Не тільки ти

Ніч, я обожнюю ніч. Обожнюю спостерігати, як тіні жадібно поглинають місто, а фальшиве світло освітлює фальшивих людей, проливаючи свої промені на все, крім їхніх гріховних думок. Тисячі, мільйони людей виходять зі своїх денних личин порядних людей і вночі можуть бути небезпечніші за будь-яку звірину. Ніч - це час, коли найлінивіший актор нарешті знімає свою маску і показує світу своє справжнє обличчя, що часто закінчується насильством або вбивством. В цей час ті, хто кидаються на людей і докучають дівчатам, набагато безпечніші за тих, хто мовчки, у самоті, мирно спостерігає за тією, що проноситься повз натовп. Ту жертву, відсутність якої одразу не помітять, але ту, що припаде до смаку, денному вчителю або автобусному водієві, який з настанням ночі перетворюється на мисливця, якому плювати на людські закони і принципи.

Саме таких огидних тварин я кожної ночі протягом багатьох років відшукую. Я не буду стверджувати, що всі, кого я підозрювала, були вовками у овечій шкурі, але все ж таки більшість здивувалася б, скільки разів я вловлювала хижу рибу на свій витончений крючок. Я завжди робила з ними те, що вони належним чином заслуговували, і за ці роки не було жодного випадку, коли мене мучило б сумління. Усі, усі, хто потрапив у мої руки, хто вбивав, ґвалтував, перед своєю смертю плакав і молив про пощаду, якої просто не могло бути. Від їхньої жорстокості та сили, яку вони любили відчувати, борючись з наперед визначеною, слабкішою жертвою, не залишалося й сліду і саме це відчуття, відчуття того, що звір боїться, надавало моїй справі особливого шарму.

Темрява вже царила над містом, коли я одягнула свій новий одяг, як завжди не занадто відверту, оскільки, як каже досвід, їм це не цікаво, але з певним викликом. Я знала, що для полювання підходить одяг забувшої про час школярки-відмінниці, з окулярами, легким светром або ще краще сорочкою і не занадто короткою спідницею. Обов'язковим атрибутом цього образу був рюкзак або книга, що наче магніт притягує всіх гнилих істот, увесь бруд цього наскрізь прогнилого суспільства, яке гине у своєму власному блювотному потоці, який я намагаюся прибрати. Але як я не стараюся, телебачення, інтернет завжди будуть далеко переді мною, і ці темні тіні ніколи не закінчаться. Вони виходять вночі, наче з конвеєрів, сотнями вибираються зі своїх звичайних будинків, кидаючись у вир нічного життя, де, незважаючи ні на що, вони відчувають себе краще за інших.

І ось настав момент істини. Сьогодні я - молода стажистка, у якої чорна смуга, і вона вирішила потонути в горі. Суворий офісний жакет, з розстебнутим верхнім ґудзиком, спідниця до колін, яку весь час потрібно поправляти і окуляри, звичайно, окуляри, що доповнюють образ хорошої дівчинки. Звичайна хороша дівчинка, що потрапила не в те місце і не в той час. Трохи розмазавши для правдоподібності туш для вій, я, роблячи вид, що поспішаю, блукаю темними провулками, що наповнені бездомними та наркоманами. Просочені сечею та іншими відходами переходи на диво були безпечніші ніж парки та бари, де було повно людей, але все ж таки, свій шлях я завжди починаю з самого низу. Почувши декілька збочених пропозицій та купу інших неприємних речей, я вийшла у парк, не побачивши на своєму шляху жодної справжньої мети.

Трішки пройшовши парком, я сіла на лавочку і, стараючись не фальшувати, ридала там пів години, під час якої до мене декілька разів підходили, але до мого величезного здивування, лише запитати, що сталося, або з щирою пропозицією допомогти, яка відрізняється тим, що людина пропонує подзвонити в поліцію. Втомившись від фальшивого ридання, я заспокоїлася і подивилася на місяць. Повний місяць, який як завжди виставляв на показ лише один бік, сьогодні був червоний. Кровавий місяць, що хвилює мільйони сердець, і ще більше душ, виглядав настільки романтично, що вперше за багато років, справжні сльози покотилися по моїх щоках. Я згадала свої студентські роки, банальні сварки зі своїм хлопцем, лавочку в схожому парку і чоловіка похилого віку, який запропонував відвести мене додому.

• Моє дитя, не можна ходити самій в такому стані, особливо в такий час. - говорив його спокійний, добрий голос.

Увійшовши в темний провулок, я відчула укол. Обернувшись до чоловіка, я побачила шприц і відразу відключилась. Прокинутися мені довелося в якомусь занедбаному підвалі, де мені вже було ясно, що мені не стати такою, як раніше, ніколи. Після цих огидних спогадів, вся романтика вивітрилась, а сльози висохли на червоній від гніву шкірі. Вечір ще не скінчений, і мені не віриться в те, що в нашому огидному місті, серед бетонних джунглів, не знайдеться жодного хворого чудовиська, що вийшов на пошуки життя, яке можна зламати.

Не поправляючи макіяж, я вирушила далі через парк. Я вирішила прогулятися районом перед тим, як завітати до одного з тисячі барів, які освітлювалися банальними вивісками, що, однак, не відігравали жодної ролі. Піднявши голову знову, я побачила, що хмари, яких не було видно вже кілька днів, почали обступати місяць, який безмовно світив слабким червоним світлом. Довгими кроками я пройшла через парк, сподіваючись, що хтось все ж таки зупинить мене, адже темні спогади, що вирвалися з підсвідомості, можна заглушити лише одним способом.

• Щось сталося? - міцна чоловіча рука зупинила мене, взявши за плече. - Тебе хтось образив?

Я вже бачила цей погляд раніше. Це не був добрий, співчутливий погляд. Скоріше оцінюючий, з краплею збудження руйнівні оглядини.

• Ні, все нормально - Крізь сльози прошептала я, розуміючи, що ця ніч не мине даремно.

• Дівчині не можна бути самій в такому районі, в такому стані, я проведу тебе. - Сказав він.

• Як мило. - Подумала я, - ти навіть не уявляєш, скільки цих банальних фраз я вже чула. Пройшло моєю головою, але я промовчала.

• Як тебе звати? - ще одне добре питання, доброї людини, якого, як він не старався, видавали темні очі, що світилися гріховними бажаннями.

• Аннабель, мене звуть Аннабель.

Після знайомства, я розповіла йому одну з моїх банальних історій, деталі яких я кожного разу змінювала. Він намагався щиро переживати та фальшиво підтримувати розмову, яка з кожною секундою дратувала його все більше й більше. Хмари, що недавно закрили зоряне небо, вибухнули сильним дощем, який з кожною секундою тільки зростав. Він так зрадів, що навіть не став цього приховувати. Як виявилося, його дім був поруч, що часто роблять такі люди, щоб швидко відвести жертву додому.

Це міг бути не справжній будинок, просто приміщення, де ці огидні тварини організовували жорстокі ігри, переможцем яких, в будь-якому випадку, стане лише власник даної арени. Як завжди, легко зобразивши наївну дівчину, я погодилася піти з ним, щоб переждати дощ, який продовжував обмивати це брудне місто.

- От ми і прийшли. - Сказав він веселим голосом, відчиняючи двері невеличкого будиночка в одному з найгірших тутешніх районів. - Чому ти стоїш? Заходь. - Донісся його нервовий голос і він відразу показав рукою на вхід.

Переступивши поріг, я почала відчувати дивний запах, який я швидко визначила як запах крові. Сам будинок явно був для маскування, мінімум меблів і жодних елементарних речей, які наповнюють будь-яке приміщення в якому дійсно живуть. Було видно, що він трохи нервував, але по його холодних очах та запаху, який доносився знизу, було зрозуміло, що я тут далеко не перша.

- Можливо, вино? Щоб зігрітися.

- Мені б полотенце, щоб витерти голову. - Я подумала, що не все має бути за його правилами, це зробить ситуацію більш реалістичною.

- Так звісно. - Він приніс мені полотенце і знову перейшов до наступу. - Отже, що на рахунок вина?

Щоб трішки розгнівити його, я повільно витерла голову, спостерігаючи, як він нервує, чекаючи на відповідь, а потім спокійно відповіла:

- Ну, можливо трохи.

- От і чудово. - Відповів він веселим голосом. - Тоді може підемо в підвал, я дам тобі можливість обрати будь-яке вино з моєї скромної колекції.

- Звучить непогано. - Сказала я, згораючи від нетерпіння.

Він відкрив двері темного підвалу, в якому, звісно, світло включалося тільки внизу. Ми почали спускатися і я пригадувала те, що колись зруйнувало мене. Як я почувалася прокинувшись в підвалі, як до мене прийшло усвідомлення того, що зі мною сталося і усвідомлення того, ким я тепер стала. А потім спалах, наче вибух, я пригадала, як знайшла ту брудну тварюку, він вечеряв за своїм столиком на кухні разом із сім'єю. Декілька дзвінків, і мила пані похилого віку відкрила двері і запросила мене всередину, звичайний будинок, в спокійному районі, порядна сім'я директора школи і його дружини, вчителя історії. Дорослі діти, які вечеряли разом з ними і обличчя, його обличчя, коли він побачив мене. Такі як він, дуже чітко пам'ятають всих своїх жертв, щоб знову й знову переживати те, що вони зробили. Але з часом пам'ять стирається, і її потрібно заряджати новими враженнями.

Щастя - ось що я відчувала, вбиваючи всю його сім'ю на його очах, просто не передати словами, його стогін, благання, вираз його обличчя, це було щось неймовірне. Але найбільше мені сподобався вираз обличчя кожного з його сім'ї, коли вони дізнавалися, чому вони помруть, чому, нічого поганого не роблячи в житті, вони повинні відчувати, як їхнє тіло розривається на частини. Їх погляд на нього, їхні прокляття, їхні крики, що змушували посивіти, ще не повністю посивілого індивіда, який все життя грав роль люблячого батька і чоловіка. Це були просто чудові миті. І ось тепер я стою посеред підвалу. Світло від лампи, що висіла під стелею, освітила кімнату залиту кров'ю. Було видно, що тут прибиралися, але, мабуть, повністю прибратися в цій кімнаті було неможливо.

– Пробач за безлад, мила. – Спокійно промовив він. – Я не чекав гостей.

– Нічого страшного. – Не стримуючи сміху, відповіла я, а потім знову голосно засміялася. – Не треба запрошувати до дому незнайомих людей.

У цей момент моє обличчя стало мертвяцьки блідим, і у мене виросли кігті. Очі стали біло-червоними, які могли заглянути в саму душу. Якога довше я відтягувала момент, щоб повернутися до нього і побачити його жах і крик про порятунок, побачити, як він втікає, і смерть, яку в останній момент будуть виражати його порожні очі.

– Ти перша людина, яка не злякалася. – Здивовано сказав він.

– Це тому, що я не людина! – швидко обернувшись, голосно уже не своїм голосом закричала я.

– Не тільки ти.

Тиша, лише через кілька хвилин до моїх вух почало доноситися гудіння, і я почала розпізнавати звуки. Я здивовано дивилася на своє розірване горло:

– Так не повинно бути.

Не кажучи вже про те, що по підлозі зараз повинні тягти не мене, горло мало майже миттєво затягтися, але воно заживало занадто повільно. Збираючись з силами, я підняла очі. Те, що я побачила, вразило мене, і якби я могла б кричати, то, мабуть, кричала б стільки, скільки можна було.

Дивна істота дуже схожа на вовка, але набагато більша і на двох лапах, тягла мене по темних, вузьких коридорах, які освітлювалися тьмяними, самотніми лампочками, що час від часу мерегтіли занурюючи все довкола в пітьму. Куски людської шкіри, висіли на чорній, наче смола, шерсті, і рев, який долітав до моїх вух, гуркіт в яких ще не пройшов, не залишав жодних сумнівів - це вовкулака, вовкулака, який буде тільки радий сильній і живучій жертві, подібній до якої він може і не бачив, так як я, ніколи не бачила подібних йому.