Розділ 5. МІРА

Того вечора, тиждень тому, я добряче затрималася на роботі – святкували день народження колеги. Відмовлятися було незручно, я навіть, порушивши власне правило, випила келих сухого вина за іменинницю. Вже був початок десятої, коли наша весела компанія, здавши ключі охоронцю, нарешті покинула офіс. Винуватиця урочистостей вимагала «продовження бенкету» та запрошувала всіх охочих до бару неподалік. Але мені хотілося додому. Завтра починалася моя відпустка. Перша, за минулі 2 роки роботи. Планів на неї особливих не було. Хотілося просто купити старомодний друкований путівник, закинути в машину найнеобхідніше та, виїхавши з галасливої столиці, колесити країною. Зупинятись ночувати в маленьких готелях, пити каву вночі на заправках і фотографувати по дорозі все, що привертатиме увагу…

Я вирішила скоротити дорогу через двори. Часто це робила, але, щоправда, так пізно ще ніколи. Поділ у Києві то по-своєму атмосферне місце зі старими будівлями, суцільно переплутаними проходами. У такому старовинному будинку я й винаймала квартиру останнім часом. Мені подобалася атмосфера історичності, архітектурності та особливого шарму, властивого саме таким спорудам.

Отже, я зайшла в арку, щоб зрізавши кут, вийти якраз навпроти свого будинку. Було темно та холодно, тому я швидко рухалась. Але не настільки швидко, щоб не помітити компанію, яка розмістилася на лавці під деревами у дворі. І щоб не помітили мене. Троє чоловіків, якщо можна було так назвати цих накурених чи п'яних громил і молода дівчина, затиснута ними з усіх сторін. ЇЇ намагалися напоїти прямо з пляшки, а вона лише слабо протестувала, відвертаючись. Навіть мотати головою не могла – за підборіддя її тримала лапа найбільшого амбала…

- Опа, пацани – а в нас поповнення! Ще одна краля!

- Чуєш, ну ти більш компанйонська будеш, так? Вип'єш із нами? А то, у мене днюха сьогодні, а ця подруга з нами святкувати не хоче. А потім і покататися можна! Спочатку на машині, а там і на конях наших, ги-ги.

І виродок, задоволений своїм «тонким жартом», зареготав, а його друзі підхопили рев.

Я вирішила просто мовчки пройти повз, не відповідаючи і ніяк не реагуючи. Сподівадась, що вони відстануть. Мене аж марудило від уривків вловлених емоцій та бажань цих «красенів».

- Ти що, надто горда? Чи глуха? Сюди йди, сказав!

І один з них, ступив мені навперейми та схопив за руку, викрутивши її до болю. Інший підійшов з протилежного боку. Тепер вже я була затиснута звідусіль і єдине, що могла - слабо пручатися в їхніх лапах.

Третій чоловік, як я зрозуміла – головний серед них, залишивши дівчину на лавці, повільно підвівся. Він теж підійшов і став навпроти, мовчки усміхаючись.

Його рука, ковзнувши від мого підборіддя вниз по шиї, пірнула у виріз джемпера, ущипнула за груди та раптом зупинилася, намацавши кулон.

Я ніколи особливо не любила цю прикрасу - занадто темна, занадто важка й незручна. Але носила, не знімаючи. Адже тільки так я могла відчути хоч якийсь зв'язок із втраченими близькими. Дід помер рік тому. Просто згорів за місяць від раку. Але перед смертю встиг залагодити всі свої справи і, продавши бізнес, перевести більшу частину фінансів мені ще за життя. А вже в самому заповіті він відписав наш дім і залишок грошей тітці Соні та Лізі, яка вже встигла вийти заміж, народити дитину, розлучитися і повернутися до матері, щоб допомагати по господарству.

Дідусь розумів і приймав, що я не захочу повертатися додому, тим більше вже практично влаштувавши своє життя в Києві. Та й жінок, що мешкали з ним в одному домі, залишити, без нічого й на вулиці він не міг… Ось так, в якийсь один момент, я стала досить забезпеченою, але абсолютно самотньою і нікому не потрібною. І тільки важкість кулону на грудях нагадувала, що колись і в мене була сім'я, а сама я – частинка роду, що розпочався ще з незапам'ятних часів і дарував здатність до емпатії кожній своїй "дочці"

- Ого, що це в нас тут? Антикваріат? – І мерзотник, рвонувши за шнурок, зірвав кулон з моєї шиї!

- Віддай, виродок! - на секунду вирвавшись, я з усієї сили та злості врізала коліном в пах бандитові!

Той застогнав і зігнувся навпіл. Але мені це не дуже допомогло. Через хвилину він, віддихавшись, розмахнувся і вдарив мене з усієї сили по обличчю. Потекла кров із розсіченої губи та розбитого носу, стало дико боляче і ще більш страшно!

- Пацани, ця ваша, розважайтеся. Мені й однієї вистачить - і, розвернувшись, попрямував до першої жертви.

Напевно, саме ця фраза та розуміння всього того жаху, що зараз станеться і стала тим спусковим гачком, що звільнив мою силу з-під хиткого та ненадійного самоконтролю…

Все, що пам'ятаю - це як раптово захрипіли та почали осідати на землю ґвалтівники, що тримали мене. А по моїх венах потекла їхня життєва енергія. Миттєво загоюючи розбите обличчя та синці на зап'ястях. Тепер уже мене ніхто не утримував силою, навпаки, це я, немов той електричний провід, до якого доторкнулися голими руками, не дозволяла від'єднатися від себе.

Їх ватажок, не дійшовши до лавки, почув недобре і обернувся із жахом на обличчі. Його ніби теж паралізувало, і він застиг, шепочучи щось і шалено хрестячись. Раптово віруючим виявився, сволота!

«Осушивши» своїх кривдників, я, все ще в стані драйву, зробила крок до нього.

- Віддай мій кулон - повільно повторила я і простягла руку

- А -а - а, на-на, бери-бери, тільки не чіпай мене, я не винен, я не хотів, це все во... – зненацька він сіпнувся та осів на землю. Дівчина з лави, тихо підкравшись, несподівано вдарила його по потилиці каменем!

- Агов, ти в порядку? – звернулася потім вона до мене спокійним голосом, ніби тут щойно нічого сталося!

А мені крізь туман куражу, що розвіювався, вже починала доходити вся кошмарність ситуації. Я заплакала і, дрібно затремтівши, осіла на землю. НІ! Я знову втратила контроль, і знову постраждали люди. Так, нехай і погані, жорстокі, але все ж таки люди. Яких я не мала жодного права позбавляти життя! Яким би воно не було!

Незнайомка підійшла ближче, і, опустившись навпочіпки, помацала пульс у двох моїх «жертв»

- Вони ще живі! Пульс б'ється! Ти чуєш мене?!

Тут застогнав, приходячи до тями й третій…

- Давай, вставай! Швидко! Біжимо звідси – дівчина схопила мене за руку і, піднявши, потягла за собою до виходу з дворів.

- Ходімо ж! Ти вже нічим тут не зарадиш, самі опритомніють! А ось ще більше вляпатись точно можеш ...!

Вдалині залунала поліцейська сирена. Не знаю, чи до нас їхала ця машина, чи ні. Можливо, хтось із мешканців, побачивши нас у вікно, все ж таки вирішив викликати «вартових порядку»…

А мені зовсім не хотілося розбиратися з ними. І мій інстинкт самозбереження взяв гору над шоком.

Ми швидко забігли в арку та вийшли на паралельній вулиці. Як я і збиралася.

- Ти ось тут мешкаєш? – запитала мене незнайомка, коли ми зупинилися біля будинку

- Т-так - я все ще трохи заїкалася від плачу, але мислила вже тверезо. Як би там не було, ця дівчина, на відміну від мене, не втратила голову і робила все, щоб нас врятувати!

- Давай, зайдемо, треба привести не тільки мене, а й тебе до ладу – і я, відчинивши двері під'їзду, запросила незнайомку до своєї квартири.

Згодом ми вирішили, що Ніна, так назвалася дівчина, залишиться в мене переночувати. Можна звичайно було викликати їй таксі та відправити додому, але і їй в ту ніч не хотілося більше залишати безпечні стіни, і мені потрібно було все роз'яснити після того, що сталося. А ще просто хотілося познайомитися ближче...

Тому на моїй маленькій затишній кухні, за чашкою трав'яного заспокійливого чаю, щоб швидше скоротати ніч, гостя почала розповідати про себе...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.