Розділ 8. МІРА

Ранок приходить швидко та непомітно. Вчора, після закінчення нашої з Яном розмови я знову швидко заснула. Навіть без сновидінь. Мабуть, моєму організму дійсно був потрібен відпочинок, і якщо не фізичний, то моральний.

Зібравшись, спускаюся сходами. На кухні бачу Яна, що саме наливає свіжозварену каву в термос.

- Доброго ранку! Я тут подумав, що можливо, ти не захочеш гаяти час і ми одразу вирушимо до святилища, а дорогою й перекусимо. Тут приголомшлива природа, і вранці, у сонячних променях ти це сама оціниш…

- Чудова ідея! Я готова! Жаль, що фотоапарата немає… Хоча, стоп – він же залишився там, на галявині. Фотоапарат, штатив, сумка з об'єктивами… Та й телефон у куртці…

- Думаю все це там так і лежить. Навряд чи хтось ще там побував після тебе, я б знав…

- Ти пов'язаний якимось чином із тим місцем, відчуваєш його, так?

- Ти більше, ніж права… Але, ми ж домовились, що спочатку ти завершиш свою історію, а вже потім прийде моя черга «сповідатися» …

- Та пам'ятаю я, просто мимохіть вирвалося!

Ян говорив правду з приводу краси тутешньої природи. Зараз, на світанку, коли підіймається сонце, в горах настає дійсно чарівний час. Світ, до цього оповитий серпанком туманів, злегка розмитий і неясний - враз змінюється - його немов заливає золотим світлом, всі контури стають чіткими та контрастними. Тіні ночі відповзають геть перед силою сонячного сяйва та тепла…

Вийшовши з дому, я з цікавістю озираюсь. Житло Яна стоїть біля вигину бурхливої річки. Тепер зрозумілий той мірний шум, який я, засинаючи, прийняла за дощ. Уздовж берега йде вузька грунтова дорога, яка й закінчується саме біля будинку. З інших трьох сторін дім обступає густий ліс. Живий, дихаючий, він звучить зараз, рано-вранці, різними голосами птахів.

Сам же будиночок, невеликий, з надбудованою масандрою, складений із дерев'яних колод. Схожий на казковий теремок, якби не сонячні батареї на даху та сучасний позашляховик біля.

Хазяїн будинку тихо, немов кіт, підходить ззаду:

- Ну, яке перше враження від житла лісового відлюдника?

- Та ось намагаюсь розгледіти курячі лапи під фундаментом – наскільки вже все це схоже на казку!

- Ха, ну на Бабу Ягу я точно не схожий, швидше вже на лісовика…

Прогулянка лісом, незважаючи, на те, що ми рухаємося не дорогою, а вузькими, видимими лиш Яну стежками – справді незабутня. Немов безмовні велетні багатовікові дерева обступають нас, дивляться зверхньо й шумлять, перешіптуючись про щось своє. Вони бачили на своєму віку стільки всього і всіх… Ми лиш миттєвості в їхньому існуванні. Сонце, пробиваючись крізь густі крони, золотить тільки їх верхівки та ще піки гір вдалині. Хоча кілька впертих промінчиків пронизують ліс наскрізь то тут, то там…

Міська жителька останні 7 років, я не дивлюся під ноги, а розглядаю красу навколо і не можу надихатися повітрям, напоєним ароматами хвої, моху та іншої зелені, таким відмінним від звичного мені київського смогу…

І тільки дивовижна спритність чоловіка поруч дозволяє мені, що спіткнулася в черговий раз об вузлувате виступаюче коріння, не впасти. Він ловить мене практично в польоті…

Спочатку це бентежить мене та трохи дратує – треба ж бути такою незграбною! Але сильні, впевнені руки Яна, що обіймають мене - відволікають та захоплюють – і ось уже серце знову мимоволі завмирає від чергового його дотику.

Боже мій, до 25 років я вже давно втратила будь-які мрії про такі відчуття. Мрії, що наповнювали мене неясним томлінням ще років з десять тому. Коли, вночі, під теплим ламповим світлом, серед шепотів і стогонів старого будинку, шуму моря за вікнами, мною запоєм «проковтулася» чергова книга про мужніх лицарів і прекрасних дам, про велике кохання та запаморочливі пригоди. Як же хотілося тоді відчути щось подібне у своєму розміреному житті!

Згодом усе це стерлося з пам'яті, залишилося забутим, як і ті старі книги, зоставлені мною на поличках кімнат колишнього дому, колишнього життя і колишньої мене...

Та сьогодні всі минулі мрії та бажання воскресають і повертаються. Чи то чари місць навколо, чи вдячність за порятунок, чи подяка за розуміння й прийняття мене такою, якою я є… А може все разом… Не знаю…

Відчуваю лише, як невидимі міцні пута все ближче притягують мене до Яна і противитись цій силі так складно…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.