся.

— Так, Оленко, нехай Іринка принесе мені того останнього гаврика, що залишився. Складатиму компанію на прогулянках своєму сусіду, який двічі на день прогулюється з пуделем. Ха-ха! Уявляю, в якому шокові будуть мої діти, які сьогодні мають приїхати до мене на обід, — весело сміялась у слухавку пані Ніна.

Відтоді минуло двадцять вісім років. Олена прожила яскраве, однак, на жаль, недовге життя. Та вона встигла виховати Іринку гуманною та чуйною людиною, яка змогла передати повагу до всього живого своєму сину Єгору, котрий виріс дуже схожим на свою бабусю Олену.

Тепер Ірина з чотирнадцятирічним Єгором і чоловіком Миколою обожнюють врятованого з вулиці чорно-білого кота Седрика та опікуються численними чотирилапими безхатченками. На прогулянках вони часто зустрічають доглянутих нащадків колись врятованих Оленою плямистих собак, а черепахи, яких Олена подарувала Іринці, досі живуть у великому акваріумі та полюбляють вилазити з водички на острів, гріючись під лампою.