Темні води

Цьогорічне море «накрилося» після того, як Андрій остаточно підтвердив, що з відпусткою цього літа в нього ніяк і куплена за кілька тижнів путівка на двох до Туреччини була продана у терміновому порядку аби кому, для того щоб хоча б частково повернути витрачені кошти.

- Так, а це ще що? На тобі ж лиця немає, - Соломія приїхала до Ярини одразу після того, як у телефонній розмові з подругою відчула депресивний настрій.

- Всі живі здорові. Це головне. Буде вам ще море, - продовжувала вона знявши з плити кавову турку і розливши ароматний напій у чашки.

- Ти розумієш, мені здається в нього хтось є… - тихим голосом відізвалась Ярина

- Тю, дурна? Чи що? В Андрія? Що за видумки?

- Ні, не видумки, - Ярина закрила спухлі від сліз повіки і згадала, як почала помічати поступові зміни у поведінці Андрія, його безпідставні причіпки, несподіваний брак часу, дивну мрійливість і нервову, майже агресивну реакцію на те, коли Ярина опинялась в радіусі одного метра від його телефону.

- Так, я не можу залишити тебе в такому стані, - вислухавши Яринині підозри, підсумувала Соломія, - мені тут батьки доручили продати нашу «фазенду» у селі і начебто з’явився купець, тому збирайся поїдеш зі мною. В тебе ж все одно відпустка. Туреччину, п’ять зірок і all inclusive не гарантую, але старе дідове крісло-гойдалку отримаєш.

Ярина радо відізвалась на запрошення близької подруги поїхати до неї в село. Хоча, яке село? Стару дідівську хату майже під стріхою, яку та готувала до продажу, вона гордо називала «Дача».

То була чудова ідея і необхідна, для Ярини, поїздка. Кожного ранку дівчата ходили до центру села де розташовувався невеличкий стихійний ринок. Тутечки пили каву в тьоті Ніни ( в її палатці стояла єдина кавова машина). В неї ж купляли для сніданку домашній сир, сметану та яйця. Потім Соломія, як правило, їхала до районного центру у справах, а Ярина залишалась – готувала вечерю, читала книгу залізши з ногами у крісло-гойдалку чи ходила купатись до річки.

- Доброго ранку, тьотя Ніна, - поздоровалась Ярина.

- А, привіт, - радо відізвалась продавчиня, - а де Соломія? Чому ти одна? Тобі каву, як завжди, з вершками?

- Соломія вранці поїхала до району. Зустріч у нотаріуса. Думає, що може сьогодні договір купівлі – продажу мають з купцем підписувати.

«Івасика зі школи встигнути б забрати, Івасика зі школи встигнути б забрати», - Ярина почула несподіваний та лячний шепіт біля себе. Обернувшись побачила розпелехану жінку не визначеного віку. Особливо виділялося довге нечесане чорне волосся та сірий, майже земляний колір обличчя і пустий погляд здоровезних та випуклих очей. Ця жінка більш нагадувала живого мерця, ніж людину.

«Божевільна», - подумки сказала Ярина і в голос додала:

- Тьотю Ніну, мені каву без вершків. Навпаки , зробіть, будь ласка, подвійну. Якась тяжка ніч видалась. Все мерещилось, що десь з боку річки чи то собака, чи навіть вовк виє.

- Та не собака то вила, - тітка зробила паузу і кивнула в бік божевільної, - он то вона виє. Це ж учора повний місяць був, так? Справді. Саме час. То наша Марусина.

Ярина подивилась у бік божевільної. Та вже навіть відійшла далеченько, але в її малорозбірливому бурмотінні все одно можна було почути щось про Івасика.

- Виє? Чому ж, тьотя Ніна? Розкажіть. І до чого тут повний місяць.

- Тю, та нічого там цікавого немає, але ж я пам’ятаю її інакшою, зо три десятки літ пройшло, а може й більше? Я тоді тільки школу закінчила, а Маруся років на десять мене старша. І тоді мені здавалась дуже дорослою жінкою.

І знаєш, Ярино, як в селі жити, то не в вашому з Соломією городі. Вийшла заміж у сімнадцять, то поза очі скажуть, що ти - повія, якій вже дуже не терпілося до ліжка з чоловіком. А не вийшла заміж у двадцять п’ять – стара діва, досі пару не знайшла, то вже й не знайдеш. Так і залишишся нікому не потрібною.

А Марусині вже було майже під тридцять. Гарна, дужа, молода жінка. Працювала вона секретаркою у конторі. І досі була незаміжня, але ще страшніше те, що все село знало, що вона вшивається з Головою колгоспу. Знала і Головиха. Кілька разів вона благала Марусю відчепитися від її чоловіка, заклинала своїми дітьми, але горда Марія навіть не думала кидати коханого.

Ти знаєш, Ярино, чи то любов така, чи що? Що вона з людьми робить, не второпаю. Скільки женихів було Марії, а їй той клятий Голова потрібен був. Вона навіть не думала його кидати, тим більше найближчим часом дізналась, що вагітна.

- Нехай твій виродок втопиться , - зло тицьнула Головиха в здоровий як херсонський кавун живіт, коли останній раз перестріла Марію.

Головиха полишила спроби повернути чоловіка та забравши дітей поїхала до міста. А Голова зійшовся з Марусею, але не все так легко як здається: можна зустрічатись, кохатись роками і не бути спроможними прожити жодного дня разом. Через кілька місяців після того як у Марусі народився синок, Голова покинув колишню коханку. Казали, що він поїхав до міста і довго на колінах випрошував вибачення у дружини та дітей. Не знаю, чи то правда, але с тих пір Голова не приїжджав ні до села, ні до Марії, на до сина. Казали, що в місті він бізнесом почав займатись. На той час колгоспи почали розпадатись – сама розумієш, країна ставала на нові рейки. Подейкують, що зараз він велика людина, а Головиха довго і болісно вмирала від раку горла. Може то їй і кара за її прокльони…

А Маруся полишилась із сином Івасем та вже дуже його плекала та викохувала. Але ж якимсь разом не встигла зустріти його зі школи, а він замість того щоб дочекатись матір побіг з однокласниками купатись до річки. Вода в травні ще не дуже була нагріта і хлопчика схопила судома. Діти порозбігалися шукати допомоги, але коли прибігли дорослі, Івась вже не дихав.

Коли Маруся дізналась, то вже бігла до річки та й так голосила, що люди очі відвертали від того жалю. А після похорону три дні чули як бідна жінка виє на березі річки, на тому місті де втопилася її дитина і ніхто навіть не наважувався до неї підійти. А потім затихла. Одним днем затихла. Збожеволіла. І до цієї пори бідкається, аби встигнути забрати Івася зі школи. Кажуть, що на повний місяць божевільні повертаються до реальності. Так і наша Маруся, раз на чотири тижні, усвідомлює, що її Івасик вже давно не в школі, а втопився і продовжує голосити на березі, а на ранок забуває і знов чекає сина. Так і живе бідна жінка не один десяток років.

- Ярино, ти чого тут? – почула вона з-за спини Соломіїн голос, - я вже приїхала, он на дванадцятигодинному автобусі. Уявляєш, не купив, гад! В останній момент передумав. Тільки задарма провешталась до того району. Але начебто «наклювався» новий купець. Сьогодні ввечері приїде дивитись хату. Ти ж побудеш зі мною ще кілька днів? В тебе ще ж відпустка не скінчилась?....

Але Ярина майже не чула подругу, її голос глухим відлунням здавався дуже далеко явищем. Вона дивилась у слід божевільній жінці, намагаючись розгледіти в ній колишню красу. Думала про людську долю і людську біду, часом таку сильну, що людина не в силах її винести і добровільно оселяє свою душу у рятівному безумстві, де продовжує жити без горя, у власному світі такому чужому, далекому і незрозумілому для нас…