Лис і Лесь: Куди втікає річка?

Теплий травневий вечір тихо співав сюрчанням коників у траві та шелестом листя дерев. Пустотливий вітер, що вже набував нічної прохолоди від річки поряд, дмухав у теплі личка дитячого гурту, що сидів кружком коло ватри. Цим дітям було не більш як дванадцять, лише одному білявому хлопчині — чотирнадцять. Він ворушив довгим дрючком жарини у вогнищі і розважав інших тим, що розповідав моторошні небилиці. І от, посеред одної такої оповідки, що змушувала дітей жахатися мерехтливих тіней від багаття, до них із більшого намету вийшов дорослий чоловік із рясним ластовинням.

— Годі вже менших лякати, Андрійку, бо спати не зможуть, а назавтра нам іще довго до нової стоянки йти. Сили ще будуть потрібні.

— Брате Зоряне, та ж нудно усім, а співати я не вмію.

— Зоряне, то може ви нам щось розкажете? — попрохала одна дівчинка із темними, як ніч, очима. До неї пристали й інші, вже стомлені страхітливими оповідками діти. Чоловік усміхнувся, сідаючи коло ватри.

— Ну добре, пустуни. Але від мене ви небилиць, як від Андрійка, не почуєте, — він підкинув сухого хмизу, що одразу весело затріскотів, і ще довго вдивлявся у яскраві язички полум'я. — Моя історія почнеться далеко звідси, ген за океаном, що розкинувся синім полотном аж за обрій. Там, де поряд із купою острівних архіпелагів розкинувся найменший і найзагадковіший материк нашої планети — Австралія. Це був спекотний літній день...

***

...Це був спекотний літній день у передмісті Брокен-Гілл, що лежало у долині річки Дарлінг, поблизу однієї з залізничних доріг. Люди тут займалися, в основному тим, що розводили овець або кролів, чи збирали досить скромні врожаї овочів. То ж не дивно, що ніде не видно високих будівель і вкритих бруківкою доріг, якими б їздили автобуси. Натомість розкинулися різномасті будиночки — здебільшого одно- чи двоповерхові, що прикрашали квітучі зарості опунції чи скромні квітники. Подекуди, то тут, то там, траплялися й не схожі на тутешні, ніби з інших країв, оселі — білі хатинки під солом'яними стріхами, підперезані плетеними тинами та заквітчані високими батогами мальв. Тут, як і в інших містах та містечках Австралії, жили переселенці з далекої України, що знайшли прихисток від страшної війни та голоду. А що не хотіли забувати ні побуту, ні звичаїв своїх предків, то й тут облаштували куточки рідної землі. Вечорами дзвінко лунали народні українські пісні, що збирали коло тих хатин усіх сусідів послухати. Говорили у таких містах зазвичай декількома мовами — поруч звучали і мелодійні говірки українців, і мішанина з англійських діялектів, а часом й інші мови заокеанських країн. Життя тут було спокійним і неквапливим — вже декілька поколінь поспіль жили на цій землі, смаглявіли під південним сонцем, плекали свої садки та худібку і берегли давні традиції.

Маленьке строкате сонечко пролетіло повз пишні зарості мальв і вмостилося на смаглявого носика хлопчини, що задрімав у холодку під розлогою старою грушею. Це маля своїми малими лапками лоскотало шкіру і збудило хлопця. Обережно змахнувши занадто цікавого жучка, юнак потер очі та роззирнувся довкола. Сонце уже починало добре припікати й навіть у затінку дерева вже було гаряче. За хатою, у холодку повітки, сивочолий дідусь лагодив воза та буркотів щось собі у вуса.

— Дідусю, я маю вам допомогти? — забувши вже про покинуту у траві книгу, хлопець дійшов до повітки і заглянув через дідове плече. Той перестав бурмотіти і всміхнувся, озираючись до онука.

— Вимовляєш ти добре, Лиско, та все одно звучиш не так, як то треба.

— А як же?

— Коли схочеш питати, то кажи: "Чи потрібна вам допомога?". В нас мова гнучкіша від англійської, тому до неї треба призвичаїтись.

— Усе не звикну, дідусю, — соромливо усміхнувся юнак. Дідусь по-доброму засміявся і трохи скуйовдив світле м'яке волосся хлопчини.

— То як тобі книга? Певно, що не надто цікава, якщо так добре приспала.

— Та ні, дуже цікава. То мене сонце зморило. Мені вже час додому, бо мама буде хвилюватися.

— Як вертатимешся до Наталки, то візьми макових пирогів, — визирнула із вікна бабуся, — тільки з печі вийняла!

— Добре, — хлопець відшукав у траві книгу, що нею встиг пограти вітер, і забіг до хати. Вже звідти, захопивши солом'яного бриля і згорток з пирогами, пішов додому.

То ж, поки долає цей шлях до рідної ферми, слід трішки про нього розповісти. Звуть цього високого юнака Фелікс, та рідні звикли кликати Лисом чи Лиском за рясні розсипи ластовиння на смаглявому личку та схожі на лисячі вузькі очі, що дісталися від батька. У його зовнішності дивовижно змішалися східні риси від батька та слов'янські від матері, що напрочуд рідко можна зустріти. Блакитні очі, як два шматочки ясного неба, дивилися на цей світ щиро і мрійливо, а тонкі вуста всміхалися усім навкруги. Шлях до ферми родини Лі пролягав через усю вулицю, ген до пасовища, то ж дорогою Фелікс устиг привітатися з усіма сусідами, гукаючи то тією, то іншою мовою. Коло одної огорожі спинився ненадовго, озираючись на оклик.

— Hi, Felix! — смаглявий юнак у картатій сорочці підбіг до огорожі, стискаючи у руках сіреньке кроленя.

— What's up, John?

— Oh, did you know? Today ll'be solar eclipse! Will you see with me?

— Sorry, but I stay home. Today she burns like befo' rain.

— Rain? Felix, no clouds on the sky. Eclipses don't happen every day! I'll wait you in arvo*! — підліток махнув рукою і побіг углиб подвір'я, зникаючи за будинком. Не сказати, щоб вони були друзями, але Джон чи не єдиний із місцевих ровесників розумів Фелікса і теж не надто волів полишати рідне передмістя. Ця новина сколихнула думки і решту шляху хлопець усе поглядав у небо, мружачи очі від сонця.

Будинок сім'ї Лі стояв на околиці і не виділявся нічим — дерев'яний фасад, два поверхи і великі прибудови хлівів для овечок.

У великій залі, що з неї виходили двері в інші кімнати, нікого не було, та й тишу нічого не полохало. Здавалося, що нікого немає вдома, та варто було лише вийти на кухню, як помітив маленький пучечок чорнявого волосся, що виглядав з-за столу. Фелікс посміхнувся, тихо підійшов ближче та поторкав пучечка. Дівча зойкнуло, але не заплакало, побачивши брата.

— Від кого ховаєшся, Олі?

— Там... Там пафук, — пожалілася дівчинка, якій було, може, чотири рочки, і вказала куток під стелею. Там, у тіні, на тоненькій ниточці з шовку гойдався невеличкий чорний павук. Придивившись до нього, хлопець лише махнув рукою.

— Усе гаразд, Олі. Просто не зачіпай його, то й він тебе не стане. Ти бачила маму?

— Sheep, — деякі фрази вона вимовляти ще не навчилася, тому часто заміняла їх одним зрозумілим словом. Двомовність у їх сім'ї була досить звичним явищем, тому діти змалку вчилися розмовляти українською та англійською. Фелікс погладив м'яке чорняве волоссячко сестри і виманив її зі сховку бабусиними пирогами, сам вийшов через інші двері, що вели саме до кошари. Мати якраз була побіля овечок, що замість пастися поза межами двору, юрмилися у загороді. Вона перебирала у пальцях густу вовну на теплих боках овець і щось бурмотіла собі під ніс.

— Що вже сталося, мамо?

— Та нічого, — похитала головою, — овечки чомусь бояться і не хочуть йти. Мабуть, насувається сильна злива чи вітер.

— Ви посварилися з татом? — хлопець зупинився поряд і схилився, заглядаючи матері в очі. Та лише зітхнула, знов повертаючи увагу худобі.

— Та знов почав говорити про твоє навчання за кордоном. І чого то йому заманулося тебе подалі відправити, не розумію. Досить і того, що Тереза вже майже перебралася зовсім до Канади, та то ж вона сама хотіла...

— Мамо, усе гаразд. Я уже казав, що після закінчення школи хочу поїхати в Мельбурн і навчатися там. Мені вже вистачило мого досвіду у школі за океаном.

— Я теж сподіваюся, що він покине ці дурниці. Життя лише одне і лише тобі обирати, ким бути і які стежки топтати, — мати всміхнулась до сина і пригорнула до себе. Аж тут їм у спину повіяв прохолодний вітер, від чого овечки почали купчитися і голосно бекати. На землю насувалася тінь, немовби ніч завчасно хотіла узяти владу — темне коло насувалося на сонце, повільно закриваючи світило. Разом з тим із заходу сунули темні хмари та посилювався вітер, що ставав дедалі сильнішим.

Обоє посхоплювалися з місця, заганяючи овечок до хліву. Тварини й самі раді втекти подалі од вітру, що вже свистів над головою та починав ламати гілки поодиноких дерев. Фелікс повернувся до будинку, де застав сестричку посеред великої зали. Вона сиділа на дивані, підібгавши ніжки, та дивилася у вікно. Хлопець знов узявся її заспокоювати і вмовляти піти сховатися разом у підвалі, який саме був тут. Новий сильний порив вітру вибив шибки вікон — від цих гучних звуків дівчинка перелякано скрикнула і побігла знов на кухню, а звідти на подвір'я. Фелікс кинувся за нею, на ходу хапаючи за руку, аж побачив коло хліва матір. Кинувши незачиненими ворота, вона побігла до дітей.

— Лиско, хутко до хати, бо вже суне ураган!

— Йдіть, я замкну овечок! Це недовго! — юнак махнув рукою і гайнув до кошари, поки мати з сестрою зникли у глибині будинку. Та лишатися надворі було помилкою, бо вже за кілька хвилин новим поривом вітру його збило з ніг, а далі підхопило у повітря і понесло до величезного стовпа вихору, що наче велетенський ненажера тягнув до себе усе, що не мало досить сильної опори та кріплення. Від зростаючого тиску повітря хлопець провалився у забуття, а вітер й далі поніс його геть у далечінь. Здавалося, що це кінець — тут уривається історія, та насправді то був лише початок і саме цей ураган, що наклався на сонячне затемнення, став точкою відліку подальших подій.