Слідчий з особливо римованих справ

- Ви можете нормально пояснити? Що у вас викрали?

- Сумку, фото...

-А з цінного що?

- Там був лист.

- Які пісьма, діду? У вас бачу телік винесли, кабелі тирчать. Діду, швидше. Купа роботи. – відволікся на колегу, - Де експерт той лазе? Петрович, набери його!

- Їде.

- Поки доїде, труп мій буде оглядати. Я двадцять шість годин на ногах.

Задзвонив телефон.

-Алло… Так… Твою ж Люсю, я не мусю... Які ще два вбитих? – відволікся і глянув на діда заради пристойності.

- Діду, зара. – сказав він і повернувся до нервової розмови.

- Я свої сутки відпрацював. Не маєте права… Так, зміну не здав… Останній раз, Марина Петрівна… Я вас попереджаю. Звільнюсь і чехам поїду допомагати… Начхати, що не підпишете. Заказним відправлю… Ага, дякую. – слідчий нервово поклав слухавку.

- Діду, як людину прошу. Швиденько розповідайте і ми поїхали.

- Але сумка, фото..?

- Знайдемо ми вашу сумку. Або ні. Головне дописати протокол. Так, телевізор. Самсунг? Ага. Газова колонка, бачу. Документи на викрадене є? Коробки, фото?

- Так! Сумка з фото!

- Діду, заспокойся. Дістало! – слідчий нервово розписував по пам’яті показання діда в протоколі.

- Петрович, глянь на вулиці.

Петрович хотів слухати про сумку помітно більше, ніж десь її шукати. Але слідчий його підігнав:

- Давай, в темпі. Нас чекають… Мене. Сусідів поопитуй.

Петрович скрутив обличчям непристойну міну і побрів.

- Слухайте, діду чи правильно написав. По суті заданих мені питань можу пояснити наступне. 02.09.2020 приблизно о 7.00 я приїхав з міста Н., де відвідував могили родичів…

- Ні, Маруся.

- Що «Маруся»?

- Її звали Маруся. То її могила.

- То зараз неважливо.

- Мені важливо. Запишіть.

- Ага. Зайшовши у двір, я помітив розбите скло у вікні та відкриті двері. Зайшовши у дім я виявив, що зник мій телевізор марки така-то, газова колонка сяка-то.

- Ні, я забіг! А сумки і фото нема.

- О-о-о! Добре, сумка яка? Кожана? Форма, фасон, фірма, фото?

- Так, так. Її фото.

- Сумки?

- Марусі.

- Знущаєшся? Мені вічно тут сидіти? Ти розумієш я при виконанні. Мені не до твого брєду?- слідчий від втоми не стримав гніву і перейшов із значно старшим на «ти». Хоча не мав такої звички і за грубощі себе завжди потім картав.

«Кляті добові чергування!»

Повернувся Петрович.

- Глухо. Сусідів нема. Свідків нема. Слідів нема. Ничьо нема.

- Територію двору уважно оглянь і фотки для огляду зроби. Та сумка мені сниться буде.

Петрович пішов, хоч його відповідь для старшого на чергуванні вже була готова.

- Ще раз. Документи на викрадене цінне майно. Є у вас? Запитую останній раз.

-Так. Фото. Там вірш на звороті мій. І слід її помади. Це все, що зникло цінного. Так і запишіть. І терміново знайдіть. Вони забрали у мене її уста.

- Все. Дістав. Підпис отута. До побачення, але краще прощавайте.

- Ви її знайдете?

- Ага, аякже. – сказав слідчий і задоволений, що сумчата епопея завершилася, сховав протокол в шкіряну папку і вийшов на вулицю.

- Валимо? – підоспів Петрович.

- Так, все підписав.

Йшли на зупинку мовчки. Знову клятий телефон.

- Алло… Що значить ви поїхали на мокруху? Я сутки батрачив… Як я маю доїхати до участка і здати зброю?Автобусами?.. Та вас пристрілити мало.

З того боку кинули трубку.

Знову дзвінок.

- Так. А де ми?... А-а. На Кузнечному… Що роблю? З Петровичем фітнесом займаємось. Вже спітнілі. Корисні, мать їх, піші прогулянки… Не смішно? Мені теж. Якщо коротко, ці дибіли поїхали, а ми ні. Йдемо на вісімку… Добре начальніка… Треба. Хай заберуть... Яке таксі? Відомість мою зарплатну не бачила? Там сльози крізь сміх... Заберуть?.. Добре. До зв'язку. – він поклав трубку.

- Як начальником стала зовсім помінялась. Петровичу, куди ти мене ведеш?

- На зупинку.

- Капець. Нас же від діда забрать мають. Вертаєм в зад. Є коротша дорога?

- Хіба напряму городами.

- Чорт з ним. Йдемо. Ми при виконанні. Нам усе можна, бо скоро подохнемо. Чого люди все тут покидали? Ні, хат, ні сараїв путніх.

- Так води нема. Не стало, кажуть, в один день. Люди пойняли як дурний знак і переїхали. Той дід по ходу тут останній.

- Останній дурень він просто. Я тобі кажу. Пришелепкуватий однозначно.

Знову дзвінок.

- Алло. Так, приїхали? Ні, чого голову морочиш тоді? П’ять хв. – слідчий приклав телефон до грудей. - Петровичу?

- Так і нам десь так. – відповів напарник.

- Будемо. Якщо компас у Сусаніна не забарахлить. Де ми? Та в дупі такій, що проктологу жодному і не снилася. Оп-п-пана. - сказав в трубку слідчий і сповільнився.

Він ледве не впав у яму.

- Чуть не звалився. Ями кляті усюди. Що в них? Шматки моєї профуканої молодості під гіллям солодких гріхів. Ага, поет. Яке швидше? Тут ями. Ухайдохать мене вирішив? Всьо, давай. – він кинув кляту трубку.

- Та де ж? Петрович, куди ти попер? Альо.

Знову яма, а в ній...

- Петро-о-о-ович!!!

Звичайна яма. Закидана абрикосовими гілками. Трохи пожовклого листя. Але там лежала вона… Сумка. Стара, потерта. Кольору шкіри того дурного діда. Сильно прим’ята збоку. Видно дід її постійно таскає.

«А фото, де фото?»

Стрибок в яму. Натикається ногою на гілку, подрав штани і трохи поцарапав ногу.

«Пофіг, абсолютно.»

Швидкими натренованими рухами передивляється сумку. Як наркоман у ломці.

«Нарешті.»

Все що є - фото.

«Більше не треба нічого. Ф-ф-ух. Шо там за вірш хоть?»

І щось кажи, чи не кажи.

Сплануй втекти в інші галактики…

« І т.д. Тьху, ти, романтік. Нахіба таке треба.»

Внизу напис. Мілкий гарний почерк.

«Наше місто оточили. Не було, що їсти і пити. Два дні цілковитого жаху і єдиний промінь світла. Ваш вірш. Нікого навколо мене, врятував лише він. Заради Бога пишіть.»

- Петрович, подай руку. Сам не вилізу. Підем обрадуємо пенсію.

Йшли мовчки. Кожен думав про своє.

- Хазяїне, відкривай! Хазяїн, альо! Знайшли вашу су...

Останнє слово ще не відзвучало, а на поріг вискочив той самий дід. Ні, не той самий. Цей був високий, мав пряму спину, пружні кроки і живі очі. Він видер з рук сумку. Хоча молодий, дужий слідчий ще її не відпустив.

Дід дістав фото і слідчий вперше в житті побачив таке видовище.

Людина засяяла. Загорілася за пару секунд як лампа, мать його, Ілліча. Дід сліпив слідчому очі. Той аж зажмурився. Петрович навпаки - намилився байдуже піти чекати автівку. За годинником настав його священний час - обідня перерва.

- Дякую, щиро дякую. – щиро повторював дід.

-Так. – сказав слідчий.

«Є, за що»

- Заждіть, я зараз!!! - бовкнув дід і риссю побіг в дім.

Посигналив бобік дєжурки, що вже чекав тільки слідчого.

Дід повернувся і всунув слідчому в руки маленьку синю книжечку. Називалася: «Від щастя несвідомого».

Протяжно сигналять з машини.

Він мовчки бере книжку і сідає до колег.

«Хз, може колись читну.»

Бобік трясе.

Слідчий відкрив книжку. Глянуть, що за муть.

Закрити не може. Трясе від кожної літери.

Люди поруч голосно з нього гигочуть.

Однаковісінько йому.