Літні пригоди янгола, що муркоче

Якась незрозуміла весна у моїх людей цього року трапилася. Всі вдома сидять... Може, вирішили скористатися моєю експертною порадою — не зовсім же вони дурні.

Навесні до них прийшла невідома хвороба, нібито дуже заразна. Так, по домівках тепер сидить не тільки наш будинок, а й усе місто. Та яке там місто! Недавно я дізнався, що по домівках сидять по всій цій країні. І не тільки в цій країні! Ти диви... А з дому вони виходять тільки в разі крайньої потреби, наприклад, нестачі котячого корму! І ще якісь намордники вдягають, ну прямо як собаки…

А господиня моя чекає з нетерпінням на поїздку в теплу далеку країну. Щоб у теплому морі купатися, під сонечком південним грітися та про бідного котика й не згадувати навіть!

І самого мене, звичайно, в будинку залишити більше ніж на один день не можна… Ага, я ж все-таки — не домовик Василь, не можу харчуватися варенням і вівсяним печивом з великої коробки.

Як на мене, то вже краще нехай вдома сидять. Поскиглили, звичайно. А як же без цього? Зі сльозами на очах подивляться красиві морські пейзажі по телевізору. А потім господиня втулиться почервонілим від сліз носом у мій м'який, волохатий бік та й заспокоїться.

Ось попереднє літо було куди більш неспокійним. А хіба ж це годиться для солідного кота-домосіда?! Ось і я про це.

На самому початку минулого червня мої люди поїхали в гості до матері знайомого господині. До «бабусі», тобто. А оскільки її теж із собою потрібно було обов'язково взяти, то мене вже було ні з ким залишити!

Два роки тому я вже змушений був провести в цієї самої жінки майже два тижні. Знову це бридке море! Як медом їм там намазано. Хоча що це таке, я й сам не знаю — так мої люди говорять. Як на мене, то найсмачніше з усього, що я їв у цьому житті, — куряча тушонка! Їжа богів!

Ну, цією смакотою мене, звичайно ж, там не годували. Та й удома, відверто кажучи, таке лише раз було. Зате з хвостатих там був тільки я.

Ось тільки спати поруч з «бабусею» мені не дозволялося. Тундра неасфальтована! І як у такому віці не знати, що котик, що зволив лягти поруч з людиною, приймає на себе людську негативну енергію! Якщо зовсім вже просто й зрозуміло: обробляє своїм муркоталом людські болячки. А напрошуватися заново я не буду — впустила вона своє щастя та рідкісну удачу.

Повернуся подумки до господині та її самців. Хоча й не варто було це робити! Про мене ж ніхто з них не подумав. Вирішили зухвало — за півтора дня нічого страшного не станеться.

Господиня (пошепки, щоб члени сім'ї не чули) попросила домовика Василя, як найстаршого в домі, доглянути за «господарством» за відсутності людей. А за мною хтось догляне? Я сам чи що, собі миску курячими сердечками заповнювати повинен? Або лоток почистити — соромно казати?

І моя жінка (ну, не кішка) ухвалила на рідкість бездарне рішення. Віддати мене на цей час «на утримання» в той будинок, де я почав шлях зовсім крихітним кошеням.

Господиня моя так і не навчилася розбиратися в людях, хоча пора б уже — не дівчинка давно. За ті гроші та ще й за їжу, що вона залишила за моє перебування в цій тюрмі, мене мали б королівськими креветками, принаймні, харчувати три рази на день.

Їй ще й були обіцяні безпека для мене та особистий простір. Ну й наївна, більшу частину часу я просидів у пилу під ліжком, ховаючись від своїх котячих родичів чоловічої статі. А вони повинні були бути в іншій кімнаті! Решту часу був змушений спостерігати, як інші з апетитом уминають мої продукти. Щоправда, може, варто було мені швидше йти до миски, не так поважно, як удома? Тут довелося згадати народну мудрість: у великій зграї дзьобом не клацають.

Місцевий домовик прийняв мене нерадісно, м'яко кажучи. І не дивно, хто в такій ситуації згадає про гостинність? По невеликій квартирі скачуть цілодобово два десятка котів, і постійно приходять і йдуть нові тварини.

Їхні господарі, такі ж наївні (і це останнє культурне слово), як моя господиня, добровільно привели своїх чотирилапих членів родини в цю в'язницю. І всім їм нахабно пудрять мозок, розповідаючи з нудотним сльозогінним патяканням про життєрадісного улюбленця, що з нетерпінням чекає на улюблених людей.

Коли господиня приїхала мене забирати, я від радості ледь не збив її з ніг. Їй швиденько видали мою переноску з порожніми банками від їжі і виставили в під'їзд.

Можливо, це було зроблено, щоб вона не почула сморід від моєї переноски, яку добряче перемітили своїми мітками нахабні кошенята? Хоча тільки моя могла не відразу помітити цей «чарівний» аромат.

Це виявилося не найстрашнішим з пережитого за те літо. Попереду на мене чекали ще три тижні без моїх людей.

Вони, незрозуміло навіщо, вирішили поїхати на море. І що їм удома не сидиться? Ні, треба ж кудись їхати, та ще й без мене.

Знову ж, мати хазяйки взяти мене до себе в той час не змогла. Річ у тім, що їй теж потрібно було терміново їхати у своїх справах! Ну, прямо змова якась проти мене.

Ще, як з'ясувалося, це недешеве задоволення — найняти когось доглядати за чотирилапим. Хоча мою господиню зупинила не висока ціна, а небажання залишити мене в готелі для тварин або ще десь там майже на десять днів у клітці.

Так, в клітці, й це не метафора! Ось самі посидьте в напівзігнутому стані так довго, а потім я на вас подивлюся з усією злістю вільного котячого племені! Я б не пережив такого знущання.

До моїх людей, слава котячим богам, це дійшло. Щоправда, не зовсім так, як потрібно. Вони не придумали нічого кращого, ніж відвести мене знову до того ж самого жахливого «тимчасового утримання».

Ось як можна дозволити обдурити себе одним і тим самим засобом вдруге?! Тут уже лише на одну надзвичайну наївність моєї господині списати все не вийде.

Не буду тут детально зупинятися на цих жахливих у своїй нескінченності трьох тижнях, тому що це — нестерпно для ніжної котячої душі.

Та й як інакше бути могло! Тісна кімната пропахла сечею дорослих самців. Від своєї їжі мені знову дісталися жалюгідні крихти. Весь час просидів у глухій обороні у пилу й котячій шерсті, в дальньому кутку, під ліжком. А коли я, вже зовсім доведений до відчаю, наважився дати відсіч одному з котів, моєму родичу, до речі, то був ще й жорстоко покараний господинею цієї в'язниці.

Й це замість обіцяного утримання в безпеці з кішками в іншій кімнаті, бо я не був місцевим конкурентом котам! Як розповідав у своєму попередньому оповіданні, самки з минулого року мене не цікавлять.

Коли моя люба господиня приїхала зі свого мерзенного моря за мною, то навіть вона помітила сморід, що панував в квартирі — «в'язниці». Може, так поспішала втекти з тієї гидкої діри, що навіть мене детально не оглянула.

Хоч додумалася роздивитися переноску, яка була вся в засохлих слідах життєдіяльності чужих котів. А то, що моя чудово м'яка шкурка пропахла цією мерзотою, а на носі незагоєні свіжі подряпини, вона помітила тільки, коли мене дістала вдома! Терміново кинулася мене мити й відгодовувати, а то тільки шкіра й кістки залишилися, хвалена шикарна шубка клапотями висіла.

Не встиг я відтямитися й трохи відгодуватися, як хазяйчин чоловік зібрався знову на море. Курячим паштетом їм там намазано, чи що?

А господиня моя туди не сильно й поспішала. Є все-таки в світі справедливість! Мої муки в тій страшній в'язниці для тварин її так вразили, що вона навіть вирішила вдома зі мною залишитися.

Й знову почали ці люди ламати голови: куди б бідного котика знову приткнути на час своєї відсутності. Ці знайомі виявилися раптово дуже зайняті, та й на два тижні ніхто й не взяв би чужого кота, навіть за гроші. Не кажучи вже про те, що цим котом був такий красень, як я.

Спеціальні готелі для тварин — то теж не варіант. Вперше майже пошкодував, що я не собака. Й тільки тому, що їх виводили там на прогулянку, а коти змушені були весь час проводити в клітці.

І тут прийшло спасіння для моєї господині, та від кого аж ніяк не чекали — від «бабусі», матері хазяйки. Напевно, її теж вразила шокуюча розповідь про те, як з мене знущалися на «утриманні».

Ось тільки було одне «але». Або навіть не одне...

Мене потрібно було привезти в переносці, на задньому сидінні машини, в глухе село, в сусідню область. Й залишити там (ви тільки подумайте!), де до найближчої цивілізації їхати й їхати!

Можна було й в перший раз мене туди привезти. Знайомий «бабусі» люб'язно запросив мене відвідати його скромне житло, але людей налякали труднощі сільського життя у вигляді злих собак і не тільки. Тепер, виходить, їх уже не хвилювала моя безпека?

Моя поїздка в переносці, на задньому сидінні машини, — це була окрема тема. Спека стояла жахлива, й навіть виїхавши рано вранці, її витерпіти було неможливо. Обурившись, довелося визнати недоцільність подальших протестів.

До вечора приїхали в це котячими богами забуте село. Там виявилося не так вже й страшно.

Спочатку мене намагалися тримати тільки на веранді. Ну, що за наївність, право слово! Я завжди знайду шлях туди, куди мені необхідно дістатися. Й дуже швидко, між іншим, це всім довів. Спочатку вискочив надвір, а потім і добіг до саду.

«Великий та сердитий» сусідський собака виявився зростом зі мною. Й коли цей недомірок собачий загавкати наважився, я швидко навів порядок своїм грізним шипінням. Після перебування у в'язниці для тварин якийсь мерзенний цуцик зовсім не був проблемою.

З плюсів сільського «пленеру» варто ще згадати про пакетики з кормом, який раніше куштувати не доводилося. Як каже моя господиня: «Біда навчить все їсти».

Спочатку мені це щось сумнівне не сподобалося, але довелося змиритися з неминучим. «Бабуся» рішуче була проти приготування їжі спеціально для мене. Треба сказати, що у неї були на це вагомі причини, крім ліні, зрозуміло.

Знайомий «бабусі», умовно назву його Віктором, серйозно захворів незадовго до мого приїзду до них. І раптовий дозвіл на моє перебування в його будинку пояснюється саме персональним проханням господаря будинку.

Ось чому так охоче мені дозволили залишитися на час поїздки моїх людей на море! Щоб я полегшив хворобу Віктора, бо, як відомо, котяче муркотіння — найкращі ліки від усіх негараздів. Та й «бабусі», моя присутність допомагала забути про біду, яка так раптово заглянула в цей гостинний будинок.

А ситуація серйозна, як з'ясувалося. Добрий господар будинку був невиліковно хворий. Я ж не чарівник, не вмію лікувати таке… Нехай цим займаються спеціально навчені люди.

Його відвезли в лікарню в найближче місто. «Бабуся» весь час була з ним, піклувалася про те, щоб полегшити його останні дні.

А я залишився один у домі. Було мені зовсім нудно самому, й одного разу випадково придумав таку розвагу — відкривав всі наявні в будинку двері, вивчаючи свої тимчасові володіння. Й зовсім випадково включав при цьому освітлення.

А перед цим ще й налякав сусідську дівчинку, яка незрозуміло навіщо вирішила заглянути у вікна порожнього будинку. З дикими криками: «Там щось за вікном ворушиться», — вона дмухнула до дорослих. Ось тільки мені цікаво: що сказали їй батьки, дізнавшись, де вона була?

Пильні сусіди швидко розповіли «бабусі» про те, що хтось проник до будинку. Й світло чомусь горить у порожньому будинку.

Вона приїхала з лікарні в той же вечір. Їй було дуже важко весь час не тільки доглядати за тяжко хворою людиною, а й тримати себе в руках, щоб не засмучувати його ще сильніше. Удома вона змогла ненадовго забутися, часто брала на руки та чухала моє черевце, що помітно погладшало.

Мої господарі не змогли завчасно перервати своє перебування на морі. Про те, що Віктор невиліковно хворий, стало відомо через три дні після їх від'їзду з села.

У ту ніч, коли ми з «бабусею», притулившись один до одного, спали на веранді, вперше з'явився він. Дух господаря будинку.

Найцікавіше в цій ситуації було те, що це був привид ще живої людини. Як так може бути? Не знаю, я не медіум або екстрасенс, а всього лише кіт-філософ, навчений досвідом багатьох життів. Напевно, бідний Віктор був без свідомості довгий час та його душа, покинувши тіло, кинулася туди, де їй було добре.

Він найменше хотів потурбувати ту, що так втомилася піклуватися про нього кілька днів і ночей поспіль. Присутність духу господаря будинку помітив тільки я з моєю тонкою натурою.

Собака цей дрібний теж потім намагався гавкати: він, бачте, теж бачив щось схоже на Віктора. Тільки нехай менше бреше. Ха, та він далі свого носа не побачить, навіть якщо спробує!

А далі було вже не до веселощів. Господар будинку дізнався про свою невиліковну хворобу — йому раніше про це не розповідали. Віктор наполіг на виписці додому, мабуть, не хотів вмирати в холодних лікарняних стінах. Він склав заповіт, завірений головою сільської ради, в якому залишив свій будинок та все інше майно своєму спадкоємцеві — синові.

Вмираючий Віктор змусив сина пообіцяти, що він не образить після його смерті кохану жінку батька, яка доглядала за ним протягом усього часу хвороби. Свідками цього усного договору були сільський голова, давній тутешній домовик та я — пересічний кіт, збентежений такою кількістю незнайомців.

Як виявилося, після швидкої смерті доброго господаря будинку все пішло зовсім не за його бажанням. Син дуже швидко поховав батька, не пустивши до його могили мою «бабусю».

Але це була не найгірша з його справ. Не звернув увагу на обіцянку, дану в присутності головної людини в селі. На думку дідка-домовика, який не втручався, цей молодик з легкістю наплював на батьківську волю.

Що вже зовсім обурливо — мене теж ніхто не спитав.

Те, що він «бабусю» не пустив до могили батька, зблідніло перед тим, як він вирішив її вигнати з будинку, що йому тепер належав на наступний день після похорону. Та не погодився дати їй дочекатися повернення з моря дочки із зятем на машині й вигнав її з котом в переносці просто на вулицю.

Нам з нею дуже пощастило тоді, що прихистив нас на кілька днів добрий сусід, відставний військовий. До речі, він ще годував мене, поки «бабуся» весь час доглядала за своїм знайомим у лікарні. Там ми й чекали на повернення моєї господині з моря.

На наступний же день після похорону батька син зайнявся вивезенням всього цінного, що залишилося в будинку. «Бабуся» ледве встигла врятувати посуд, який вона ж і купувала.

Собаченя мерзенне все хвалилося, що про нього новий господар згадає. І він не помилився. Його, дійсно, не забули, а просто залишили помирати з голоду в спорожнілому подвір’ї. На його ж щастя, на ланцюг не посадили, а нашийник завжди був замалий.

Перші дні його підгодовували добрі сусіди, а потім — перестали. А сам винен: не потрібно було скакати по дворах годувальників і зображати з себе собачого мачо, брутального мисливця на курей!

Закінчилося все передбачувано — розсерджені сусіди посадили набридлого їм собаку в мішок та й відвезли далеко за село, в ліс. Далі про долю цієї бідолашної собачої душі нічого достовірно не відомо.

В останню ніч, проведену в цьому будинку, наскрізь просякнутому сумом, я знову побачив душу недавно померлого господаря будинку. Хоча правильніше його було б вже назвати «привидом».

Я мирно спав собі поруч з «бабусею». Несподівано крізь напівзакриті очі побачив холодне біле мерехтливе світло. Начебто місячний промінь заглянув у вікно, приховане гілками фруктового саду.

Трохи не доходячи до нашого ліжка, прозоре сяйво прийняло форму чоловічої фігури. Якраз таким Віктор і був за життя — міцним, зовсім не старим, якого звалила смертельна хвороба, що підло нізвідки взялася.

Світло перетворилося прямо на моїх очах на прозору білу руку, яка намагалася дістати вразливу, постарілу від горя жінку. Ні, він не намагався заподіяти їй біль! Хотів захистити, але не зміг. Єдине, на що спромігся, так це провести рукою в повітрі, намагаючись погладити колись дорогу йому жінку.

І від цього, нехай і невдалого дотику, вона відразу ж заспокоїлася. Нічний морок відступив, наляканий привидом, та поступився місцем доброму сну.

А дух покійного господаря будинку присів в сусідній кімнаті за чашкою трав'яного настою, приготованого дбайливим домовиком, і розпочав обговорення спільних планів на майбутнє. Мені стало лячно від почутого краєм вуха. Можу сказати лише одне: спадкоємцю, що не виконав обіцянку, буде несолодко.

Чому я так спокійно про це кажу й навіть не спробував перешкодити цим зловісним планам? А навіщо, власне, мені це робити? Це — не моя війна, не мій будинок і не мої господарі. За своїх людей я б вступився! Адже ж я їх янгол, що муркоче. А до цього негідника мені байдуже.

Наступного ранку ми з «бабусею» перебралися до сусіда. Речі вже чекали нас там з вечора. Через кілька днів син покійного все-таки відвіз нас з речами додому. Хоч і зробив це неввічливо, але все-таки зробив. Може, щось зрозумів. Навряд чи.

Через кілька днів мої люди повернулися додому й відразу ж забрали мене до себе. Я, звичайно ж, насупився для порядку. А нехай знають, що мені не подобаються ці їхні мандри!

Але все-таки змінив гнів на милість, й не лише заради курячих сердечок. Ну, свої вони, свої. Й все тут.

Нещодавно дізнався, що син Віктора не зміг ні сам жити в батьківській хаті, ні продати її. Мабуть, добре постаралися привид із домовиком.

Зараз цей будинок не можна продати навіть зовсім дешево. Слава про «недобрий будинок» вже зробила свою злу справу. Та й сусіди завжди допоможуть, розкажуть потенційним покупцям, що до чого.

Так, минуле літо було не нудним — не те що це. Хоча мені до душі більше спокійний сон в теплій хаті.

Бажаю вам жити в гармонії з собою. Нехай всі ваші побажання здійсняться.