Понеділкова ворона та соловей

Я зустрів її біля ешафоту.

Була незграбна і перелякана, але робила свою справу добре, як середня неофітка: нервувалася, і від того ще більш старанно все виконувала. Під сам кінець обряду мало не опростоволосилася, і власне тоді втрутився я - підхопив опахало з грифових пер, яке вислизнуло їй з руки. Непомітно, ніхто не зауважив, як у сутінках моя сіра постать порушилася, щоб допомогти їй. Подав, а вона навіть не встигла зиркнути на мене. Підійшла уже після всього і коротко подякувала - церемоніально, мовчки торкнулася мого плеча. А я сам хотів був трохи затриматися, відчував, що варто. І було варто. Інакше б довелося ще кілька разів перетинатися на церемоніях, аж би звернули одне на одного увагу. А ми перетиналися якось, аж смішно, так часто. Хоча наші ордени мали по кількасот послушників, але на цій площі я мало не кожного свого бдіння зустрічав саме її.

Вона мала довжелезну попелясту косу, була трохи кістлява, її ніс був дещо задовгий, очі замаленькі, а рухи смикані і незграбні. Хоча церемонію вона виконувала щоразу краще і краще, а тремтіла все менше.

Коли перший скупий сніг упав на місто, вона втиснула мені в руку записку. Я прийшов за адресою, яка була вивдена старанним почерком, чорнилами кольору індиго. Більше в записці не знайшов нічого.

Це був закинутий сквер на краю Святинного кварталу, де ще зрідка бродили охоронці ордену - мого ордену - і тому марґінес там не валявся п’яний, не сідав клянчити монету, не злягався, не зализував рани, і загалом тримався більш відбитих місць столиці, ніж той закуток.

Вона побачила мене і впізнала одразу. Не знаю, як можна із такою певністю кинутися в руки лисому чоловікові у великому сірому плащі, під яким той ховає достобіса видів зброї. Я теж мовчав. Цілував її, пестив, зігрівав диханням і обіймами, а тоді вона відсторонилася і побігла геть. Я залишився у скверику, цілковито розгублений.

Після наступного бдіння сам підстеріг її та заговорив, мабуть уперше:

- Давай зутрінемося. Нормально. Я винайняв кімнату під стріхою в “Золотому осетрі”.

Глянула на мене своїми малими, але в’їдливими очками. Побачив, що вони мали чисту синь по краю райдужки.

- Три дні по повні. Це буде вечір суботи.

- Прийдеш?

- Прийду.

І прийшла. Того разу не кидалася мені в руки, стояла ніяково у порозі перед несміливо притуленими дверима. Я підійшов і зачинив їх на засув. Потім розв’язав її плащ, зсунув з голови каптур. Волосся її впало світлими хвилями на плечі - вперше не було заплетене. Кохалися ми якось боязко, наче не хотіли, щоб хтось почув. А потім лежали на матрасі, набитому соломою і вкритому моїм плащем, збоку на підлозі догоряла свічка. В її останніх подихах вона - я так і не запитав її імені - вичарувала солов’я і пустила його співати на підвіконня мелодійні нічні переливи. Ніхто ніколи для мене ще вичарував птахи. Та нічого не вичарував. Жінки, яких я мав, хотіли або мого тіла, або зарплати. Хотіли брати. А ця хотіла безпеки, постійно боялася. А тоді на тому матрасі, мені здалося, нарешті не мала того страху. Щось вона там знайшла суто для себе, чого я не міг розгадати.

- Як тебе звуть? - запитав, бо не спалося попри втому і розмазаність.

- Ні, м-м, - я зрозумів, що вона не хоче відповідати, чи поки що не може.

Дав їй спокій та заснув.

А обудився від стукоту у вікно. У світлі блідого поранку побачив її плече. Воно біліло з-під її ж плаща, котрим ми були накрилися. Підвівся, прикрився власною сорочкою і пішов відчиняти.

- К-рр! К-рр! - увірвався крик у нашу кімнатку разом із поривом холодного сирого вітру.

Соловей налякано шурнув попід стелею та сів на краю столика, бо більше не було, де. Тремтів, як часто тремтіла його господиня.

- Що таке? - озвалася вона, бо прокинулася.

- Спи. Посланець прилетів, - відмахнувся я.

Зачинив за вороною вікно, та сіла на моє передпліччя, боляче увіп’яла в нього брудні кігті. Я спочатку внюхав палене, а потім побачив, що кінчики пер на її хвості та крилах осмалені.

- К-рра! - хрипкий крик ворони не залишив шансів повернутися у нічне забуття та спокій.

Я поклав долоню на її малу чорну голову, прикрив очі, і вона притихла. Почув, як з голови птиці через мої пальці потік колючий холод, а перед очами постали образи війни та розрухи. Погано було, дуже погано. Я випустив ворону у вікно і почав спішно вбиратися.

- Ти також одягайся, - намагався сказати лагідно, а вийшло, як завжди.

- Скажи, що таке, - вона майже благала і почала тремтіти.

Я обійняв її плечі та глянув у вічі.

- Все буде добре. Йди до своїх, там будеш у безпеці.

- Але.. - їй не вистачило подиху закінчити запитання.

- Понеділкова ворона прилетіла. Зарано, бо нині..

- Неділя.

- Так. Вона не закінчила обліт, мусила тікати. Але і так ясно.

- Вторгнення?

- Угу.

Тоді вона врешті послухалася, зібралася і пішла, а навіть побігла. На прощання кинула мені приречений погляд. Мені він видався не до місця. Мав бути наляканий, стривожений, спантеличений, але не такий фатальний. Стало непособі, що я її прогнав, але останній уламок надії не хотів залишати моє серце.

Уже в полудень на столицю налетіли перші повітряні фрегати. Кожен офіцер середнього рангу отримав того ранку тривожні повідомлення від своїх птахів, але нічого воно нам не дало. Неможливо було стримати аж таку навалу. Місто впало.

Уже вночі, вимазаний кров’ю загарбників, зранений і стомлений, я почув тривожний, протяжний переможний вий ворожих рогів та приречене замовкання наших дзвонів. Я стояв сам серед мощеної вулиці, залитої кров’ю, ледве тримався на ногах, не міг і не мав сенсу йти битися далі. Зняв шолом, кинув його на засніжену обочину, і тоді зрозумів, що та обочина прилягала до закинутого Святинного скверу. Я згадав її, подумки назвав ту дивну жінку Леді Соловей. І відчув непереможний сум за нею.

Прикликав Понеділкову Ворону. Вона мала б бути ще в місті, адже порушила порядок служби, її понеділок ще не настав, і вже, так по правді, не настане.

- К-р, - обережно одізвалася з глбини сквера.

Я усміхнувся. Підійшов, знесилено опустився на лаву, дав їй завдання, відпустив, схилився і задрімав.

Ще не було світанку, тільки небо почало ледь сіріти, коли я почув теплий дотик до щоки.

- Гей, Вороне, чуєш? - це була вона, Леді Соловей з такою глибокою синню в очах.

Вона допомогла мені підвестися, та я одразу побачив, що її руки скривавлені, а одяг пошматований.

- Ні, - заперечила вона на мій обурений погляд, - я ціла. Вдалося відбитися. Але інші... - почув, як вона схлипнула.

- Добре.

Я знав шляхи в столиці. Ми вийшли через дірку в мурі, але це зайняло цілий день, бо містом вешталися загарбники. Ми пересиділи там і сям, я трохи поспав і набрався сил, щоб іти.

Ми врятувалися: я, Понеділкова Ворона, і вона - Леді Соловей. Не хотіли ми старих імен, і не мали на них права, бо ті люди загинули в день захоплення столиці.