Я тебе знайду

«Поцілуй мене і скажи, що цей сум не вічний… Що десь за хмарами досі живе зоряне небо. Воно так само горить, розсіюючи темряву навкруги. Воно освітлює шлях додому, дорогу до тебе…».

***

«Я ніколи не зустрічала таких, як ти. А головне, я ніколи не відчувала таких емоцій поруч із кимось іншим. Моє життя перевернулось із ніг на голову, варто було лише доторкнутись до твоїх губ. Моє тіло тремтить, а розум пливе… Цей квітневий вечір відкрив мені очі на життя, вдихнув у мою душу нову весну. Я насправді так давно не відчувала себе живою, забула, що означає це слово – жити…».

***

«Мої листи – це можливість розповісти тобі те, про що я вагаюсь казати у голос. Про своє кохання, переживання, про те, що я ніколи не наважусь врешті стати щасливою. Вибач за ці слова. Прости за те, що я з’явилась у твоєму житті…».

***

— Пане, вам принести ще кави? — привітно посміхалась офіціантка, стоячи поруч зі мною.

Я спантеличено поглянув на дівчину і згорнув папери на своєму столику.

— Ні, дякую. Я вже буду йти.

— Як бажаєте.

Я й справді вже збирався в дорогу. Вкотре торкнувся пальцями листів, відчув оксамит паперу і глибоко вдихнув повітря, ніби намагаючись зберегти свої відчуття, знову пробуджені у пам’яті. Чому все сталося саме так? Можливо, сьогодні я знайду відповіді на свої запитання.

Я піднявся з-за столу, зібрав речі і квапливо рушив до виходу. Аромат вранішньої кави Франківська привів до кафе чимало відвідувачів. Одні задоволено хрумкали свіжоспеченими пирогами, інші щось жваво обговорювали й без перестанку крутили в руках туристичні мапи. Я й сам гортав таку цього ранку, але в хостелі. Не дуже люблю привертати увагу.

Обравши коротший шлях, я точно знав, якою дорогою прямуватиму на своє чергове завдання – містичної панянки, чия репутація знана далеко за межами цих мальовничих місцин.

Босорка. Я знав про них небагато. Зустрічав кілька десь на кордоні з Румунією, з однією навіть довелося разом полювати на ведмедя. Не знаю чому, але цей вид істот здавався мені й справді чимось надзвичайним, тим, що має значно більше можливостей, ніж в інших. Їх дух літає із вітром серед смерек, розчиняється десь у верховітті й разом із вранішнім сонцем спускається на гірські хребти, несучи у своїх руках новий день. Злі чи добрі ці відьми – справжня легенда. І от, схоже, до такої мене цього разу й відправила моя редакторка. Соломія добре знає свою роботу. Цікаво дізнатись, хто ж її інформатори.

Мої думки розвіяв яскравий промінь світла, що пронизав усе навкруги, врешті пробившись з-за хмари. А гарно ж тут. Нічний туман майже розчинився. Гірський ранок дихав весною, пробуджував надію. Соковита зелень випромінювала молодість, а дорогу чітко обрамляли поважні темно-зелені дерева, розсипані схилами. Місце контрастів. Я опустив скло і знову глибоко вдихнув.

***

Машина впевнено рухалась уперед, минаючи невеличкі та більші села з чепурними дерев’яними будиночками і довгими огорожами, садами зелених вишень та квітучих дзвіночків. Асфальтова дорога скінчилась, далі потрібно рухатись ґрунтовою. До цього я теж був готовий, тому не вагаючись повернув у сторону лісу.

Раптово задзвонив телефон.

— Так, Солю, я вже їду, — сказав я навіть не привітавшись. Цій жінці завжди подобалась моя тактовність, але я був впевнений, що чекала вона від мене саме подібного нахабства.

— І тобі привіт, — почувся приємний жіночий голос на тому кінці дроту. — Не знаю, як я змогла тобі додзвонитись в ту глушину, але хотіла попередити про необхідність зробити фото. І за можливості сподобайся їй будь-ласка! Ще одна чаклунка на нашому боці стане як ніколи доречною.

— Я почув тебе. Буду старатись.

— Тоді удачі. Чекатиму твого дзвінка увечері.

— Бувай!

***

Й справді, про фото я забув. Зупинивши машину на узліссі, я знайшов свою камеру та вийшов не вулицю. Природа дійсно вражала. Перевіривши налаштування, я зробив пару кадрів. Відсахнувся, помітивши на собі чийсь пильний погляд. Сич. На дереві, прямо поруч зі мною сидів навдивовижу величезний красивий сірий птах, що ловив кожен мій рух, ніби вивчаючи нового знайомого.

— І чого тобі? — від несподіванки рипнув я, — скажи краще, чи в правильному напрямку я їду.

Птах звісно промовчав, продовжуючи аналізувати мої дії.

— Ну, все. Годі тобі. Бувай!

Я знічев'я сфотографував його і прослизнув назад в авто. Поглянувши на останок у дзеркало, впевнився, що мій новий товариш досі дивиться на машину, що повільно зникає за деревами.

***

Доїхавши до узлісся, я вибрався з автомобіля і далі пішов пішки. Оминаючи кущі вовчої ягоди, нарешті натрапив на вузьку стежину й побачив невеличку хату, таку ж стару, як і височезні дерева навкруги. На порозі сиділа баба, худе та зморшкувате обличчя якої нагадало мені страшні казки із дитинства.

— Чого крадешся, хлопче? — мовила стара босорка. — Не з’їм я тебе!

Зареготала.

— Вітаю, пані! — зі своїм звичайним шармом привітався я. — Мене звуть…

— Марко! Знаю я, знаю! Старий сич розповів про тебе, хлопче!

Я повів бровою і усміхнувся.

— Тоді, він мабуть розповів вам, чого я сюди припхався?

— Щось таке. Кажи, поки я слухаю, бо справ багато.

— Я репортер, журналіст якщо хочете. Пишу для загальнонаціонального медіа про міти та легенди України, незвичайні ситуації та туристичні місця, про людей та інших істот…

— Знаю, хлопче, знаю. І носа свого пхати вмієш у різне, та і добра, знаю, зробив чимало. За це поважаю тебе.

— Що ж, то може поговоримо про вас?

— Тільки й всього?

— Якщо звичайно у вас є що мені розповісти.

— Є, хлопче, є. Заходь у дім, покажу чим живу, — бабця сперлася на палицю і повернулась до вхідних дверей.

— Ніби кішки подерли, — завважив я старі подряпини на дереві.

— Кішки, хлопче, кішки…

Євдокія, так звали босорку, зі скрипом прочинила двері і зробила крок за поріг. За час своєї роботи я бачив багато людей, чимало створінь, розповісти — не кожний повірить. Стрічались мені приязні і не дуже, бачив і зовсім лихих, та від баби-босорки чомусь зла не відчув. Я міцно стиснув у правиці згорток із травами, що його дала мені Соломія, і зайшов у дім.

Чи то скрип дерев’яної підлоги, чи похмурі стіни, чи аромат сушених трав, що висіли тут на кожному кроці, навели на думку, що якби баба хотіла щось мені заподіяти, я б на навряд урятувався.

Босорка дошкутильгала до великого столу у віддаленому кутку кімнати і всілась на лаву, пильно поглянувши на мене.

— Ну, питай, раз прийшов.

— Розкажіть про себе. Скільки вам років? Чи правда, що вас вважають відьмою? Від кого успадкували свої вміння? До добрих сил себе прирівнюєте чи ні?

Мої питання полились як із відра. Спочатку баба сиділа мовчки, оцінюючи мене і про щось розмірковуючи. Потім потягнулась до старого заварника і хлюпнула з нього якогось запашного варива. Простягла мені кухлик.

— Пий, хлопче. І я з тобою свого узвару вип’ю, — пригубила босорка напій і почала говорити про своє життя. Спочатку неквапливо, ретельно підбираючи в голові слова, далі розмова пішла жвавіше, час від часу роблячи павзу на ковток чи глибокий вдих. Здавалось, бабі вже за сотню років, така вона видавалась стара.

— Якою магією користуєтесь? Що практикуєте? Якими вміннями володієте? — не спинявся я.

— Все то тобі треба знати. Я тобі що звичайна відьма? Напридумуєш потім чогось у своїй статті. Головне, я — дитя природи, матінки землі. Гори — моє натхнення, мій початок і мій кінець. Десь поміж карпатських схилів народилась Євдокія, у тумані знайшла себе і воєдино душі свої склала. У мирі й злагоді живу з усіма живими істотами, птахом кружляю над верховиною, рибою пірнаю з однієї гірської ріки в іншу, диким кабаном ганяю серед лісів, світлячком торкаюсь нічних зірок і за руку з ними падаю додолу, як тільки сходить сонце. Що насправді привело тебе сюди, хлопче? Що тривожить твоє серце?

Я перебував у якомусь напівсні. Пильно стежив за кожним рухом босорки, уважно слухав її, вдихав запах потьмянілих воскових свічок, дим від яких стелився кімнатою. Потім мовив: — Окрім роботи… шукаю одну людину. Вона зникла. Думав, може ви зможете знайти її?

— Хто вона тобі?

— Знайома. Вона зникла пару років тому. Її ім’я Анна.

— Хто вона тобі? — повторила своє питання баба.

— Друг.

— Що ж, хлопче, може й допоможу тобі, — зітхнула стара, — та роботи в мене все ж багато. Ти от що, піди далі у ліс, десь за третьою балкою знайдеш галявину зі скелею у формі серця. З-під неї б’є лісове джерело. Принесеш мені води з того струмка, розкажу про все, що відаю.

— Чому саме воно?

— Багато знатимеш, розумнішим не станеш! — пирхнула босорка. — Далеко мені туди самій шкандибати, стара стала. Бачиш?

Євдокія ткнула тонким пальцем у свою палицю.

— Добре, — відповів я, — давайте пляшку.

Баба дала мені якийсь глиняний жбан, сунула до рук термос із чаєм та показала дорогу.

— І от що, хлопче, ти оберемок свій із часником десь по дорозі викинь. Не люблю я, знаєш, цих їдких пахощів.

Я смикнув руку до кишені і стиснув згорток трав у долоні.

— Як скажете.

***

Дорога до кам’яного серця (як я назвав згодом скелю) пролягала не тільки через ліс. Схили і галявини, поля квітучих нарцисів, зелені пагорби, вкриті густою травою і височезними хвойними деревами, складались у мальовничий пазл, схожий на фотографії з відомих природничих журналів. Я й собі дістав камеру, зробив декілька світлин. Тобі б тут обов’язково сподобалось, дорога Анно.

***

Через кілька годин я відкрив термос і зробив ковток. Ароматний іван-чай розлив по моєму тілу тепло. Щось до болю знайоме. Я заплющив очі, а розплющив їх ніби два роки тому, стоячи на своєму подвір’ї. То був день мого народження. Мама пурхала кухнею, а тато щось майстрував на ганку. Старий Рекс загавкав і я пішов до воріт, аби перевірити, що його так збунтувало. Там стояла Анна. Посміхалася і тримала в руках невеличку картонну коробочку.

— Привіт! Не очікував тебе побачити. Що привело тебе сюди? — запитав я.

— Твої іменини, — ніби знітившись, але взявши себе в руки, відповіла вона. — Я принесла тобі подарунок. Сподіваюсь, сподобається!

— О, не варто було. Справді.

Я посміхнувся і поглянув спочатку на коробку, потім на дівчину. Вона стояла у сірому довгому кардигані, сірих джинсах і білих кросівках. Її каштанове волосся відтіняло світлу шкіру та великі темно-карі очі. Проміння вранішнього травневого сонця пестило її кучері, відбивалося у кожній його хвилі, ніби збиваючи крапельки світанкової роси на молодій траві. Я був справді радий її бачити, хоч і не очікував того.

Секунди мовчання здавалось затяглись. Я подався уперед і легко обійняв дівчину. Так, ніби обіймають старого товариша. Запах її парфумів приємно залоскотав у носі, щось схоже на стиглий виноград чи солодке вино.

— Дякую, — сказав я. — Мені дуже приємно.

— Немає за що. Гарного тобі дня!

Вона мило посміхнулась і пішла геть від мого дому.

***

Я блукав поміж кущів лісових горіхів і ялівцю. Під ногами шурхотіла зелена трава й сухі гілочки. Де-не-де з-під дерев виринали їжаки, і навіть не лякаючись мене, прямували у своїх справах. Де ж та клята скеля?

Раптом, крізь хрускіт під ногами я чітко почув дівочий сміх.

— Ти що, бабо, нявок на мене під’ютила? — реготнув я.

Сміх, здавалось, долинав десь з-за дерев. Та вибравшись на простору галявину, я нікого не побачив. Зробив крок на середину і знову думками провалився на два роки тому, саме в той вечір.

***

Вона сміялась так жваво і сміливо, що це виглядало як ніколи доречним. Вечірка, куди нас обох запросили спільні знайомі, затягнулась. У кафе стояла невимушена дружня атмосфера: хтось давно невміло співав караоке, хтось причепився до діджея і намагався замовити живе виконання якоїсь нікому невідомої пісні, хтось вже пішов додому, а хтось просто допивав червоне вино та говорив про життя за барною стійкою. Це звісно були ми.

Оксана, спільна знайома, довго розповідала про своє заміжжя і нову роботу, хвалилася високою зарплатнею і подорожжю кудись за кордон. Я теж розказував дещо про свою роботу. Принаймні, те, що міг розказати. На той момент я вже працював у журналі Соломії і мав певний досвід мандрівок країною. Анна сміялась і говорила, що теж завжди мріяла подорожувати й відкривати нові місця, ставила собі за мету знайти нове покликання та поринути у нього з головою. Однак її чоловік не підтримував цього прагнення. Він працював у якійсь фінансовій установі і його цілком влаштовував графік роботи з ранку до вечора. Він, до речі, теж був запрошений на вечірку, але пішов раніше, бо добре напився і вирішив не чекати завершення банкету. Жили вони тоді зовсім поруч із кафе, тож, не вагаючись, Анна відпустила його та намірилась йти додому сама. Ми довго говорили і насолоджувались музикою, а коли діджей увімкнув повільну мелодію, я вирішив запросити її до танцю. Було видно, що вона не очікувала цього, та мило посміхнулась і звичайно погодилась. У напівтемряві та кольорових вогниках її злегка хмільні очі сяяли чимось близьким і знайомим. Мені було надзвичайно затишно та комфортно обіймати дівчину за талію і ненароком вдихати аромат її волосся. Виноград і тосканське вино. Я вирішив бути джентльменом і провести її додому. Вона не сперечалась.

Ми йшли у світлі ліхтарів і далі говорили про мандри. Анна розповідала про свою дитячу поїздку до Умані. Говорила про те, як там гарно, як її вразили кам’яні ущелини і численні водоспади Софіївського парку. Пестливе тепло розлилось моїм тілом і я зупинився, взяв її за руку й з усією ніжністю припав до дівочих уст. На мій подив, вона відповіла взаємністю. Мені хотілось чогось більшого. Я знав, що вона відчула те ж саме, але чемно попрощалась, подякувала за приємний вечір і зникла в одному з під’їздів старої багатоповерхівки.

***

Я знову опинився на лісовій галявині. Вечірнє сонце золотом заливало землю і я врешті побачив де стояв — перед скелею у вигляді серця.

— Не міг раніше сказати мені? — Гукнув я до сича, який здавалось ховався серед дерев. — Так, де там те джерело?

Обійшовши кам’яні насипи, я помітив невеличкий струмочок, що витікав з-під гори і зникав у гущавині лісу. Набрав води у пляшку, озирнувся і попрямував назад до босорки.

***

Той поцілунок змінив моє життя. Мабуть, і її. У той час я не шукав серйозних стосунків. Розрив із колишньою дівчиною пережив без зайвих переживань, але ставати чиїмось коханцем явно не збирався. Ми ніколи не обговорювали події того квітневого вечора, але з її листів я зрозумів, що для неї він став переломним. Чи став він таким для мене?

Десь наприкінці травня я зустрів її знову, наче хтось спеціально вкотре звів нас разом. Вона самотньо гуляла центром міста. Її кучері розвивав прохолодний вітерець і сірий кардиган явно не рятував від різкого похолодання. Побачивши мене, вона посміхнулась і підійшла ближче.

— Привіт, — сказав я, — як ти?

— Вже значно краще! А ти?

— Теж ніби добре. Біжу у справах.

— Тікаєш від мене? — голос Анни злегка тремтів. Очі, сповнені суму, дивились прямо на мене.

— Ні, чому? Просто багато роботи назбиралось.

Вона сильніше загорнулась у верхній одяг і гірко промовила: — Все ясно.

Мені чомусь стало так ніяково. Я знав, що насправді уникав розмов із нею, але зізнаватись у цьому не хотів.

— У тебе є чоловік, Анно. Ми не маємо спілкуватись, — врешті видавив я із себе.

— Я знаю, — відказала дівчина і відвела свій погляд. — Але це не змінює моїх почуттів до тебе.

На цій мінорній ноті ми розійшлись. Я попрямував далі, розуміючи, що мені теж було сумно. Через кілька днів у своїй поштовій скринці я знайшов її листи, старомодно написані вручну. А потім дізнався, що вона зникла. Її чоловік та батьки написали заяву до поліції, шукали у друзів та знайомих. Одного дня і я говорив із ними. Про листи не сказав нічого. Та і що було говорити? Через свою роботу мені чомусь здалось, що її зникнення пов’язане із чимось неземним. Хіба ж я міг подумати, що вина лежить на мені?

***

Баба Євдокія копирсалась на своїй клумбі, щось наспівуючи собі під ніс. Почувши кроки в лісі, повернулась і закрехтіла:

— Бачу, бачу, що врешті знайшов джерело.

— Таки знайшов, — відказав я.

— Що ще знайшов, Марку?

Від пронизливого погляду босорки повіяло колючою цікавістю.

— Забуті спогади.

— І почуття?

— Можливо.

— Розкажеш?

— Не впевнений, що це взагалі доречно.

— Доречно, хлопчику. Раз ти тут, значить усе має бути саме так.

— Я згадав, як зустрів Анну, як ми спілкувались. Згадав свій день народження і її подарунок.

— Що ж вона подарувала тобі? — бабця сперлась на палицю і дошкандибала до ганку.

— Чай. Якийсь крафтовий збір із Трускавця. Говорила, що її знайома має там свою невеличку фірму і займається збором трав і ягід. Розповідала, що колись мріє знову її побачити й долучитись до тієї справи.

— А ще?

— Ще у коробці було трояндове варення. Анна сама його варила. — я замислився. — Смачне було, терпке та солодке.

— Що ще згадав, блукаючи лісом?

— Згадав наш перший поцілунок… він же і останній.

— Чому говориш із таким сумом?

Вагаючись, я дістав із торби пляшку із джерельною водою та простягнув бабі.

— Тому що через мене він може більше ніколи не повторитись.

— Так хто вона для тебе? — повторила своє питання стара босорка.

— Я кохаю її, — врешті зітхнув я.

У моїй голові роїлись тисячі думок. Сум та розпач стали каменем у горлі. Я сам відштовхнув її, сам став причиною її зникнення.

— Жива твоя Анна, хлопче, — нарешті вимовила Євдокія. — Тепер ти знаєш, де вона може бути.

— Трускавець? Чи Умань? — слова самі зірвались із моїх губ.

— Цього вже не скажу. Шукай і обов’язково знайдеш її. Пиши й далі свої листи, оживляй у пам’яті її образ. Кохання, якщо воно живе, обов’язково приведе тебе до цієї дівчини.

Вона дістала десь з-за спини невеличкий мішечок і кістлявою рукою простягла його мені.

— Тримай. Це руни. Як шукатимеш відповіді на свої запитання, просто витягни камінчик і дізнайся його значення. Вони допоможуть тобі і у пошуках коханої, і у твоїй непростій роботі.

— Руни з Карпат? — хмикнув я.

— Не шуткуй, — спохмурніла баба, — нові часи вимагають сучасних методів. Тим більше, цим рунам більше, ніж мені. Завваж це!

— Вибачте, — я згорнув мішечок з камінцями у долоні й поглянув на дорогу. Час рушати далі. — А вода з джерела вам нащо?

— Вона смачна, — зареготала босорка. — Люблю додавати її у чай.

***

Дорогою до Івано-Франківська я думав про свою розмову з відьмою. Стаття вийде гарна. Опишу пейзажі, розповім про чутки навколо цих місць, місцеві легенди і вірування, плавно перейду до розповіді про стару босорку. Цікаво, чи прочитає вона? Та куди ж далі заведе мене доля? Поживемо – побачимо. Одне знаю точно – я знайду тебе, Анно, де б ти не була!