Розділ 7. МІРА

Зараз, пригадуючи нашу розмову, я шкодую, що не розпитала докладніше про той, перший випадок Ніниного знайомства з володарем здатності поглинання енергії...

Ніна ж у спілкуванні тоді досить успішно застосувала на практиці тактику спецслужб на допитах – змішала правду і брехню так, щоб вийшла цілком реалістична історія… Але я про це, звичайно, ще не здогадувалася…

Проговоривши майже до ранку, ми виявили у нас стільки всього спільного – мрії, уподобання… Навіть, життєві перипетії. Моя нова знайома також росла сиротою, але якщо я мала все ж таки якусь подобу сім'ї, про мене дбали та любили, то Ніна, як я собі зрозуміла, з раннього дитинства була абсолютно нікому не потрібна і не важлива,. Далекий дідусь, що просто оплачував її існування, в розрахунок не брався….

І поступово, хоча до тієї ночі я завжди тримала дистанцію з незнайомцями, у результаті нашої розмови я непомітно розповіла Ніні про себе практично все…

- Як мені зараз, так? Здається, це вже входить тобі в звичку!

Я розумію, що це спроба Яна пожартувати над моєю довірливістю, розрядивши обстановку. Можливо невдала, але навіть така, вона – свідчення зникнення залишків напруги та недовіри між нами…

- Ну якось вже так складається… Хоча, думаю, цілі у вас все ж таки - різні, а отже можна не переживати - усміхнувшись, я веду розповідь далі…

Зранку ми з Ніною домовились ось про що. Оскільки я була у відпустці, а моя нова подруга – взагалі вільною пташкою – було вирішено разом поїхати з міста. Якнайшвидше і якнайдалі. Ніна згадала, що родичі матері, з якими вона ще навіть ніколи не бачилася, живуть у маленькому містечку біля підніжжя Карпат. А гори, з їхньою первозданною красою, незайманістю природи, овіяні таємницями та казками завжди так манили мене… Тому рішення щодо напрямку прийнялося без застережень і сумнівів…

Загалом, вся поїздка проходила саме так, як мною було і намічено ще до знайомства з Ніною. Не поспішаючи, ми з новою подругою могли їхати всю ніч, а потім відсипалися півдня в придорожньому готелі. Не заїжджали у відомі туристичні місця, але зупинялися в невеликих селищах по дорозі, де знайомилися з місцевою кухнею, а в тамтешніх магазинчиках купували собі всілякі приємності на кшталт теплих шкарпеток з овечої вовни чи дерев'яних гребенів... Було весело, й потроху події, що сталися в Києві, забувалися... Поки, одного разу, сидячи в якійсь маленькій кав'ярні, я не побачила по телевізору уривок сюжету кримінальних новин про розбірки бандитів. Двоє з них після цього були госпіталізовані й померли в реанімації, не приходячи до тями. Третій же, з травмою голови, в абсолютно неврівноваженому стані все твердив про якусь відьму, що висмоктує сили… Офіційною версією слідства начебто були поділ і передозування наркотиків…

І як би мені не хотілося роздумувати над цим - але, ось, на моїй совісті з'явилися ще 2 жертви! Так, нехай, навряд чи хтось буде всерйоз прислуховутись до свідчень якогось збожеволілого бандита та розслідувати справу про надприродні смерті - моїх шкодувань це не зменшувало і не відміняло ...

Мені залишалося лише сховати те, що сталося кудись до закутків пам'яті та жити з цим далі.

Щоб відволіктись, я переключила свої думки на фотографію і знімала все, на чому хоч трохи зупинявся погляд. Так, у мене вже зібралася сила-силенна відзнятих красивих фотокадрів. Це були і характерні бабусі в яскравих хустках, що пригощали нас яблуками, і діти, які пасли овець на луках, і старовинні дерев'яні церкви, що росли, здавалося, із самої землі, і палаци-замки давно зниклих князівських родів. Здебільшого напіврозвалені, але від того не менш чарівні…Та чогось такого, зовсім незвичайного, несхожого на стандартні описи в туристичних довідниках – мені поки що не траплялося. Все було… надто банально, чи що?

Аж поки одного вечора, вже наближаючись до містечка, де жив другий дідусь Ніни, батько її матері, я не почула від подруги цікаву напівказку-напівлегенду…

Нібито в лісах навколо, недоступне для сторонніх очей, знаходиться стародавнє святилище. Зведене ще за язичницьких часів, коли наші предки поклонялися цілому сонму богів і приносили їм жертви, сподіваючись на милість.

А коли став невідворотним прихід християнства, волхви-хранителі захистили свою святиню закляттям, сховавши від усіх. І з тих пір лише вони та їх нащадки знали та відчували пряму дорогу до місця сили. Для решти ж – воно було закрите, лісові стежки відводили всіх геть від священих каменів у непрохідні хащі, не підпускаючи нікого…

І через більш ніж тисячу років, залишившись недоторканим, цей жертовник досі зберігає в собі ті енергії, що наповнювали його. Навіть здатен творити різні чудеса та виконувати бажання…

- Та ось тільки у всіх чудес і бажань завжди є своя ціна ... – Ян промовляє це пошепки, швидше озвучуючи вголос якісь свої думки, а не звертаючись безпосередньо до мене.

Я вирішую, що зараз буде зайвим загострювати увагу на його словах – захоче – сам усе розповість пізніше, як обіцяв… Тому просто продовжую:

Звичайно, розповідь подруги не могла не зацікавити мене. Це ж був якраз той унікальний фотоматеріал для майбутніх випусків журналу і ще - чарівна історія, в якій можна взяти участь безпосередньо…

Під вечір ми вже були майже на місці…

Я вкотре роблю паузу у своїй розповіді – надто вже яскраві та ще живі спогади про вчорашню жахливу ніч…

- Знаєш, якщо хочеш, можеш закінчити завтра. У мене з'явилася ідея – якщо вранці не буде дощу, то ми можемо пройтися на галявину до святилища. У денному світлі ти побачиш, що це зовсім нестрашне, а по-своєму прекрасне і незвичайне місце. Там і завершиш свою розповідь. До того ж, на місці подій вона буде більш детальною, і ти згадаєш якісь важливі подробиці, про які можливо забула…

Я погоджуюсь із пропозицією Яна. Так у мене буде ще ціла ніч на аналіз та обмірковування ситуації. І на спогади теж, хоч вони якраз і не тішать…

— Це найкращий варіант, дякую! Але потім треба буде ще заїхати до місцевого відділення поліції та написати заяву про викрадення машини. Там же практично вся моя фототехніка, і ще одяг та особисті речі.

- Обов'язково! Начальник відділку мій двоюрідний дядько та просто добрий друг, він допоможе знайти твою сестру та авто максимально швидко…

- Ні, тільки машину! Я більше не хочу зустрічатися з Ніною. Це зайве! Сестра розповіла мені все, що треба було знати. Вона ж не вбила мене і навіть не планувала, за її словами… Думаю, Ніна по-своєму нещасна у своїй уявній «обділенності», і якщо моя кров допоможе їй теж набути сили – що ж, хай так і буде! Вона, зрештою, єдина жива моя родичка!

- Але у вас є ще й спільний дід, і чомусь мені здається, що найважливіше ти змогла б дізнатися саме у нього…

- Ми ніколи не бачилися! Він навіть не знає про моє існування! А тому абсолютно чужий мені!..

- Ти або надто благородна або дурна, вибач! Але це твій вибір, як знаєш!..

Хоча до ранку залишається ще сила-силенна часу, але останні події порядком вимотали мене і, раз вже ми з Яном домовилися, що я закінчу розповідь завтра на галявині, то найкращим рішенням буде йти пробувати заснути. Набираючись сил.

Хазяїн будинку зостається сидіти біля каміну, а я, побажавши йому доброї ночі, йду до «своєї» кімнати. Сподіваючись, що сон прийде якнайскоріше і не буде черговим жахіттям…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ріна Райтер
16.05.2022 19:11
До частини "Розділ 7. МІРА"
Думаю, що експромтно) Бо глава закінчується, коли здається, мені відчувається що тут все сказано. Іноді це більше знаків, іноді менше)