Розділ 38. МІРА

- Скільки це ще триватиме?! Вона така непорушна! Ларо, ти впевнена, що з нею все гаразд?

- Заспокойся, Яне! Ти ж чуєш її серце! Воно б'ється. Рана на її долоні теж вже майже затягнулась! Просто Мірі потрібно ще трохи часу!

Ще нерухома, я слухаю уривки фраз, які починають долітати до мене крізь пелену забуття. Голоси Яна та Лари, що тихо сперечаються наді мною. Туман розсіюється. Свідомість, як і спогади про все, що сталося, поступово повертаються, заполоняючи мою до того пусту й легку, наче пір’їнка голову. Ресторан і свято Валдімара, ультиматум, потім нічний ліс, кромлех, черговий невдалий задум Ніни отримати мої сили, її смерть і, здавалось, загибель Яна, що попри все прийшов рятувати мене. А ще моя спроба зцілити його. І переоцінка власних можливостей… Але це нічого, головне все вдалося… Здається…

Роблю легкий порух пальцями, згадуючи, як управляти власним тілом – і Ян відразу опиняється поруч. Ніжно бере мою руку у свої теплі долоні, а потім хриплим голосом кличе по імені:

- Міро… Прокидайся, моя соне, вже давно ранок…

Як виявилось, цього разу я «проспала» майже 5 днів. Знаходилась в непритомності, поки Валдімар приводив до тями всіх отруєних його онукою. Тіло якої було спалено на галявині ще в ту ніч. Подалі від розголосу й непотрібних запитань. Спогади ж про Ніну усіх постраждалих стерла Лара. Невеликим ритуалом та додаванням до протиотрути інгредієнту із мольфарської книги замовлянь. Моя зведена сестра зникла з цієї реальності, ніби ніколи й не існувала, пішла в небуття, як бажала цього для мене…

Валдімару, звісно, дуже важко досі. Але він тримається. Багато в чому, завдяки зближенню та все тіснішому спілкуванню з Ларою. Хтозна, до чого це приведе врешті решт, але, здається моя подруга щаслива!..

Та найбільше мене займає звісно Ян. Всі його здібності знову при ньому. Як і залежність від кромлеху. На жаль, моїх власних сил не вистачило, щоб повернути чоловіка до життя і тоді я, звернувшись за допомогою до стародавніх каменів, знову прикликала в його тіло вогонь Семаргла. І знову зв’язала його зі святилищем Сварога.

І ще одне, втрачене мною безповоротно. Мій кулон. Віддавши всю свою магію він ніби розплавився, а камінь по центру взагалі вигорів. Але, можливо, такий кінець і був уготований для цього уособлення історії мого роду. Що почалась та закінчилась самопожертвою…

Та це все такі дрібниці. Адже зараз нарешті, коли нашому життю нічого й ніщо не загрожує, я по-справжньому щаслива. Знайшовши свій дім, поряд з друзями та коханим чоловіком…

Минає ще декілька днів. Останній весняний вечір ми проводимо на галявині з водоспадом, що струменить зі скель, вливаючись в глибокий струмок. Ян розпалює вогнище, обкладене по периметру плоскими каменями, зібраними на березі. Напевно, саме таке воно - щастя й умиротворення, адже нічого подібного я не відчувала дуже давно… Завжди щось порушувало душевний спокій.

- Міро, у мене до тебе розмова… Тобто, у мене для тебе є дещо… – голос Яна дивно невпевнений і тихий.

Я з усмішкою відставляю келих з вином, підіймаюсь з пледу та підходжу до чоловіка, який, чекаючи, поки прогорять дрова, збирається готувати на них нам вечерю. Ось така романтика заміського життя.

- Слухаю тебе, мій Хранителю!

Ян кусає губи і ніяково тягне час. Ох, ну чому я не можу читати його емоції! Наскільки б це зараз спростило все!

Врешті-решт чоловік збирається з духом та дістає з нагрудної кишені сорочки маленьку оксамитову коробочку. І мої очі, напевно, того моменту стають на половину лиця, адже нарешті до мене починає доходити…

- Зараз прошу, вислухай мене мовчки і не перебивай, я дуже довго думав, що і як сказати…

В руках чоловіка срібний перстень. Кований, ручної, дуже майстерної роботи. Посередині кільця живим полум'ям світиться темно-червоний, необроблений кристал гранату. Прекрасний у своїй недовершеності… Якщо і є якесь матеріальне уособлення вогню – то воно зараз в руках Яна!

- Знаю, від нашої першої зустрічі пройшло ще так мало часу. І зрозумію, ну постараюсь зрозуміти, якщо ти відмовиш…

- Я згодна!

- Ти що? Ось так, справді? Я ж ще навіть не сказав всього, стільки ж репетирував!

- Яне, ти можеш мені все це сказати потім, або зараз, але моя відповідь буде однаковою. Я готова, я згідна, залишитись і бути тут з тобою завжди, розділити життя і все, що воно нам принесе… бо я… я кохаю тебе – голос тремтить, ламається, на очах збираються сльози, але то від щастя, тому - нехай…

Ян не стає на одне коліно, як пишуть в усіх книжках. Ні. Одним невловимим рухом він долає відстань між нами і, одягнувши мені обручку, просто мовчки обіймає мене. Знаходить мої губи й з усім жаром не Семаргла чи Хранителя, але звичайного закоханого чоловіка припадає до них… А потім, не відриваючись ні на секунду, підхоплює мене на руки, несучи у бік водоспаду…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.