Дощові черв'яки

Дрібні краплинки дощу мерехтіли на сонці, засліплюючи очі – двійко хлопчаків волочилися стежкою, мружачись.

Більшенький, років десяти, йшов попереду, сердито суплячи брови, за ним плентався менший, трохи опецькуватий, чорнявий, миловидий і добрий з лиця, він не встигав за братом:

– Почекай, ну почекай,– сопів носом і віддихувався, але не плакав.

– Відчепися! – гримав старший,– Не ходи за мною!

Дощ припустив сильніше, краплі побільшали, вони падали дітям на голі руки, обпікаючи холодом шкіру і залишаючи плювки на футболках.

– Ну, почекай,– не вгавав малий.

– Ні!– старший пішов швидше.

Дощ шугонув, неначе прорвавши небо.

– Пішли додому! Баба сказала, щоб ми йшли додому.

– То йди! Скиглій! – Старший різко обернувся і вдарив малого носаком під коліно. Той впав на розмиту дощем землю. Він стиснув пухкенькі губи, щоб не заплакати. Мокра футболка обліпила жирові складки у нього на боках. Хлопчик струсив руку об руку, намагаючись очистити їх від бруду і спробував встати. Цієї миті старший підскочив і чимдуж шандарахнув малого кулаком по спині.

– Матвій!– пролунав голос баби у нього з-за спини.

Він нахилився над братом, вдаючи ніби допомагає тому підвестися, а сам шепнув йому на вухо:

– Скажеш – вб'ю!

Тоді обернувся до баби:

– Він сам впав.

Та вона на нього й не дивилася:

– Матвій, йди до мене!

Баба стояла мокра, розчепірена, ситцевий халатик з діркою на пузі обліпив її тіло. Волосся мокрими сивими пасмами звисало на її лице. З виду баба мала схожість зі старшим хлопчиком – така ж світлоока, з колючим поглядом з-під насуплених брів.

– Матвій, пішли додому, зараз буря буде. Диви яке небо чорне робиться.

На небо дійсно наповзали хмари.

Менший підійшов до неї. Вона притиснула його до себе, ніби намагалася сховати своїм огрядним тілом від дощу:

– А Тимофій, чому він не йде? – запитав малий.

– А він нехай мокне під дощем, раз такий,– вона злобно зиркнула на старшого онука.

Стіна дощу відділяла його від них.

– Я теж хочу мокнути.

– Чого тобі мокнути? Баба пундиків накупила. Ти ж не такий як той.

Матвій озирнувся на брата, що стояв під дощем, вдаючи, що не дивиться на них. Хлопчик міцніше стиснув бабину руку, йому подобалося годити бабі. Він не хотів бути як «той» і хотів пундиків.

Тимофій проводив їх поглядом – баба тримає малого за руку і вони йдуть геть за прорву дощу.

Він хотів, щоб вона покликала його, але однаково не пішов би, навіть якби покликала.

Мокре шмаття обліпило її зад.

– Ну й срака,– тихенько вилаявся, а тоді згадав, як інші діти зазирають їй під халат, коли баба сидить на лавці, розставивши ноги. Всі у дворі збиткуються з нього через неї і того малого опецька.

– Скиглій! – кинув хлопчак навздогін братові. Та дощ заглушив його вигук.

– Нехай би вона скоріше здохла, тільки сморід від неї.

Він зірвав гілку з яворини і пішов стежкою в бік пустиря. Обідрав листя й бив лозиною бур'яни та дощ. Йшов і бив!

– Ось не прийду додому до вечора. Вийде мене шукати, а я сховаюся та й не вийду. Як мама з роботи йтиме, тоді вийду. Мама їй дасть!

Тимофій щосили цвяхнув гілкою по стежці.

Він вийшов на ґрунтову дорогу, йшов, гомонів сам з собою. Дощ вщухав потроху, сонячні промені пробивалися крізь сірі хмари.

Із землі повилазили дощові черв'яки. Тимофій взявся чавити їх підошвами кросівок, розвозькав «черв'якову кашу» гілкою по землі. Тицяв палицею в живих, дивився як вони прикольно сіпаються, скручуючись та розкручуючись.

– Пісюнчики,– реготнув він з власного жарту і таки пошкодував, що малого «опецька» немає поруч – сміятися разом прикольніше.

На якийсь час, бавлячись з хробаками, хлопчик забув про бабу, та згадавши про брата, згадав і про неї й щосили вдарив лозиною по розчавлених червах:

–Так тобі! – рештки хробаків розлетілися шмарклями.

– От би назбирати багато-багато черв'яків і нагодувати її. Вона сліпа – зжере й не помітить, думатиме що вермішель,– він уявив, як баба чамкатиме черв'яків беззубим ротом і розсміявся.

Знову пішов курячий дощик.

Хлопчик згадав як у школі вчителька говорила, що якщо розрізати черв'яка, то він не вмре, а чи їх буде двоє, вона так і не сказала, тож він вирішив перевірити. Взяв кінчиком палички найдовшого і поклав його на каменюку. Тоді розламав палку, зробивши з неї коротенький цурпалочок, скориставшись ним, як ножем – розділив черва на двоє.

– Фу! – аж відчув чавкання.

...чавк...

Велика сіра тінь впала на камінь.

Блискавиця розпанахала небо. Дощ, який вже встиг припинитися, линув як із відра. Звуки грому і шум дощу приглушили несамовитий крик дитини.

... Озирнувшись, Тимофій побачив тварюку зо два метри завбільшки; не можна сказати, що вона дивилася на нього, бо ж твар не мала очей, але вона таки не просто дивилася, а вдивлялася в нього, по її біло-рожевій шкірі стікав слиз з дощовою водою. Довге округле тіло з головоподібним наростом, з якого стирчали короткі мацаки, хилиталося над землею, наче почвара стала дибки.

Хлопчик закричав, послизнувся на мокрій траві, та таки втримався і побіг. Він біг, а дощ припускав, накриваючи землю зливою.

Хлопчик біг, великі краплини й градини били його навздогін. Холодна вода стікала по його тілу і гарячий струмінь сечі потік по нозі.

– Бабо! Бабо! – малий кричав і біг. Біг і не бачив куди біжить, злива перекривала йому шлях, дощові потоки вперемішку з багнюкою кидалися хлопчакові під ноги. Кілька раз він послизнувся, та не впав, аж раптом перечепився через камінь і таки полетів сторчака, він роздер руки об гравій, але не відчув болю – тільки страх. Останнє, що побачив Тимофій перед тим, як мацаката тварюка кинулася на нього, це дві половинки дощового черва що ледь помітно ворушилися на каменюці. Тоді два мацаки видовжилися й встромилися хлопцеві в очі, третій в рот, а ще один наскрізь занурився у голову, увійшовши і вийшовши з вуха в вухо. Твар висмоктувала рідину з людського тіла, вприснувши всередину анестезуючу речовину з кислотою.

Хлопець хрипів і бився в конвульсіях. Пальці хапали мокру траву й загрібали гравій. Коли тіло заніміло, пальці на руках розтиснулися і останні краплі дощу впали в його долоні.

Сонячні промені шрапнеллю пробили хмари. Дощ ущух!

Твар висмоктала розм'яклі від кислоти нутро та кістки. Шкіра під одягом просіла, як здута повітряна кулька. Істота вивільнила мацаки й розірвала людську шкіру на тоненькі смужечки, ретельно обсмоктавши кожну мацаками, покидала їх в траву. Наситившись, тварюка поповзла геть, залишаючи по собі слід, схожий на канаву, прориту потоком води.

Райдуга перекреслила небо.

Краплини дощу швидко випаровувалися з землі, піднімаючись в повітря з запахом протухлої у вазі з квітами води.

Діти та горобці бавилися в калюжах.

Владик, низенький білочубий хлопчак, прямував за потоком дощової води, розчищаючи йому путь на дорозі. У траві на узбіччі він побачив дощових черв’яків.

– Ого! Як багато! – і заходився розчавлювати їх ногами.

червень 2024