Розділ 8. ЯН

Не знаю ще, в яку я авантюру вплутався, коли запропонував своїй гості прогулянку до кромлеху на світанку. Чорт смикнув мене за язик, мабуть, сказати це, але зрозумів ще ввечері за розмовою, що відпустити Міру та розпрощатися з нею зранку я не зможу. Чи не хочу. Сама думка, що ця дівчина, яка з'явилася так раптово в моєму житті, так само і покине його, змушує серце стискатися. Якесь дивне, нове чи давно забуте почуття… Але, як би там не було, допомогти хоча б дечим цій дівчині в моїх силах.

Як і врятувати від нічних кошмарів, замінивши жахіття яскравими барвами та враженнями.

Я вже й забув, наскільки незграбними та повільними бувають люди, а особливо дівчата. І хоча на моїй гості не височенні підбори, а цілком зручні кросівки, вона все одно примудряється падати майже на кожному кроці. Тільки й встигай ловити!

І, напевно, такі затримки мають злити, але гнучке жіноче тіло в моїх руках, стукіт її серця і легкий рум'янець викликають аж зовсім не роздратування…

Потім, безкінечними самотніми вечорами, навпроти палаючого каміну, протягом сезону затяжних осінніх злив та зимових завірюх у мене ще буде час роздумувати, аналізувати, згадувати… Але не зараз, ні! В ці хвилини хочеться відчувати себе звичайним живим чоловіком та просто насолоджуватися присутністю цієї красивої жінки й відчуттями, що вона пробуджує в мені …

Святилище зустрічає нас тишею. Замовкають у височині птахи, не чутно шелесту дерев, ні навіть гомону вітру… Але все ж тиша ця не гнітюча, швидше насторожена. Здається, це місце, немов дика тварина, спостерігає, зачаївшись, за незнайомою людиною і вирішує, що робити – напасти, втекти чи довірившись, підійти та познайомитись… Міра оглядається, трохи мерзлякувато поводить плечима, видихає і… прямує до центру галявини, до менгіру. Долонями поводить по брилам, що завжди, у будь-яку погоду зберігають тепло. Її дотик справді схожий на ласку великого, небезпечного звіру. Я, весь напружившись, не знаю, якої реакції чекати далі… Ні від дівчини, ні від древніх каменів. Звісно, позаминулої ночі Міра вже побувала тут, але практично поневолі, в якості безневинної жертви, яку я рятував. Сьогоднішня ж зустріч – це вже справжнє, усвідомлене знайомство. І хто зна, як воно обернеться…

- Така сила! Я відчуваю її кожною клітинкою! - перериває тишу голос Міри.

- Вона просто бринить всередині! Немов бурхлива ріка, що схована в глибині… І добре, що нічний дощ змив сліди крові з каменів. Це місце повинне бути чистим!

І цієї хвилини святилище приймає дівчину. Начебто нічого не змінюється, але знову чутно спів птахів, порив легкого вітру проноситься кронами дерев. Відтепер Міра – бажаний гість та друг, розумію це всім єством.

Я видихаю, відчуваючи полегшення. Ні, навіть радість, дзвінку та п’янку. В який же це момент для мене стало таким важливим «схвалення» кромлехом моєї нової знайомої ?!

Підходжу ближче:

- А тієї ночі, якими були твої відчуття?

- Не знаю! Не пам’ятаю. Ніна вколола мені якийсь засіб і я не могла рухатись, лише дивитись і слухати. А потім від втрати крові взагалі знепритомніла…

- Жаль! Якби кромлех відкрився тобі ще тоді, ти б звільнилася від памороку і не страждала…

- Що трапилося, те трапилося. До того ж я дізналася тієї ночі багато важливого та нового, хай навіть ціною невеликої втрати крові!

- Ну якщо вже так - то й ми познайомилися лише завдяки цьому…

Відразу приходить розуміння, що остання моя фраза була зайвою… Вирвавшись ненароком, слова повисають у повітрі… Я бачу, як на секунду розширюються зіниці й загоряються Мірині очі і ось зараз вона відповість… Але - тиша… Мотнувши головою, дівчина відводить погляд, в якому тепер плескаються незрозумілі біль і туга:

- Отже добре все, що добре закінчується… А он і мої речі. Як ти й казав, вони нікуди не ділися ...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.