Як пухнаста киця допомагала твір писати

От деякі з вас, людоньки, не розуміють - навіщо тримати вдома котів?

Як кішка (господарка та інші люди кличуть мене Мія), я вас запевняю, що на наш стародавній котячий рід покладена велика відповідальність. Так, ми мусимо берегти людей по ночах від різних прибульців, на зразок стрижів, кажанів чи цих маленьких комашок, які тільки й чекають, щоб господар заснув і починають шуміти!

"Брехня" кажете? А от до моєї господарки ще жодна комаха не залетіла - як гадаєте, чому? Сітка проти комах?! Не смішіть! Хоч вона в нас є. але справа не в сітці, а в моїй пильності та швидкості!

Проте я не завжди сплю весь день - ви що, людоньки, це ж скільки всього пропустити можна! До того ж вдень і ввечері в мене теж є обов‘язки. От моя господарка - хто як не я, її люба Мія, допоможе написати твір? Не знаю що таке твір, але моя господарка дуже хоче його дописати. Проте вона так часто просто сидить над папірцем і ручкою, - ну як тут, людоньки, не допомогти? От і я так вважаю і щоразу як господарка сидить без діла, я, як відповідальна кішка, застрибую на стіл, ходжу перед її обличчям туди-сюди та надихаю господарку на написання твору.

Так, вона часто мене відганяє і кричить щось схоже на «Міє, геть!», зате потім вона миттю хапається за ручку й починає щось водити по шматку паперу. Це означає, що натхнення подіяло!

Проте, де гарантія що господарка справді надихнулась, запитаєте ви (принаймні я таке питання іноді ставлю сама собі). Щоб запевнити себе, я знову стрибаю на стіл поруч із господаркою, але цього разу я просто сиджу поруч. Якщо господарка продовжувала писати й на шматку паперу з’явилось багато блакитних символів, це означає що я блискуче впоралась із завданням.

Сьогодні моя господарка майже не відходила від столу. Гаразд, тоді піду спати - вночі мені ще комах відганяти від моєї любої господарки. Ось така в нас мета, людоньки, стерегти вас і надихати!..

Йой, щось вона схопилась за голову і сидить так, майже не рухається! Біжу надихати! Стривайте, щось тут не те. Тільки що?

Точно! Це ж не ті папірці, на яких господарка пише твори. На цих папірцях теж блакитні символи, але поруч з ними лежать якісь інші папірці, з чорними символами та твердими першими сторінками; господарка називає такі папірці підручниками й щоранку кудись їх бере із собою, а потім приносить додому і знову сидить із цими підручниками та пише щось, що точно не твір, і так довго аж поки кажани не почнуть літати.

Я сиджу і досі дивлюся на господарку. Її рука ледве тягнеться до полички, де лежать ті, омріяні папірці, але рука падає і господарка починає щось бубоніти та хитатись, наче сама от-от впаде зі стільця. Ні, я не буду сидіти склавши лапки!

Хай вона знову кричатиме, але, повірте, людоньки, воно того варте - застрибую на стіл і стаю між господаркою та її чорно-білими підручниками. Вона ніби притихла, але я маю бути впевнена на всі сто, тож муркочу щосили та підпираю її обличчя своєю головою.

Господарка проводить своєю втомленою рукою по моїй спині, я чую як вона зітхає. На мить господарка зупиняється та дивиться на настінний годинник. Зазвичай вона каже «вже десята, треба закінчувати» чи щось таке, прибирає ті підручники та іноді дістає омріяні папірці. Та цього разу господарка взяла мене на руки та посадила собі на коліна. Особисто я це не дуже люблю, але, людоньки, що поробиш, - якщо це допоможе господарці, я готова потерпіти.

На щастя, господарка не довго мене тримала. - їй так полегшало, що вона взяла свої улюблені папірці та жваво щось записувала, аж поки не вигукнула щось схоже на «Нарешті!» чи щось таке, мені це не важливо. Мені головне, щоб господарка не втрачала натхнення щось робити. Ось така в нас, людоньки, котяча доля.