Весняний дощ

*Перед прочитанням зверніть увагу: у власних іменах всі наголоси падають на перший склад.

Лід стискає в обіймах річку, але деяка його частина вже зійшла, і в тих місцях по воді плавають качки. У повітря здіймаються зграйки пташок, які веселим щебетом підбадьорюють весну квітнути й боротися. На землі ще лежить сніг, але травинки вже тягнуть рученята до сонця. Воно ж із дивною холодністю накриває їх тонкою ковдрою, яка ще не здатна зігріти такі тендітні тіла.

Вітер шурхотить між гілок у пошуках листя, проте, нічого не знаходячи, шаленим вихором проноситься над головами перехожих. Зриває шапки й роздирає коміри, чіпляється за довгі спідниці жінок і смикає чоловіків за волосся, роблячи те ще більш скуйовдженим. Він кричить, він плаче, він благає всіх допомогти знайти вкрадену Весну.

Але люди не розуміють і лише висмикують з його долонь речі, незадоволені, обурені поведінкою Вітра.

Та як тут не кричати, коли Весну намагаються приспати, не дати виборсатися з крижаних обіймів Зими?

Вітер злітає над верхівками дерев і озирається, але всюди порожньо. Ніде не видно яскраво-зеленого волосся, яке виблискує на сонці; ніжного обличчя і рум’яних щічок, що тримають у собі всі ті квітки, які цьогоріч ще мають розпуститися.

Він важко опускається на гілку і понуро опускає голову.

Поруч чистить сіре пір’ячко лісовий голуб. Він поглядає на Вітра й запитально нахиляє голову.

— Ой, горе в мене, пташко, горе. Загубив я Весну, а її, схоже, схопили.

— Курлик-курлик, — відповідає голуб, а потім злітає.

— Дякую, — сумно всміхається Вітер. — Сподіваюся, тобі більше пощастить.

***

А під мостом завмерли двоє. Він у синьо-білому костюмі, вона – в зеленій сукні до землі. Вони притиснулися до стіни, обійнявшись, і дивляться одне на одного. Пара з його вуст холодна, але вона не тікає, лише міцніше обіймає. О ні, це не люди – це Зима і Весна зустрілися.

В наступну секунду вони цілуються, а навколо проростають проліски. Зима перебирає пальцями волосся Весни, залишаючи в ньому крижані прикраси. Вона ж торкається його обличчя, виводячи талі сліди, вимальовуючи орнаменти, як діти на вікнах маршрутки.

А потім вони опускаються на землю і плетуть вінки з пролісків, у яких вже можна заплутатися. Одягають їх одне одному на голови, обіймаються, й завмирають.

Вода тихенько плюскотить, несучи кригу.

— Я так хочу, щоб ці дні не завершувалися, — раптом сумно зізнається Весна.

— Я теж, — відгукується відразу Зима.

Вони вдивляються одне одному в обличчя, ніби шукають там відповіді на непоставлені питання.

Весна опускає голову йому на плече й тихо зітхає, Зима ж міцно стискає її в обіймах.

***

Раптом пташка бачить проліски, котрі стеляться з-під мосту. Вона заглядає під нього і ледь не скрикує. «Зима тримає Весну! Потрібно терміново повідомити Вітра про це!»

***

А Вітер весь цей час майстрував сопілку, щоб позбутися туги. Раптом бачить – до нього летить голуб.

— Ну що, знайшов її?

— Курлик! Курлик!

— Знову Зима?! — Вітер миттю підхоплюється й несеться на допомогу Весні.

***

А Весна тим часом вже задрімала в обіймах Зими. Він закутав кохану у снігову ковдру і вона не відчуває холоду, хоча й обличчя її вже зовсім посиніло, а волосся побіліло.

Аж раптом під міст вривається Вітер і бачить їх.

— Відпусти її! — викрикує він, але Зима тулить Весну ближче до себе.

— Ні, прошу. Це ти віддай її мені.

— Не хочу, не буду! — кричить Вітер. — Не віддам! Вона моя, моя! — і вихоплює з рук Зими Весну. Вона спросоння пручається й тягне руку до коханого.

Але вітер холодний і злий. Він різко висмикує її, замерзлу, й накриває шаллю з теплого повітря.

— Пішли зі мною! Молю тебе! Якщо не заради мене, то заради цих істот! — Вітер обводить рукою чверть кулі і благально заглядає їй в очі.

Сльози котяться по щоках Весни й утворюється дощ. Він змиває залишки Зими та вдихає нове повітря в легені дерев, трави, птахів і, звичайно, людей. Вони ходять по вулиці й дивуються: «Що це з погодою трапилося? Чому природа на нас злиться?» Вони не розуміють всієї трагічності ситуації.

Раптом повертається похмурий Зима з довгим крижаним тризубом. Він проштрикує ним Вітра і притискає своїм важким тілом до землі.

Крига усе ще сковує рухи Весни. Вона розгублено тягнеться одночасно до Вітра і до крижаного серця Зими. Вона хоче зігріти його, обійняти, але боїться за життя друга. Весна важко зітхає і виривається з крижаного полону.

Зима наполохано відсахується:

— Ти чого?

Весна зсуває брови й підіймає важку палицю.

— Не смій кривдити моїх друзів!

Зима відходить і стривожено дивиться Весні в очі.

— І от так завжди. Ти завжди стаєш на їхню сторону, легко забуваючи про наше кохання!

Весна ледве стримує новий приступ сліз, але таки витискає з себе:

— Пішов геть!

Зима ображено повертається спиною і в останній раз покриває землю тонким інеєм, останнім у цьому році.

Весна зостається наодинці з Вітром. Той весело злітає над деревами, святкуючи перемогу, а вона з неприхованим сумом усе ще дивиться на проліски, які утворилися від її з Зимою дотиків.

«Зустрінемося наступного року», – шепоче вона і починається один із перших весняних дощів.